Пізнього, дуже морозного вечора я стою в кухні коло вікна та дивлюся на вулицю.
Засніжена, безлюдна, простяглася під вікном, за ледь наїждженою стрічкою шосе, набережна ріки. Взагалі-то в нас не ріка, а річка, але, як то кажуть, немає чобіт - взуваємо постоли. Хрусткі порожні газони, безладдя оголеного гілля. Тротуар попід моїми вікнами яскраво освітлений, але теж занесений снігом і порожній. Коли-не-коли проквапиться мостом, борючись із вітром, якась зіщулена постать, ховаючи сліпе від морозу обличчя у високо піднятий комір.
Я люблю дивитися у вікно...
Скільки цікавого можна побачити - уранці собачники, яких тягають уздовж і впоперек газонів їхні різнокаліберні й різномасті плеканці... бігуни, що наче намагаються випередити один одного не в швидкості пересування, а в чудернацькості вбрання... інколи, влітку, і вар'ят якийсь пропливе байдаркою - звідки? куди? Хоч Харків, хоч Лопань, обидві річки, що неподалік зливаються одна з одною, мають рівень води такий, що курка перебреде. І тільки загати, що перерізали ці артерії, створюють у межах центру хоч поганеньке водяне дзеркало... чи люстерко...
Зупинок на набережній нема, але вранці та після робочого дня купки людей чекають тут на службовий транспорт, що підхоплює їх і доправляє, куди кому треба.
Я стою, бо виглядаю свого сина. Він ще парубкує, то повертається додому не так, щоб дуже рано...
Жодного перехожого. Тільки купка тіток у шубах до п’ят товчеться майже під моїм вікном, біля світлофору.
Дивна така купка – то одна тітка стовбичить на узбіччі, то їх дві... то три...
- Мабуть, одна чатує, аби автобус, що по них має приїхати, не проминув, - міркую я. – А решта туляться до стіни, або до піддашшя магазину... Ховаються від злого вітру... Бідолашні... хто це може бути?
Дивлюся ще. Тупцюються на морозі.
- Мабуть, нічна зміна із хлібопекарні, - чомусь спадає мені на думку.
Чому? А так... Згори тітки здаються незграбними. Круглі, здобні, мов паляниці...
- Певно, їхня пекарня десь у пригороді, чи взагалі в селі, - вибудовую версію далі. – Самотужки туди не дібратися. Ось і чекають на автобус.
Мороз, аж зірки скачуть. Жаль бере дивитися на тіток. А клятого автобуса нема, та й нема... Може, зламався? Як його полагодиш у таку холоднечу?
Синів прихід кладе край тим роздумам.
... Назавтра за сніданком ділюся своїми спостереженнями із сином та чоловіком, і не розумію, чому вони дивляться на мене, роззявивши від подиву рота. Вони не можуть зрозуміти – це жарт, чи я насправді з дуба впала?
Взагалі, мій чоловік намагається зранку мене не слухати, аби весь робочий день не зійшов на пси. Йому ж треба гроші заробляти – а тут так памороки заб’ють, що й світ замакітриться.
Але цього разу, здається, я його своєю оповіддю заскочила зненацька. Він навіть не знає, як відреагувати...
Зрозумівши, що я не жартую, син пирхає в горнятко із чаєм, а чоловік, ущипливо посміхаючись, пояснює що то - нічні метелики, жінки легких звичаїв, путани, повії, шльондри, одне слово, представниці найдавнішої професії.
Я бачу, що він би залюбки продовжив ряд синонімів, але ж поруч сидить син, хай уже й дорослий, але ж ще нежонатий, а, значить – дитина.
Але син, схоже, теж у курсі справи. Він інформує мене, що ті пекарки вже з місяць кантуються тут - з того часу, як стару лазню «Запорожець», що трохи далі набережною, перебудували на казино та розважальний центр.
У мене щось не вкладається в голові – на мою думку, порок має виглядати не так. Чорні панчохи, декольте, гіркі пахощі парфумів, красномовний погляд з-під крислатого капелюха... Добре, хай на панелі, але ж десь у таємничій грі світла й тіні, під розлогими кронами дерев...
Не в шубах же та в хутряних малахаях, безформною кучею обіч заледенілого шосе?!!
- А що поробиш, – філософські каже чоловік. – Шість місяців зима, а жити треба.
Це просто жах! Рятуйте! Моя дитинка - хлопець під два метри – повертається додому, а біля рідного порога на нього чекає таке! Розгул криміналу! Куди міліція дивиться?!!
Це я волаю подумки. Але й уголос співаю тієї ж, бо син береться мене заспокоювати.
- Мамо, - розсудливо каже він, – кримінал біля дому, стаціонарний, це ж добре – вони самі тут наглядають за порядком. Зрозумій, нащо їм робоче місце собі псувати?
- Міліція дивиться саме, куди треба, - загадково каже чоловік. Що він має на увазі?
Протягом наступних місяців я спостерігаю за зграйкою секс-тіток...
Уже знаю розпорядок - з’являються десь о дев’ятій вечора. У них, мабуть, черга на клієнтів, як у перукарш на хімію. Одна чатує край дороги, інші десь чекають. Мабуть, у магазині «Сафарі», що прямо піді мною, або у вестибюлі банку, що впритул до нашого будинку. А чого – і охороні веселіше, і дівчаткам тепліше.
Хоча й на дворі теж поступово теплішає.
Вони вже змінили шуби на лискучу шкіру. Тоді на коротюсінькі гламурні платтячка з голими плечима й шалями, що виблискують металевою ниткою.
Весна...
Але так само чатують біля дороги, то самотньо, а то й вдвох-втрьох, мабуть, аби потеревенити, а біля них гальмують іномарки. Інколи перша сідає до машини відразу. А її на посту змінює інша. Інколи – покличе одну чи двох. І до машини сідає котрась із лави запасних. Не завжди, але час від часу, коли розмова із власником авто затягується, звідкись на сцену виходить ще одна жіноча постать. Вона дуже відрізняється від решти дівчаток, це мені видно навіть згори.
Якщо інші дівчата, у міру того як скидали із себе сто зимових одежин, стрункішали, то ця постать так і залишилася огрядною, і згори виглядає як горохова копиця. Незрозумілий, новий для мене факт. Кличу на допомогу чоловіка. Лаючись, він відривається від комп’ютера й простує до мого спостережного пункту. Плита в мене стоїть біля вікна, і я ввечері завжди готую тут щось смачненьке – а ну як дитина прийде додому голодна? Хто їх зна, тих його подружок...
- Ну, і що тут тобі незрозуміло? - подивившись, каже чоловік. – Звичайнісінька бандерша. Наряди видає. Виробничі суперечки вирішує. – Він хапає, дмухаючи на пальці, гарячий оладок із полумиска й вертається до роботи.
Дівчатка працюють у нас під вікном до тієї мити, коли рівно о пів на дванадцяту на набережній гасять ліхтарі. Тоді перебазовуються метрів на сто, на перехрестя із проспектом - там ліхтарі горять усю ніч. Отакий режим. Щоб побачити їх на новому робочому майданчику, мені потрібно дуже вже вивертати шию, та й до того ж на цю пору зазвичай уже повертається син, і я йду собі спати.
Але із чоловіком я ділюся своїми міркуваннями: - Клієнти ж їдуть з казіно набережною, а тоді на міст. А ті дурепи стовбичать на проспекті...
- Бо там ліхтарі, - каже чоловік.
- То це виходить, як в анекдоті: загубив гаманця в темному кутку, а шукає під ліхтарем – бо там видніше!...
- Ну, анекдоти завжди базуються на життєвих ситуаціях.
- А чи не розумніше було б їм скористатися якимсь підсвічуванням?
Чоловік, який уже майже засинав, сідає в ліжку: - Як ти це собі уявляєш, підсвічування? Лампочку кожній під спідницю, чи як?!
- Ну, щось таке... З автономним живленням, - розвиваю я свою думку.
- Запатентуй, - радить чоловік, знову вкладаючись спати. – Це ж Клондайк. Тих повій сила силенна, і кожній – по патентованому переносному світильнику. Ще можна з вентилятором поєднати, хай спідницю розмаює... як у Мерлін Монро...
«Запатентуй»... розумник... Я ж працювала в патентному відділі, знаю, що винахід – то ніщо, а патентування – усе. Краще б скумекав, як мою ідею зробити комерційно вигідною!
Я припиняю дозволені слова, і теж налаштовуюсь спати.
... Ось уже й літо, спекотне. Дівчата працюють за годинником, а не за сонцем, тому тепер починають свою діяльність ще засвітла.
До того ж спека змушує й усіх обивателів поміняти свій розпорядок дня. Тепер у нас, як у Ріо-де-Жанейро, життя починає вирувати після того, як розпечене сонце нарешті сповзе за обрій, і трохи спаде спека. Тому нічні метелики змішуються з денними мешканцями нашого двору.
Заходячи до подвір’я ще в зовсім прозорих сутінках, можна побачити химерну картину – на лавах навпроти під’їздів, під каштанами, що тільки-но скинули своє весільне вбрання, сидять пліч-о-пліч мами з дитячими візками, бабусі, попри спеку загорнуті у вовняні кофтини й хустки, і дівчата у вечірньому макіяжі, у гламурних лахах. Вони теж шукають на цих лавах хоч якоїсь прохолоди, аби не стовбичити під час вимушеного простою на розм’яклому за довгий літній день асфальті.
Та й дійсно, лиха від такого сусідства мешканці будинку не бачать, а сумочки з рук вихоплювати та шапки зривати останнім часом і справді припинили. Ось такий симбіоз, чи суспільна злагода, на одному, окремо взятому, подвір’ї.
Не завжди й не усюди все йде так мирно. Інколи я спостерігаю з вікна, як наша доблесна міліція все ж таки прибуває на місце злочину. Тоді відбуваються напружені, але досить оперативні перемовини з бандершею, до якої часом ще долучаються один чи двоє бритоголових хлопців із групи прикриття. Після цього, отримавши пакунок, зміст якого згори мені важко точно ідентифікувати, але я наче чую, як там щось шурхоче, а то ще й прихопивши якусь із дівчаток, міліція відбуває – мабуть, так само героїчно боротися з іншими злочинцями. Що поробиш, така служба, небезпечна і тяжка...
Іноді замість однієї іномарки зупиняються дві, і з них вивалює ціла компанія досить агресивно налаштованих, мабуть, що ошуканих, молодиків. Незадоволені обслуговуванням, чи що, вони вигукують нечутні мені погрози, розмахують руками. І тоді я розумію, що група прикриття не даремно їсть свій хліб. Їй, та бандерші, яка, мабуть, варта кількох таких хлопців, вдається за лічені хвилини погасити конфлікт. І перемога завжди на нашому боці, бо автівки забираються геть, чергова залишається на кромці шосе, а хлопці та бандерша відбувають на лави до решти виводку – поки не покличе труба.
Бандершу я вже знаю в обличчя, так що зіткнись я з нею десь носом до носа в метро, чи в магазині, мабуть, привіталася б. Це жінка, значно старша за дівчаток – хоча по обличчях тих, у суцільній бойовій розкрасці, віку взагалі не вгадаєш. Вона зовсім не така безформна та огрядна, як здавалося мені в проекції згори – росла, ставна, із широкими стегнами, одне слово – жінка, як тур. Найбільш природно вона виглядала б, мабуть, на трибуні якогось зльоту доярок-передовиць, у білій блузці та жакетці, прикрашеній Золотими Зірками. Ті нагороди спочивали б у неї на високих грудях, паралельно підлозі. Що поробиш, життя не вибирають, але вона знайшла свій імідж і в тому, що випало їй на долю. Вдягається у фіолетові або бордові сукні, рясно вкриті блискітками, а на грудях завжди, як професійну ознаку, має золоту таріль на такому ланцюгу, як собак припинають. На голові – хитромудра споруда з лакованого волосся, мов броньований шолом. Усе це трохи нагадує катафалк, але класичний, урочистий, такий, яким він має бути, а не оту задрипану будку з написом «Ритуальні послуги».
І поводиться вона поважно й цілком пристойно. Щоправда, спека бере своє, і кілька разів, вертаючись додому із чоловіком від парасольок на набережній, під якими ми п’ємо пиво пізно ввечері, коли з’явиться хоч натяк на омріяну прохолоду, я бачу, що й вона дудлить пиво із пляшки, сидячи навпроти крайнього під’їзду на лаві, яку, нарешті, звільнили старенькі та мами з немовлятами.
Спека викликає в мене співчуття до дівчаток і водночас тривогу за процвітання їхнього бізнесу.
- Який дурень буде платити гроші, щоб займатися сексом у таку жарінь? – питаю я чоловіка, минаючи красулю, що маячить край дороги, як тополя.
- Узимку ти питала те саме, тільки про холоднечу, - нагадує він мені.
Ну то й що, не можна ще раз спитати?
...Того вечора бандерші не було на звичайному місці. Лише двоє бритоголових, один з яких в’яло розмовляв по мобілці, а інший, здається, дрімав, витягнувши слоноподібні ноги аж під сусідню лаву.
Ми зайшли до під’їзду. Двері його, зазвичай замкнуті на кодовий замок, у ці дні й вечори часто залишалися відчиненими навстіж, так само як і всі вікна в будинку – у марному сподіванні заманити всередину хоч легесенький вітрець.
Спека не завадила ліфтеру вимкнути ліфта точно опівночі. Доведеться плестися на сьомий поверх пішки, і всі молекули прохолоди, які ми старанно заганяли всередину протягом останнього часу, ковтаючи кегове пиво із запотілих бокалів, вийдуть назовні з липучим потом... Се ля ві... Ми побрели вгору, неспішно, економлячи кожний рух.
Уже на сходах між першим і другим поверхом ми почули голоси – жіночий і чоловічий.
Чоловік щось відповідав, глухо, невиразно, хоча в його голосі чулася й роздратованість, і погроза, а жіночий, високий, ламкий, бринів такою мукою, що мене кинуло в дрож.
- Благаю!.. Ти не можеш зі мною так вчинити! Я кохаю тебе!
І знову – нерозбірливе, зловісне бурмотіння у відповідь.
- Не йди, чуєш!.. Я вб’ю її, так і знай!
Звук удару. Жіночий зойк.
Ми вже повернули на східці, що вели до майданчику, де відбувалася сварка. Зопалу вони не чули наших кроків – і нам мимоволі відкрилася вся сцена. Жінка, розхристана, з божевільним поглядом, з розкуйовдженим волоссям, що наче золотий німб стояло над її залитим сльозами обличчям. Вона нагадала мені клоуна в гримі - одна щока біла, мов крейда, інша – багрова від важкого ляпасу. Жінка у відчаї вчепилася в рукав високого молодика в шовковій квітчастій сорочці, а він виривав руку й шкірив зуби з люттю, що потворила його гарненьке обличчя. Помітивши нас, жінка здригнулася, на мить послабила хватку, і жевжикові вдалося вивільнити свою руку. Скоса зиркнувши на нас і навіть не озирнувшись на жінку, він швидко побіг сходами донизу, дзенькаючи підковками підборів. Ми, не зговорюючись, наддали ходи. І коли були вже поверхом вище, почули як важко гупнули вхідні двері. У під’їзді запанувала тиша, порушувана тільки глухими безнадійними риданнями покинутої жінки.
Я бачила її обличчя лише якусь мить. Але я впізнала її – то була бандерша. Я бачила, що чоловік теж її пізнав.
Ми не обговорювали сцену, свідками якої мимохіть стали. Життя цієї жінки так різнилося від нашого, немов би хтось із нас був із Марса... Хоча, можливо, розпач бідака, у якого відібрано його єдину, улюблену вівцю, зрозумілий і марсіанам. Врешті-решт, маємо одного Творця.
А вже наступного вечора, із запудреним синцем під оком, причепурена, із ще вищою баштою лакованого волосся, на ще крутіших підборах, вона була на своєму посту.
Незабаром дівчатка забралися з-під мого вікна, з нашого району взагалі. Може, перебралися на крутіше місце, може, часи змінилися, а вслід за ними змінилася організація праці в тій хлібопекарні, на нічній зміні... Я їх більше не бачила. Та я б і не впізнала жодну з дівчаток, якщо б зустрілася з якоюсь деінде. А от бандершу я б упізнала й сьогодні – жінку, яку я бачила діловою, крутою, жорсткою, зазвичай закованою в броню, жінку, яку мені довелося побачити саме в ту мить, коли життя завдало їй удару - зненацька, крадькома, обравши єдине незахищене й найболючіше місце, жінку, яку я бачила розчавленою нестямним болем. «Хто з любов’ю не знається...», - щиру правду каже пісня...
Інколи я повертаюсь думкою до цієї сцени. А саме, коли доведеться проїхати десь лісовою дорогою повз купу сміття, що його хтось вивалив просто на узбіччя, і побачити, як крізь мотлох та непотріб пробилась жива рослина, та ще й зацвіла, непорочними у своїй красі квітами.
Неможлива, недоречна, непотрібна - квітка на смітнику. Вона тільки підкреслює своєю красою потворність проржавілих залізяк, зотлілого ганчір’я, потрощеного череп’я. Вона тільки висвічує бруд навколо себе – безжурним, безжальним ліхтарем. Вона робить усю картину такою нестерпною, що завжди знайдеться хтось, хто розтопче цю квітку.
Може, вона й сама б зав’яла до строку - навіть, напевне...
Проте... Доводилося бачити інколи й таке, як галявинка, змордована, перетворена на згарище та звалище, укривається новою травою, як земля перероблює на порох, а тоді знову на родючий ґрунт увесь бруд, яким захарастила її найпаскудніша, найбезтямніша й найнебезпечніша у світі двонога істота.
Життя розквітає знову й знову - жорстоке, часом підступне, і все-таки прекрасне своєю непереможністю, благословенне життя...
