Мышление по аналогии очень опасно. По аналогии вода, замерзая, сжимается.
В. Шкловський
Почнемо з головного. Молодих капітанів не буває. Тобто бувають, але у дуже виняткових ситуаціях. Наприклад, щойно закінчилася велика війна, або ще щось таке катастрофічне, що вибило капітанів справжніх, від чого борони нас Боже.
Для любителів романтики нагадаю фабулу Жуля Верна, коли усі дорослі члени команди з якогось дива полишили судно напризволяще. Хоча Жуль Верн аж із штанів вистрибує, мотивуючи такий дивний вчинок, людина досвідчена знає, що такого просто не може бути, бо є Статут. Таке казенне і неромантичне слово, яке забороняє капітанові полишати своє судно за будь-яких обставин, окрім генеральної аварії. На цьому неромантичному фактові побудовано найкращий твір Джозефа Конрада «Лорд Джим», який, на відміну від Жуля Верна, був не кабінетним мандрівником, а справжнім капітаном, водив вітрильники Торресовою протокою, що серед тогочасних моряків вважалося вершиною професійності. Це все одно що скрипалеві зіграти на скрипці Страдиварі чи Гварнері, а членові Спілки письменників – отримати Шевченківську премію.
Можу навести не менш «романтичний» приклад з наших часів. Молодий третій помічник, щойно з училища, замість того, щоб тікати з баржі, яку штормом відриває від буксира, навпаки – перескакує на ту баржу, його тиждень носить по Чорному морю між життям і смертю, і все лише заради законного права записати в судновому журналі «15.10 Вступив у командування судном, штурман такий-то».
Баржа – судно несамохідне, іграшка в руках стихії. Її або виловили, а бо не виловили б по закінченні шторму і без цього «героїчного» вчинку. Але права штурмана на той запис ніхто не заперечував, бо так велить Статут. Так він і став на тиждень капітаном без команди. У 23 роки. Але й матюкали його при цьому на чому світ стоїть, поки шукали ту баржу у морі.
Може саме тому слово «романтик» серед моряків вважається лайкою.
Отож маємо розгорнуту метафору. Творчість – море. Автор – капітан. Далі метафора кульгає, бо пароплави виходять в море не від пляжу, а від пірсу. А портові споруди, доки, портофлот, вантажні крани, докери – то окрема пісня й окрема романтика. Їх праці не помітно, але без них жодне судно у море не вийде. Господи, благослави працю тих молоденьких філологинь, які вичитують наші перли по усіляких редакціях. Як я люблю такі очі.
Отож метафора кульгає. Але це властивість усіх розгорнутих метафор і абстрактних побудов. Рідко кому з романтиків вдається втриматися на межі пристойності, навіть Паустовський місцями втрачав у своєму романтизмові почуття міри, але завжди залишався правдивим у деталях.
Перш за все хочу застерегти авторів від перевезення води. Бо усі судна виходять в море зовсім не для цього, і кожне – з конкретною задачею. Це має перевезти 3600 тонн окатишів з порту А в порт Б. Інше – наловити 300 тонн оселедців за певний час у певному промисловому районі. А ось цей білий красень – розважити 400 сотні пустунів-туристів у круїзі і повернути їх до порту цілими й неушкодженими. Воду усі вони перевозять лише у вигляді баласту – тобто коли судно йде порожнім, воду справді закачують у певні танки, щоб судно не перевернулося догори дригом.
Ви ще й досі збираєтесь перевозити воду чи толокти її у ступі? Чи може визначитеся з задачею ось цього шкіцу, ось маленького оповіданнячка, повісті, роману, трилогії, епопеї, тридцятитомової енциклопедії, що пишеться саме зараз.
У моряків задача та теж дуже неромантично зветься «рейсовим завданням», і його бажано сформулювати ще до того, як вийти у море. Через брак виробничих потужностей сьогодні я писатиму лише про одне «рейсове завдання». Найперше.
Якщо задача одразу звучить як «Переплисти Тихий Океан з Камчатки на Аляску Одинаком на Рятівному Плотові» (Боротися з Сірістю в Літературі), 99 відсотків проти 1, що це буде Ваша остання задача. На жаль, це реальний факт з життя професійних мандрівників, був такий випадок з молодим хлопцем, який вирішив, що звитяги мандрівника Федора Конюхова (запорожець, до речі, земляки – нумо пишатися) – то цапки-пецки і кожному по силах.
Отож не можна одразу ставити собі задачу написати роман краще за Мелвілла, Апдайка, Джойса чи Кокотюху(список вар’юється), першою задачею може бути лише – навчитися писати. Як дітлахи в секції вітрильного спорту вчаться піднімати вітрила й стернувати на своїх вертких човниках. Їх задача здебільшого – дійти на тренуванні до поворотного буя і повернутися до причалу, навчитися боротися з вітром і хвилею і використовувати їх силу для руху вперед. Задача прозаїчна, але на неї йдуть роки навчань. І навіть олімпійський чемпіон з вітрильного спорту Валентин Манкін (керчани, нумо пишатися) не пройшов той шлях швидше.
В офлайнових літературних реаліях таку роль виконували колись творчі літоб’єднання. Якомусь із Молодих Членів Спілки в якості навантаження доручали возитися з молодняком. (Члени Спілки більш Маститі зазвичай такими справами вже гендлювали) Тут все залежало лише від цього Молодого Члена Спілки, наскільки він мав час та натхнення з тією молоддю возитися. І наскільки був сам обдарований. Отак потрапиш у руки до любителя пустопорожніх розгорнутих метафор, і все життя потім перевозитимеш лише воду у баластних танках.
Інтернет в цьому сенсі надає більше можливостей. Графоманії (хоча й не люблю цього слова, ним здебільшого лаються Агресивні Писаки) в літоб’єднаннях було аж ніяк не менше, але просто не читати її ви б не змогли – якщо вже приходили на збіговисько, то мали слухати все. Оберіть собі найнеприємнішого особисто для Вас персонажа ГАКу і уявіть, що в найближчу годину маєте його слухати, і нікуди не подітися, бо він вас щойно слухав теж.
Однією з функцією таких збіговиськ завжди була можливість молодого автора порівняти свої «шедеври» з творчістю інших і відповісти для себе на питання, яке мучить кожну творчу людину: «Чи варто мені цим займатися?» Чи виходить у мене щось? Чи краще, ніж у інших, чи гірше?
Насправді питання не варте виїденого яйця, бо як казав Жванецький «писАть, как и пИсать, нужно только корда уже не можешь». Насправді автор пише не для того, щоб його друкували. Це його внутрішня потреба, яка не підвладна зовнішнім оцінкам. Сергій Довлатов почав писати у вагончикові ВОХРи на зоні, бо інакше просто втратив би подобу людини. Він знайшов, як в собі людину зберегти, і хіба було важливо, друкуватимуть чи ні?
Але ще римляни помітили, що «похвала годує мистецтво». Хочеться, щоб комусь подобалося і хтось хвалив. Ось Молодий Член Спілки Письменників і співтовариші по нещастю саме для того і існували – щоб годувати мистецтво. Може недарма деякі Гаківські твори закінчуються розгубленим «далі?».
Так. Далі. Безперечно. Не відволікайтеся на чиїсь думки. І більше читайте колег, порівнюйте зі своїм, маракуйте. Це й дасть відповідь. Бо навіть метри можуть помилятися у своїх оцінках, але про це трохи нижче.
Попри все, літоб’єднання давали часом те, на що молоді гонористі автори не сподівалися, - друзів і однодумців, з якими вони спілкувалися потім усе життя. Прикладів безліч. Так дивує іноді, коли декілька улюблених зовсім різних авторів виявляються добрими знайомими, що листувалися усе життя і підтримували одне одного як могли за найскрутніших обставин. Ну от хто б міг подумати що класик-мариніст Віктор Конецький, класик російського оповідання, що відродив «малі форми», Юрій Казаков і військовий класик, започаткувавший так звану «лейтенантську прозу», Віктор Некрасов (кияни, нумо пишатися) – отакі ось співтовариші по збіговиськах молодих літераторів?
ГАК таких товаришів-співрозмовників надає кожному, хто не лише постить свої твори, але й читає інших та пише рецензії . 15-літні капітани того не цінують, але це – їхнє найцінніше надбання. На флоті не дарма питали «с какого парень года, с какого парохода» і писали назву суден на стрічках безкозирок. Бо спільне судно робить людей майже родичами. Принаймні, моряки з одного судна однаково сміються та дражняться однаковими словами. Ми пам’ятаємо, що «моряк не плачет ни за что и никогда…», але лаються вони теж однаково. За традиціями свого судна.
Мав щастя листуватися з Віктором Конецьким. Між іншим довідався таке. Якби свого часу він узнав, як відгукнувся про його перші публікації Олександр Твардовський, то не писав би, а може б і не жив. Спасибі Вірі Пановій, яка саме вела те об’єднання молодих геніїв, що вона вирішила приховати той відгук. Кому як, а мені герої Конецького куди цікавіші за Васілія Тьоркіна, звиняйте пане літ генерал.
Вас ще досі дивує, чому на ГАКові можна лише рекомендувати твори інших молодих геніїв і не можна їх опускати в рейтингу, як на інших сайтах? Чи таки необхідно доводити, що це не має нічого спільного з «плеканням сірості в українській літературі»?
На наших стрічках зараз написано «ГАК». І саме він, а не абстрактні човники, той кораблик з розгорнутої метафори про море. Бо перш ніж виходити у справжній рейс, потрібно навчитися веслувати і працювати в команді. Так, на корабель приходять матросами без класу, а не капітанами. Це відкриття для вас? Шлях на реальний капітанський місток триває десятки років. Ви до нього готові? Тоді нема проблем. Вітаємо на борту.
На жаль, як на всякому поважному судні, тут існує певна дідівщина. На флоті це зветься «годки». Їм дозволяють носити довші стрічки і ширші кльоші, їх люблять дівчата за кучеряві чуби, що в’ються на картузи, а вас щойно поголили під нуль – це дико образливо.
Але, як не дивно, гребуть – теж здебільшого вони. Той, хто дивується поважливим конструктивним тоном більшості рецензій на твори Камю просто не порахував, скільки цей «старослужащий» настрочив вдумливих відгуків за ті вісім місяців чиєїсь «творчої відпустки». Не так поквапом, по 20 рецензій за день. А щоденно, методично, розмірено. Як справжній гребець.
Але одного Камю на всіх не вистачить. Весло в нього зламається. Намагайтеся йому в міру своїх сил допомагати. Ось і вся «дідівщина», яка існує на ГАКу. «Годки» намагаються притаманними їм засобами привчити «молодих капітанів» працювати в команді. Але «молодих капітанів» це чомусь страшенно обурює.
Так, «годки» на цій посудині вже третій рік поспіль, чогось вже не помічають, у них якісь свої давні стосунки, симпатії та образи. Але це властивість будь-якої спільноти, на жодному іншому сайті не інакше, бо це властивість людських колективів взагалі та Інтернет спільнот зокрема. Просто враховуйте це. Ну як я можу не відгукнутися на того ж Камаєва чи Бережного, хоча усвідомлюю, що саме за цей час течія проносить повз паперовий кораблик якогось початківця, якому відгук потрібен більше, ніж пану Юрію. Хоча, хто зна. Інша справа, що ми могли б робити це в приваті, як роблять усі «справжні», а не «онлайнові» автори. Ну вже вибачайте, молодь.
А статуси – ну що, дійсно брязкальця. Лички чи то старшин, чи то за поранення.
Хоча швидше – пародія на справжні брязкальця втілені в «корочках» членів чогось там. Що-що, а документи Членкині Спілки справжнє море ні в кого не питає.
Наостанок констатую лише таке.
1. Нас вже величають спільнотою навіть критики.
2. У нас все ще на чиюсь думку неправильно, автори від нас тікають, але ми якимось чином – найбільший український літературний сайт, і пані Штурман іноді сама себе запитує: «Хто всі ці пасажири і що вони тут роблять?». Це вже навіть не дискутується.
3. Насправді тут за браком часу розглянуто лише перше «рейсове завдання». Наступні можна сформулювати і таким чином, ніяк не пов’язаним з творчістю.
«Як надрукуватися у паперовому виданні?»
«Як самому видати власну книжку?»
«Як бігати по видавництвах?»
«Як спілкуватися з метрами літератури?» тощо.
Доповідач по кожному з цих далеких від власне творчості завдань, я сподіваюся, серед «старшин» знайдеться. Але мушу як той критикований мною початківець перепитати «А чи варто?»
