“Він не повернеться...” - раптом здогадалась вона, дивлячись услід синові, що не озирався і рішуче крокував вперед курною вуличкою. Мати журливо глянула на дихаюче спекою небо: “Господи, чого ж він не зачекав до наступного ранку? Пішов у саме пекло...” Сонце вже багато днів поспіль гнало нестерпно палючі хвилі на стражденну землю. І не було у вибілених жаром небесах жодної хмарини, котра бодай на кілька хвилин затулила би подорожнього від гарячих променів світила. Коли син зник за рогом сусідського будинку, Марія повернулась у затінок хатини.
Їй так рідко вдавалось порозумітись з ним. Від самого народження годі було второпати, чого хоче ота дитина. Плакав, коли брала на руки і лагідно говорила смішні, але такі зворушливі у вустах матері, слова: “Мій маленький, люлі, мій синочку, моє ти сонечко, котику, крихітко.” Верещав, як посміхалась. Пхинькав й не хотів пити молока, що ним повнились груди, боліли від тої важкості і твердли, робились кам’яні… Кричав вдень, не давав спокою вночі. Марія навчилась розрізняти усі відтінки плачу: відчайдушне ревіння, незадоволений лемент, голодне вищання, примхливе капризування, ображене скиглення, оглушливий вереск від болю. Вона змарніла і прокидалась від найменшого звуку, що долинав з колиски. Часом не знала, де себе подіти з тривоги, так мучили думки та сумніви. “А ну ж дитина хвора, що ж йому болить, чому він плаче безугаву?” Вже й сусідки, співчуваючи молодій мамі, намагались щось порадити, якось допомогти. Марно.
А згодом вона почала боятись тиші. У ті рідкісні часинки підбігала до колиски і завмирала. Слухала, чи дихає її первісток; лячно було від незвичного спокою.
Відтоді, коли він навчився говорити і ходити, легше не стало, а в одинадцять-дванадцять зробився геть чужий, розірвався останній зв’язок поміж ними. Син взагалі не звертав на неї уваги. Марія жахалась, коли він сперечався зі старими; вмів так сказати, що вмовкали наймудріші, але її те не тішило. Серцем відчувала, що вражені його зухвалістю старійшини, мов отруту змії, притримують свої образи до слушної години. Вона хотіла його застерегти, та син обпікав поглядом зневаги і зніченій матері бракло слів. Не знала, як пробити мур й захистити від помсти світу за оту інакшість; надто впадала у вічі різниця поміж сином та його ровесниками. Сусідські дітлахи бавилися, бігали, з неохотою вчились, а він уникав пустощів, ігор, наче став одразу дорослим; «ковтав» грубезні книги, не помічаючи нічого навкруги, забуваючи про їжу, сон. Заходив у храм і якось так виходило, що поруч ніхто не смів стати. Коли йому виповнилось шістнадцять, усі вільні жінки: чи то старша за нього вдова, чи то дівчинка-ще-пуп’янок – не могли стриматись, аби не кинути грайливий погляд на стрункого красеня-юнака, сина Марії.
Ось він пішов геть. Марія сиділа в темному кутку на долівці, механічно перебираючи стручки; в хаті завжди є якась робота і їй ніколи не спало б на думку посеред дня байдикувати. Руки самі знали що до чого, а сльози рясно котились щоками, що вже почали втрачати свою пружність й гладку округлість молодості. Раптом загадкова усмішка, ледь вловима, відігнала гіркоту печалі з її обличчя. Марія згадала...
Хоч давно це було, та жінка виразно пам’ятала кожну хвилину того дня. У двері ніхто не стукав, але вона блискавкою метнулась і відчинила їх. На порозі стояв чоловік, рівного якому у всьому світі б не знайшлось. Звісно, до тої зустрічі вона бачила і вродливих парубків, і зрілих чоловіків з їх статечною красою, і сивобородих поставних дідів, що гідністю та величчю затьмарювали царів. Однак такого, що вирізнявся би сяючою юністю, суворою мужністю і поважною мудрістю, де шукати? Диво постало перед нею, тож дівоче серце, не опираючись, впало йому до ніг. Без жалю та вагань він забрав єдине її багатство й зник. Покинута, вона застигла з горя, втратила апетит і сон.
Коли мати зауважила, що з Маріїєю коїться щось дивне, видерла з доньки правду... Ледь не сказилась, била й тягала за коси, люто шипіла і лаялась, та тихо, щоб ніхто не почув. Марії вже спадало на думку руки на себе накласти, аж посватався сусід. Хутенько влаштували весілля, бідолашній було байдуже, на той час хотіла тільки одного: забратися геть з осоружної батьківської хати. А що наречений підстаркуватий і міг Марії правити за дідуся, її найменше хвилювало. Якби ж то знаття, що доведеться терпляче лягати з ним і виконувати свій обов’язок молодої дружини, здригаючись від огиди, ночами плакати за єдиним коханим, що залишив, лиш раз подарувавши щастя. Та хто б переймався переживаннями жінки? А всередині росло собі маленьке життя і згодом з’явилось на світ Божий.
Її очі сторожко відзначали небайдужі погляди жінок, що мимоволі заглядались на сина. Однак, як не пильнувала, та не зауважила, щоб той подав надію бодай якійсь із них. “Зовсім дорослий і дуже схожий на батька”, - думала мати. Хоч минуло чимало літ, з пам’яті Марії вперто не випаровувались прекрасні риси загадкового чоловіка. Та й сказане ним закарбувалось назавжди. Пролунало з його вуст і таке: “Радуйся, Маріє!” Проте, не надто багато щастя вона зазнала опісля з’яви таємничого відвідувача... Найгірше вимучували тривожні думки, що ненастанно отруювали її спокій впродовж цих років: “Що ж то був за чоловік? Кому і для чого народила вона обіцяного їй сина?” Мало слів зронив дивний гість, але вона навіть не намагалась переповісти їх кому-небудь, аби не насміхались, чи гірше, не закидали камінням.
Марія часто думала про сина; збігали роки, а вона нічого не відала про свою дитину. Натомлена за день промовляла молитву перед сном, просила за нього в Бога, адже Він милосердний. Так хотіла сподіватись на Його поблажливу милість до свого первістка, хоч іноді дряпали кігтями душу грішні сумніви, коли згадувала власне безталанне існування. Лише через кілька років їй принесли звістку. “Я бачив твого сина. Нарід ходить за ним і слухає кожне його слово. Маріє, він каже дивні речі”, - оповідав далекий родич, пильнуючи за виразом її обличчя. Добре, що вечірньою порою в халупі панували густі сутінки, тож цікаві очі не знайшли собі поживи. Вона не могла заснути тої ночі, пригадувала слова сина, сказані на прощання: “Мамо, я мушу йти. Батько наказує.” “Хто?” – прошепотіла змертвілими вустами, та він не розчув її тихого питання і пішов геть, не пояснивши нічого.
Ще й не світало, як постать закутана в чорне, промайнула вуличками. На диво, їй легко вдалось знайти сина, здавалось, всі знали про нього. Марія мало говорила, більше слухала. Хтось крізь зуби лаяв його, називав лжепророком, посланцем темряви, що прийшов зворохобити люд і привести до загибелі, інші говорили: “ Ми бачили праведника, святу людину. Він поведе нас до свободи, царства Божого”. Чуючи прокляття та возвеличування, вона однаково остерігалась і тих, що ганили, й інших, котрі хвалили сина.
Марія побачила його на горбку над натовпом. “Як схуднув!” – вжахнулась, глянувши на виснажене рідне обличчя. Сказане ним слухали уважно, жінки стояли наче зачаровані, не відводячи очей від промовця, навіть чоловіки, витягуючи шиї, вслухались зацікавлено - все довкола заніміло. Тільки вона одна не чула його слів, лише жадібно вдивлялась і помічала, як він змужнів та змарнів. Не знала, чи радіти їй, бо відшукала нарешті свою дитину, чи плакати, бо ясно передчувала щось недобре.
Раптом привиділося Марії: роззявлені у несамовитому вереску пащеки, вирячені від злості очі, стиснуті у ненависті кулаки різко молотять повітря над головами. Наче ті ж люди, що оточують її, але геть не такі. Люто ревуть: “Розіпни!”
Марія, цураючись слухачів, уникаючи зачепити когось бодай крайчиком одежі, тихо відійшла подалі і присіла під деревом: “Зачекаю. Колись вони розійдуться. Хай як син мене зустріне, але не повернусь додому без нього!”
Тричі підходила Марія до нього і тричі на її шляху поставав вогонь, забороняючи наблизитись до сина. Нажахана мати впала на коліна, гаряча молитва полинула до неба. Просила ласки у Нього, відчайдушно благала дозволу побути біля власної дитини і несподівано перед нею з’явився той, кого вже не сподівалась побачити. Попри смертельний переляк Марія помітила, що він зовсім не змінився, час не змусив його шкіру взятися зморшками, очі променіли відвагою юності та печаллю всезнаючої мудрості. Вона пообіцяла виконати все, чого він зажадав: не втручатись у життя сина, допомогти йому дійти до сповнення своєї долі. Несміло запитала, що ж його чекає. І отримала відповідь...
Всеньку ніч просиділа Марія під смоквою.
Рано-ранесенько Андрієві припекло, тож виліз з намета і раптом неподалік зауважив сиву жінку, що обіймала вчителя. Він добре бачив її обличчя й одразу вгадав, що то мати Ісуса. Остовпілого Андрія вразило те, що жодної радості він не вловив, навпаки, жінка була наче приголомшена нестерпним горем, котре несподівано впало на білу голову і похилені плечі...
Інші оповідання цього циклу:
http://gak.com.ua/creatives/1/28895 - Місто поснулих
http://gak.com.ua/creatives/1/22200 - Ніч вироку. Жрець із ягням
http://gak.com.ua/creatives/1/16716 - Перший і останній
http://gak.com.ua/creatives/1/13493 - Марія Магдальська
http://gak.com.ua/creatives/1/12375 - Друга половина
http://gak.com.ua/creatives/1/12374 - Зло любові
