- Чуєш, Владюша, а як оце буде „клёст” українською, га ?
Олька сиділа в кріслі біля каміну і розгадувала український кросворд. Владюша сидів у неї в ногах на баранячій шкурі, гладив кота і дивився телевізор.
- Кліст, - відповів Владюша.
- Як-як? Глист?? Шо ти таке говориш,- буркнула Олька і жартома стукнула його книжкою по голові.- Я ж тебе серйозно питаю.
- Не „глист”, а „кліст”. Вуха мити треба.
- Кліст не підходить. Щось має бути довше. Раз-два-три... Шість букв. На „о” починається.
Я вирішив утрутитися.
-Кажись, буде „омелюх”, - сказав я.
-Ура, „омелюх” підходить, - зраділа Олька.
-Го-о-о-ол! – закричав Владюша.- Гол!!! Ура, гол! Гол-гол-гол, гол-гол-гол, нам нє страшен сєрий волк, гол-гол-гол, гол-гол-гол. Всьо, аліс, наші вийшли у фінал! Трам-тарарам!!!
-Вообще, я могла і сам догадатися. шо це буде „омелюх”. Тут же написано – „птах, котрий полюбляє ягоди омели”, а я ще зі школи знаю, шо по-рускі цей птах називається „кльост”. А раз він любить омелу, то швидше за все він має бути „омелюх”.
-Ну да, - сказав Владюша.- Так само, як журавлі найбільше полюбляють ягоди журавлини, тому й називаються журавлями.
-Шо, серьйозно? – здивовано перепитала Олька.-Я й не знала...
-Ну да, хіба вам в школі не розказували про це? – ледве не лускаючи зо сміху перепитав Владюша.
-Ні, казали тільки, що журавлі курличуть і дітей приносять. А що полюбляють журавлину – такого не казали.
-Слухайте, стосовно дітей, а взагалі ви знаєте, як омела розмножується? - запитав я в Ольки і Владюші. – І що це взагалі така за рослина ?
-По-моєму, із неї віники роблять. Воно щось таке, як кукурудза росте на полі, да? – сказала Олька.
-Тю, дурна! Омела в полі росте – ну і сказанула!- розсміявся Владюша. – Двоєшніца! Омела росте в тайзі, це таке вічнозелене дерево тіпа модрини чи кедра, і клісти видзьобують з її шишок насіння. Чи не так, шановний Коко ?
Я ніколи не знав, чи Владюша говорить правду, чи прикалується.
-Ні, - заперечив я, насправді омела – це така рослина, котра паразитує на деревах. Коли я був малим,то думав, що це воронячі гнізда.
-Конєшно, ви помилялися, шановний Коко, бо всім відомо, що ворони – це такі сучі діти, котрі гнізд не в'ють, а живуть і вирощують потомство виключно на помойках.
-І, Владюшо, я тобі скільки разів просив не називати мене „шановний Коко”, принаймні при дамах, - сказав я. – А що стосується омели, то вона, як я вже казав, паразитує на гілках дерев, а розносять її по деревах саме ці пташки – омелюхи. Кльости по-російськи.
-А як це в них получається розносити? - витріщуючи свої величезні блакитні очі запитала Олька. Люди з блакитними очима – вони такі довірливі....
-Карочє, Олька, ти хіба ніколи не бачила, як ото летить собі кльост, летить, летить, а у нього в лапках такий спеціальний мішочок із насінням омели ?..
Цим Владюша заробив іще одного стусана книжкою по потилиці. Проте це його не дуже зупинило.
-Прикинь, я вчора стою на вулиці, курю, дивлюся – із вирію вертається стая кльостів, і в каждого от-такенний мішок із контрабандною омелою....
У Ольки би непогано виходило грати на барабанах у якійсь задрипаній рок-групі. Принаймні, музичний ритм по голові Владюші вона знову досить непогано відстукала.
- Ну, шановний Коко, ну скажіть ви цьому придурку, щоб він більше не прикалувався, - благально, роблячи „плаксиві глазки”, звернулася Олька до мене, як до старшого у цій гоп-компанії. Не дивлячись на те, що у нас у всіх трьох і були деякі пікантні неформальні стосунки, мене вона поважала і ставилася до мене з якимось – можна сказати - пієтетом, а Владюшу відверто мала ні за що. Хоча, на мій погляд, цілком безпідставно. Владюша - видний пацан. Там, за Стіною, за ним, мабуть, хтось досі проливає гіркі дівочі сльози.
-Шо за фігня, шановний Коко, чому це їй дозволено називати вас „шановний Коко”, а мені ви забороняєте це робити, га? Що це за така гендерна нерівність, га, шановний Коко?
Діти, та й годі. Уже трахаються, як кролики на Паску, а проте ж – діти! Що з них ото взяти?
-Слухайте краще сюда, - мудро мовив я.- Я вам ось зараз розповім, як ця омела розмножується.
-А шо тут такого непонятного? – вклинився непосидючий Владюша. – Приходить, значить, увечері до омели омел, і отак вони до ранку розмножуються, розмножуються, розмножуються.... а потім з'являються маленькі омелята....
Чесно кажучи, мені вже стає жаль цієї книжки. Нехай воно і жовта преса, але у нас тут не так багато книжок, щоби використовувати найкращий подарунок замість цеглини. Взяла би вже цеглину - та й раз і назавжди, якщо вже так хочеться. А то ж книжкою... Який толк від такої тонюсінької книжки такому опецькуватому здорованеві? Хіба що воші злякаються і порозбігаються.
-Карочє, не хочете – то й не треба. Я думав, вам буде цікаво.
-Ні-ні, шановний Коко, розказуйте-розказуйте, нам інтєрєсно, будемо уважні-уважні, як бройлєри на птіцефєрмі, - попросилася Олька.
-... як корова на Великдень, - додав Владюша..
Вони демонстративно замовкли, і Владюша навіть витягнув руку з-під Олькиного сарафану. Але у мене вже вивітрився весь ентузіазм.
-Та... що тут, власне кажучи, розповідати. Карочє, ці пташки дуже полюбляють ягоди омели. Оце, значить, вони ці ягоди жруть, а кісточки у омели дуже липкі, такі, карочє, липкі, шо – весь піпєц, і от ці долбані кісточки прилипають у тих омелюхів чи до лапок, чи до дзьоба. А ці дурні омелюхи, перелітаючи з дерева на дерево, чистять кігті чи дзьоб об гілки, кісточки прилипають до цих гілок, навесні проростають, та й, власне, весь отакий расказ. Отака-ото вам ця омела.
- І всьо? – розчаровано запитала Олька.
- Тю, а шо ж ти хотіла? – спохопився Владюша. - Щоб тобі шановний Кока розказав про пєстіки і тичинки, та ще й може продемонстрував наочно, що й куда? І звідкіля потім ягодки появляються?
- Та нє, я думала там шось таке... А там нічого такого... Я це так собі і представляла. Пхе. Теж мені...
Вона надула свої пухкі губенята. Тіпа образилася. Стрільнула зіницями вгору-вниз, то у підлогу, то просто – транзитом через мої очі- в мій гіпоталамус. Чи в епіфіз? Ні, таки в гіпоталамус. Капосне таке дівчисько! З такими двома аж фарфоровими колінами!! Ну-ну, я тобі вночі покажу, почім редька на базарі!
Вона ніби відчула мій запал, натягнула сарафан нижче колін, прикрила, значить їх, пригнулася, натомість виставивши у розрізі сарафану свої такої ж фарфорової краси груди. Дивилася на мене знизу вверх, як покірне телятко. Я не відводив погляду, і такий німий двобій протривав між нами кілька секунд.
- Ну, шановний Коко, ну а ви самі бачили оцю омелу на деревах живцем ? – запитала вона мене з вищеописаної пози.
- Тю, дурна, треба було краще слухати, шановний Кока же ж казав, що коли був малим – то бачив, - затараторив Владюша.
- А в мене таке враження, що шановний Кока ніколи і не був малим, - зітхнула Олька. – Він завжди був таким великим, сильним і... і теплим....
- Ну, я цю омелу, скажу вам по-правді, бачив і порівняно недавно,- почав відповідати я, - вже після появи Стіни. Власне, через цю омелу все це і трапилося, що ми отут за Стіною. Аби ж не ця омела...
- Тю, а як це якась омела могла стати причиною появи Стіни? Це що, щось тіпа явлєнія Христа народу ?
- Та ні, насправді причиною є не сама омела, але без омели, можливо, нічого б і не сталося з того, що сталося.
Одним словом, все було дуже просто.
Коли я навчався в університеті на фізичному факультеті, то жив у гуртожитку по Ломоносова. На ВДНХ. І дуже полюбляв відвідувати розташований неподалік Голосіївський ліс, чи то пак – лісопарк. Тоді він ще був досить величенький, і у ньому було навіть неважко заблукати, особливо у нічну годину. Голосіївський ліс був прекрасним будь-якої пори року: чи то влітку, чи то взимку, чи восени, чи намелі. Хоча ні – намелю тоді ще теж не було, як і Стіни. Та особливо я любив Голосіївський ліс навесні. Сподіваюся, чому – пояснювати особливо не потрібно, якщо ви уявляєте собі, що це таке була за пора року – весна. Отож, весняної неділеньки я любив прокидатися рано-вранці, удосвіта, одним словом – коли ще темно-темно, за годину чи й дві до сходу Сонця. Я вдягався у спортивну форму, штани спортивні, там усілякі кеди чи кросівки, якийсь спортивний пуловер, тощо, брав фотоапарат, сякі-такі харчі, як-от пачку печива чи плавлений сирок, та й вирушав у путь. Якраз десь встигав дістатися Дідорівки, як починало сходити Сонце. Ви бачили коли-небудь схід Сонця? Ні?? Ну, хоча б на фотографії? Так отож. Уявіть собі: десь у високості з'являється така плямка – її висвітив з-поза обрію перший промінчик Сонця, самого Сонця ще не видно, воно десь за горами-за лісами, лише тільки вгадується, бо ж не могло тоді такого бути, щоб не було Сонця. Це ж вам не тепер, що усяке може бути. Далі – на плесі лісового озера звідкілясь з-поза сухих торішніх очеретів з'являються і пливуть табунцем дикі качки, вони лише щойно повернулися у рідні місця із вирію. Я стою і млію від цієї ідилічної картини. Навкруги нішелесть. Розумієте?- нішелесть, йопересете! Я чимчикую далі, долаю підйом на Кумпол і заглиблююся у більш здичавілі місця. Мій шлях лежить крізь балки та яруги убік Китаєвого. Подекуди у ярах, чи й на рівному місці ще лежить достобіса снігу, такого веселого весняного снігу, котрий ось-ось розтане, перетвориться на дзвінкі струменці, та, поки ще не припекло весняне сонце, цей сніг біліє згадкою про минулу, часами сумну, а часами теж веселу і рожевощоку зимоньку-зиму.
Це вже пізніше я дізнався, що існують подекуди на земній поверхні так звані Місця Сили. А тоді я ще цього не знав. Темний був, до того ж – комсомолець. Ідеаліст, одним словом. Чи точніше – матеріаліст? Хрен його розбере, що гірше – ідеаліст чи матеріаліст. Якийсь такий ідеалістичний матеріаліст, йопересете.
Одним словом, звідки я міг тоді знати про Місця Сили, якщо нас цьому в університеті не навчали? Нам викладали історію кепеерес, усіляку там хронологію з'їздів та пленумів, хто з керманичів радянського народу коли і що говорив і коли нарешті вже помирав, а все інше – то були забобони. Уявляєте, нас навіть навчали не зважати, коли чорний кіт перейде тобі дорогу! Ви собі можете уявити більшу дурню, аніж стверджувати, що коли чорний кіт перейшов вам дорогу, то вам слід лише проказати „Слава кепеерес!” або „Служу Совєтскому Союзу!” – і можна сміливо переступати через котячу доріжку, навіть не перехрестившись і не сплюнувши тричі через ліве плече? Отож, йопересете, а що й казати вже про якісь Місця Сили!?
Ну, і якраз під час однієї такої мандрівки я і вибрів на одне з таких Місць Сили. Їх там, у Голосіївському лісі, багато колись було. Один лише я їх згодом відшукав щось із десяток, а були ще й інші сікери, котрі знаходили свої власні Місця Сили. Звісно, що я не знав тоді, що це є саме те Місце Сили, проте інколи буває так, що можеш не знати, шо воно таке, але можеш використовувати. Хочеш побачити російське порно - брюнетки стоять на колінах і заковтують товсті члени по самі яйця, а потім єбуться в різних позах до бурхливого оргазму? Тоді переходь по посиланню дивитися російське hd порно, щоб насолодитися якісним контентом на будь-який смак. На цьому сайті є дівки як худі, так і товсті брюнетки. Кожний знайде саме те, що шукав.
Перше Місце Сили, котре відкрилося мені, було посеред березового гаю. Там був такий прекрасний березовий гай. Коли потрапляв туди всередину, поміж отих білокорих берізок, здавалося, що нічого в світі не може бути кращого! Там навіть дихалося якось не так! Природно, що там хотілося побути якнайдовше, проте моєю ціллю завжди було пройти мій маршрут до кінця, вийти з Голосіївського лісу десь в районі Китаєвих печер, там позайматися інтенсивно своїм власним комплексом спортивних вправ і потім повертатися вже назад до гуртожитку.
І от в одну з таких прогулянок я трохи довше затримався у тому березовому гаю, ну і мені захотілося, розумієте, трохи того, самі розумієте чого. Одним словом, по-великому захотілося. Ну, діло, як говорив Карлсон, житєйське. Ви ж знаєте Карлсона? Не знаєте? Ну менше з тим. Гадаю, ви зі мною погодитеся? Ну, але з іншого боку, розумієте, сісти отак посеред цієї краси, посеред оцих білокорих берізок і почати срати – це, розумієте, було би, як то кажуть, вапше! Кощунством це було би, хіба ж не так? То ж я почав озиратися в пошуках якнайкращого для цього місця, а точніше – з точки зору естетики і тому подібного – якнайгіршого місця, котре б не жаль було, говорячи буквально, обісрати.
І от я ходив-бродив по цьому гайку, посеред цих пречудових, преструнких, прекрасних білокорих берізок, вишукував це якнайкраще-якнайгірше місце, і раптом – як у тому анекдоті – чую, що наче якийсь внутрішній голос мені наказує: сри тут !
Знаєте, отак всередині мене оце „щось”, оцей внутрішній голос, мовчало-мовчало, мовчало-мовчало, а потім як візьме та й як гаркне: сри тут ! Я, чесно кажучи, від несподіванки ледве в натурі не обісрався, бігме !!
Коротше кажучи, я спустив штани, присів знаєте, отак трохи надувся, як ото буває, коли ... ну, ви розумієте.... ото, значить, я трохи надувся отак, напрягся, як то кажуть, і раптом..... полетів. Ні, ви тільки не смійтеся, щоб я з цього місця не зійшов! Це дійсно було саме те, що усілякі розумні мудрагелі і називають сьогодні „левітацією”. Тобто я відірвався від землі на добрячий дециметр, а , може, й на два, і так завис у повітрі! При цьому природній процес дефекації з мого шлунково-кишкового тракту продовжувався нормальним чином, фекалії, на відміну від мене, не зависали у повітрі, а добросовісно падали вниз, з'їдене мною в суботу напередодні завершало свій кругообіг у моєму кишківнику і поверталося, звідки і прийшло, у матінку-землю, щедрими органічними добривами.
Від несподіванки я навіть і не знав, що й сказати. Хоча, з іншого боку, навіщо було щось говорити, адже я був сам-один, навколо нікого, отже й так ніхто би не зміг почути того, що б я тоді у тій ситуації сказав. Хоч би я навіть і щось дуже розумне тоді сказав – ніхто би все одно нічого би не почув, лише б даремно я би турбував свої голосові зв'язки.
Отож, я отак висів у повітрі, висів та міркував, що ж це, людоньки добрі, таке діється, що ж це таке твориться, що я оце вишу в повітрі аки птиця чи, точніше, аки повітряна кулька, аж допоки я, звиняйте за натуралізм, не пукнув наприкінці процесу тієї самої, як то по-науковому кажуть, дефекації. Я не знаю, може це у кожного індивідуума таке зависання у повітрі трапляється під час дефекації, просто про це, можливо, не говорять, як і про багато чого іншого не говорять, як , власне, і про саму дефекацію не говорять, бо це у нас не прийнято говорити про дефекацію; бо про дефекацію вже говорять лише тоді, коли цій дефекації приходить гаплик, тобто коли людина хворіє на запор, не може здійснити нормально акт дефекації, і тоді вона може навіть у громадському транспорті сказати ніби ненароком, ніби похвалитися, що, мовляв, ох і не було у мене сьогодні ніякої дефекації! Мовляв, ви усі, у кого сьогодні була дефекація, ви всі такі недосконалі, тільки те й робите, що дефекуєте, і дефекуєте, і дефекуєте, мовляв, забруднюєте навколишнє середовище, ноосферу навколишню продуктами своєї регулярної дефекації, чи то пак – своїми продуктами дефекації, а я от, мовляв, уже перейшов на вищий щабель еволюційної дарвінівської драбини, уже якось навчився обходитися без цього ганебного процесу, без цієї, матері її ковінька, підлої і непотрібної такої дефекації! Скажіть, ви дійсно ніколи не левітуєте під час срання?
Я теж не левітував під час дефекації ні до того, ні після того, за винятком якщо лише ця велика і нагальна потреба не заставала мене поза межами цього Місця Сили.
Отож, як я вже описував вам вище, наприкінці процесу я пукнув і звалився з висоти мого польоту на грішну землю. На грішні дерново-підзолисті грунти березового гаю посеред Голосіївського лісу. Кому цікаво – уточнюю, що ногами я ні в у що не вступив. Можливо, що просто пощастило, а, можливо, далися взнаки мої інтенсивні і напружено-виснажливі тодішні спортивні тренування. Але, дякувати Богові, не вступив, і на цьому тему дефекації закриваємо.
Отож, я звалився на грішну землю, виконав необхідні і логічні у таких випадках гігієнічні дії, натягнув портки на місце та й задумався над сенсом буття, а точніше – що ж це зі мною таке трапилося? Сумнівів бути не могло, я не спав, отже, я дійсно витав у повітрі. Наяву. Мені захотілося це повторити, я знову зняв штани, присів, напружився – і о диво! Я знову припіднявся у повітрі на два дециметри!! Щоб опуститися, я спробував пукнути, але це натурально у мене не вийшло, тому я зробив наслідувальний звук за допомогою мого власного, природою мені даного мовно-голосового апарату. Мабуть, вийшло дуже схоже, тому що я знову плюхнувся на поверхню грунту. І знову вдало, не наступивши ні на що. Добре. А ну, давай-но я спробую із вдягненими штанами, подумав я. Я вдягнув штани, зігнув ноги у напівприсяді, напружився – і от я знову завис у повітрі! І це було – скажу я вам – це було щось!! Знаєте, як ото буває уві сні таке захоплююче відчуття, що ти наче летиш попід хмарами у високості? То оце зі мною таке відбувалося не уві сні, а наяву!! Така неймовірна легкість у тілі, ніби скинув сто кілограмів зайвої ваги і сто років зайвого віку! Я напружив свої мозкові звивини, подумав – вище! вище! – і... мені це вдалося!! Я піднявся у повітря майже на два метри! Я розвів у сторони руки, підняв очі до неба, моє серце охопила неймовірна радість, ніби від єднання із Всевишнім наяву! Це було таке щастя!!! Розумієте, словами описати це просто неможливо, а якщо би ви хотіли зрівняти це з якимось ефектом від дії наркотиків, то, скажу я вам, це марна справа! Ніяка хімія не може зрівнятися із чистою, божественною дією сили Землі у Місці Сили !
Я проробив цей експеримент ще кілька разів, кожного разу я міг злітати все вище і вище, та зі щоразу вищої висоти доводилося потім щоразу болісніше падати. Падіння моє, щоправда, було не з прискоренням вільного падіння дев'ять цілих і вісім десятих, а з маленьким прискоренням, наче я падав десь на Місяці, наче мене щось стримувало, ну але все рівно, з висоти кількох метрів падати спочатку було досить страшно. Та за деякий час я добре призвичаївся і приземлявся на обидві напівзігнуті ноги, як вправний циркач, чи, швидше, як ото роблять ворони.
За площею це Місце Сили було невеличким, десь пів на пів метра, і якщо, не дай Бог, хоч частина мене, хоч півпальця на довший час опинялася за межами цього квадрату, то сила земного притягання на мене збільшувалася, і я починав плавно опускатися. Я зрозумів, що я це зможу використовувати для зміни висоти польоту, але погіршувало ситуацію те, що я не міг бачити межі периметру Місця Сили. З іншого боку, я помітив, що чимвище від земної поверхні, тим площа проекції Місця Сили ставала все більшою і більшою. На висоті чотирьох метрів квадрат сили вже був не пів на півметра, а приблизно метр на метр.
Якийсь внутрішній голос підказував мені, що це Місце Сили – лише моє, і що я не маю права нікому про це розповідати. Особливого бажання ділитися із кимось цим секретом у мене і без того не було, і тому я нікому не розповів про це. Тим більше, що Місце Сили, як виявилося, „працювало” лише рано-вранці, допоки Сонце не підіймалося на таку висоту, що ставало біло-жовтим, втрачаючи усі свої червоно-оранжеві відтінки.
Наступної неділі я знову прийшов на те місце удосвіта, легко відшукавши потрібне місце і дерево за своєю персональною купкою. Купка, крім свого прямого призначення, ще й відлякувала від мого Місця Сили випадкових перехожих, котрі могли би дізнатися про мою таємницю. Я виконав кілька десятків польотів, отримуючи щоразу невимовну насолоду, але з кожним разом ця насолода ставала все звичнішою і звичнішою, гострота відчуттів зникала, і врешті процес левітації мені, можна сказати, „приївся”. Ви будете дивуватися, що це можливо, але це дійсно так. Усе приїдається, як ото секс із постійним партнером. А до того ж назавтра мав бути понеділок, і семінар з контрольною з термодинаміки, дельта ес більше нуля і тому подібне; і от, вчергове зависнувши на висоті триповерхового будинку, я здійняв очі до неба і, перехрестившись, мовив :
-Господи! Дай мені написати контрольну з термодинаміки на „відмінно”!
Після чого я втратив свідомість, а, прийшовши до тями, виявив, що лежу собі під березою, біля своєї персональної купки. Було вже по обіді.
Контрольну в понеділок я написав за якихось двадцять хвилин. Відповіді на питання приходили мені в голову невідомо звідки, я їх навіть не усвідомлював і ледве встигав усе записувати. Коли я відповів на останнє, третє запитання, я помітив, що списав щось зо три аркуші, у той час коли всі інші мої одногрупники встигли лише зіпсути по півсторіночки. Помітив це і викладач. Він з єхидною ухмилкою піпійшов до мене, узяв у руки мою писанину і став читати. Я залишався навдивовижу спокійним, а от обличчя викладача білішало і білішало, і коли він закінчив читати останню сторінку моєї праці, воно було геть пополотнілим.
-Дельта ес менше або дорівнює нулю, - прошепотів він.- Але ж це неможливо! Слухайте, товаришу студент, у якій літературі і де саме ви відкопали цей софізм? Що це у вас за позначення? Що це за таке „дельта І”?? Ви були на моїх лекціях?? Я вам таке говорив?? Пояснював я вам таке??? Але ж , із іншого боку, ви маєте абсолютну рацію! Якщо скоротити „І”, то виходить як і повинно бути – дельта ес більше нуля ! Слухайте, я вам ставлю „відмінно”, але нікому про це „дельта І” не кажіть! Вас можуть просто посадити, і то у кращому випадку!!
Всі у групі знали, що термодинаміку я знаю на тверду четвірку із мінусом, трійку мені просто поставити не могли, бо у мене з історії кепеерес була п'ятірка, а це багато чого означало, це означало, що мені можуть ставити четвірки зі скількома завгодно мінусами, хоч навіть із кілометровим мінусом, але все-таки четвірку. А не трійку. Хоча всі розуміли, що четвірка із „кілометровим” мінусом, то є не що інше, як слабенька трієчка.
Але ж не „відмінно”!
Один наш одногрупник- великий знавець фізики- підійшов до мене, мовчки подивився мені в очі – минулого тижня я просив у нього списати домашнє завдання з термодинаміки, - промовив лише щось типу „ну-ну” і пішов собі. Вся група написала контрольну на четвірки та трійки. Лише у мене одного була п'ятірка.
Наступної неділі я знову побіг до Місця Сили. Здійнявшись у повітря, я попросив у Господа Бога відмінних оцінок з усіх без винятку предметів.
До тями я прийшов лише надвечір. Лежачи на сирій землі, я дуже замерз, через що, повернувшись у гуртожиток, я відчув, що захворів. Температура мого нещасного хворого тіла піднялася до тридцяти дев'яти з гаком. Викликана „швидка допомога” констатувала у мене запалення легенів. Два тижні я провів у лікарні, на уколах і електрофарезах. Проте семестр я закінчував із суцільними п'ятірками. Мені навіть призначили посеред семестру стипендію, мене обрали комсоргом і на мене стали задивлятися дівчата. Задивлялися, звісно, із корисливих міркувань – вони сподівалися, що я їм щось як-небудь дам списати, чи біс його знає чого... Ну добре, каюся, попросив я одного разу, витаючи над Місцем Сили, у Господа Бога, щоб мене кохали дівчата, ну, але ж не сподівався я від цих дурних створінь аж такого надмірного фанатизму, щоб до моєї кімнати в гуртожитку щоночі із них вишиковувалася добряча черга. Я ледве прожив цей тиждень, щоночі обслуговуючи до десяти- п'ятнадцяти однокурсниць, ночами недосипав, але ж дівчата прагнули мого кохання не лише вночі, але й удень, під час лекцій, під час семінарів, під час лабораторних робіт і під час військової підготовки, вони всюди переслідували мене, немов це розбурхане ведмедиком гніздо диких бджіл женеться за нещасним клишоногим, а мої друзі-однокурсники просто лютою ненавистю ображених самців зненавиділи мене за мої донжуанські походеньки, і тому, коли нарешті настала довгоочікувана неділя, я крадькома побіг у ліс і дещо скоригував своє прохання до Господа Бога стосовно дівчат, конкретизувавши, які саме дівчата і скільки разів на тиждень повинні мене любити.
Все було би нічого, якби не одне „але”. Дівоче кохання – це жахлива річ, особливо ж - невдоволене дівоче кохання. Особливо, коли цих невдоволених кохань збирається кілька докупи, і вони вирішують будь-що домогтися свого, хоч би і ціною порушення закону чи інших протиправних діянь. Коли я крадькома біг у ліс до мого Місця Сили, я біг крадькома лише від дев'яноста відсотків невдоволених кохань. Але десять відсотків невдоволених мною кохань у складі трьох ситуативних союзниць – Галі, Ірини та Оксани - вистежили мене. На щастя, вистежили не дуже професійно, бо було ще трохи темно, а вони – все-таки дівчата, і хоч їхня невдоволена тваринна хіть гнала їх вперед, за мною, їхній тваринний страх гнав їх назад. Тому вони лише добігли до краю, де починався березовий гай, і там вони мене втратили. Тому мого польоту вони не бачили. Зате коли я знесилений звалився на землю в епсилон-околі моєї купки, котрої вже майже і слід щез, вони мене знайшли і жорстоко, з вишуканим садизмом, надругалися наді мною. Я потім кілька тижнів взагалі не міг дивитися на жінок.
Усі ці події мали ще один неприємний наслідок: внаслідок оцих сексуальних переверзій, чи як їх там, енергія цього Місця Сили дуже різко зменшилася до критичного мінімуму. Пізніше я зрозумів, що з Місцем Сили потрібно поводитися дуже обережно. Черпати сексуальну енергію з Місця Сили , не повертаючи її назад, це чисте браконьєрство. А як можна було повертати сексуальну енергію назад у Місце Сили, я ще тоді не знав. Зараз я вже знаю, але що з того? Знання є, та Місць Сили вже нема. Принаймні тут, за Стіною.
Отож тоді, коли перше Місце Сили вичерпало свою енергію, я отримав від нього знання, що потрібно шукати ще одне Місце Сили, що їх там декілька. Знаючи це і маючи вже досвід своїх суб'єктивних відчуттів поблизу Місць Сили, я став шукати – і знайшов. Знайшов аж декілька штук. Найсильніше було на пагорбі, під ясеном, котрий був дощенту вкритий кущами омели. З пагорба відкривався чудовий краєвид на куполи і хрести Китаївського храму, а з-під землі била чудова, надзвичайної чистоти Сила. Коли я входив у її потік і напружувався, я підіймався аж до самої верхівки ясена, і кущі омели були від мене на відстані простягнутої руки.
Я попросив у всевишнього автомобіль – не хтознащо, звичайного „жигуля-дев'ятку”, мрію не лише студента, але й кожного громадянина Країни Рад. Попросив просто так, задля цікавості. Я твердо здогадувався, що отримати автомобіль навіть від Господа Бога неможливо. Не те, що від Господа Бога, в якого я, до речі, вірив не більше, аніж у лох-неське чудовисько, просто потрібно було до когось звертатися- і я звертався до Господа Бога, повторюючи те, що чув колись у дитинстві від бабусі, так от – навіть за гроші неможливо було придбати автомобіль, а не те, що отримати його безкоштовно від Господа Бога. Бо не було автомобілів. Не справлялися заводи. Бажаючих мати автомобіль було багато, а самих автомобілів було мало.
За кілька днів по тому на здачу в гастрономі мені всучили досаафовського лотерейного квитка. Я протестував як міг проти цього свавілля, але товстелезна тітка-касир просто пригрозила мені, що коли я не візьму цього сраного квитка, то вона вскриє собі вени. Мені стало її жалко, і я не став заперечувати. Через три тижні я виграв за цим квитком жигуль-дев'ятку. Я навіть і не дуже здивувався – це було не що інше, як просте співпадіння. Дельта ес менше нуля. Коли про це стало широко відомо, що от, значить, звичайний студент виграв автомобіля, до мене якось підійшла ота сама товстелезна тітка-касир, котра всучила мені цей сраний досаафовський лотерейний квиток. Вона розпитала мене про всі подробиці, щоб пересвідчитись, що цього автомобіля я виграв саме за тим самим квитком, котрий вона мені дала на здачу, і навіть попросила мене поклястися у цьому, сказавши "чесне комсомольське". Коли ж я виконав її прохання і поклявся, вона невідомо звідки вихопила довжелезного гострого ножа і одним помахом руки перетнула собі вени. „Швидка” приїхала на місце трагедії приблизно через годину і не встигла. Тітка померла за кілька хвилин до того від надмірної втрати крові. Отака от селяві.
Після того я попросив касетний імпортний магнітофон, світломузику, кольоровий телевізор, кросівки „адідас”. Все це тим чи іншим чином за деякий час ( десь за тиждень чи два) опинилося у мене в кімнаті. Всі знайомі просто місця собі не знаходили від заздрості. Потім я попросив окрему кімнату, потім – поміркувавши- окрему квартиру в сусідній новобудові. Гадаєте, мої бажання не сповнилися?
Врешті мені нічого не залишилося , як загадати закінчення університету із червоним дипломом та золотою медаллю. Золоті медалі тоді студентам не вручали, але якраз напередодні захисту мого диплома несподівано ректор та Міністерство Освіти видали спільний указ про заснування спеціальної відзнаки для успішних студентів – Золотої Медалі. Я був єдиним студентом у тому році, котрий отримав цю медаль. Наступного ж року її скасували як таку, що себе не оправдала.
І от якраз у той час я вчинив фатальну помилку. У мене якраз відбувався крутий роман із Оксаною, однією із тих трьох відьом, котрі надругалися наді мною під берізкою. Ця Оксана була справжня чортиця – чорнява, повногруда і все таке інше.Трахалася, як навіжена курва. Кричала і стогнала в насолоді так відверто і самовіддано, що всі чоловіки-сусіди заздрили мені чорною заздрістю і, покірно зазираючи мені в очі, розпитували, якими засобами для посилення ерекції та оргазму я користуюся. Я їм плів усілякі нісенітниці, наприклад , про висушені крила нічних метеликів, вони велися, вірили і, що найсмішніше, кілька днів по тому підтверджували надзвичайну ефективність порекомендованого мною засобу.
Якось, у хвилини ніжності, Оксана почала розпитувати мене про те, звідки усе це в мене, звідки ця вся сила, що я робив тоді посеред берізок, чому валявся на землі, як мішок із гівном і тому подібне. Не знаю, чи я просто не зміг збрехати людині, котра віддавала мені стільки сексуальної енергії, чи просто хотів похвалитися, показати, який я крутий... Одним словом, я розповів їй усе, як є. Чистісіньку правду. Вона здивувалася :
- Усе так просто, мій заюнчику??? Просто напружити сідничні м'язи - і злетиш?
- Так.
- І можна загадати все, що забажаєш?
- Гадаю, що так ...
- Брешеш. Скажи, мій коханий заюнчику, брешеш?
- Чистісінька правда.
- Забожися.
- Чесне комсомольське!
- Оце, значить, лише треба стати під тим деревом на пагорбі, що найбільше вкрите омелою ?
- Саме так.
- У-у, ти мій заюнчик. Зачекай, я зараз.
Вона побігла у ванну підмитися. Більше я її не бачив.
А за кілька днів стали чинитися неймовірні речі.
За один день упало близько десяти літаків у Борисполі, Жулянах та Гостомелі. Загинуло близько п'ятисот чоловік. Зійшли з рейок кілька потягів. На щастя, від самих сходжень жертв майже не було, проте серед пасажирів почалася паніка, і отоді почалися жертви. На станціях метро різко зросла кількість самогубців, котрі стрибали з перону на рейки. Сорок шість чоловік звели рахунки із життям за дві години. В Києві було введено надзвичайний стан. На Хрещатик виїхали танки, Генеральний секретар звернувся із зверненням до всього радянського народу, але навіть і це не допомогло.
Спочатку ніхто нічого не зрозумів. Люди мирно відпочивали у Гідропарку та у Парку Дружби Народів, натовп пересувався Пішохідним мостом з Труханового острова на берег і з берега на острів. Вздовж набережної снували річкові трамвайчики з екскурсіями. Екскурсоводи розповідали екскурсантам про величну будову Арки Дружби України та Росії, про лебедину пісню архітектора Растреллі – Андріївську Церкву, про пам'ятний знак надання місту Києву Магдебурзького права, про величну Києво-Печерську Лавру та про не менш, а навіть більш величну фігуру Батьківщини-матері з обоюдогострим мечем.. Два потяги метрополітену зустрілися якраз посеред Мосту Метро. Раптом почувся якийсь дивний зловіщий гул, зі сторони Вишгорода над Дніпром потемніло небо, голуби, котрі рядочком сиділи на перилах Моста Патона, раптово, наче лякаючись якогось хижого стерв'ятника, піднялися свічкою в небо і полетіли кудись в сторону Видубичів.
- Цунамі якесь, чи що? – хіхікнув у вагоні метро якийсь розумник в окулярах, з виду – потомственний гнилий інтелігент.
Величезна тридцятиметрова хвиля води налетіла в одну мить на київські мости, потрощила їх, мов ті були складеними із сірників, за першою хвилею налетіла друга, ще вища, ще жахливіша, вмить було затоплено усю Русанівку, Дарницю, Русанівські сади, санаторії Кончі-Заспи, третя хвиля довершила те, що не встигли зробити перші дві, величезна статуя Батьківщини-Матері на диво легко піддалася напору стихії, хоча до неї вода практично і не підступала, очевидно, дався взнаки сейсмічний поштовх, спровокований першою та другою хвилями, і от вона повільно, але невідворотно стала хилитися в сторону Видубичів, з оглядової площадки Батьківщини-Матері стали чи то вистрибувати, рятуючись, чи то просто випадати нещасні кияни та гості столиці, а внизу їх чекали шматки потрощеного бетону, величезні вікові дерева, вирвані з коренем напором води, підступні водоверті та стрімка і небезпечна течія звільненого з оков Дніпра-Славутича.
Разом із водою на Київ ринули десятки кубічних кілометрів мулу рукотворного Київського моря, котрий засмоктував у себе все, що було можна, надійно ховав від світу Божого повні пасажирів тролейбуси та автобуси. Знищивши за кілька хвилин більшу частину столиці Радянської України, стихія пішла далі, пішла руйнувати Канів, Черкаси та всі інші придніпровські міста.
Коли я почув про це, то спершу не повірив. Вмикнув радіо – там транслювали музику з „лебединого озера”. По телевізору те ж саме. Хотів взяти таксі і поїхати на міст Патона, але таксист подивився на мене як на ідіота і гаркнув :
- Який ще „міст Патона”?? Нема вже твого моста Патона! Досиджу зміну і поїду у Фастів, я їбав !
Це було дуже переконливо.
Я вдягнув спортивну форму і побіг у Голосіївський ліс, до мого місця сили. Заглибившись у гущавину, я помітив, що Ліс подекуди сильно змінився. Низини, звісно ж, були затоплені дніпровською водою. Проте справа була навіть не в тім. Березовий гайок просто зник із лиця землі. Зник повністю. Ніби його взяли – і вийняли разом із землею. На його місці зяяла величезна яма. Наче вирва від гігантської бомби. Дуже гігантської. Можливо, атомної, а, можливо, термоядерної. Поки я оббігав цю яму, вона заповнювалася водою, її береги обсипалися,обвалювалися, і мені доводилося робити чимдуж більшого діаметру коло, щоб опинитися на протилежному березі цієї вирви.
Коли ж я все-таки оббіг її, далі мені стали траплятися хащі, котрих тут ще вчора не було. Та що казати – вони виростали просто у мене на очах. Хащі з якихось невідомих кущів, така жахлива суміш агрусу, терену та шипшини, колючки впивалися у моє тіло, якісь невідомі мені ліани обплутували мої ноги, не даючи мені ступити і кроку. На подолання якогось кілометра шляху я потратив цілу годину! І коли я підбіг до пагорба, на якому розташовувалося моє останнє Місце Сили, я помітив, що той пагорб значно зріс у розмірах. Дуже значно. Якщо раніше сусідні пагорби були майже такої ж висоти, то зараз і неозброєним оком було помітно, що пагорб із моїм Місцем Сили став чи не удвічі вищим за них. На самому вершечку пагорба я побачив добре знайомий мені ясен, весь вкритий кущами омели. Крім того, на середині висоти пагорба його по периметру оперезувала Стіна із якогось невідомого матеріалу – і не цегла, і не бетон... Я кинувся вздовж Стіни шукати у ній якісь ворота, чи бодай якусь шпарину, проте все було марно. Суцільна Стіна, без вікон, без дверей.
Раптом на гребені стіни я помітив якусь постать... так-так, то була моя Оксана. Моя колишня Оксана. Чи вже не Оксана? Вона була дуже схожа постаттю на Оксану, та все ж таки – то була вже не вона. Ким було те створіння, чи чим воно було, я не знаю. Науці такі форми життя, швидше за все, досі були невідомі. Та навіть просто описати його я би не взявся. Постать, волосся, одяг – все було наче Оксанине, проте обличчя – обличчя не було зовсім. Замість рота була якась щілина, з якої вилітали неприємні скрипучі звуки, що лише віддалено нагадували тембром голос моєї коханки :
- Заюнчик... Ги-ги-ги! Заюнчик, іди сюди, до мене! Ги-ги-ги! Не можеш, мій заюнчику? Піздец вам усім буде, ги-ги-ги! Повний, чуєш, заюнчику, повний піздєц !!
Десь неподалік серед лісу раптом упав із жахливим ревом літак. Пасажирський літак. Жахливий вибух сколихнув землю, дерева. Потім ще один вибух, і ще один. То вибухало пальне в крилах літака. Просто мені під ноги упало зелене дитяче пластмасове відерце. Відерце було ніби до чогось причеплене. Я придивився, і мені стало погано – то був фрагмент дитячої ручки : кулачок , котрий тримав відерце за ручку, від кулачка ще десять сантиметрів передпліччя, якась тряпочка, ганчірочка... – і все.
- Шо, Заюнчику, нравиться, ги-ги-ги?! А БУДЕ ЩЕ КРАЩЕ, ГИ-ГИ-ГИ !
Я раптом згадав, що тут неподалік у мене було ще одне запасне Місце Сили, не таке потужне, як оце, захоплене Оксаною, та все ж можна було спробувати. Я ще жодного разу не черпав з нього енергії, раз лише злетів для проби у ньому метрів на два вгору, оцінив його чистоту і напругу – та й законсервував його про запас. Коли Оксана у ліжку мене розпитувала про розвідані і діючі Місця Сили, то я їй розповів усю правду – які Місця Сили вже вичерпані, а які ще ні. А про це, запасне, я чи то інтуїтивно, чи через власну лінькуватість і розслабуху після сексу просто промовчав. І недарма, як виявилося. Усі Місця Сили , повз котрі я проходив, поки добирався сюди, були висмоктані, спустошені, вочевидь, вона дала команду перекачати їхню енергію в одне місце, у центральне Місце Сили. Та вона не знала, що енергія різних місць Сили має різну частоту і спектр, отже при накладанні і змішування їхня сумарна сила може не лише посилюватися, але й також послаблюватися.
Я добіг до свого останнього притулку, до мого запасного Місця Сили, на пагорбі з протилежного боку від Китаївського храму, став усередину лише мені відомого уявного квадрату, зігнув ноги в колінах, напружив м'язи сідниць... Почав підійматися, все вище й вище, вище й вище... Енергія наповнювала моя єство, очищала мою свідомість, я знову, не дивлячись на побачені жахіття, набував здатності мислити тверезо і холоднокровно. Ось я піднявся на максимальну висоту , широко розплющив від здивування очі – я витав вже над верхівками дерев, що росли на захопленому Оксаною пагорбі. На таку височенну висоту я ще жодного разу не злітав, отже, енергії, що панували у моєму запасному Місці Сили, були просто незвичайної потужності! З висоти я міг оцінити масштаби катастрофи – це було просто жахіття! Вода несла тисячі трупів людей, киян і гостей столиці Радянської України, деякі люди були ще живі, але вже не при своєму розумові.
- Ага, заюнчику! – заскреготіло те, що звалося колись Оксаною, - Так он ти як! Приховав всю правду від коханої, скотина! Сука, урод, як же тебе ненавиджу!
Вона здійняла свої сухі руки до неба, щось зашепотіла, запричитала, і раптом я побачив, як де не взялися і стали кружляти наді мною два пасажирські літаки – Ан-24 та Ту-154. Вони ніби ковзали по краях величезної воронки, пікіруючи просто на мене. В якусь мить я навіть побачив, ніби у телескоп, перекошені від страху обличчя пілотів. Я зібрався з думками – що я хочу ?
- Господи, Боже мій, молю тебе, благаю, відведи від мене ці два літаки , - подумав я.
Літаки, хоч і продовжували знижуватися з катастрофічною швидкістю, проте стали віддалятися від мене і врешті впали у Дніпро. Пролунало один за одним кілька вибухів, і стихія поглинула уламки разом із нещасними пасажирами, котрі хотіли втекти від долі, та так і не змогли. Висота мого витання у повітрі трохи зменшилася. Проте зменшилася і висота витання Оксани. Ми знову перебували на приблизно однаковій висоті.
- Ага, заюнчику, бачиш, що ти зробив із нещасними пасажирами! Як тобі не соромно, скотино, га? Ти ж комсомолець!!– скреготіла Оксана. – Получай, сука!
Вона спрямувала у мене кілька блискавиць. Поки блискавиці долітали до мене, я встиг попросити у Господа, щоб він своєю славою збільшив хрести на банях Китаївського храму. Золочені хрести видовжились вище мене, і блискавиці увійшли у них, як у громовідводи, не причинивши мені анінайменшої шкоди. Корисно, скажу я вам, інколи бути фізиком і розбиратися в тонкощах електрики.
- Отак, сволочо? – заскреготіла Оксана. – Ти гадаєш, що ти крутий, так? Ну, раз ти крутий, то ми тебе зараз зробимо ще крутішим !
Я помітив, що до мене стали наближатися кілька торнадо. У якийсь момент я зрозумів, що цей двобій може тривати нескінченно довго, і тому треба не захищатися, а нападати.
Я зосередив свій погляд на місці дислокації противника. Ці місця мені були добре знайомі, але зараз вони були трохи не такими, якими я їх звик бачити раніше. Щось було не таким. Раптом я зрозумів: омела! Мені заважала омела. Кущі омели настільки рясно вкрили всі дерева на протилежному пагорбі, що неможливо було роздивитися проекцію Місця Сили на поверхні грунту. Я зосередився і попросив у Всевишнього, щоб він знищив усю омелу на протилежному пагорбі і, про всяк випадок, в радіусі кількох кілометрів від місця нашого двобою.
Ви гадаєте, що коли я виграв у лотерею автомобіль „дев'ятку”, це було чудо? Ні, справжнім чудом було те, коли раптом з дерев почала зникла вся омела. Звісно, жигуль не міг мені дістатися якимось неприроднім шляхом – і я його виграв цілком легально у лотерею. Так само, омела також не могла зникнути просто так. Усі торнадо, котрі були націлені на мене, змінили свою траєкторію і почали один за одним зривати кущі омели з дерев, а коли кущів на якомусь дереві було забагато, то, вочевидь – щоб не панькатися – торнадо виривали повністю все дерево. Першим був висмикнутий повністю обліплений омелою ясен, під котрим знаходилося украдене у мене Місце Сили.
Я не знаю, який існує зв'язок між Місцем Сили і деревом, під котрим воно знаходиться. Я також не знаю, чи має якесь значення для потужності Місця Сили кількість кущів омели на гілках дерева, під котрим це Місце Сили знаходиться. Швидше за все, що немає аніякісінького зв'язку. Тому я можу лише здогадуватися, що такий зв'язок міг існувати у свідомості чи підсвідомості Оксани, бо я їй так пояснював і втовкмачував у її дурну голову, що Місце Сили знаходиться під деревом, геть повністю обліпленим омелою. Зникає це дерево – отже, ймовірно, зникає і причинно-наслідковий зв'язок у мозку тієї дивної істоти, що колись була Оксаною. А, можливо, це просто Всевишній сам самостійно, без моєї участі, прийняв єдино вірне в даній ситуації рішення.
Коли Оксана помітила, що обліплений омелою ясен був вирваний із землі з коренем і кудись зник, віднесений вітром, це не на жарт її перелякало і вона моторошно завила - заскавучала:
- Я стою не під тим деревом!? Так??? О-о-о, боги, де моя сила?
Вона раптом злетіла на кільканадцять метрів угору, розчепірила свої страшні пазурі у мій бік і кинулася із тієї високості на мене. Я встиг лише попрохати Господа, щоб він захистив мене від наглої смерті. І тут де не взялася між нами височенна Стіна із такого ж невідомого матеріалу, котра захистила мене від пікіруючої на мене нелюді; з того боку об Стіну щось зі страшною силою гепнуло і вибухнуло, як вибухає, вдарившись об асфальт, кинутий з десятого поверху перестиглий херсонський кавун, йопересете.
Проте цього я вже не чув. Знесилений боротьбою, я упав під деревом, а коли опритомнів – побачив вас із Владюшою. Ви тут трахалися, як кролики на Паску. Звідки ви тут взагалі з'явилися?
Владюша лише хитро посміхнувся.
- Ми тут якби завжди були. А те, що трахаємося, як кролики на Паску, - то що ж тут дивного? Треба ж якось ці твої Місця Сили заряджати енергією, сам же казав, що треба, от ми й трахаємося. Ну, пішли, Олько.
Він схопився на ноги, потягнув Ольку за руку на вихід, мабуть, знову будуть трахатися під тим ясеном. Олька встала і винувато, проте багатообіцяюче дивлячись мені у вічі, мовляв - ну, хоче пацан трахнутися, як же йому відмовиш, ти захочеш - і тобі не відмовлю, - попленталася за Владюшою.
Взагалі дивна вони парочка, скажу я вам. Взяти наприклад хоча б цього Владюшу – ну дуже дивний хлопець, абсолютно без комплексів, над усім насміхається, ось і над моєю щирою, правдивою історією теж почав насміхатися, мовляв – заряджають вони своїм траханням Місце Сили! Аякже, такі зарядять!! Гуморист – і тільки. І ця Олька теж дивна. Ні, ну я розумію, що омела, котра росте у неї з голови замість волосся, могла прорости якось цілком випадково, ну, наприклад проходила вона в дитинстві під ясеном, а там сидів птах-омелюх, чистив від насінин омели свого дурнуватого дзьоба, насінина упала дівчинці на голову, приклеїлась, згодом проросла і тому подібне. Але мені дивно, чому це її зовсім не бентежить?
