|
|
| Авторів: |
1401 |
| Творів: |
21245 |
| Рецензій: |
41611 |
|
|
|
Код:
|
|
| 
Художні твори
Проза
Містика
|
|
|
| © Ігор Скрипник, 23-04-2007 |
Мотор востаннє гаркнув і “копійка“ зупинилася на краю озера.
Навколо розкинувся ліс, який впав у зимову сплячку. І заснув міцно, бо практично жодного звуку не долинало до слуху Андрія Петровича.
Він відчинив дверцята і вийшов назовні у зимовий ранок.
Довкола, куди не глянь, стояли древні предковічні дерева, одягнуті зимою у білу одежу. Похмурі і мовчазні, немов старі діди, які вже чимало побачили на своєму віку. Без жодної хмаринки небо холодно спостерігало за людиною, яка у самому розпалі зими, одна, насмілилися прийти вглиб лісу.
Водій відкрив задні дверцята і витягнув металевий ящик з м’яким сидінням, повним рибальського причандалля, черпак і льодобур. Опісля почимчикував до озера, скутого кригою і присипаного останнім снігопадом.
Андрій Петрович прямував до північного краю озера. Там, якраз навпроти пониклої вільхи, в метрах двадцяти від берега була файна місцина для риболовлі. Клювало там доволі непогано. Інколи додому він приїжджав із таким уловом, що викликав заздрість у всіх сільських рибалок. Хоча подеколи риби ловилося небагато.
Сьогодні свято - Василія або Старий Новий Рік. Його радісно і хмільно відзначає уся Вільшаниця, а молодь і ще зовсім шмаркаті діти ще зрання починають ходити та засівати по хатах. Однак Андрій Петрович мало на це зважав. День як день, а свят у нас ой як багато. Він зазвичай любив цього дня порибалити у тиші, наодинці, адже всі рибалки весело гуляють. Щоправда старі люди бурчать, що святки небезпечний для цього діла час, бо Ісус ще не хрещений, і нечисть може робити все, що забажає. Вона дуже небезпечна в цю пору для кожного, але особливо для дітей і п’яниць. Але він не вірив у ці байки. Старечі дурня та забобони.
Інколи порибалити цього дня з ним їздив товариш і вірний напарник Хома Бузьок. Але ще вчора він дізнався, що той несподівано прихворів на грип і не зможе скласти йому компанію. Це було дивно, адже кілька годин перед тим вони бачилися і ніщо не віщувало такої халепи. Однак і не таке буває. Спершу вирішив не їхати, все-ж одному на льоду вкрай небезпечно, але любов до риболовлі взяла верх і він опинився тут. Сподівався, що можливо ще хтось рибалитиме, але нікого не було.
Дружина лаяла і обзивала його останніми словами за це недбальство, але він не звернув уваги на галас, спокійно зібрався та спробував заспокоїти Марусю, запевнивши, що бере із собою мобільник і в разі чого передзвонить. Як-не-як, він досвідчений рибалка, а не аматор, якому, наодинці, справді нема чого ловити на льоду.
Дав газу, залишивши позаду сімейне гніздо і поїхав на улюблене місце риболовлі.
Андрій Петрович зупинився і перервалося улюблене рипіння снігу під німецькими чоботами на натуральній овчині, теплих, дорогих, куплених нещодавно у спеціалізованому рибальському магазині за скажені гроші. Але задоволення, як відомо, дорого коштує.
Взяв в руки льодобур і почав свердлити лунки, насвистуючи щойно складений куплет, на мотиви народної пісеньки:
Засвіт встали мужиченьки
На рибалку з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Зробив лунку, черпаком вибрав лід, потім відійшов на пару метрів і почав свердлити наступну.
Чомусь пригадався епізод з Єралашу про юного невдаху-рибалку і славнозвісне “Тут риби немає!“ від директора стадіону.
Засміявся.
Закінчивши робити лунки, він підійшов до найпершої, вмостив собі сідлище, або як полюбляв казати - “гніздо“. Витягнув пляшку горілки, налив собі у стаканчик і хильнув за вдалу риболовлю. Всередині вибухнув вулкан і розніс тепло по тілу.
- Добре, - крякнув він.
Витягнув окраєць хліба з плястерком сала. Закусив.
- Можна починати.
Засилив на гачок мотиля і рибалка розпочалася.
Спочатку кльову не було. Впродовж півгодини – жодної покльовки. Андрій Петрович навіть двічі поміняв місце дислокації. Ніякого результату. Випив ще раз за те, щоб риба не минала його наживки.
За десять хвилин витягнув першого окунця. Невеличкого, грамів на сто. Але зачин був зроблений. Смугастий трохи потріпався на снігу і завмер, вилупивши на рибалку свої банькаті мертві очі.
І знову нічого не дзьобає.
- Бляха-муха! В мене вже давно такого не було, - спересердя плюнув він.
В цю мить тишу зимового ранку розірвала мелодія мобільного.
- Так, Марусю.
- Як ти там? Не змерз? Ще хтось є?
- Все добре. Є хлопці з сусіднього села, - збрехав, щоб не переживала. – Так що не хвилюйся. Правда риби майже не зловив, але мам надію, що кльов бігме ось-ось почнеться.
- Дивись обережно там.
- Добре, добре. Діти встали?
- Ні, ще сплять.
- Нехай сплять. Хоч на канікулах відпочинуть.
- Мені передзвонити чи сам?
- Не дзвони, - засміявся, - бо всю рибу перепудиш. Я сам бринькну.
- Па.
- Па.
Знову терпляче очікування і повне затишшя. Немає кльову хоч трісни.
Андрій Петрович перебрався до останньої лунки. Витягнув “снаряд“.
- Ловись рибка велика й мала, - немов заклинання промовив він і прийняв “допінг“.
Взяв у руки вудлище, причепив мормишку. Мотиль, під льодом, був явно не до смаку рибі.
Він сидів якраз навпроти вільхи, над доволі глибокою ямою, де часто витягував чималі екземпляри сазана, карася. Кілька разів попадалася йому тут і щука-розбійниця.
Зсередини його гріла горілка. Морозець був терпимий, не колючий і тріскучий. Сонце бавилося промінням пускаючи йому в очі сонячні зайчики. Навколо стояла лише властива зимовому лісу тиша.
Першу плотву він витягнув хвилин через п’ять. Невелику, яка відповідала його рибальським апетитам. Потім почався такий кльов, що Андрій Петрович ледве встигав витягати рибу. Плотва і окунь, дрібні пічкурі, навіть пару карасиків, влаштували біля лунки свій смертельний, останній у своєму житті танок.
Рибалка аж спітнів. Такого шаленого кльову він не пригадував. З якогось такого дива риба почала необережно кидатися на всю його наживку.
За годину він добряче втомився.
Ось на льоду зателіпався гарний кілограмовий окунь, який ледве проліз через лунку. Рибалка знову закинув наживку. Не пройшло й десяти секунд, коли щось сильне схопило мормишку і потягнуло її в глибини Ока. Він спробував було помірятися силами з невідомою рибиною, але потужний ривок обірвав жилку, яка голосно дзенькнула, не витримавши у відповідальний момент.
Андрій Петрович вилаявся. Йому шкода було здобичі, яка вислизнула з рук, але він прекрасно усвідомлював і те, що не витягнув б її через лунку – рибина, судячи зі всього, була занадто великою.
Він підрихтував своє знаряддя лову і вирішив допити решту горілки, яка звабливо бовталася у пляшці.
Хильнувши оковитої, він несподівано відчув гострий біль у нозі.
- Що за… - глянув вниз і замовк вражений побаченим.
Біля ніг вовтузилися маленькі, величиною з кулачок, створіння, які нагадували людей. Одягнуті у пістрявий одяг, в гостроконечних шапках, вони нагадували, іграшкових гномів. Якби не ряд відмінностей. Обличчя в них були жорсткі, злі. Очі і зуби неприродно блистіли. В руках вони тримали залізні гачки. Їх пискляві, з легким скрипом, голоси враз урвали ранкову тишу монотонним бурмотінням:
“Шуї, шуї, шуї! Шулюки! Шулюки! Шулюки! Ми слуги Шульгана! Шульгана! Шульгана!“
Одне з цих сотворінь забило в чобіт гака, доставши до тіла, що і вивело Андрія Петровича зі стану медитації з горілкою. Його шокував вигляд цих карликів і пошкоджених дорогих чобіт. Не встиг він прийти до тями, як події почали розгортатися з неймовірною швидкістю.
З лунки, з якої він щойно тягав рибу, вискочили один за одним кілька мініатюрних залізних саней, повних цих потвор, запряжених відповідної величини кіньми, боки яких віддавали металевим блиском. З гиком і свистом вони почали їздити навколо лунки, з кожним новим витком пришвидшуючи хід. З-під саней, чорт-зна від чого, летіли іскри. Поступово лід почав танути і утворилася пристойних розмірів ополонка.
Андрій Петрович спостерігав за цієї чудасією, а в голові шугала, як шуліка, одна думка.
“Ну все! Допився! Прискакала до мене білочка!“
Тим часом карлики висипали на сніг і кинулися до шокованого рибалки.
Той зрозумів, що зараз буде непереливки, відфутболив недомірка, що забив гака йому в ногу, розвернувся і кинувся навтьоки.
Позаду почувся дрібний тупіт і голоси, які почали віддалятися. Він біг, але важка і незручна одіж, біль у пораненій ступні, доза спиртного відіграли свою вирішальну роль. Андрій Петрович встиг добігти лише до половини озера, коли ноги заплелися і він полетів у сніг, що присипав озерний лід. За мить, зверху по ньому вже топталися переслідувачі та над самим вухом лунало лиховісне:
“Попался! Попался! Попался! Теперь не уйдешь! Не уйдешь! Не уйдешь!“
Він відчув, як у литки, немов п’явки, впинаються десятки гачків і завив від нестерпного бою. Почув тихе іржання та відчув, що його тягнуть назад. Маленькі коники цих карликів, волокли його до щойно зробленої ополонки.
Несамовите волання по допомогу розірвало лісову тишу і рознеслося навкруги. Але рибалку годі було почути. Його рідна Вільшаниця була далеко звідси, а довкола не було жодної живої душі. Він потягнувся за мобільним телефоном, спробував подзвонити, але забитий у руку гачок перервав ці марні потуги і єдина надія на порятунок відлетіла вбік.
- А-а-а-а! – розносилося над Оком.
Він спробував за що-небудь схопитися, але руки марно ковзали по льоду.
“Шуї, шуї, шуї! Шулюки! Шулюки! Шулюки! – бубоніло над вухом, а чийсь писклявий голос командував. – Еще немного! Давай братки! Поднажми!“
Ополонка була вже близько. Андрій Петрович вибився зі сил і майже не чинив ніякого опору, лише зачудовано дивився на кривавий слід, що тягнувся за ним і дивувався звідки в нього всередині стільки крові.
Лемент над вухом раптом стих. Його перестали тягнути.
Підвівши голову і, борючись із темрявою, що підступала до свідомості, він побачив, як на лід озера виїжджають сани, запряжені в сірого жеребця, та несуться прямо на нього. Рибалка вже приготувався зустріти свою смерть, але вони проїхали поруч. Позаду рознісся тріск і писки болю.
Через силу він оглянувся.
Сани, як навіжені, на диво метко крутилися навколо ополонки, давлячи маленьких почвар, як гнилі яблука. Рятуючись, ті кидалися врізнобіч і стрибали у темну воду.
Темінь заслала йому очі і він полетів кудись вниз.
* * *
- Полундра! – заволав чийсь глухий голос над вухом.
Андрій Петрович зірвався на ноги, оглянувся і не побачивши довкола ніяких слідів баталії, почав себе обдивлятися і обмацувати руками. Він був аніскілечки не пошкоджений. Від серця відлягло і він поглянув на незнайомця, що так несподівано перервав кошмар.
Перед ним стояв невисокий мужичок з довгою, до грудей бородою і пильно вдивлявся в обличчя. Принюхався.
- Пив, - не звинувачував, а просто констатував факт. – Заснув і ледь не замерз. Добре, що я проїжджав поруч і помітив. Захотів поцікавитися як клює, - скрушно похитав головою. – Ай-яй-яй!
Рибалка мовчав, всередині картаючи себе за безпечність і останні грами прийняті на груди.
- Бачу в тебе добрячий улов.
- Так, - похопився Андрій Петрович. – Не пам’ятаю, коли востаннє стільки наловив. Може ви хочете?!
- Ні-ні, - замахав той руками. – А тобі я б порадив їхати додому. Втомився, хильнув зайвого, - придивився. – Може мені тебе самому відвезти?
- Та ні! Що ви! Я сам! Я вже протверезів! Дякую, що розбудили! Я лише на хвильку задрімав!
- Ну добре, - сказав той та пішов до ґринджол. Таких самих, які щойно наснилися.
- Треба кидати пити, - пробурмотів Андрій Петрович.
Опісля зібрав всю рибу і причандалля, загрузив “жучку“ і незабаром Око сховалося за поворотом лісової дороги.
Бородань зачекав поки залишиться наодинці, витягнув свій мобільник. Зважив його в руці та скривився – як ж він не любив цю новомодну техніку. Але треба терпіти. Набрав номер.
- Алло!.. Це лісовик Грабовий!.. У мене тут аврал!.. Водяник Омут приютив у себе цілу купу нелегалів з Московщини!.. Кого? Бісових шулікунів!.. Так, багато… Присилайте опергрупу, з ними треба розібратися… Свідки?.. Був тут один, ледь не віддав Богові дущу. Ледве врятував… Сліди замів, він ні про що не здогадався… А хто йому повірить? Він ж п’яний був. Посміються та й забудуть!... Через годину будуть?!.. Чекаю!
Лісовик почав гладити гриву жеребця і чекати підкріплення.
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
|
