Закінчення.
* * *
До нас мав приїхати наш владика–архієпископ Андроник. Відвідини нашого храму були заплановані на 11 вересня під час вечірнього богослужіння. Ми мали служити всенічну гарно. Треба було відслужити архієрейським чином. Це була відповідальна справа. У нашому храмі виконанню обрядів миряни ще не навчилися. Їх і було мало, і на вечірнє богослужіння вони ходили поганенько, можна сказати, що не ходили.
Архієрей, звичайно, розумів, що у нашому храмі серед хору не буде великої майстерності. Але все ж таки він їхав розставити всі крапки над і в історії вигнання з парафії попа Якова.
Дивно було, як вперто, без огляду на православ’я, на церковну дисципліну, архієрей за всяку ціну прагнув нав’язати парафії невігласа, старого маразматика, якого чомусь висвятив у віці, коли йому було вже під 80 років.
Благочинний15 доручив нам, щоб ми забезпечили ночівлю архієрею і секретарю єпархії протоєрею Науму Золотняку. Я заздалегідь оголосив про це у храмі, доручив громаді закупити харчів, приготувати добру гостину.
За справу взялася Олександра Василівна. Парафіяни зібрали трохи грошей, овочів, купили м’яса, яєць, майонезу, зварили смачного наваристого борщу, приготували шубу, салат Олів’є. Розмістити прибульців вирішили у баби Галі, яка мала просторий будинок, у якому жила одна.
Лиш коли це одинадцяте вересня наближалося, я, нарешті, збагнув, що у цей день свято Усікновення голови Івана Хрестителя, під час якого церква заповідає строгий піст. Що було робити? І баба Галя, і Олександра Василівна жили в іншому кінці нашого дуже довгого міста. Їхати до них заздалегідь я не мав змоги. Вже лише перед самою службою я сказав Олександрі Василівні, що потрібно подавати архієрею і його почту лише пісну страву. Я відчував свою провину, адже я мав цей піст передбачити і завчасно повідомити про нього моїх парафіян. Тепер же вони добре приготувалися до зустрічі владики, але приготували не те, що потрібно було, і то трапилося через мене. Мої парафіянки запевнили мене, що у них є пісне картопляне пюре, і вони зроблять до нього якогось пісного салатику, і, таким чином, все владнають.
На вечірню службу прийшли майже всі мої парафіяни. Вони розуміли важливість моменту–потрібно було зарисуватися перед архієпископом. Давно я так щасливо не служив всенічну25. Навіть було трохи затісно у храмі.
Прийшла і Марина. Я вже не сподівався її бачити. Моє спілкування з нею не лишилося таким, як мені хотілося. Вона перестала ходити на служби. Я телефонував їй, намагався її повернути.
–Ви як садист, – почув я від неї, – Вам добре, Ви собі прийдете, посидите, поговорите зі мною. Отче Григорію, я – одинока жінка. Мені потім так погано, як Ви підете. Вам добре, у Вас матушка є, а я що маю робити?
–Пані Марино, я не зрозумів. Які у Вас до мене претензії?
–Вам тільки гроші мої потрібні: ті, що я ще не заробила!
–Заспокойтеся, я не тягнув Вас за язик. Ви самі запропонували мені Ваші гроші, яких немає і невідомо, чи вони ще будуть. І взагалі, до чого тут гроші? Вас давно не було у храмі Божому. Ви в якусь іншу церкву ходите?
–Я сама визначуся з тим, коли й куди мені ходити.
–Звичайно, це Ваша особиста справа. Але я хотів би Вас застерегти, щоб Ви не ходили до Московського патріархату, бо у Московському патріархаті навряд чи можна осягнути спасіння.
–Це ж чому? – проєхиднічала вона.
–У Московському патріархаті навчають ненависті до України, до української мови. А людина, яка цьому навчиться, не може бути повноцінною, вона не зможе виконати заповіт Христовий. Людина не зможе навчитися любити Бога і любити ближнього, якщо буде зневажати саму себе. Ви можете не ходити до церкви, у якій я служу, але ходіть до церков Київського патріархату, вони є ще у нашому місті.
Так, приблизно така мова була у мене з Мариною. Я їй сказав таке, але справа моїх стосунків з нею була кепська. Вам із моєї розповіді, читачу, може видатися, що все-таки, не зважаючи на деякі складності, ми з Мариною, принаймні, розмовляли; може не завжди знаходили порозуміння, але слухали співрозмовника. Ні! Було не так. Я не такий оповідач, мені бракує хисту чи може пам’яті, чи уваги, щоб розповісти те, що я чув від Марини. Наші телефонні розмови закінчувалися тим, що найкраще і лаконічно можна назвати одним влучним висловом: „словесний понос”. Я навряд чи зможу більш повно передати Вам те, що я чув. Чув я якийсь набір слів і словосполучень, між якими не знаходив логічного зв’язку. Із цього „словесного поносу” я зміг тільки почути, що я садист. Я був не у захваті від такого компліменту від своєї нової родички, однак не збирався просто від неї відмовлятися. Адже від родичів не відмовляються. Якщо я назвав Марину своєю мамою, то я зробив це серйозно. Я священик і не маю звички пускати слова на вітер. І перш ніж назвати Марину мамою, я обміркував цей свій намір і обговорив його з Оленою. При цьому я не ідеалізував раби Божої Марини, і цілком давав собі звіт у тому, що, пов’язуючи своє життя у будь–який спосіб з новою людиною, я не тільки відчуватиму задоволення від якихось добрих і приємних для мене рис її характеру – я, також, неодмінно зіткнуся з її гріхами й пороками. Святі люди на землі довго не живуть: їх Господь забирає до себе. Тут можуть залишитися лише грішники, скажімо такі, як я і Марина. Ці грішники повинні навчитися не осуджувати одне одного, бути милосердними одне до одного, навчитися терпіти одне одного, навчитися лагідно і тихо, дуже мирно і з любов’ю допомагати одне одному ставати трішечки кращими, на одну сходинку на тиждень, на місяць чи на день підніматися трішечки вище по сходах чесноти до Неба, подалі від зла. Ці грішники повинні навчитися падати і після падіння вставати, і навчатися у падіннях смиренню. Повинні навчитися пізнавати свої немочі і через це навчатися більшій надії і більшій вірі й любові до Бога. Тому я й не відвернувся від Марини і не відштовхнув її від себе ні тієї ночі, ні пізніше. Я мав великий клопіт з моєю родичкою. Але клопіт – він на те й клопіт, щоб мати його з дорогими нам людьми. Бо ніхто й ніколи не мав і не матиме клопоту з тим, хто йому не потрібен, з тим, кого він цурається.
А крім того, що я садист, я ще й був винен у тому, що я її спокушав, чи, може, у чомусь іншому... „Сам мене ласкав, сам мене цілував...”– це один уривочок зі „словесного поносу”. Телефонував кілька разів я Марині, але й вона раз чи два телефонувала до мене. І натрапила якось не на мене, а на мою Олену. До речі, це їй, Олені, належить тонкий і влучний вислів „словесний понос”. Моя Олена дуже мирна й лагідна людина. Я не був до кінця впевнений у собі, не знав, де межа, за якою може закінчитися моє терпіння і моє стримання. І тому Оленою я користувався як додатковим засобом охорони своєї чистоти. Я усе в подробицях розповідав їй. Таким чином я наче ставив її поряд із собою під час моїх відвідин раби Божої Марини. Я говорив Марині тоді, коли вона черговий раз збиралася випробовувати мою стійкість: „Олена, до речі, все знає.” Ця зброя діяла і на Марину. Моїй спокусниці це дуже не подобалося. Вона навіть якось пробувала ніби „захищати” Олену. Пробувала через це нагримати на мене:
– Я чула про таких мужиків, які після того, як з коханками пересплять, усе вдома потім своїм жінкам розказують. Це ненормальні мужики! Ви ж її раните!
Марина не вірила, що моя Олена не має до неї ніяких ревнощів і не злиться на неї. Мабуть, через це і дісталося „словесного поносу” і моїй дружині від моєї „коханки”.
– Олена – моя половина. Вона знає про мене все або майже все. Усе важливе і те, що на мене якимось чином впливає. Вона за мене молиться і тому в мені впевнена, – відповідав я Марині на її закид.
Згадка про мою дружину дещо охолоджувала „коханку”, коли вона знову інколи пускалася берега у розмовах зі мною. Ми з Мариною не досягли згоди, вона стала називати мене садистом, я не знав, що з нею діяти, і ми перестали бачитися і спілкуватися. На службу до храму вона більше не ходила. Я вирішив, що вона повернулася до Московського патріархату, до якого ходила раніше. І ось тепер, сьогодні я бачив її знову у храмі.
З Божою поміччю розпочали всенічне бдіння. Спочатку, як і звичайно, я був у вівтарі, виходив на амвон , виголошував єктенії. Але, коли під час служби наставав час читання чтеців на кліросі, я раз за разом виходив до кліросу , показував їм, що читати, багато читав сам. Як для нашого храму, то служба йшла добре, хор співав бадьоро, з натхненням. Марина підійшла до мене і стала допомагати читати. Вона читала добре, читала найкраще з усіх парафіян. Вона читала молитовно, майже так, як треба. Мені було спочатку неприємно, що людина, яка вела себе неналежним чином, не ходила до церкви, не принесла належного покаяння у своїх гріхах, без благословення отак одразу прийшла й полізла на клірос. Але я нічого не міг вдіяти. Я ще не привчив своїх парафіян до належної церковної дисципліни. Надто мало часу я прослужив на цій парафії. Читала Марина добре – я сам її цьому навчив. І читати не було кому: її допомога була доречною. Тож я мусив свої академічні зауваження тримати при собі, тим більше, що на службі, на якій священик і за читця, і за співця, і за паламаря, і, звичайно, за самого себе, додаткових слів говорити ніколи.
Біля мене поряд на кліросі була особа, від якої я нещодавно чув такі речі, що вже став змирятися з думкою, що не матиму з нею ніякого зв’язку і не буду бачити більше її у церкві. Ми читали з нею навпереміну приспіви до тропарів і тропарі так, як мене навчили робити те у взірцевих храмах Києва. Від такого читання був добрий зовнішній ефект, з погляду артистизму було гарно. Але що буде далі? Цій Марині явно сказали про приїзд архієрея, вона прийшла, щоб допомогти. Допомогти, найперше, числом людей. І, крім того, вона береться допомагати мені на кліросі. При тому, допомагає від душі, читає богослужбові тексти, тому що так хоче.
Служба закінчилася, архієрей був задоволений. Я побачив Марину на ганку, коли вона виходила з храму. Я підійшов до неї і запитав:
–Пані Марино, Ви прийдете завтра?
–Ні, – була відповідь.
Наступного ранку мала бути божественна літургія. Більша частина парафіян вже прийшла. Ті двоє жінок, що прислуговували владиці за вечерею, ділилися своїми враженнями. Архієрей поїхав із самого ранку до іншого міста своєї єпархії. Ночівля архієрею також дуже сподобалася. Власне, він був задоволений відправою, і це передалося і на подальший його настрій.
Зупинися мить, ти прекрасна! Я побачив крізь шибку внутрішніх дверей на вході до церкви, як до ганку піднімалася запнута хусткою, висока й струнка жінка. Вона відкрила ці двері, зайшла до церкви, перехрестилася і пішла цілувати намісну ікону. Це була Марина.
По закінченню служби до мене підійшли Олександра Василівна і баба Галя. Вони сказали, що наготували для архієрея і його почту вдосталь смачних страв, які не довелося архієрею з’їсти, бо його відвідини припали на піст. Сьогодні ж посту немає, і вони запрошують мене і всіх бажаючих парафіян з’їсти ці харчі і разом провести час.
Мене чекала дуже важлива справа. По закінченню літургії я мав спершу їхати додому, вдома пообідати і одразу ж вирушати на свячення оселі. Мене мала чекати молода сім’я, яка, начебто, зазнала впливу чародійства. Я був потрібен там, але... Серед запрошених до баби Галі була Марина, вона збиралася туди йти. Парафіян на службі, що минула, було небагато: всього шість чоловік. Для частини моїх бабусь було важко ходити і увечері, і наступного дня вранці. Їх незвичайно багато прийшло увечері на відвідини владики, тож наступного дня вони відпочивали. Однак самі активні прийшли. Посидіти разом з парафіянами, вільно побалакати, провести разом час – це була чудова нагода для священика. „Свячення хати... але ж у мене важлива парафіяльна справа. Треба налагоджувати теплі, сімейні стосунки з парафіянами. І невідомо, чи я ще зможу побачити Марину? Тут така нагода спробувати вернути її до нашої парафії,” – так розмірковував я собі. Крім того, зі мною була моя доця, п’ятирічна Настуня. Як вона перенесе цю поїздку у протилежний від нашої домівки бік, і ще тривалі посиденьки. Для такої маленької дівчинки втомливо було вже перечекати одну тільки Божественну літургію. Я вирішив спитати її. Настуня на моє здивування легко погодилася заїхати до бабусь і у них погостювати. Їй було дуже цікаво поїхати у якесь місце, в якому вона ще не бувала.
–Їду з вами. Гаразд! А посвятити оселю я зможу й пізніше. У них є мій телефон: нехай телефонують. У мене сьогодні інші важливі парафіяльні справи, – так я пристав на запрошення парафіянок.
Моя Настуня прийшла в захват від їзди на трамваї.
Ми добре провели час серед своєї парафії, добре посиділи, поспівали. Разом з нами була і Марина. Вона разом з іншими співала, жартувала, веселилася й навіть пустувала. Здавалося, вона повернулася.
* * *
Стоп! На цьому місці має бути хепіенд. Зависни, комп’ютер! Зламайся, перо! Публіка любить хепіенд!
Хто тобі сказав, що вона любить хепіенд? І чи потрібен хепіенд мені? Зрештою, хепіенд у нас є свій. Ні, ну це якась імпортна термінологія, і навіщо вона нам. Шановне панство! Я нещодавно від шанованих мною людей почув, що у нас завелися письменники європейського рівня. Що в таких випадках роблять, чи говорять? Кажуть, що у книгах цих європейського рівня моїх братів на першому листку написано попередження: „Увага! Ненормативна лексика!” Ох, панове, дякую, дякую, що підказали. Як добре, що я ці книги не замовив поштою, а побачив у рідкісному сьогодні закладі: книгарні. Прочитав застереження ласкавих видавців і вирішив, що я ці книги не буду ні купувати, ані читати. Я не претендую на Європейський рівень. З одної простої причини.
До речі, на мене все таки впливає оточення і сучасна мода. Це виявляється у тому, що мені зараз здається, що у цьому місці була б доречною ненормативна лексика. Втім, один матюк я вже написав. Якщо ви цього ще не помітили?.. Ох, простіть мені, я священик. Ось він – цей матюк: письменник європейського рівня.
Ви можете про мене зараз різне подумати, але, мені здається, що після Тараса Шевченка, Уласа Самчука, Лесі Українки, Івана Котляревського, Бориса Грінченка, Василя Барки, Володимира Cамійленка, Всеволода Нестайка, Григорія Квітки–Основ’яненка, Панаса Мирного, Михайла Старицького, Пантелеймона Куліша писати чи говорити про те, що тепер, нарешті, у нас з’явилися євроризетки, євротруби, євростандарти і європисьменники якщо й прямо не матюки, то до матюків прирівнюється. Не гоже нам дотягуватися до євростандарту, при тому, що ми віддавна маємо такий рівень, який не у кожного європейського чи якого іншого народу є. Щоправда, у нас є не тільки високий рівень літератури, а й дуже низький рівень самосвідомості. Але наші скарби скарбами й залишаються. Хоч і товкли їх дуже довго в багні, але нічого їм не вдіяли. Коштовне каміння дуже міцне і в багні не розчиняється.
На чому я зупинився? Марина вернулася...
Я приїздив ще кілька разів до Марини. Приїздив раз з Настунею. Приїздив і сам. Моє ставлення до Марини не змінилося, воно зазнало лише деякої корекції. Найперше:
– На маму Ви не тягнете. Мама ніколи синочку в труси не залізе, а Ви полізли. То будете просто родичкою.
„Коханка” посміхнулася:
– Мама ж должна знать, що там у синочка.
Одного разу, коли я прийшов до неї, вона відкрила мені вхідні двері, похилилася до стіни й застогнала, чи, навіть, закричала від болю. Так у неї боліла голова. Переді мною ледве стояла близька й дорога мені людина, квола і немічна. Я захотів обняти її, потримати її в своїх обіймах, доки пройде той біль, але стримався, бо пам’ятав Маринині звинувачення. Власне, я підійшов до неї, але вчасно схаменувся і тільки погладив її сердешну голівку.
– Не можна, – сказав я сам собі.
– Чого там не можна? – заперечила Марина.
Цій Марині й те не так, і те не так. Ні – треба тримати від неї дистанцію, бо сама в ліжко потягне і буде казати, що я до того призвів, а не вона.
У Марини біль вгамувався і ми трохи посиділи з нею разом на кухні.
– Як Ви зібралися їхати до Італії з такими хворобами?
– Я пролікуюся і буду почувати себе добре.
– А як у Вас знову розпочнеться загострення.
– Отче Григорію, я все продумала. Я візьму з собою багато таблеток.
– Дивіться. Може Вам краще не їхати до Італії?
– А за що ж тоді жити? Ці пиріжки. Вони мене вимотують. Мені все важче й важче. Я хочу заробити собі додаткову „пенсію”, приїду, покладу в банк гроші і буду помалу їх тратити.
– Отче, а чому б Вам не поїхати до Італії?
– Що я там буду робити? Італійські унітази чистити?
Марина засміялася.
– А хоч би й унітази, то що? Мені б аби гроші платили, а робити я можу різну роботу. Унітази чистити теж комусь потрібно.
– Я не зможу, Марино.
– Чому? Заробите грошей, приїдете, купите собі квартиру, зробите собі церкву.
– Воно, звичайно, було б заманливо. Але от Ви їдете до Італії. Ви впевнені, що знайдете там роботу? Що Вас не злапають карабінери і не відправлять назад? Ви зібралися позичати гроші на дорогу. Коли Ви там опинитеся, і, не дай Бог, Вас видворять: Ви вже тоді не зможете поїхати знову ні до Італії, ні до якої іншої країни.
– Я знаю, куди їду. Моя однокласниця там, вона мені написала, у неї все гаразд. Ми маємо тут справу з одним братом, а там з другим. Тут один відправляє – йому платимо 600 доларів, – а там другий зустрічає – йому по приїзді платимо ще 100 доларів. Він одразу поселяє і знаходить роботу. Якщо робота не сподобалася, то знайде другу.
– Вони давно так працюють?
– Не знаю, коли вони розпочали, але вже не перший рік вони так роблять.
– Це добре, Марино. Але я священик. Я не можу так знятися й поїхати. Мені треба брати відпускну грамоту в архієрея. І саме головне не це. Священик зобов’язаний кожної неділі відправляти Божественну літургію. Нам це необхідно, як хліб, як повітря. У противному випадку на нас нападає нечиста сила, і тоді доводиться дуже й дуже важко.
Я на хвильку замовк, протер рукою чоло і легенько зітхнув.
– Я на практиці знаю, що значить священику не служити. Це жахливо. Це погибель. Не має нічого гіршого для священика, як не служити Божественну літургію. Я тоді ледве живий був, – я говорив притишено, дещо втаємничено, бо повідав про невідому умову, при здійсненні якої священик стає немічним і безсилим.
Марина підійшла до мене й поклала руку мені на плече.
– Я допоможу тобі.
Через кілька тижнів я знову був у Марини. Вона намовляла мене їхати до Італії, або й не до Італії, але куди–небудь „за бугор” на заробітки.
– Мені потрібно обов’язково служити, пані Марино. Хоча там багато українців, може б вони ходили на службу до мене? Де ж там служити нелегальній особі для нелегальних осіб? Хоча я служив літургію для себе вдома, для своєї сім’ї. Так можна служити, коли взагалі немає де служити.
– Так їдьмо, справді! Зробімо там церкву.
Я трохи замріявся.
– Да, класно буде. Після духовної академії священик в Італії буде унітази чистити.
Я весело засміявся. Добре, що сміх при нас. Його ніхто й ніколи не зможе у нас забрати.
– Не знаю, Марино. Потрібне благословення архієрея, щоб його єпархію залишити. Та й щоб там служити, потрібно благословення якогось єпископа. Священик без благословення єпископа не може нічого чинити. Без єпископа священик – не священик, і церква – не церква.
Я призадумався.
– Хоча було б непогано.
– Та вже якось зробимо.
– А Ви до якого міста їдете? Куди вас відправляють?
– До Неаполя. Де я зможу там помолитися Богу? Куди я буду такий тривалий час ходити? Моліться, отче, Ви за мене Богу.
– Я Вас кожен день поминаю у ранкових молитвах. І на літургії також буду поминати. Але там, в Італії, там буде у Вас можливість сходити до церкви.
– До католицької ж не можна!?
– Католицьких костелів не цурайтеся так, як тому навчає Московський патріархат. Зайдіть до них, подивіться. На екскурсію.
– На екскурсію сходжу.
– В Італії є і православні церкви. Не знаю, правда, чи є православна церква в Неаполі. І чи є там українські церкви? Але в Італії є російські церкви, які зробила для себе біла еміграція. Якщо таких поблизу Вас не буде, то можуть бути церкви грецькі, болгарські, навіть білоруські. У західній Європі багато різних емігрантських громад, які будували для себе церкви. Правда, якщо Ви не будете мови розуміти, не зможете приймати участь у богослужіннях. Ну хоч перехреститеся та зможете ікону поцілувати і свічку поставити.
Марина із задоволенням слухала мене.
– Це якщо я приїду до Неаполя, у мене одразу буде там одна близька душа, – розмірковував я.
– Звичайно. Їдьте!
Сім’ї моєї там не буде, я буду тривалий час без них, не зможу поговорити зі своїми дітками, не зможу поглянути в очі своїй Олені. Залишу їх тут самих, буду тільки гроші їм присилати.
Біля мене сиділа моя „коханка” й „суперниця” моєї Олени. Я посміхнувся і вголос протягнув, наче планував поїздку:
– Ви будете замість матушки...
Вона відповіла мені легко, але без іронії, так, як розповідала про те, що її чекає в Італії, і як туди дістатися:
– Я буду замість матушки.
„Тільки звернися до неї, Григорію, простягни руку – і вона готова бути твоєю,” – відзначив я сам собі.
„Треба її виховувати. Дасть Бог, колись це вдасться.”
– У мене немає ще навіть закордонного паспорта. Поїду чи не поїду – не знаю, але закордонний паспорт зробити можна.
* * *
Марина збиралася до Італії, але ніяк туди чомусь не їхала. Час проходив, але вона все була у Кривому Розі, вдома, а Італія... Якось лежу я в ліжку, сплю. Це правда було не у тому місці, де я це пишу, а раніше, до псування моїх стосунків з Мариною. Я сплю і бачу сон. Не пам’ятаю сон настільки, щоб його описати, але пам’ятаю, що він чарівний був, приємний, легкий. Тепер я згадав, коли я його бачив: це був той блаженний час, коли я тільки зблизився з названою мамою, коли я ходив щасливий і блаженний, і сподівався, що життя невдовзі зміниться на краще.
Крізь сон чую стривожений голос своєї любої Олени, яка, звичайно, спала поряд.
– Любий, нащо тобі Марина. У тебе я є.
Пригадую, що я уві сні, здається, двічі сказав: „Марина. Марина.” При тому сказав так солодко, так добре. Такий солодкий і добрий сон я бачив. Покликала мене через сон Олена, але сон мені так подобався, що я не захотів прокидатися. Як ото ви не хочете вимикати телевізор, коли дивитеся фільм із тих, які ви дуже рідко можете побачити по телебаченню. Отже, я продовжую кіносеанс, тим більше, що у ньому йде кінофільм, який якимось чином пов’язаний зі мною. Далі я говорю:
– Труби... Італія...
– Я, як почула, що ти про труби й Італію заговорив, так одразу зрозуміла, що ти щось не теє. Подумала: спи собі далі, – говорила мені зранку Олена.
– Так я вже Марину уві сні згадую... Що ж це буде?
До Італії Марина не поїхала. Коли ще збиралася їхати, а було це восени 2003–го року, переживала, що все не виходить. Її „менеджер” по відправці нелегалів – ой ні: туристів – спочатку запросив багато більшу суму за свої послуги. Казав, що ввели нові правила в’їзду до шангенської зони. Ці правила вводили країни для того якраз, щоб різко обмежити в’їзди нашого бідного брата „остарбайтера”, який до того часу встиг наводнити Італію, Іспанію, Португалію, Грецію... Де тільки наша не пропадала? Ну це вони, буржуї, вводять нові правила, але нам неможливо протидіяти. Так, виїхати за бугор стало багато складніше, але усі перешкоди існують тільки для того, щоб їх долати. Давай грошей побільше, і тебе за кордон ми все одно відправимо.
Марина шукала гроші. Питала, щоб я десь спробував позичити.
– Я віддам з процентом! – це було сказано так твердо, як наче „броня крєпка і танкі наши бистри”. Грошей я для неї не знайшов, та й не було де шукати. Вона гроші у когось позичила під той „процент”. Прочекала кілька місяців. Її „менеджер” нервував, щось намагався зробити чи робив вигляд, що намагається щось зробити. А тільки через місяців з п’ять повіддавав він Марині усі ті гроші, що раніше у неї брав, і закрив свою „лавочку”. Марина з новим ентузіазмом подалася до нової фірми, яка займалася організацією екскурсій за кордон, тобто відправкою нелегалів.
* * *
Я підняв телефонну слухавку.
– Ало?
– Добрий день, отче Григорію!
– Добрий день, сонечко.
– Приїздіть до мене. Я такий смачний борщ зварила. Але у мене його так багато вийшло, що я не подужаю його сама з’їсти.
– Ну невже Ви думаєте, що я поїду в таку даль заради тарілки борщу?
– Ну, якщо не приїдете, пропаде борщ. Шкода буде.
Я засміявся.
– Гаразд, Марино. Я приїду на твій борщ. Тільки не сьогодні, а завтра.
– Завтра він буде не такий свіжий... Ну коли не можеш сьогодні, приїзди завтра.
Наступний день був останнім днем мого побачення з Мариною.
Мене чекала моя люба Марина. Вона запросила мене, щоб мене побачити. Звичайно, борщ – це лише привід.
Не пам’ятаю, з чого ми почали розмову. Її борщу я так і не поїв. Пам’ятаю, що Марина почала на мене голосно гримати. Так вона ніколи мене з собою не поводила.
– Що за мужик такий?! Раз їздиш, заходиш, борщі їси – роби так, як усі нормальні мужики роблять!
– Тільки дражниш, а нічого не робиш! Я самотня жінка! Не приїзди тоді!
– У тебе матушка є, а у мене хто?!
У цей момент я подумав, що все–таки добре, що я великий і сильний чоловік. Здавалося, іще трохи, і вона кинеться на мене.
– Я поняла, для чого ти приїжджаєш! Тобі тільки гроші мої треба! Ті, що я ще не заробила! От що я вирішила! Якщо хочеш, щоб я тобі грошей дала – задовольни мене!
Що я мав на це сказати? Я зовсім не збирався її перекрикувати і вступати з нею в якусь суперечку. Вихід з такої ситуації міг бути тільки один. Доки тривало це крикливе бомбардування, я весь час мовчав. Коли ж вона випустила пару, ба навіть запропонувала мені торгівельну угоду, я сказав три слова:
– Я не повія, – і одразу пішов до коридору й став взуватися.
Вона прийшла. Мені було дивно від неї почути останнє:
– Почекай, не йди зараз. Коля з роботи прийшов. Піди, коли стемніє.
Я нічого не відповів їй. Мовчки відкрив вхідні двері і вийшов.
Але з чого воно почалося? І чому я взагалі просив пробачення у Марини після тієї ночі? Що я тоді зробив не так? Чим я тоді згрішив?
„Ви, мабуть, на мене образилися?” – запитав я її після тієї ночі. „Лікар на хворих не ображається,” – була відповідь.
Звичайно, я не просив у неї пробачення за те, що не задовольнив її хіть. Але тоді за що?
„Тоді не треба мене гладити, не треба мене цілувати, не треба мене пестити.” Вона мене неправильно зрозуміла? Та ні. Зрозуміла. Але саму її потягнуло не в зовсім той бік. Чи зовсім не в той.
Але ж це моя парафіянка. Це моя доля. Це моя відповідальність перед Богом. Якщо після Господнього суду вона не опиниться разом зі мною, я можу опинитися разом з нею. Чому так сталося? Що я зробив не так? Як треба було зробити інакше?
Ти погано зробив, що взагалі затіяв цю пригоду з „мамою”. Навіщо тобі, „малому”, мама? Скільки тобі років? І взагалі, ти священик Господній. Тобі треба нянька? Хто на землі стоїть міцніше, як ти? А якщо ти не стоїш міцніше, то чому ти так ведешся? Нехай земля затрясеться під твоїми ногами, ти ж будеш стояти рівно. Ти ходиш по землі, але тримаєшся за Небо. Тебе не буде тримати Господь лише тоді, коли ти сам цього не захочеш. Ти з Господньою благодаттю повинен сам втішати людей, а не розпускати перед ними свої соплі. Священик у вогні не згорить і у воді не потоне. Іди твердо по землі, і нехай вона здригається від твоїх кроків, а не ти на ній. У Богові Небесному, твоєму Богові, знаходь для себе втіху.
Чи не пожадав я її? Чи не вчинив я зустрічного їй гріха? Думки багато разів крутилися довкола Марини і довкола її бажань. З’явився якийсь „аналіз „моделі” того, чого вона хотіла. Я „моделював” те, чого хотіла Марина, і кілька разів ця „модель” з’являлася у моїй голові. Я не проганяв її, а з інтересом „прокручував”. Навіщо? „Ви чули, що сказано: „Не чини перелюбу.” А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм.” Так, ти згрішив, ти уявляв себе в Марині. Воно не потрібно було тобі. Тобі не потрібен був ніякий диявольський „аналіз”. Я відчув себе скверним і нечистим.
Найближчої неділі я приніс Господу на сповіді своє покаяння.
* * *
До мого храму Марина перестала регулярно ходити давно, десь з часу тієї ночі. Після останнього мого приїзду до неї вона не з’являлася у храмі жодного разу. Не подобалася їй та парафіяльна громада. „Уходьте від них. Вони Вас з’їдять,” – казала вона якось мені. Я бачив, що моя громада багато чому не була навчена, тож я повинен був з нею працювати.
Через два місяці я зателефонував Марині:
– Ало?
– Ви вже приїхали з Італії?
– Так, вже приїхала, – іронізувала вона.
– А що сталося? Чому ж Ви не поїхали? Чи ще поїдете?
– Євросоюз прийняв нові обмеження для в’їзду до них. Тепер поїхати в ті краї зможуть лише ті люди, у яких там близькі родичі, і тільки на їх запрошення.
– Куди ж Ви тепер ходите? Чи не ходите нікуди?
– Я ходжу до нової церкви святого Онуфрія, що відкрили біля школи.
Я знав про новий цей храм Московського патріархату, відкритий всупереч законодавству, у безпосередній близькості біля двох шкіл. Власне і відкритий він був у колишньому спортзалі, яким раніше користувалися обидві ці школи. Тамтешній піп якось мав нахабство послати своїх бабів під час проведення уроків співів у школі до класу на урок „с просьбой нє мєшать богослуженію”. Після рішення місцевої влади про передачу приміщення спортзалу „москалям” прокурор міста під тиском громадськості вніс протест на нього. Але цей протест скасував прокурор області, і „москалі” спокійненько продовжили свою справу.
– Там молодий батюшка. Я там стану в затінку. Мене ніхто не знає, ніхто не зачіпає, мені там так добре.
Ще через кілька місяців справдилося Маринине пророцтво. Мене таки „з’їли”. На мене вз’їлися місцевий мер, його „собаки” з місцевого СБУ, старостиха баба Шура.
Внаслідок мого спілкування з журналісткою в її газеті з’явилися дві статті про Київський патріархат. Перша з цих двох статей була більш цікава. У ній новопредставлений читацькій публіці священик Григорій розповідав про дискримінацію українських церков з боку української державної влади. Стаття мала загальний характер. Але після неї Наталка Кушнір на прес-конференції міського голови якось задала меру питання про дискримінацію української церкви. „Я не проти передати якесь приміщення Київському патріархату, – була відповідь. – Але священики Київського патріархату до мене не звертаються.” Мер був правий. Він же ж і брехав. Взагалі, читачу, Ви знаєте, що таке брехня? Відповідаю: брехня – це не висловлена повністю, чи трішечки змінена правда. У той час, коли виходили мої статті в Наталчиній газеті, до мера ніхто зі священиків Київського патріархату не звертався, тому що вся реакція міської влади нашого міста на попередні звернення наших священиків не покривала наші витрати на папір, на якому були написані наші звернення. Наслідком розмови Наталки з мером стала друга моя стаття, менш цікава, як перша. У ній не було нічого, окрім переліку моїх офіційних письмових звернень до міського голови, змісту цих звернень, вхідних номерів цих звернень, а також переліку відписок заступників міського голови. Ну, а баба Шура? Баба Шура очолювала криворізьку міську організацію відомої політичної партії. Організація Олександри Василівни була у Кривому Розі єдиною опозиційною організацією, яка отримала від місцевої влади приміщення.
Якось баба Шура закликала своїх політичних соратників, які до нашої церкви взагалі не ходили, додала до них свою сестру, слабодуху й безвольну бабу Ірину, одне слухняне їй дівча 18–ти років, ще кілька своїх прихильників з громади, і вчинила проти мене бунт. Я просив заколотників, у разі якихось претензій, писати на мене скаргу правлячому архієрею, тобто архієпископу Андронику. Просив, бо вони були моїми парафіянами, і я не хотів, щоб вони занечистилися одним з найтяжчих гріхів – бунтом проти священика. Але вони знали Андроника. Я теж його знав. Андронику було неприємно, коли він був змушений поставити мене священиком до храму святого Миколая. Я видався занадто освіченим і занадто розумним, як на його смак, і його бажання стосовно мене було у тому, щоб я не був ніде, навіть на такій ледь жевріючій парафійці, як свято-Миколаївська. Але цього баба Шура не знала. Вона знала архієпископа Андроника, як людину, загалом, байдужу до церковних справ, людину, яка не звикла зважати на будь–кого, не прикладала якихось зусиль до вирішення складних ситуацій, і взагалі глухого й німого до потреб ввіреної йому єпархії. Тому баба Шура вважала за краще піти революційним шляхом. Бунт вона назвала загальними зборами парафії. На бунті проголосували, щоб я йшов геть. Потім баба Шура поміняла на дверях церкви замок. І коли я наступної неділі прийшов разом з вірними парафіянами до храму на службу, ми побачили на дверях нову прорізь для замка і сліди крові на цих дверях, якраз біля замка.
Дії баби Шури підпадали під 3 статті кримінального кодексу. Їй світило 5 років тюрми, але не в нашій державі і не в часи Кучми, особливо тоді, коли Олександра Василівна всього лиш виконувала неофіційне розпорядження свого неофіційного шефа – міського голови. Мєнтура й прокуратура нічого просто не стали робити. Архієпископ Андроник був радий нагоді позбутися мене, як впливового священика, і взагалі не став ні в чому розбиратися, а залишив усе так, як склалося, тобто закрив очі на бунт і покрив, таким чином, кримінальні злочини.
На газету Наталки Кушнір спустили здорового пса, на прізвисько „Податковий”. Пес узявся до праці, і Наталка, зрештою, вибралася з Кривого Рогу до Києва. Нехай тебе Господь благословить, Наталко.
Та тільки не думайте, що все погано. На цей раз земля затряслася у мене під ногами, але не зуміла затрясти мною. У кожного християнина завжди є щось значно краще за happy end. Кожен християнин знає, що це, і часто заради цього готовий стерпіти що завгодно. Лише втрата Царства Небесного й правди його є для християнина нещастям. Я цю кінцівку Вам розповідаю для того, щоб Ви зрозуміли, що я тепер навіть не перебуваю на тій парафії, яку бодай гіпотетично могла б відвідати коли–небудь Марина.
Можу тільки додати, що якось вже після бунту пролунав телефонний дзвінок, я зняв слухавку, сказав „Ало” і останній раз почув голос Марини. На тому кінці дроту був „словесний понос”. Я не сказав ні слова. Я просто поклав слухавку. Здалося, що повітря від того одразу стало чистіше.
Сподіваюся, Вам було цікаво. Дай Боже, щоб моя розповідь була для когось корисною. Всього, звичайно, я Вам не стану розповідати, бо, по-перше, я не люблю розповідати про свої клопоти; по-друге, мій хрест – це моя особиста власність і нагорода, і клопіт водночас. Він може для декого видатися занадто важким, тому я не хочу когось переобтяжити. Розповідати такі речі – це, певною мірою, дати Вам можливість спробувати мого хреста потримати в руках, наче як зважити його. По-третє, у Вас має бути свій особистий хрест, який Вам найбільше пасує і найбільше Вам підходить. Втім, якщо Вам буде ще цікава якась історія з мого життя, і вона видасться корисною, я зможу Вам розповісти її.
Петро Муравій.
1.Владика – звичайна назва архієрея, подібна до назви священика отцем. Архієпископ – один з архиєрейських титулів.
2.Всенічна або всенічне бдіння – так звичайно називається вечірнє богослужіння, здійснюване напередодні неділь і великих свят. Воно триває близько трьох годин. Воно має історичну назву, яка сьогодні не відображає його тривалість.
3.Чоловіка на священство обов’язково висвячує архієрей (єпископ). Тобто священик – це не просто відповідним чином навчена чи дипломована особа. Священик – це висвячена (іншими словами рукоположена) особа, яка у таїнстві священства набуває особливих дарів Божих, необхідних для звершення богослужінь і пастирської діяльності.
4.Амвон–місце перед царськими воротами у православному храмі, на ньому звичайно виголошуються священнослужителями єктенії21.
5.Клірос – 1.Спеціально виділене у храмі місце для перебування на ньому під час служби співаків і читців. Споріднене з хорами, однак хори розташовано над входом до храму, наче як на другому поверсі. Клірос же знаходиться завжди внизу, біля правої або лівої стіни храму. 2. Співці і читці разом під час відправи.
6.Тропар – частина молитовних піснеспівів. У канонах і стихирах його можна порівняти з абзацом, якому передує коротенький вірш-приспів.
7.Іншими словами, якщо вона не буде разом зі своїм священиком у раю, священик може опинитися разом з нею у пеклі.
8.Євангелія від Матвія 5, 27-28.
9.Мається на увазі Московський патріархат.
10.Мєнтура – міліція(жаргонізм).
