Трійко студентів-філологів сиділо на лавочці в садку. Етнографічна практика, мабуть, не саме цікаве у житті двадцятилітніх хлопців. Один з них позіхнув і ввімкнув диктофона.
- Діду, розкажіть, якщо знаєте, якусь цікаву міську легенду чи бувальщину.
Старий зиркнув на них своїм одним жвавим блакитним оком. Іншого не було – помережане глибокими зморшками обличчя краяв широкий синюватий шрам.
- Мабуть, дітки, ви трохи не за адресою. Не майстер я байки травити. Хіба переповім вам одну бувальщину. Розказав мені її один старий дід. Я навіть прізвища його не знаю, але звали його тут Старий Панас. Розкажу так, як чув від нього. А правда то чи вигадка – не знаю, самі розбирайтеся. Ви хлопці вчені, студенти. То ж слухайте...
.........
Колись, дуже давно, жив тут чоловік. Усі звали його Кривим Омельком. Жив тут давно, вже ніхто і не пам’ятав, коли він сюди приблудився. Йому було років зо сто, а може і більше. Його перекошена хатинка із малесенькими віконцями стояла неподалік Замку, посеред великого садку. А яблука із Омелькового саду були, мабуть, кращі із тих, що я колись куштував – великі, червоні і солодкі, як мед. Ми боялися Кривого Омелька. Високий, сивий, одне око випалене, інше – ясно-блакитне – зиркало якось так, що нас, хлопчаків, дрижаки брали від страху. А його грізний басовитий голос і важка сучкувата палиця просто вселяли жах у дитячу душу. Подейкували, що Кривий Омелько знається із нечистою силою і є найсправжнісіньким відьмаком. Недарма ж він оселився біля Замку. А то ж усі знають – це місцина нечиста. Ще мій прадід, царство йому небесне, розказував, як із того замку темними ночами виїздила пані королева із своїм почтом і верхи гонила вулицями міста, щоб викрасти якесь юне дівча, що забарилося сховатися до хати ще до заходу сонця. Більше їх ніхто не бачив. Казали, що вона купалася у крові тих нещасних, щоб зберегти вічну молодість. Хто-зна, може то і були вигадки, але я думаю, що то є чиста правда, бо ж кажуть, гарна була, курва. Добре, що згодом Замок зруйнували козаки Хмеля. Тоді в полон вони нікого не взяли - порубали усіх, хто лишився живим - і старих, і малих - й підірвали вежі. Після цього ніхто вже його не відновлював. Одним словом – то й тепер є місце моторошне і нечисте.
От одного вечора ми крали яблука і так захопилися, що у темряві не побачили, як до нас тихо підійшов Кривий Омелько. На хвилю нас усіх скував жах. Вітер куйовдив його довге сиве волосся, місячне світло відбивалося якимось дивним вогнем у його єдиному ясно-блакитному оці. Він не кричав, не сварився – просто дивився на нас. Мої друзі з вереском розбіглися, побіг і я. Мабуть якась мана накинулася на мене – я чомусь побіг не додому, а до Замку, побіг щодуху, рятуючись від цього моторошного одноокого діда. Він щось гукав мені вслід своїм хрипким голосом, та від цього я біг ще швидше. Врешті, я опинився серед руїн Замку – лише вітер вив на уламках веж. Підійшов до пролому стіни і глянув на місто, що світилося тьмяними каганцями у віконцях хат десь далеко внизу. Десь там і моя хата, де чекають мене моя мама... А шлях додому був лише один – через обійстя Кривого Омелька. Я притулився до холодної стіни і гірко заплакав... А ще, як на те лихо – згадав, як хтось із старших хлопців розказував про Білу Панну – мару, що з’являється вночі на руїнах Замку і випиває геть усю кров із того відчайдуха, що зважився тут заночувати, а тіло скидає у бездонну криницю, що викопали ще у прадавні часи посеред фортечного двору. Тоді я вже ніби почав чути якісь невиразні голоси і тиху музику й мені стало ще страшніше. Я затих і лише стукав зубами – чи то від холоду, чи від страху.
І тут я у місячному світлі побачив страшну постать – це був Кривий Омелько. З під-пахви він дістав ... скрипку?! Старий подивився в мій бік і тихо й спокійно сказав, – малий, йди сюди, якщо хочеш лишитися живим. Досі дивуюся – чому я його тоді послухав?
Омелько провів смичком по струнах і Замок наче ожив – примарні тіні почали поволі перетворюватися на людей. А Омелько грав і грав. Грав дуже гарно... Я бачив, як порвалася одна струна, потім інша... Та струни дивним чином знову виявлялися цілими, а Омелько грав та грав... Гонорові паничі в шитих золотом кунтушах і манірні бліді панянки в розкішних сукнях танцювали старовинні танці, такі вже й тоді не танцювали. Палали пристрастю очі, стукали об суху землю каблуки, шелестіли дорогі оксамити, сяяли коштовності... Я, наче заворожений, дивився на це, а Омелько грав. Такої музики я більше ніде і ніколи не чув.
Коли запіли перші півні, усе зникло.
- Допоможи, - прохрипів старий, і я із усіх свої хлоп’ячих сил тягнув його додому.
У Омельковій хатині ніколи не виводилися злидні, видко було, що часом він не мав і скоринки хліба. Він приліг на скрині, що слугувала й ліжком.
- Хлопче, ти розумієш, що бачив? – запитав він. Тепер його хрипкий голос вже не видавався мені страшним. Це була просто смертельно втомлена людина.
- Це нечиста сила? – тремтячим голосом запитав я.
Він ледь усміхнувся.
- Ти хоробрий, малий. Гадаю, що ти вже не злякаєшся того, що я розкажу.
А чого після тої ночі я вже мав боятися?
То ж Омелько розпочав.
- Було то дуже давно. Здається, за рік після того, як Хмелеві козаки зруйнували цей Замок. Жив я до того у Львові і був музикою. Словом, був добрим бахурем, слабким до чужих жінок і горілки й допік багатьом, тому через свої розбишацтва мусив тікати з міста. Я і не гадав тут зупинятися, та так сталося. Я сидів у корчмі і на останній півгріш купив кварту пива. Це за три дні було єдине, що я зміг заробити. А була п’ятниця. Який же зарібок музиці у пісний день?
Аж ось підходить до мене якийсь панич і каже грати на весіллі за добрі гроші. Звісно, я б мусив відмовитися, як добрий християнин, та ж людина є істота слабка, і я згодився.
Привів мене той паничик у хату. Все як треба – столи ломляться від наїдків, горілка, усіляка смакота. Господар усе припрошує – скуштуйте те, скуштуйте се. Та тут пройшов гомін – їде молода. Усі пішли зустрічати. А я людина стороння, музика. Вийшов на ганок, аж бачу стоїть жбан. Вмився я з нього. Аж раптом омана розсіялася. Сиджу я посеред замкового подвір’я, на камінній плиті, переді мною стоїть пляшка дьогтю і кінські кізяки. Поряд палає велике вогнище. А усі ті паничі – волохаті, із свинячими рилами. Чорти, одним словом. Привели вони вісельницю-попівну. А я граю. Й вони все танцюють, а потім по черзі просто там, на цій плиті – злягаються з нею. Просить тихо вона мене – зупинися, музико, не грай. Врятуй мене...
Та де там, граю далі, та все дрібніше та швидше. Й виду не подаю, що все бачу. Потім вкинули вони її у вогнище.
Одним словом, закінчилося усе, як півні перші заспівали... Розрахувався той панич зі мною щедро, цілу жменю золотих дав, та я й оком не веду, хоч бачу, що то черепки...
Лише посивів за ту ніч, як лунь, хоч мені тоді і тридцяти не було.
А за тиждень дивлюся, сидить циган біля корчми і люльку палить. Та я одразу признав у ньому того чорта, що мене наймав. І пустив він ману, ніби на дорозі велика вода стоїть. Усі дівиці і жінки, походячи, подоли підіймали високо, щоб не забруднитися. А циган сміється. І я усміхнувся. Почав він люльку вибивати і жаринка якраз мені в око потрапила. Від лютого болю я повзав по землі, аж підійшов до мене той циган і каже – не мав ти того весілля бачити, людино, та вже так сталося. Але раз на рік, восени гратимеш для усіх душ, що не упокоїлися в Замку.
Кривий Омелько змовк на хвилю.
- Хлопче, - каже він мені, - я вже дуже старий і мені учень потрібний. Іди до мене в науку.
Я був хлоп не дурний і кинувся тікати. Та виявилося – марно. Якось перед Різдвом Христовим прийшов Кривий Омелько до мене додому. Тато мене вигнали з кімнати і про що вони з Омелько розмовляли - я не знаю. Але заплакана мама зладнала мені торбу з харчами, зблідлий тато мовчки обняли – і пішов я у науку до Кривого Омелька.
Щось я розбалакався, - спохватився тоді дід Панас, – дітки, пригощайтеся яблуками. Кращих тут ні в кого немає....
Утікали ми щодуху від діда Панаса.
Не знаю, хто перший зметикував, що це є та сама хата Кривого Омелька. Після цього я не бачив Строго Панаса. Мій тато з останнього зміг вивчити мене в реальному училищі і я його на відмінно закінчив. Далі – війна з австріяками, потім з москалями - білими та червоними. Воював у чорних запорожцях і в Залізній дивізії. Ходив я в Зимовий похід, пройшов Трикутник Смерті й одним з останніх перейшов Підволочиський міст. Не раз дивився Безносій просто у вічі, та Бог беріг мене. Ось лише око втратив в шабельні рубці з денікінцями.
Вже по війні, за Польщі я працював інженером у будівельній конторі. Коли випадково взнав, що помер старий Панас, від того пройшло вже років з десять. Не знаю чому, я вже тоді не вірив ні в Бога, ні в чорта, та пішов я до тої хати. Дах протікав, шибки були вибиті, усе більш-менш цінне розтягли люди і хата стояла похмурою пусткою. Лише під купою якогось напівзотлілого ганчір’я в старій скрині я знайшов ту скрипку...
А зараз я дуже старий... Моя смерть ночами вже топчеться цим садком. Дітки, ніхто не хоче до мене в науку? Куди ж ви, хлопці? Хоч яблук скуштуйте…
