***
Іще не вечір. Хмар намокле хутро.
Та вже й не ранок. Сутінки, дощить.
І час нам мудро бути чи не бути,
Он, як молюск під дахом з перламутру,
Або бджола, чия труна – бурштин,
Чи взяти і собі манір галантний,
Не розглядати часу домінанти,
Хоч як би шал давав себе взнаки, .
Відшукуючи відблиск діамантів
У мерехтінні крапель й навпаки.
Що нам з твого плачу, Ієреміє,
Що нам з того, що Простір й Час хворіють,
Зійшовшись разом в головнім вузлі,
І хай в них мерехтлива аритмія,
Що нам з того, що буде на землі?!
Та й нащо знати про давно минуле?
Навіщо ворушити вже поснуле, -
Де в склепі під шарами - шар і шар.
А незнання – це величезна сила.
…Хоча для нас це недосяжний дар.
Оригінал:
***
Ещё не вечер, но уже не утро –
Закатный дождь. И, честно говоря,
Пора нам быть или не быть, но мудро:
Как тот моллюск в дому из перламутра
Или пчела в гробу из янтаря,
Или освоить опыт оптимистов –
Не замечать, как этот час неистов,
Не слышать перебоев и частот,
А сравнивать с мерцаньем аметистов
Дождя мерцанье и наоборот.
На что нам знать, что жив Иеремия,
И что мерцательная аритмия
Во Времени, в Пространстве и в узле,
Где сходятся все токи кровяные.
На что нам знать, что будет на земле?!
Да и к чему нам знать о том, что было?
Зачем тревожить памяти могилу,
Там за пластом – второй и третий пласт...
Незнание даёт такую силу,
Какую нам ничто уже не даст.
