Двері редакції газети повільно відчинилися, і в кімнату ввійшла молода жінка. Її обличчя було втомленим, блідим, похмурим, плечі похилилися, а ноги трохи підкошувались. Вона підійшла до столу редактора і знесилено впала на стілець. Сивочолий керівник газети співчутливо дивився на свою колегу.
- Що, Катю? – тихо запитав він.
- Це жахливо, - видихнула журналістка. – Я на такі суди більше не піду, ви ж знаєте, як я до цього ставлюся, Дмитре Дмитровичу.
- Знаю. Тому саме тебе й посилаю, бо ти не тільки бачиш і чуєш, але й відчуваєш. Щось уже підготувала?
Катерина дістала з папки кілька аркушів і поклала на столі перед редактором. Потім витерла чоло хусточкою, невдало спробувала посміхнутись і сказала:
- Знайомтеся. Правда, ще тільки у чорновому варіанті. Шедевр кримінальної хроніки!
- Чому кримінальної? – звів брови редактор. – Було порушення закону?
- Земного - ні… - сумно відповіла жінка і подивилася мужчині просто в очі. – Ви читайте! Там зрозуміло, про який закон йдеться.
Редактор надів окуляри, взяв папери й почав читати. Чоло його нахмурилось. Хвилин за п'ять він, глибоко зітхнувши, лагідно глянув на журналістку.
- Назву "Стаття 6, нова редакція" хочеш залишити? Чи можна придумати щось інше?
- А чим вам не подобається ця назва? – різко відреагувала Катерина.
- Катю, розслабся! З тобою друзі. Позбудься агресії. Почався нормальний творчий процес. Матеріал іде в номер. Ти сама сказала, що це чорновий варіант, тому ми разом доведемо його до кондиції.
- Вибачте, пане Дмитре. Я, дійсно, направила свою агресію не в той бік. Спочатку я придумала назву "Шоста заповідь", а потім, щоб показати, що десять Божих заповідей – це Закон, вжила такий більш юридичний термін - стаття.
- А що значить "нова редакція"?
- Йой, пане Дмитре! – вперше посміхнулась Катерина. – Ви виглядаєте молодо, та такими запитаннями видаєте свій вік.
- Я не жінка, щоб його приховувати, - стенув плечима чоловік. – Та й сивина мене давно вже видає.
- Ваша сивина видає не вік, а мудрість, - жінка трохи випростала спину. - Якщо навіть наша довгонога стажерка, яку ваш заступник називає етажеркою, і та …
- Стоп! Ще хвилину тому ти була світовою скорботою. Повернімося до справи!
- Справи, справи…Мені просто важко і неприємно навіть згадувати про ті справи.
Керівник уважно дивився на свою колегу, ніби пригадував якусь призабуту подію. Потім кашлянув, глянув у бік шафи і запропонував:
- А давай-но поп'ємо чаю! З бегемотом, га?
- Не збіднюйте нашу гарну українську мову, пане редакторе. Те, що надає чаю оригінального смаку та запаху, називається бергамотом.
- Ой, Катю, тобі не вгодиш, - Дмитро Дмитрович махнув рукою.
- Ой, ой! – передражнюючи інтонацію шефа, вигукнула журналістка. – До речі, більше половини українських пісень починаються з "ой". От про це я краще б матеріал написала, а не про ті жахи.
- Ще напишеш. Так що значить " нова редакція"?
- Це з нового фільму "Після Армагедону". Нещодавно була світова прем'єра. Люди просто ломилися в кінотеатри. Ви, мабуть, уже в кіно не ходите, але, принаймні, хоча б чули про цей фільм?
- Чув, звичайно.
- Ідея фільму така, що Бог, бачучи постійне кровопролиття, був змушений доповнити свою шосту заповідь "Не убий" словами "ніде, ніколи, ніяким чином, ні за яких обставин".
- Гаразд. Приймається. Я гадаю, що матеріал треба ще доповнити невеликим екскурсом в історію про те, як було прийнято закон про аборт.
- Про аборти, - поправила журналістка. –Закон називається "Про аборти" і містить класифікацію шістнадцяти видів абортів. У ньому детально розписані усі вимоги до батьків, які хочуть позбутися дитини, їхні права і обов'язки. Прийнятий він був три роки тому під тиском Партії комфорту. Ви ж не гірше мене пам'ятаєте, яке тоді було божевілля з цією ідеєю комфорту. Усі були просто помішані на тому, що комфортне життя людини – понад усе. Партія перемогла і протягла в парламенті цей закон. І ви самі знаєте, що комфортистів менше не стає. Швидше, навпаки.
- Гаразд. Давай далі. Що собою представляє мати?
- Типова комфортистка! – Катерина сердито прикусила губу. - Типова! Вона на суді цілу промову виголосила про свободу, про право на особисте життя, про той же комфорт. Говорила готовими формулами з програми Партії комфорту. Цитувала закон про аборти.
- І що, не було видно, що їй хоч трохи жаль дитини?
- Який жаль?! – гнівно вигукнула Катерина. – Вона ні про що не хоче та й не може думати. Вона знає тільки одне, що має право на затишне, комфортне, спокійне, багате життя. Дитина їй у цьому заважає, тому дитина має зникнути.
- Адвокат був на суді?
- Був. Але так, для годиться. Виголосив формальну промову. Не більше.
- Хто був ще?
- Ну, лікар-гінеколог. Справжній вбивця, слухайте. От професія накладає відбиток на людину! По ньому було видно, що його цікавлять лише гроші за аборт і більше нічого.
- Якісь родичі були?
- Була мати тієї комфортистки. Старенька бабця з села. Бідна. Видно, що про неї діти забули. То та просила, щоб пожаліли дитину. Плакала.
- А дитина?
- А що - дитина? – у жінки перехопило горло. – Теж плакала. Гарненький хлопчик такий, що в мене ледь серце не розірвалося.
- Скільки йому?
- Вісім місяців і сім днів. Уявляєте! Коли ту комфортистку суддя запитав, чому вона хоче позбутися такої уже великої дитини, то вона лише спокійно відповіла, що до дев'яти місяців має на це повне право.
- Це так по закону? – з недовірою перепитав редактор.
- Так. Це так званий позаутробний аборт. Те, за що агітувала Партія комфорту на минулих виборах.
- Жах! – зітхнув редактор. – Це вже який випадок, третій?
- Третій. Уже два такі аборти були зроблені. Найжахливіше те, що убитих дітей навіть не ховають. Спалюють у крематорії. І їх ніби й не було на світі. Чому дітей позбавляють права на життя? Ця теорія, що дев'ять місяців після свого народження дитина ще не є людиною, просто божевільна.
- Ти добре знайома з тією теорією?
- Та читала трохи їхніх ідеологів. Вони наполягають, що людина, крім фізичного, має ще шість так званих тонких тіл: ефірне, астральне, ментальне, ще там якісь. Дев'ять місяців в утробі матері дитина залежить від неї фізично, потім після народження, поки сформуються усі інші тіла, залежить від матері енергетично. І тому, мовляв, після народження мамочка ще дев'ять місяців має повне право розпоряджатися життям дитинчати, бо воно, мовляв, ще не людина. Ви б бачили те дитинча! Воно уже стоїть. У суді для таких "звинувачених" роблять клітку не з ґратами, а зі скла. І дитину не чути. Тільки видно, що вона плаче, б'є рученятами по склу, і по губах можна здогадатися, що промовляє слово "мама". А мама, яка зібралася своє дитя вбити, у той бік навіть не дивиться.
- А батько?
- Батько? Ба-а-атько… Я геть забула! Там з батьком якесь непорозуміння. Мені обіцяли узнати. Я зараз.
Катерина хутко витягла нотатник, подивилась на записаний номер телефону й зателефонувала.
- Алло! Це з газети. Ви обіцяли…
Якийсь час вона мовчала і уважно слухала, міцно притиснувши слухавку до вуха. Періодично хитала головою. Закінчивши розмову, якось спантеличено подивилася на колегу.
- Батько хотів повіситись. Ледь врятували. Кажуть, що та бабця, мати комфортистки, після суду поїхала до зятя і чудом опинилася у хаті, коли той тільки заліз у петлю. Підняла крик. Прибігли сусіди і витягли. Кажуть, буде жити…
