У вікно ліз квітучий бузок, та його великі фіалкові суцвіття - на диво - не пахли. Вона не відчувала запахів. На дворі білим шумовинням яблуневого цвіту буяв травень. За вікном вулицею гасали на велосипедах її друзяки й від їхнього галасу брали завидки.
- Я б навіть усі-усі уроки робила і до школи ходила охоче. Чесно-чесно, - думала Оленка. Треба ж було підхопити цю кляту застуду саме тепер. От зимою, коли на дворі бридка мокра відлига і під ногами чвакає холодна твань - то інша справа, тоді можна. А тепер то чистісіньке западло, - розмірковувала вона. Десь в кутку наче щось тихо пискнуло. Оленка прислухалася – може то миша? Та ні, навряд, просто вчулося, бо Мурик лежав поряд і спокійно мружив свої зеленаво-бурштинові очі. Це тільки дурненькі лякаються мишей . От павуки – то зовсім інша річ. Їх навіть мама боїться.
Хвороба - то є цілий ритуал із різнокольоровими пуделками на тумбочці, пігулками, що їх приносить мама, градусником. На ліжку лежать кілька помаранчів, дві шоколадки в шелестких блискучих обгортках – законні трофеї, що лишилися після відвідин обох бабусь. Та щось не хочеться, мабуть то через Температуру. Температура, якщо ви не знаєте, – то така небезпечна хвороба, через яку дорослі не лише не пускають до школи, а й взагалі не випускають з ліжка. В телевізорі вже мабуть дірку прогледіла, набридло. Тато каже, що якщо довго його дивитися, то голова може стати квадратною. А ви й повірили? Звісно, що ні, тато так жартує. Та що там дивитися? Тупе мило або гидка російська попсня. От чому замість цих «хароших пєсєн» ніколи "Мандри" по телеку не показують? Фома ж такий класний. Та й мультиків зараз немає. Цілковита шняга.
- Немає такого слова, - невдоволено пропищало щось чи хтось. Чи може то знову вчулося?
Та наче ні. З книжкової шафи, з- поміж третього тому «Мумітролів» і «Тореадорів з Васюківки» вилазив чоловічок. Він був геть маленький, сиве волосся стояло сторчака, вбраний був у синій жупанець та вишивану сорочку і на носі мав золоті окуляри, такі, як носили в старовину, без дужок, на ланцюжку. Він був сердитий.
- Не має такого слова – «шняга», - повторив він.
Оленка ледь не засміялася, бо попри сердитий вигляд, чоловічок таки був вельми кумедним.
- Ви домовик? – запитала вона.
Чоловічок виліз, обтрусився і, з церемонним старосвітським поклоном, промовив:
- Ні, я – Книжник. І на відміну від нероб-домовиків, дуже багато працюю, - й, скосивши оком на солодко сплячого Мурика, додав, – і ніколи не відбираю у котів молока.
- Пане Книжнику, а що ви робите? Я ніколи раніше про вас не чула,- зацікавлено запитала Оленка.
Чоловічок поправив окуляри на носі й зітхнув.
- Отакої… Трудишся, працюєш не покладаючи рук, а ніхто й не помічає. Я пасу типографські помилки, щоб не перелазили з книжки в книжку, протираю ілюстрації, рівняю літери і слідкую, щоб вони не бешкетували. От бува відчепиться якась літера від одного слова і вирішить пристати до іншого. З того взагалі може вийти якесь неподобство. А з комами і крапками ще більше мороки. Вони просто обсипаються, коли книжку ставлять на полицю і тоді я мушу шукати їх і спеціальними цвяшками прибивати на місця.
- Офігєть, - захоплено промовила Оленка.
Книжник підскочив, наче його вкололи розпеченою голкою.
- Немає такого слова, - закричав він. Немає ні шняги, ні западла, ні офігєть.
- Чому ж, - запитала Оленка, - Усі мої друзі так говорять.
Книжник знову розсердився.
- Я знаю усі слова у словниках. Є багато різних. Кожне слово має свою вдачу. Є ось слова хоч поважні, та зовсім старенькі – вони доживають віку в старих книгах і їх вже майже забули. Є книжні – дзвінкі, наче литі зі срібла, однак ними рідко користуються у розмові. Та їх полюбляли поети та письменники. Є такі, які людські язики перемелюють щодня – вони, як затерті старі копійки. А є інші - це слова–каторжани, яких не пускають навіть до порядної хати. Кожного разу, коли їх промовляють, мені стає дуже боляче. Я не можу жити там, де їх багато говорять, тому що просто можу померти.
- Книжнику, любий, лишайся у нас. Я більше не говоритиму цієї бридоти, - Оленка подумала мить і додала. Хіба тільки в школі, на перерві, і то зовсім трішечки.
- Гаразд, домовилися, - сказав Книжник.
- Книжнику, я хочу тебе запитати, - примружила око Оленка, - я тут випадково в одну татову книжку заглянула. Там навіть на тій сторінці, що я відкрила, тих слів було зо два десятки. Є навіть такі, як ото п’ятикласники на парканах пишуть. То їх почали пускати до книжок?
- Прикро, та теперішні письменники без них ніяк не можуть. Кажуть, що то є особливість сучасного літпроцесу і це дуже збагачує нашу мову словами, похідними від трьох іншомовних коренів. Та за таке неподобство, промовлене в громадському місці, будь-який міліціянт повинен виписати штраф. Що за часи настали? – зітхнув Книжник, та враз бешкетливо зблиснувши золотими окулярами, запитав, – то така книжка в м’якій червоній палітурці, автор Карпо Дереш?
…..
Він прийшов з роботи і одразу з порога запитав.
- Марійко, як наша донечка?
- Була висока температура, марила бідна. Все щось про книжки говорила. Я викликала швидку, дали укола. Вже краще. Зараз Оленочка спить.
- От коли вже та фігня від дитини відчепиться, - зітхнув тато.
- Татусю, не кажи так, то негарне слово, - почулося невдоволене бурчання з ліжка.
- Добре, добре доню, - відповів тато. Він незграбно зачепив рукавом червоний томик, що лежав на столі й той впав і розсипався по підлозі безліччю жовтуватих листків.
- От книжки роблять. Не встигаєш прочитати, як розвалюються, - байдуже зауважив він.
Оленка весело засміялася. Тато хоч і хороший, та він ніколи не повірить, що у нас у книжковій шафі живе кумедний маленький чоловічок …
Від автора: любі хлопчики і дівчатка, не байдужі до красного письменства, будь-ласка, вживайте якомога менше сленгу, русизмів та ненормативної лексики, бо ви робите дуже боляче Книжнику, що мешкає у вашій книжковій шафі!
