Задовбаний усими і усим, я смерть на себе накликаю,
Бо бачу: гоноровим хто вродився - той старцем потрапля до раю.
А той пустий нікчема, що занедбує цноту і віру, -
Живе в достатку, радощах, теплі, помре допіру.
І позолочені циганським злотом мають силу ордени,
Тим, хто спаплюжив найчеснішу честь є нагородою вони,
І верх беруть невігластво, розпуста і обман,
А хтось у грубці спалює свій незавершений роман.....
А той – тупий, як валянок - та проліза в науку,
На місці б за таке я умертвив би цю падлюку !
Й Добро хиріє в рабстві десь під парканом, побите Злом,-
Я би ніколи не хотів померти, але - мушу,
А помираючи – тобi, кохана, свою грішну душу
Я залишаю,
Й цей сонет, написаний
моїм
сумним
пером...
