І
Існує три способи перекладати вірші: у першому перекладач користується першим-ліпшим розміром і поєднанням рим, власним лексиконом, часто невластивим авторові, на власний розсуд то подовжує, то вкорочує першоджерело. Зрозуміло, що такий переклад можна вважати лише аматорським.
У другому способі перекладач чинить по-суті так само, лиш наводячи при цьому теоретичне виправдання своїм вчинкам: мовляв, якби перекладуваний поет писав російською, то робив би це саме так. Такий спосіб набув значного поширення у XVIII сторіччі. Поуп* в Англії, Костров** у Росії перекладали таким робом Гомера і користувалися шаленим успіхом. XIX сторіччя відкинуло цей спосіб, але його сліди збереглися й досьогодні. І нині дехто вважає, що можна заміняти один розмір іншим, наприклад п'ятистопний шестистопним, відмовлятися від рим, вводити нові образи, ін. Збережений дух має виправдати все. Однак поет, гідний цього звання, користується саме формою, щоб увиразнити дух. Як це робиться я й спробую окреслити зараз.
ІІ
Найперше, що привертає читачеву увагу і, найімовірніше, є провідним, хай навіть неусвідомленим, базисом вірша – це думка, чи, точніше, образ, адже поезія мислить образами. Число образів обмежене, підказане самим життям і поет рідко коли буває їх творцем. Ось лише у ставленні до образів і виявляється поетова особистість. Приміром, перські поети визнавали троянду живою істотою, середньовічні – як символ кохання й краси, Пушкінова троянда – чарівна квітка на стеблі, у Майкова*** це завжди прикраса, аксесуар, у В'ячеслава Іванова**** троянда набуває містичної цінності, ін. Зрозуміло, що у кожному окремому випадку і вибір слів, і сполучення їх абсолютно різні. В межах одного й того ж ставлення існують тисячі відтінків: так, репліки Байронового Корсара, на тлі психологічно-барвистого описання його автором, виділяються своєю лаконічністю й технічним добором реплік. По у своїй глосі до Крука каже про підводну течію, ледь окреслену, а відтак особливо разючу. Коли б хтось, перекладаючи того ж таки Крука, передав би значно ретельніше зовнішньо-фабульні рухи птаха і з меншою – поетову тугу за вмерлою коханою, той згрішив би проти задуму автора і не виконав би взятого на себе завдання.
ІІІ
Безпосередньо за вибором образу перед поетом постає питання про його розвиток і пропорції. І те й інше визначає вибір числа рядків і строф. Ось тут перекладач зобов'язаний сліпо наслідувати автора. Неможливо подовжувати чи вкорочувати вірш, не змінюючи при цьому його тону, навіть коли при цьому збережено кількість образів. І лаконічність, і аморфність образу передбачені задумом, і кожен зайвий чи втрачений рядок змінює міру його напруженості.
Стосовно строф – кожна з них створює особливий, несхожий на інші хід думок. Так, сонет, висуваючи у першій катрені якесь твердження, у другій дає його антитезу, у першому терцеті намічає їх взаємодію, а у другому терцеті – дає їй несподіваний вислід, сконцентрований у останньому рядку, подекуди навіть у останньому слові, власне тому воно і зветься ключем сонету. Шекспірів сонет з неримованими катренами гнучкий, діткливий, але не досить сильний; італійський сонет з самими твердими жіночими римами потужно-ліричний і урочистий, але навряд чи годиться для оповіді чи опису, хоча звичайний сонет для таких речей досить придатний. В газелі одне і те ж слово, іноді підкреслене повторюваністю наприкінці кожного рядка (європейці неправильно розбивають його на два), створюють враження пістрявого орнаменту чи заклинання. Октава, розтягнута і простора, як жодна строфа, годиться для неквапливої та спокійної оповіді. Навіть такі прості строфи, як двовірші або чотиривірші, мають свої властивості, які поет враховує, нехай і несвідомо. До того ж, до більш-менш серйозного знайомства з поетом варто знати, яким строфам він віддавав перевагу, і як ними користуватись. Ось чому неухильне збереження строфи є перекладачевим обов'язком.
ІV
У царині стилю перекладач мусить засвоїти поетику автора, що стосується цього питання. Кожен поет має властивий словник, часто теоретично вмотивований. Вордсворд, приміром, наполягає на вживанні повсякденної мови. Гюго на користуванні словами у їх прямому значенні, Ередіа – на їх точності, Верлен, навпаки, на їх невимушеності та недбалості, ін. Слід також з'ясувати – і це над важливо – характер порівнянь у перекладуваного поета: так Байрон порівнює конкретний образ із відстороненим (загальновідомий приклад у Лермонтова – „повітря чисте й свіже, мов поцілунок немовляти”), Шекспір – абстрактний із конкретним (у Пушкіна – „ікластий звір, що точить серце – совість”), Ередіа – конкретний з конкретним („мов зграя кречетів, злетівши з рідних скель...прощались з Палосом бійці та капітани”), Кольридж бере образ порівняння із числа образів даної п'єси („співа кожнісінька стріла, мов та моя стріла”), у Едґара По порівняння переходить у розвиток образу, ін. У віршах часто зустрічаються паралелізми, повтори повні, перевернуті, скорочені, точні вказівки на час або місце, цитати, втиснені у строфу, та інші засоби особливого, гіпнотичного впливу на читача. Їх радять зберігати ретельно, жертвуючи при йому речами не такими суттєвими. До того ж, багато хто з поетів звертав увагу на змістове значення рими. Теодор де Банвіль***** також стверджував, що римовані слова, як наріжні, першими зринають у поетовій свідомості й складають кістяк вірша: тому бажано, щоб хоча б одне із пари заримованих віршів збігалося із прикінцевим словом оригіналу.
V
Нарешті, лишається звуковий бік вірша: його перекладачу найскладніше передати. У нас силабічний вірш ще надто мало розроблений, щоб відтворити французькі ритми; англійський вірш допускає довільне перемішування чоловічих та жіночих рим, невластиве російському. Доводиться застосовувати умовне відтворення: силабічні вірші перекладати ямбами (зрідка хореями), в англійські – вводити правильне чергування рим, застосовуючи там, де це можливо, самі лиш чоловічі рими, як властивіші мові. Хай там як, а цієї умовності потрібно неухильно дотримуватися, бо вона виникла не випадково і більшою мірою дійсно дає враження, адекватне враженню оригіналу.
Кожен метр має свою душу, свої особливості й завдання: Ямб, ніби спускається сходами (наголошений склад по тону нижче ненаголошеного), вільний, безхмарний, твердий і чудово відтворює людську мову, напруженість людської волі. Хорей, висхідний, окрилений, завжди схвильований і то розчулений, то жартівливий, його царина – співи. Дактиль, опираючись на перший наголошений склад і хитаючи два ненаголошені, мов пальма верхівку, потужний, урочистий, каже про спокій стихій, діяння богів та героїв. Анапест – його протилежність, стрімкий, рвучкий, це стихії в русі, напруга нелюдської жаги. Нарешті Амфібрахій, їх синтез, колихкий та прозорий, розповідає про спокій божественно-легкого й мудрого буття. Різні розміри цих метрів також відрізняються за властивостями: так чотиристопний ямб найчастіше використовується для ліричної оповіді, п'ятистопний – для оповіді ліричної чи драматичної, шестистопний – для роздуму, ін. Поети почати змагаються з такими властивостями форми, вимагають від них інших можливостей і нерідко успішно. Однак, така боротьба ніколи не минає безслідно для образу, тому її сліди необхідно зберегти у перекладі, точно зберігаючи метри і розмір оригіналу.
Питання про риму часто цікавив поетів: Вольтер вимагав слухових рим, Теодор де Банвіль – зорових, Байрон радо римував власні назви й послуговувався складеними римами, парнасці – багатими, Верлен, навпаки, – пригашеними, символісти часто вживали асонанси. Перекладачеві слід з'ясувати для себе характер авторських рим і наслідувати його.
Вкрай важливе також питання про розрив речення на кілька рядків, так званий enjambement.
Класичні поети, такі як Корнель та Расін******, не визнавали його, романтики ввели у вжиток, модерністи розвинули до меж і за межі. Перекладач мусить рахуватися з поглядами автора.
Із усього сказаного випливає, що перекладач поета мусить і сам бути поетом, а крім того уважним дослідником і чулим критиком, який, вибираючи найхарактерніше для кожного автора, дозволяє собі, за необхідності, жертвувати іншим. І він мусить забути про свою особу, думаючи лише про особистість автора. В ідеалі, переклади повинні виходити без авторства.
Охочий удосконалити перекладацьке ремесло може піти далі: наприклад, витримувати рими у звуковій відповідності з римами оригіналу, передавати силабічний вірш таким же російським, підшуковувати слова для передачі характерних говірок (англійської солдатської мови Кіплінґа, паризького сленґу Лафорга*******, синтаксиса Малларме, ін.).
Звісно, для пересічного перекладача це у жодному разі не обов'язково.
Повторимо коротко, чого ж обов'язково дотримуватися:
1). число рядків,
2). метр і розмір,
3). чергування рим,
4). характер enjambement,
5). характер рим,
6). характер словника,
7). тип порівнянь,
8). особливі засоби,
9). переходи тону.
Ось такі вони – дев'ять заповідей перекладача. Оскільки їх на одну менше, ніж Мойсеєвих, я сподіваюсь, що їх краще виконуватимуть.
(перекладено за виданням: Перевод – средство взаимного сближения народов: худож. публицистика // 1987. – М.: Прогресс. – с.78-82.)
Примітки А.А.Клишко
* Поуп (Поп) Александер (1688-1744), англійський поет, теоретик класицизму, перекладав твори Гомера, Теокрита, Вергілія, Овідія, ін.
** Костров Ермил (1755-1796) російський пое, перекладач Іліади Гомера, роману „Золотий віслюк” Апулея.
*** Майков Аполон (1821-1897), російський поет, перекладав „Слово про полк Ігорів”, вірші Петрарки, Байрона, Лонгфелло, Гайне, ін.
**** Іванов В'ячеслав (1895-1963), російський поет. Драматург, історик культури, критик, теоретик символізму. Перекладач.
***** Теодор де Банвіль (1823-1891), французький поет, критик, теоретик, поборник „чистого мистецтва”.
****** Корнель П'єр (1606-1684), Расин Жан (1639-1699), французькі драматурги-класицисти.
******* Лафорг Жюль (1860-1887), французький поет-символіст.
