Історію неможливо змінити,
треба мати тільки сміливість
розповісти про неї правду, і тоді
можна буде змінити нашу жорстоку
реальність.
Пантелеймон Куліш
- Чик, чик! – Тупі поржавілі ножиці, безжально скубаючи, вп’ялися в мої розплетені коси. Я схилила голову і через сльози бачу, як на підлогу падають жмуття чорного волосся.
- Чого хлипаєш? Коса відросте, а то , не дай боже, як з Явдошиною Галькою…
П’ятеро її зганьбили. Відтоді й мову в бідної відняло, розумом схибнулась. Горе яке.
Мати знову нахиляється і шмуляє моє волосся. Тими ножицями кілька днів ми стригли овечок, а сьогодні сиджу я, як та овечка і плачу. Сльози капотять не так від болю, того скубучого, як від жалю: яка ж то я гарна буду, після цієї стрижки.
В дверях клацає клямка і до нас вбігає розпашіла тітка Хавра. Мати на хвилину опускає ножиці.
- Горпино, тікаймо! Із Грушівки їдуть підводами. Мабуть, «партизанка». Як то мені Женя казала?... «Копаковці» – О! Тікаймо, сусідонько!
- Тобі то що, все у вузлик зав’язала і в поход! А в мене діти, хазяйство. Не побіжу!
Той раз, як від німців бігли за село, так половину люду поклали, а в хатах проте не зачепили. Зостанусь я, Хавро, мо Бог милує!
- Як знаєш! Я біжу! – Сусідка закинула на плечі свій клумак – широку шерстяну хустку із зв’язаними пожитками і вибігла з хати.
Тільки-но мама закінчила вимучувати мої коси, як на дворі, по вулицях села вже торохтіли вози повні озброєного люду. Мати швиденько змела з підлоги волосся і вкинула в піч, тернула рукою по закопченому припіку і, тією ж рукою в сажі, розтерла мені сльози по обличчю.
- Вдягни, ось, батькову брудну сорочку і штани! І щоб я вас не чула! – Вона підсадила двохрічну Оксанку. Михась і сам стрибнув на піч. Він був у нас за господаря, вже місяць, як йому минуло десять. Останньою, незграбно вдарившись головою об дерев’яну балку, залізла я. Мама швидко затягла занавіски, що затуляли припік.
В дворі, тим часом, вже чулось іржання коней і якась лайлива, незрозуміла мова.
- Т-р-р-р! Тваю мать! Что б ти, бл…, іздохла!
Гупання ніг, брязкання зброї вже в сінях. Двері, від удару, відчинились навстіж і впустили із струменем холодного повітря двох озброєних людей. Я в маленьку шпаринку між фіранками встигла розгледіти зайд. Один оброслий, чорний як циган, давно не голений парубійко, одітий в сіру засмальцьовану куфайку, переперезану ременем, на голові зимова шапка, така ж як у діда Грицька з відірваним вухом, тільки з нашитою навскіс червоною стрічкою. Другий був старшим, рудобородим і більш схожим на полоненого німця: в сірій шинелі, що звисала до п’ят і трохи заважала йому рухатись, тяжких чоботах і в німецькій шапці з цупкого сукна, але з такою ж стрічкою, як в першого, над козирком. Вони стали безцеремонно нишпорити по хаті, зазираючи в усі закутки, тицяючи туди зброєю.
- Хто в тебе ще є? – звернувся нарешті чорнобородий до геть наляканої матері. - Бандерів прячеш?
- Які ще бандити? Єдно діти на припіку.
Чорний бородань відхилив автоматом фіранку і гикнув перегаром в куток печі, де сиділи ми, перелякані на смерть. Оксанка зайшлася. Я стала затуляти їй рота рукою, від чого вона верещала ще більше. Молодець Михась, дістав із карману, якимось дивом прихований шматок цукру, загорнув його в суху ганчірку і поклав малій до рота.
- А, мальци! – Розплився в жовтозубій посмішці, чорний, як лісовий дідько, вояка і сповз із припіку.
- Мать, тєбє павєзло. Камандір со штабом, здєсь квартіровать будут, – вимовив, той, схожий на німця.
- О, Господи, цього ще мені бракувало, - процідила крізь зуби, стривожена мати.
- Ти тут всьо пріготовь. І смотрі у мєня, а то камандір у нас крутой! Чуть что к стєнке…
Чорнобородий, в цей час, уже брязкотів на плиті каструлями і горнятками.
- Що в тебе так смачно пахне? Картошєчка? А-а! – кинув гарячу бараболю на плиту, потім вхопи у другу руку. – Давай сюди!
- Так вона ж іще сира, тільки-но варити поставила, – спробувала заперечити мама.
- Давай! - Вони вхопили, просто з чугунка, кілька гарячих картоплин і, хрумтячи ніби яблуками напівсирою бульбою, вийшли із хати.
Я сиділа в самому куточку припіку, притискаючи до себе Оксанку і дрижаки бігали моїм тілом. Перед очима стояло обличчя, того чорного, зарослого щетиною велетня, а часничино-горілчаний сморід, здається, в’їдався в тіло.
На ганку знову загрюкали, на цей раз страх переборов нашу цікавість і ми вже не підглядали, а всі втрьох сиділи забиті в куток, наче зграйка сполоханих пташенят.
Двері із шумом відчинились.
- Что, бл…, бандеровка нє ждала гостєй? – проскрипів прокурений хриплий голос з порогу.
- Побійтесь Бога, люди добрі! Яка ж я бандитка, ми самі бандитів боїмось, – в мами тремтів голос.
- Знаєм ми вас, всє ви тут бандеровци! Ставь на стол всьо: самогон, сало… Ми, бл…, голодниє как волкі.
- Яке вже сало? Ваші тиждень як були, та і німці, коли відступали все начисто вигребли. Хіба бараболя в чугунку.
- Ой, врьош старая, сєйчас ми тєбя розкуркулім. Сєня! – вигукнув через відчинені двері той же скрипучий голос. – Провєрь погрєб! А ето что в сєнях накрито?
- Житнівку розчинила, до свят мала вигнати, - сказала мама.
- Прекрасно, став всьо на стол, прямо с цебром!
Двері грюкнули і звідти почулося:
- Товаришу командир, там огірки, капуста квашена, а сала нема.
- Ну і чьорт с нім, а всьо остальноє тащи сюда!
- А, ти старая, хлєба нам побольше напєкі! – голос уже належав іншому і був не таким хриплим.
З курника донісся шум: закудкудакали і кричали кури.
- Людочки, нащо ж курей душите?
- Тєбє что, сука бандеровская, для совєтской власти, для своїх освободитєлєй, ципльонка жалко?! Да я тєбя… - кричав хриплий. Тупий удар і мамин зойк заставив усіх нас здригнутись.
- Нє кіп’ятісь, комісар, нако хлєбні брагі! – вимовив другий. Шум в кімнаті і мамин зойк, знову налякав Оксанку і вона заплакала.
- Ето что єщьо за х…ня? - прохрипів голос і перед нами різко розсунулись фіранки. В просвіті з’явилось бліде, з впалими очима обличчя, якесь не людське, а чимось схоже на мерця. Чорні чіпкі колючі очі, холодом прокололи мене наскрізь. Загіпнотизована тим поглядом я заціпеніла, як кролик перед страшним пітоном. Оксанка вже не плакала, а захлиналась.
- Что єто я спашіваю, бандітов прячеш? – приснув слиною блідий привид.
- Що ви, пане, то ж дітки мої, - схлипувала мама. – Я ж уже вашим, отим бородатим, казала. Дрібні ж усі, діти ще.
- А етот, большой, - тикнув у мене пальцем. – Пускай вилазіт! Єслі нє бандіт, пускай ідьот в партізани!
- Який із нього партизан і дванадцяти ще не має, - затривожилась мама. Певно, вона не надто впевнено збрехала, мені ж то вже йшов чотирнадцятий, бо блідий продовжував кричати своїм скрипучим голосом.
- Ану, слєзай, я сказал! – він став лізти на припік, щоб схопити мене за ногу своєю страшною кістлявою, пожовклою рукою. Я тиснулась в самий куток, намагаючись влізти в стінку, а Оксанка синіла від плачу в мене на руках.
- Что-то єтот твой пацан больно тощий, на девку похож, - льодяна рука, ніби лапа смерті, вхопила мене за литку і потягла з печі. Я, як могла, виривалась і фицалась, мов дике загнане лоша. Михась віддирав страшну руку, та хватка була металева, мене наче залізні щипці тягли донизу.
- Пустіть його, пустіть! – шарпала блідого за штани мама. – Хлопчина після тифу, тому і змарнілий. Пустіть, я ось вам настоянки…, на натирання берегла.
- Комісар, оставь мальца. Смотрі баба самогону прінєсла.
Пересторога про тиф трохи остудила комісара. Він став задкувати, та якось дивно зирнувши на мене, він знову подерся на піч.
- Слезай! – гукнув знизу той інший.
- Пшєл на х…! – огризнувся блідий уже на печі, прямо перед нами. Він вхопив мене уже за дві ноги і волік униз. Я з останніх сил чіплялась за балки під стелею, а Михась плакав і щосили бив кулачками по кістлявих руках, які тягли мене з печі. Ще трохи і здається я померла б зі страху. Та в хату ввалилась нова компанія.
- Он гдє ви, сукі, прістроілісь, а ми на тєлєгє мьорзнєм! – знизу почувся жіночий голос.
- А что, комісар, на пєчі хрєна грєєт? Ха-ха-ха! – голосно розреготілась вже інша жінка.
- Да он с мальцамі воюєт. Комісар слєзай, смотрі кто к нам прішьол!
Чіпкі руки з неохотою відпустили мої ноги.
- Смотрі, єслі дєвка, сам в…у! – злобно просичав блідий просто мені в очі і позадкував із печі.
Ми вже не плакали, а забились в куток і тремтіли, навіть Оксанка притихла і тільки схлипувала. Через відкриті фіранки ми бачили, як пиячили зайди і як їм прислужувала, перелякана мати.
Матюки переривались вибухами реготу, клацання кварт з брагою змішувалось із чавканням неситих ротів. Потім стали горлати пісні.
- Реві, сдєлай циганочку с виходом!
- А ти ваф..й нє захлєбнєшся! – Знову регіт.
І тут почалось таке, чого я вже ніколи не зможу забути. Із столу стали знімати всі миски і каструлі, а на скатертину, прямо в чоботях, видерлась дівка у вицвілій гімнастерці. Вона стала, як заведена, вибивати чечітку під несамовите стукання ложок по столу, а потім почала в танці роздягатись. Спочатку кинула прямо на блідого комісара засмальцьовану гімнастерку, потім стягнула спідницю. Коли дійшла черга до пожовтілого від поту ліфчика, я спробувала затулити Михасеві очі, та він нічого не розуміючи продовжував дивитись, як в клубах диму, під дикий рев п’яних, зарослих мужланів трясла цицьками посеред недоїдених шматків хлібу, гола дівка.
І тут, посеред цього ревища і якогось, зовсім, нереального потойбічного дійства, розчинились двері і влетів той чорнобородий, що першим зайшов до нашої хати.
- Товаришу командир! Там із сторони лісу атакують, мабуть, бандерівці!
Ревище, ніби після третього півня, враз завмерло. Всі посхоплювались із місць. Тепер було вже добре чути тріскотню пострілів у кінці села.
П’яного командира і комісара потягли під руки, ще не такі впрілі товариші.
- Провізію бери! – вигукнув котрийсь із них.
На скатертину було звалене все, що не доїли.
- Хлєб, хлєб забірай!
- Та воно ж іще не зійшло, тісто ж сире, - показала мама діжку.
- Давай всє! – чорний і рудий бородачі вивернули ще живе тісто в недоїдки на скатертину, зав’язали кінці і винесли клунок.
- Куріцу нє забудь! – вигукнув рудий уже із-за порогу.
- Давай, мать, все!
Мати покірно віддала недопечену курку.
- І те в горшку!
- Та це ж киші!
- Давай все, тобі сказано!
Двері грюкнули і в хаті наступила тиша. Тільки десь далеко по селу неслись вози наповнені озброєним людом. А під лісом сорокою скрекотів кулемет.
- Мамо, мамочко! – злякано виглянула я з печі і розплакалась. – Що це було?
- Ой, діточки, діточки мої! – пригортала вона нас і ридала. – Не знаю, як ми це переживемо. Німців боялись, а тепер… не знаю, що ж то воно буде?…- вона витерла сльози. - Визволителі… - повернулась до покуття. - Дякую, тобі Боже, що нас врятував!
Мати підійшла до образів, стала на коліна і стала молитись. Я і собі впала на колінця і била, била поклони так завзято, так палко, як ніколи раніше, і сльози градом сипали з моїх очей. А біля мене плакали і молились мої менші братик і сестричка:
- Свята діво, матір наша, заступнице, порятуй нас і спаси…!
