Дорога лягала під ноги, свіжий ранок пташиним співом, ніжною прохолодою, невагомими хмаринками вдалині, здавалось, підбадьорював мандрівника, що легко і весело крокував, насвистуючи простеньку популярну мелодію. Ще два дні тому він перебував у зовсім іншому стані. Похмурий і заглиблений у свої невеселі думки, він геть-чисто забував про своїх супутників, інколи цілими днями не озиваючись до них, вони ж тривожились, не відаючи, що твориться в його загадковій душі. Неочікувано посеред безсонної ночі прийшла думка покинути товаришів, полишити всі тривоги, обов’язки, забути про справи, котрі мусиш товкти день-у-день, і піти звідси. Він ледве дочекавсь їхнього пробудження, тихо відкликав Петра вбік, поки інші, ще сонні та повільні, порались біля вогню, готуючи такий-сякий сніданок, і сповістив, що йде від них.
- Надовго? – занепокоївся той.
- Мене не буде десять днів, - несподівано язик вимовив це, перш ніж він встиг що-небудь подумати.
- Що нам робити?
- Чекайте мене тут.
Петро непорушно стояв, дивлячись услід подорожньому, котрий не озирався і йшов, прихопивши з собою лише свою міцну, уже до блиску відполіровану рукою вгорі, патерицю, не кинувши навіть кусня хліба у благеньку торбину на плечі. Тільки коли постать, що віддалялась, геть загубилась між оливами, які росли обабіч дороги, закам’янілий Петро ожив, позіхнув і побрів до товаришів, аби повідомити ще й їх про тривале вимушене чекання.
На третій день від початку своєї втечі він схопився на рівні ноги дуже рано, ще навіть не світало. Та бадьорість і радість переповнювали його, спати вже не міг - так добре відпочив, тож минуло зовсім небагато часу, як дорога повела мандрівника далі, звиваючись поміж пагорбів. Десь неподалік було поселення, там він і збирався поснідати, якщо перепаде щось. А як ні, то це його не надто турбувало, бо до неситого життя давно звик. Він начебто вчасно пройшовся біля хатин: вже посвітліло надворі, люди часто стрічались вулицями і отакого гожого ранку могли б бути привітнішими. Однак, не склалось, ніхто не втулив чогось їстівного до простягнутої руки мандрівного прохача. Минаючи останні халупи - непоказні, убогі, уже й не сподівався на випадкову милість якого-небудь господаря, але якраз тут йому пощастило. Безжурно ковзнувши поглядом найближчими дворами, він помітив дівчину, як видалось спочатку. Коли підійшов ближче, то аж здивувався, що так помилився. Насправді перед ним стояла жінка, і то під тридцятку. Легка танцююча хода та тендітна постать, не закутана в покривало, довге волосся, що вільно зміїлося плечима і його не стримувала не те що хустина, а навіть шворочка, веселий та сміливий погляд карих очей – ось що змилило здалека. Проте на віддалі трьох кроків стало помітним ще інше: легеньке віяло зморщечок біля кутиків очей, звабливі, уже не по-дівочому сформовані округлості зрілого жіночого тіла, в осяяних сміхом очах - знання про потужну силу своєї краси. Він дивився на неї так, як весь ранок споглядав світ довкола: спокійно, тепло, просто. Саме так людські очі бачать синє безхмарне небо, без пожадливості оволодіння, з лагідністю і зачудуванням.
- Голодний? Заходь, якщо не погордуєш хлібом повії, перехожий, - вона відчинила хвіртку і всміхнулась.
- Дякую, зайду. Я справді давно не їв.
Всередині він побачив ліжко – велика рідкість у бідних оселях, та для такої, що продає тіло, певно, необхідність. Вона ж у темному, з єдиним віконцем приміщенні наче трохи пригасла, але й стала мов би зрозумілішою, більше схожою на жінку, а не на сяючу коштовність, необачно згублену на курному шляху. Запросила гостя присісти, а сама заквапилась з хати, пояснюючи, що добра сусідка потай від свого чоловіка залишає глек з козячим молоком двічі на тиждень під стіною між їхніми хатинами, Марія ж віддячує їй монетами, заробленими своїм ремеслом. Забирайте бездепозитні бонуси за реєстрацію в україні з виводом на офіційному сайті ліцензійних казино онлайн України.
Він тоді подарував їм аж п’ять днів. Навіть щедро, як на Нього. Міг і цього не дати. А потім примусив повернутись до супутників, не дозволив навіть попрощатися з Марією, виглядало, що він втік від неї, як злодій.
Коли, за кілька довгих і багатих на події років, вона врешті-решт розшукала його, мало що залишилось від її розкішної вроди. Стояла вся загорнута у важку тканину, сивина сірим попелом накрила колись чорні коси, скорботні запалі очі не порскали сміхом. Та він її впізнав одразу, зрадів й тут же вжахнувся над долею коханої, хоч вже було відкрито йому і його годину. Він дивився на неї так, як останнім часом споглядав світ довкола: тужливо, відсторонено, втрачаючи залишки глузду. Саме так людські очі бачать смерть немовляти: без надії на краще, приречено і з недовірою. Тихі струмки побігли щоками, оплакував не свій близький кінець, а муку Марії, знав, що вся сила її любові незабаром обернеться проти неї й гризтиме жінку аж до скону. Йому ще трохи почекати, а її смерть зволікатиме роками, бавлячись, поволеньки затягуючи зашморг нестерпного існування...
Інші оповідання цього циклу:
http://gak.com.ua/creatives/1/28895 - Місто поснулих
http://gak.com.ua/creatives/1/22200 - Ніч вироку. Жрець із ягням
http://gak.com.ua/creatives/1/16716 - Перший і останній
http://gak.com.ua/creatives/1/12375 - Друга половина
http://gak.com.ua/creatives/1/12399 - Марія
http://gak.com.ua/creatives/1/12374 - Зло любові
