Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46830
Рецензій: 91224

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Старий мандрівник

© Ігор Скрипник, 31-01-2007
Затяжний нудний дощ все ще лив, як із відра, але вже починав помалу видихатись.
Розбитий неперервним потоком води та колесами возів, гостинець вився поміж горбів, неначе гадюка, сходячись місцями із таким же покрученим яром, з якого, мов із засідки виглядали дерева. Десь із глибини яру долинало дзюркотання струмка.
Високий довготелесий дідуган шкандибав по розбитому водою шляху, минаючи старі явори і тополі, що розрослися його краєм. За спиною теліпалася обтерта, аж сива, від часу і пригод шкіряна торба, в якій він ніс весь нехитрий свій скарб. Спираючись на костура, він човгав босими ногами болотом і час од часу приглядався крізь пелену дощу в пошуках людських жител. Але поки-що марно.
Старий закашлявся. Рука мимоволі потяглася за люлькою з тютюном, захованими під свитою, але зупинилися на півдорозі. Дід з сумом і докором поглянув на затягнуте хмарами і почвалав далі.
Вся його одіж промокла до нитки. Бриль не захищав сивої голови. Добре, що хоч тютюн знаходився в табакерці і не міг промокнути, а решта речей схована в торбі, яка добре захищала їх від вологи.
“Славно, що немає вітру. Перебуду якось цю негоду. Лише б сонечко виглянуло. Обсохну, перепочину і далі піду до Проскурова.”
Він минув черговий поворот дороги і почав підніматися на пологий пагорб. Було дуже ковзко. Якось він посковзнувся в дряговині, ледь не засторчувався носом у багнюку, але в останній момент втримав рівновагу.
Ось, вандрівець піднявся на верхівку пагорба і зупинився, переводячи подих і приглядаючись до посталого перед ним краєвиду.
Відразу від підошви горба починався невеликий хутірець, на кілька садиб, який потопав у морі черешень, груш і яблунь. З усіх боків його оточили невисокі пагорби, залиті зеленим хвилястим морем густого лісу. Лише один горб був лисим, як дідько. На ньому якраз і стояв старий. Дорога перетинала  хутір і ховалася у ліску, який починався майже одразу за крайньою хатою.
Мандрівник просвітлів і почав помалу спускатися вниз. До його слуху донеслося звичне брехання собак. Він зійшов вниз і попростував хутором.
У поселенні на диво панувала пустка, що дуже здивувало діда. Хоча дощ ставав, однак з хат ніхто на появлявся. А пора була така, що біля дому, господарки, городу і поля роботи було ой-ой, як багато. Натомість з-за тинів, оброслих мальвами і повитицею, долинав тільки собачий лемент. Навіть звичного багатоголосся домашньої птиці, поросячого вереску, ревіння худоби не було чутно.
“Ти ба? І де це всі подівалися? Чорт його знає!“
- Агов! – він підійшов до найближчої огорожі. – Люди добрі, чи є хто?!
У відповідь,  з-під тину, забрехав рудий пес.
Старий побрів далі. Зупиняючись біля кожної хати він голосно волав по господарів, але ніхто не обзивався. Так він доплентався аж до крайньої хати. Дощ, тим часом, перестав лити з неба.
- Людоньки! Чи є хто?!
Він прислухався. Десь у стодолі вискнула свиня. По подвір’ю сновигали кури і гуси.
- Агов!
Щось гримнуло в сінях і з дверей появився немолодий вже чоловік із заспаним обличчям, у замащеній сорочці, із підперезаними мотузкою шароварами, у порваному з одного краю брилі. Протер очі, поправив посивілого чуба і почав приглядатися.
- Дай Боже здоров’я!
- Здоровенькі були, – він позіхнув.
Старий витягнув з-за пазухи люльку набив її тютюном, витягнув кресало, видобув іскру, затягнувся. Хазяїн тим часом підійшов до хвіртки, відчинив і махнув дідові, щоб той заходив.
- Та ви заходьте, присідайте. – він присів на ослоні. – Мене звати Хома. Як вас величати? Звідки йдете? Куди прямуєте?
Той зайшов і присів поруч, попихкуючи люлькою. Господар уважно дивився на діда і чекав оповіді.
- Ой, синку, йду я здалека, аж із самого Києва. Ходив до Лаври, щоб відмолити свою Хіврю. Вже рік, як представилась. А тепер повертаюсь назад, до Козятина.
- Йой, діду! Та ви ж не туди повернули. Біля тієї корчми, що стоїть над ставком і оточена вербами, там, у восьми верстах звідси, - він махнув рукою, – треба було повертати вліво, а ви направо пішли.
- Та знаю я, знаю. Думаєш я вперше в цій місцині? Я добре повернув, бо хочу заглянути у Річники, до свого племінника – Марка. Він там живе разом з дружиною та дітьми.
- Зрозуміло.
- А чому людей ніде не видко? - поцікавився старий. - На подвір’ях наче чисто, але худоби не чути та й людей не видко. Дощ – дощем, але робота по господарці завжди є.
- Та половина поїхала на ярмарку в Сквирівку, а решта подалася в ліс по гриби та ягоди, борті перевірити, залишився лише старий Шрам, он, у тій другій з краю хаті, - махнув рукою. – Але він глухий, як тетеря, ні чорта не чує, лише сидить на печі та й табака нюхає. А діти худобу погнали на пасовище, за тим горбом.
Хома поглянув на дідову люльку, витягнув свою, пішов у хату і, незабаром, рипнувши дверима, вийшов, випускаючи сизий дим. Подав гостю горня з водою.
- Хомо, маєш добру жінку, - старий посміхнувся. – Куди не глянь – всюди чисто, гарно. Хата підмальована, подвір’я позамітане. Грядки – рівненькі, городина пишна, бур’янів немає. Та й сама, напевно, гарна, як сонечко.
- Так вона дуже гарна, - задумливо пробурмотів господар. – Але це все зробив я. Я і в хаті й на подвір’ї прибираю, за городом дивлюся, твар доглядаю.
Він зітхнув.
- А жінка? – щиро здивувався дід.
- Що жінка… Не звикла вона до праці. Вона дочка сотника…
- Ти ба… Оце тобі пощастило!
- Так. Але працювати вона не любить і не вміє, а найперше – не хоче. Та й хворіє вона частенько. Не сила їй гарувати в полі чи в городі.
Дід, немов старий котяра, потягнувся і радісно поглянув на вигулькнувше з-за хмар привітне сонечко.
Хома глянув на старого.
- Діду Карпе, заночуйте у нас. Повечеряєте, обсушитеся, відпочинете від дороги, а завтра далі помандруєте. До Річників всеодно не встигнете, а в лісі ночувати я б вам не радив. Всяке може бути. Людина погана зустрінеться, або й нечисть яка.
Старий кивнув, погоджуючись із його словами.
- Чуєш Карпе, я не хочу тебе образити, але ти сказав, що жінка твоя – дочка сотника, але, якщо судити з господарки, то це не дуже видко. Може сотник бідний був, а мо приданого не дав?
- Та ні, тут зовсім інша історія…
Хома затягнувся і, ніби зачудовано, дивився як заходить сонце. Його думки десь галопували в лише йому відомих місцинах, на рисаках мрій, які несли їх до країни спогадів.
Карпо делікатно замовк і поглянув на ненадпите  горня, перевів погляд на принишклий хутір, в якому ліниво погавкували собаки. Чи бува він якимось словом не зобидив хазяїна? Ще прийдеться ночувати серед поля.
- Я вам розкажу, як ми познайомилися, як нас звела доля з коханою і чому ми живемо у цьому глухому куті.
На хвильку він замовк, ніби збираючи докупи спогади, але старий здогадався, що насправді наново переживаючи давно минулі події.
- Я студіював у семінарії у Києві, - розпочав оповідь Хома, - був би зараз дяком або священиком, а так ниньки живу тут. Одного дня, на ринку, я побачив Її. Зодягнену червону спідницю, зелену запаску, у білій поцяцькованій квітками сорочці, шовковому корсеті, що облягав її тонкий стан, у черлених чобітках, з намистом і дукачами на грудях, вона відразу виділялася на тлі сірої й галасливої базарної юрби. Навіть обличчя її було не таким як у простих дівчат. Воно було витончене, класичне, нагадуючи лики античних скульптур, з правильними рисами, трохи бліде, немов вирізьблене із мармуру. Голос її звучав, як дрібні срібні дзвіночки. А які в неї були пишні довгі коси, а червоні, як рубіни уста, а вії, довгі як стріли, а тонкі і рівні брови, які відразу одвели моє серце в край кохання й любови!
Словом вклепався я в неї, одразу і безповоротно. А вона теж мене собі вподобала. Практично цілий день, ми, сховавшись від пахолків її батька, воркували, як закохані голубки. Говорили-говорили і не могли наговоритися. Потім вона поїхала додому, а я залишився сам, страждаючи від розлуки і вкладаючи мури планів про майбутнє нашого спільного життя. А воно не обіцяло бути безхмарним. Її батько був заможним сотником, твердим, впертим, нестримним, як ріки широкого Дніпра. Він точно виступив б проти такої партії для своєї єдиної доні і любими засобами спробував б позбутися мене, як надокучливої мухи.
Коли наступного разу вона приїхала до Києва, то знову втекла від своїх охоронців-наглядачів. Разом з нею ми задумали каверзу, яка б допомогла нам поєднати наші життєві шляхи. Знаючи, чого ми можемо очікувати від її батька, що він не залишить нас у спокої поки ми будемо живі, ми вирішилися вдатися до крайнього заходу. Діду Карпе, є один такий письменник, чужинець, який написав про двох закоханих, які намагаються обдурити родичів, підробивши смерть дівчини. Щоправда ідея в них так і не вдалася й все закінчилося трагічно. Але ми вирішили її повторити.
Кохана пішла до однієї старої відьми і взяла у неї якогось зілля, випила, після чого важко занедужала і нібито… вмерла. Перед цим, вона загадала своєму батькові, щоб він послав за мною, аби я, а ніхто інший, над її гробом три дні молитви відчитував. Благо мене, як її залицяльника, ніхто не знав, тому план міг вдатися.
Ми вирішили скористатися людськими забобонами, неосвіченістю і темнотою, щоб вдало здійснити свій задум.
Мене привезли на хутір, але ще по дорозі, я почав вдавати перепудженого і намагався втекти. На хуторі я трохи розпустив язика, наговорюючи всякого про доньку сотника, а почувши, в кухні, що тут і так вже давно ходили такі пересуди, втішився, бо це грало мені на руку, і зрозумів, що зерно нашого плану впало на добрий грунт.
Три дні я нібито відчитував покійницю, але насправді, разом із своїми друзями – з богословом Халявою та ритором Горобцем, облаштовував все так, ніби виходило, що в церкві твориться щось нечисте.
Хома зітхнув, задивився на першу зорю, яка вигулькнула на небі, на тонкий серп молодика, і продовжив далі.
- Щодня я розповідав слугам усілякі небилиці, наводячи на них страх. Мав навіть розмову із сотником, який хоч і відкрито не висловився, що вірить у чутки, але я зрозумів, що десь всередині в нього зародилося насіння підозри про нечисті походеньки рідної доньки.
На третю ніч вона прийшла до тями від того дурману, а я разом з приятелями завершив “декорувати” церкву. Понаставляли повсюди, у кожному кутку, у пробитих стінах, глиняних статуй чортів, упирів, вовкулаків та іншої нечисті, ніби вони застряли в церкві з третіми півнями, і під покровом ночі втекли із хутора. Неподалік від Києва ми розійшлися з Халявою і Горобцем – більше я їх і не бачив.
Ми побралися, трохи поблудили Україною, аж поки не опинилися у цьому забутому всіма хуторі.
Він витряс з люльки попіл.
- Знаєте, до мене дійшли оповіді про цю історію, які обросли неймовірними вигадками і фантазіями. Що ж – це нам лише на руку.
Хома замовк. Потім поглянув на старого. Той кемарив, опершись на стіну і не випускаючи люльки з рота. Він позіхнув і вже намірився збудити діда та відвести його в комору на нічліг, коли на дальньому кінці хутора тужно завила собака. Їй почали підвивати інші, від чого аж мороз брав по спині.
Карпо навіть не поворухнувся від того лементу і проявів собачої туги. Він мирно сопів далі.
Враз Хома почув якийсь шурхіт і неясна тінь промелькнула у саду. Він насторожився, почав прислухатися і вдивлятися в глупу ніч. Однак більше ніякого руху не запримітив.
“Ет, чорт! Примариться якась чортівня!“
В цей мент у хаті щось грюкнуло, долинуло важке зітхання і звук перевернутого глечика, який, зачеплений ногою, котився по підлозі. Каганець в хаті ще не горів і там була така темінь, як у чорта за пазухою. Він здогадався, що дружина вже перепочила і тепер береться готувати вечерю.
“Тре їй засвітити, а то спросоння переб’є весь посуд“, - подумав він і поспішив до хати.  
*         *         *
“Пізно. Занадто пізно“, - думав Карпо, спідтишка підглядаючи за Хомою.
Він весь підібрався і, поки господар щось виглядав в саду, швидко витягнув з торби довгого, з тонким лезом кинджала, освяченого на Водохреща, і сховав його у рукаві. Знову завмер, вичікуючи дальшого ходу подій. Ці двоє були тими, кого він вже давненько шукав.
Раптом в хаті щось гупнуло, загуркотіло, затарабанило. Старого почав пробирати страх, який підігрівало багатоголосе виття.
Хома повернувся, занепокоєно поглянув на хатні двері і зробив кілька кроків до них, коли раптово став, мов вкопаний в землю, і скляним поглядом вперся в нікуди.
Почулася тиха обережна хода. Карпо, різко зірвавшись, відскочив від хати і, тримаючи в одній руці кинджала, другою намагався щось намацати у своїй торбі.
При відкритих дверях появилася неясна худорлява тінь, у довгій сорочці, з розхристаним волоссям та палаючими вогниками нелюдських очей. Коли вона вийшла з хати, тьмяне світло молодика висвітило синє обличчя мерця, без жодної емоції, як у ідола, довгі зуби, які випиналися з-під верхньої губи. Зловісно, у враз запалій тиші, стукотіли і клацали її зуби.
Старий так і не намацавши нічого в торбі, перекинув кинджал у ліву руку і швидко перехрестився, від чого обличчя упириці перекосилося, а зуби почали вибивати ще швидшу дріб.
Несподівано вона підскочила до нього, одним махом подолавши розділяючу їх відстань і спробувала схопити Карпа у свої смертельні обійми. Той швидко вивернувся, нирнув вліво від упириці і в падінні полоснув її по боці. Сталь легко пройшла її плоть і околицю оголосило нелюдське виття.
Звівшись на ноги, він різко відскочив вбік, уникаючи розмашистого удару, але її кігті пройшлися по свиті, вириваючи з неї великі клапті матерії. Він знову черкнув її по руці і по вухах вдарив крик болі.
- Що, Панночка? Не до смаку я тобі? Відчула, що означає бути жертвою? – кинув долу торбу, яка заважала рухатись.
Упириця знову кинулася на старого.
Сутичка розгорілася із новою силою. Обидва суперники були швидкі і сильні, їх рухи, удари, ухиляння, виверти, були ледь помітні в нічній імлі. Лише іноді виблискувало лезо в руках у Карпа та згодом і воно зникло, покрите кров’ю упириці.
Старий почав важко дихати, роки брали своє, і він вже не міг довго тримати швидкого темпу. Покійниця також почала сповільнюватися, головно через значну кількість порізів і глибоку рану, яку вона отримала на початку поєдинку, коли недооцінила свого супротивника. У нього теж було кілька подряпин, але найбільше постраждала свита, яка вже висіла лахміттям.
Упириця відскочила вбік, її обличчя скривилося, зуби знавісніло стукотіли. Вона уважно дивилася на щось у Карпа за спиною.
“Знаємо ми ці штучки, - подумав він. – не перший день на світі живемо“.
Раптом щось важке навалилося на нього ззаду і придавило до землі. Кинджал випав з руки і відлетів десь в темряву. Старий відчув, що знаходиться близько до межі життя і смерті. Краєм ока він побачив, як до нього метнулася упириця. Зібравши всі сили, він вивернувся з дужих обіймів Хоми, залишивши в його руках подерту свиту, гепнув його в груди, від чого той полетів у бур’яни, і спробував було зустріти напад нелюді, але не встиг і отримавши важкого удару в спину кумельгом полетів на землю.
Упириця була вже біля нього.
Гримнув постріл і місце сутички освітив його спалах. Нелюдь відкинуло під хату. Із саду вискочила ще одна постать. Відкинувши пістоля козак вихопив шаблю і кинувся до мерця. Та, заточуючись, звелася на ноги схопила діжку з дощівкою і пожбурила у нового супротивника. Точне влучання звалило його з ніг.
Однак, на ногах вже стояв Карпо. Упириця повільно зробила крок до нього і помітила, що і другий її суперник зірвався на ноги.
Синє лице покійниці перекосилося від люті. Зуби з новою силою почали виклацувати свого потойбічного маршу. Відьма почала вивергати закляття, від яких Карпові зуби самі почали стукотіти. Він кинувся до неї, але вдарившись у невидиму стіну відлетів назад. Така сама доля настигла і його учня.
Старий знав, що якщо упириця дочитає закляття до кінця, то їм обом – гаплик. Але був безсилий чимось її зашкодити.
Раптом неясні тіні перескочили через тин, вигулькнули із саду і накинулися на Панночку. Її жахливі закляття урвалися, а сама вона була похована під купою нових нападників. До Карпа донеслися її стогони і крики, які змішалися із лютим ричанням собак, знавіснілих від втрати своїх хазяїв
Він разом з джурою кинувся забивати упирицю, вже не відчуваючи невидимої перешкоди.
Позаду хтось болісно закричав:
- Ні, не треба!..
*         *         *
Карпо вийшов з хати. У лице йому війнув легкий нічний вітерець. Він підійшов до дощівки і почав мити обличчя. Потім зняв із себе поплямовану сорочку, кинув її долу, змив рештки крові з тіла, витягнув із торби нову і натягнув на худорляві плечі. Намацав і вже непотрібну пляшечку зі святою водою, але сумно посміхнувшись у вуса, закинув її назад.
Позаду виросла кремезна фігура.
Старий рвучко розвернувся.
- Це ти, Андрію, - обтрусився, підняв бриля і надів його на голову. – Сідай на коня і хутко мчи до Явтуха. Скажеш, щоб відвів тебе до сотника і тому, розкажеш все, що тут бачив. Кажи правду. Гірка правда ліпше солодкої брехні. Він міцний – витримає. Не забудь забрати гроші – ми свою справу зробили.
Молодик стояв.
- Що, джуро?
- Може того… Хому не треба було чіпати? Ніби нормальний був чоловік?
- Був та загув. Ти бачив, що з ним зробила Панночка? Він постійно жив у світі мани, які вона йому навіювала. Поки він, нібито щасливо жив із нею, вона робила все, що хотіла. Причарувала його навіть після власної смерті. Це страшне поєднання – відьми і упиря. Не могли вони жити один без одного. Вона використовувала його для заманювання подорожніх, - він копнув горня і те розлетілося на куски гепнувшись об стіну, спересердя плюнув. - Сам себе не тямив, подавав воду з трунком, хоча й не розумів цього. Бач, курва всіх в хуторі пережерла і взялася за вандрівників. А він жив щасливий не відаючи, що з ним діється. Якби ми його залишили у живих, то він б таких ділов накоїв би, що ми довго б те лайно розгрібали. Не житець він був на цьому світі. Сподіваюсь його душа знайде спокій на тому світі. Ну, гайда!
Старий характерник взяв закривавлену сорочку і подерту свиту підійшов до хати і закинув їх в сіни, які вже почали лизати жадібні язики вогню.
Потім сперся на тин і закурив люльку.
Біля ніг примостилася пара кудлатих ярчуків.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Мисливець на упирів

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталія Дев’ятко, 08-04-2007

Ну все.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Кока Черкаський, 06-02-2007

Про відьом, упирів і кудлатих псів на тлі природи

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Ігор Скрипник, 05-02-2007

На жаль, знову двієчка

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Кока Черкаський, 04-02-2007

Про зміни

© Ігор Скрипник, 04-02-2007

...- форевер Скрипник !

© Кока Черкаський, 02-02-2007

Гоголь форевер

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Камаєв Юрій, 01-02-2007

Цікаво!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© L_Dolyk, 01-02-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.33818602561951 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …