Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46602
Рецензій: 90909

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

У раю хоч уві сні

© Галина Михайловська, 30-03-2008
     Гелена не любила дітей.
     Їй було незрозумілим оте екзальтоване зворушення, у яке впадали її подруги, коли до поля їхнього зору потрапляв якийсь голопуцьок із носиком-ґудзиком, голомозою головою та кривими ноженятами, їй різали вухо оті недорікуваті зойки та вигуки:  - Ой, диви, яке янголятко!.. Ходи сюди, моя лялечко, мій пупсику... – ну, і таке інше.
     Вона теж радо поділила б цей захват, якби була хоч якась надія,  - хоча б один шанс на тисячу! -, що з такого, дійсно не дуже бридкого, а інколи й доволі потішного створіння в майбутньому може вирости бенгальський тигр, немов вилитий із щирого золота, могутній, шляхетний, з напрочуд пропорційною круглою головою, із дзеркальними зеленими очима, ну отой, що “tiger, tiger, burning bright/ in the forests of the night” – краще не скажеш, жодною мовою.
     А якщо не тигр, то хоча б віслючок -  попелястий, у білих панчішках, з темним хрестом на спині,  з вушками сторчаком,  китицею на хвості та лагідними  оксамитовими очима.
     Віслючків Гелена любила. А тигрів дуже, дуже любила.

     Але ж не треба бути Нострадамусом, щоб напророкувати, що того ніколи не станеться.  

      Будуть із цих квіточок ягідки -  тьоті й дяді, кістляві й огрядні, зморшкуваті й целюлітні, лисі й щетинясті, пузаті й горбаті. А оцей, хай  дурнуватий, але радісно-щенячий вираз обличчя зміниться на  шельмуватий, нашорошений, чи навіть ворожий.
І це можна побачити ввіч уже сьогодні... Варто лише подивитися на дорослих, що стовбичать із дитинчам поруч, тримаючи його за лапку, -   і все, приїхали. Зміна жанру. Замість мультику – фільм жахів.

     Подруги, відповідно, не розуміли Гелену. А, може, думали, що вона прикидається.  Геленини подруги здебільшого були жінки розумні, до того ж виховані та неуїдливі, тому не висловлювали вголос питання, що, може,  і крутилося в них на язиці:  - Але свого сина, як був отаким-о малям, ти ж любила?

      Але що спільного має оце кудкудакання й той нестямний жах, що охопив Гелену, коли їй на руки вперше лягло її дитинча?  Жалюгідне, поморщене, багрове, із заплющеними очима, воно захлиналося від плачу, безсило стискуючи кволі кулачки, а вона фізично відчувала його мішенню, на яку націлено все, що тільки є лихого в цьому світі.  Закривала його, притискала до себе, але вже розуміла, що то марно, що цього страху відтепер не позбутися ані на мить.
Закон великих чисел чи броунівський рух досі не здавалися їй ворожими. Бачила себе однією із краплин у океані, і те бачення влаштовувало її, бо дозволяло сприймати світ у цілому безмежним і вічним.
     І враз усе зруйнувалося – оця манесенька крапелька переважувала на невидимих терезах усі океани всесвіту...
     Коли довелося пустити дитину зі своїх рук, жах тільки посилився. А тоді до жаху додався ще й жаль – такий же пронизливий.

     Заходила до шкільного вестибюля. Застарілий, такий, що накопичувався протягом багатьох генерацій школярів, запах молока та сечі  шибав у ніздрі.  Гамір, від якого вібрували товстезні стіни старого будинку,  раз у раз прорізували металеві окрики вчительок. Але метал буває різний. Ці голоси не лунали гучною міддю дзвонів, у них не відчувалося шляхетних обертонів бронзового гонга. У них не можна було почути навіть холодного та чистого відлуння сталі.  Ні, ці голоси примушували скоріш згадати про оглушливе дзеленчання зім’ятої бляшанки,  пронизливий скрегіт заржавілого колючого дроту, моторошне клацання засуву на тюремних воротах.
      Діти сунули щербленими сходами, вузькими коридорами суцільним плином, мов скаламучена  вода в рівчаку. Темний формений одяг мав би зробити їх схожими на солдатиків, якби над тією масою брунатного та брудно-синього не кошлатились різнобарвні голівки, не дивилися різнокольорові оченята. Та й вираз облич теж був геть різним. Кожен бо винайшов свій шлях виживання в тому світі щасливого дитинства.
      Ось цей пузань запихає до рота пиріжка, витираючи масну п’ятірню об штанці – мабуть, не вперше, бо ті багатошарово засмальцьовані. Він жує так завзято, що щоки геть закривають вуха –  і йому по барабану оті крики, ота лайка.
     Ось командний оклик досягає вух щуплявої гостроносої дівчинки, що разом з іншими завзято штурмує двері до гардеробної.   На її обличчі, оберненому до вчительки, враз з’являється завчений вираз уваги та покірності, хоча ліктем вона й далі штурхає між ребра своїх однокласників.
     А отой малий, що його відокремлено від отари, як погану вівцю, і  притиснуто до стіни відразу двома охоронницями порядку, змушений дивитися знизу догори на  роззявлені роти, що виголошують йому анафему. Але його темні очі жевріють такою зненавистю, а дрібні зуби вишкіряються таким вовчим оскалом, що тим сіячкам доброго та вічного варто було б поберегтися – одного дня таки вкусить, та ще і як вкусить!
    Щодня такі кадри проходили лише краєчком зору Гелени, відбиваючись, проте десь у центрі її свідомості, саме там, де ятрилася пам’ять про власні шкільні роки. Невпинно розшукувала очима свого хлопчика, нетерпляче, борючись із панікою, яка охоплювала її  з кожною хвилиною затримки...
      І ось він з’являвся – у такому ж бридкому одязі, як і інші діти, такий же розкуйовджений, чи навіть замурзаний, але для неї на ньому наче лежав золотий промінь. Бачила перш за все його очі, дивно відсторонені. Він жодним чином не реагував на оте шарпання, на оте ляскання пугою. Воліла б гадати, що тому, що навчився пропускати повз вуха...  Але ні, просто зашкалювало.  Не кожного можна шикувати в колону за зростом, викликати на прізвище, підозрювати та звинувачувати в злочинах, коли їх ще не тільки не скоєно, а навіть не сплановано... Що могли додати до того ще якийсь вереск, ще якесь цькування? Аж нічого...  
      Вертались додому... Зазвичай до них приєднувалися ще якісь дітлахи з їхнього великого будинку. Ідучи позаду з мамами, хоч би якими балакучими ті не були, слухала їх  на піввуха;  натомість дивилася обома за своїм хлопчиком, помічаючи, як скоро й легко – поки що – злітає з нього заціпеніння, як  миттєво відігрівається  на волі  захололе серце.   Та й у його приятелів так само -  ось уже закопано мечі й щити, скинуто бронежилети – веселі, мов горобці, мало не розчиняються в синій просторіні, мало не спурхують до сонячних хмар ...

   ... Тепер то вже давня давнина. Наразі малих серед її домашніх не було. Син цього літа оженився, зажив своєю родиною. Може, колись стане батьком, але ще не сьогодні, і не завтра. Тож могла із щирим серцем стверджувати – дітей вона не любить.

     Ось і цього вечора в хаті було тихо. Чоловік біля монітору блукав лабіринтами, кіт розтягся на столі, старанно заважаючи тому рухати мишкою, а Гелена, вгніздившись в улюблене, зручно продавлене крісло, заглибилась в порівняння малюнків у визначниках птахів.
     Був початок зими, а отже, найгірше було позаду. Адже страшніше за все чекати на розставання, а коли воно вже справдилося, настає час знову сподіватися на зустріч. Отож,  і цього непроглядного вечора вже можна й треба було виглядати птахів із вирію.

     Дзвоник біля дверей сповістив про прихід когось небажаного.
     Гелена знехотя підвелася аби подивитися крізь вічко. Так і є – жебрак, зіщулена постать із великою, на вигляд порожньою, торбою через плече.

   ... Було домовлено – не відчиняти тим, хто ходить по хатах.  З міркувань безпеки, аби не сталося як у приказці – за моє жито та мене ж бито...
      Звісно, що тієї домовленості ані Гелена, ані її чоловік не дотримувалися, жодним чином. Натомість мали привід докоряти одне одному за необачність і легковірність.
     Наприклад, минулої зими Гелена радо обсміювала чоловіка, коли той зо два тижні поспіль виносив закурити, а тоді ще й поїсти, а тоді ще й трохи грошей давав дядькові непевного віку й не менш сумнівної зовнішності.  На сходах вони вели затяжні розмови. Як зрозуміла             Гелена з того, що переповідав їй чоловік, бомж ліпив свою історію із класичних сюжетів – вигнали з домівки, загубив документи, усе, як годиться. Знайшов вдячного слухача, і налаштувався на невизначено довге «далі буде...». А коли чоловік у нападі недоречного гуманізму став пропонувати діяльну допомогу – подзвонити, написати, розібратися –  розтанув як вранішній туман....
      Нагода взяти реванш трапилася чоловікові скоро, коли одного пізнього та вкрай студеного вечора Гелена, не в силах дочекатися додому свого хлопчика, вирушила перевіряти під’їзд  – чи не зачаївся там якийсь зловмисник?
    ...Світло горіло тільки на їхньому поверсі. Поверхом нижче було вже напівтемно, а далі було хоч око стріль – брудні, та ще й намерзлі вікна ледве відрізнялися від стін. То ж коли вступила в щось м’яке, а воно до того ж заворушилося та ще й нечленороздільно озвалося до неї хрипким голосом, у неї в п’ятах похололо.
    - Дамочко, я нічого... Мені тільки ніч перебути... Не треба міліцію!.., - нарешті розібрала вона слова, а потому, коли очі трохи звикли до темряви, розгледіла й людину, що силилась підвестися з підлоги, яка на мить здалася ошелешеній Гелені затопленою водою. Тоді додивилася, що це не вода, а постіль безхатнього дядька - великий шмат поліетилену. Він тьмяно відблискував у мізерному світлі з верхнього поверху.  
     Тут було лише трохи тепліше ніж на вулиці. І дивлячись на задубілого дядька, загорнутого в поліетилен, немов божевільний подарунок, Гелена відчула, як холод від п’ят підступає аж до горла....
    - Не галасуй, а то хтось дійсно міліцію викличе, - порадила дядькові, переступаючи через нього. – Я зараз буду назад повертатися, так ти не смикайся. Лежи собі...
     Дивно, але чорний під’їзд уже не здавався таким ворожим і небезпечним. Дійшла донизу, минувши на своєму шляху ще один острівець світла від самотньої лампочки.  
     Окрім безпритульного дядька в під’їзді не було ані душі. Нікого не було й на подвір’ї. Свіжий сніг скрипів під ногами як чисто вимите скло й так само сліпив очі.
    Гелена піднялась до своєї квартири, зайшла до спальні, і нічого не кажучи чоловікові, - коли психувала, чекаючи на сина, він завжди принципово вдавав, що міцно спить -, заходилась нишпорити  в шафі. Нарешті знайшла те, що шукала – стареньку дитячу ковдру з візерунком із зайченят та морквин – і з нею під пахвою попрямувала на кухню. Виходячи, побачила - чоловік потай спостерігає за нею, розплющивши одне око.
     Тицьнувши ковдру, окраєць хліба та шмат сала дядькові, повернулась додому з легшим серцем.  Навіть тривога за сина наче трохи відпустила. І, дійсно,  незабаром він з’явився, цілий і неушкоджений, у доброму гуморі після чудового вечора.
     Уже не мала потреби докоряти йому. Пострахи розчинилися, не полишивши й сліду, тієї ж миті, як її дитина опинилася вдома. Поцікавилась лише, чи двома поверхами нижче не перечепився, бува, через бомжа, адже ліфт опівночі вимикають...
   - Який бомж? Нікого там немає, - здивовано відповів син.
     - Побіг ковдру на горілку міняти, - прокоментував чоловік. Йому набридло прикидатися, що спить, і підтягнувся на кухню, щось закинути до рота. А, помітивши на столі  хліб та сало, що Гелена не встигла ще прибрати, додав: - Бо закуска ж у нього, здається, є...
     Аж сяяв, втішаючись, що позбувся уявної корони з написом, величезними літерами, «ЛОХ»...

      Таких випадків траплялося безліч, тому Гелена не пам’ятала, хто там із них чемпіон на цю мить, але не хотіла вириватися наперед. І відчиняти не хотіла. Проте відчинила.
Тримала в руці згорнутий папірець, бо знала, що почує: - Тітонько, у вас немає чогось поїсти? Хоч хліба...
     Це була звичайна примовка малолітніх жебраків. А перед нею стояв саме хлопчик, ну, може, підліток. Йому могло бути й десять, і чотирнадцять років – невисокий, субтильний, з обличчям блідим і сіруватим. І одягнутий занадто легко як на ту холоднечу, що нарешті запанувала надворі.  
     У холодильнику Гелени часто-густо було просторо, як на крижаних рівнинах Арктики. То ж зазвичай давала торбареві трохи грошей зі словами: -  Купи собі щось сам.
     Іноді  зривалася на поради: - Диви ж, дитино, купи їсти, а не горілку або цигарки! Ти ж один у світі, маєш сам про себе дбати – як захворієш від пияцтва та куріння, кому ти в біса будеш потрібний?
    Але натикалася на такі прозорі очі, що розуміла – пізно. Потяг уже давно пішов.
    Проте хлопчик взявся до справи дещо по-іншому: - Тьотю, чи у вас не знайдеться якогось одягу на малечу – курточки чи штанів?
    Така фраза також входила до ритуалу, але цього разу Гелені чомусь здалося, що хлопцеві дійсно потрібне саме те, про що питає.
    – Дитячого?... – перепитала із сумнівом.   -  Та, мабуть, що немає...  Син давно виріс.
   - Так може на когось старшого, - не відступав хлопчик. – У нас дітей багато. Може, на мене щось є...
     Придивилася до хлопчика уважніше. Дійсно, у його обличчі не було відчайдушності, як звичайно в безпритульників. Може, дійсно  - не з вулиці, а з багатодітної родини?
     Вимовляв чистою українською.  Колись до їхнього міста вчащали заробітчани із Заходу, переважно будівельники, інколи й із родинами. Але зараз у пошуках роботи зазвичай їдуть ще далі на Захід, у Польщу, Італію, Португалію.
   - Ні. мабуть, нічого немає, - зітхнула скрушно, даючи хлопчикові гроші. А тоді, майже зачинивши двері, раптом штовхнула їх знову: – Хлопчику, зачекай-но хвилинку!
     Метнулася до комірчини. Як вона могла забути? Куртка, що чоловік колись привіз синові з Вільнюсу – тепер, вважай, з-за кордону!
    Та й за часів спільного життя-буття в їхніх краях такого одягу було не знайти.
    Елегантна куртка темно-синього кольору мала  підбій із сірого хутра, такого приємного на дотик і на вигляд, що Гелені аж шкода було, що тієї краси ніхто не бачить. Як було шкода й того, що син надто швидко виріс із батькового подарунка, і в ті часи загального дефіциту мусив перебратися в якусь жодним чином не рівноцінну одежину.
    Щоправда, яблучко от яблуньок недалеко падає, то ж йому теж було байдуже, у чому ходити. Аби не було «Ну погоді» на видноті.  Але одного разу знайшов серед родинних реліквій якісь речі з хіппівської доби, автентичні, а не сучасні підробки,  - розшиту бісером торбу через плече, сріблястий брелок до пояса з невмираючим “Make love, not war” - і неабияк ними втішався. Їхній хлопчик, їхня велика дитина....
    Коли зрідка на Гелену нападав настрій господарювати, вона запихала до великих пластикових пакетів усе, що не вдягалося протягом довгого часу, і виносила на подвір’я, до смітників, звідки воно зникало, як лизень злизав.
    І тільки цю куртку їй чомусь було шкода викинути отак, у нікуди,  хоча ясно було, що син, що вимахав у височенного парубка, на зріст уже не поменшає, а онуків куртка не дочекається – міль з’їсть...
    Тож зраділа, що зараз вона стала у нагоді.
    Хлопчик теж не приховував свого вдоволення. Поклав на землю свою пусту – дивно, чому все ж таки геть пустісіньку? – торбу, і заходився приміряти куртку.  Для цього йому довелося скинути благеньку вітровку. Коли виймав ліву руку з рукава, обличчя йому перекривилося від болю. Допоміг собі правою.
   - Що з рукою – болить?, - мимоволі скопіювавши його болісну гримасу, запитала Гелена.
   - Еге ж, - лаконічно відповів той, приймаючи куртку. Ліву руку просунув крізь рукав мов дерев’яну.
   - А що сталося? Може, до лікаря треба?
   - Та...! – не став відповідати, лише недбало махнув здоровою рукою. І навіть спробував посміхнутися Гелені – кривуватою, але ясною посмішкою.
     Звісно, куртка була на нього завелика, але не настільки, щоб не міг її носити. Те, що він прикинув її на себе, ніби теж свідчило, що він не з ватаги безпритульників – ті жебрали не кожен на себе, а на увесь загал, а там уже здобич ділили за своїми законами. Гелена зрозуміла це, спостерігаючи за купкою вуличних дітлахів, що взимку жебракували неподалік, біля станції метро. А зрозумівши,  стала покупати найменшим  пиріжок та бульйон у паперовому стаканчику, аби з’їли  просто в неї на очах.
    Найменші були найголоднішими – мабуть, у ватазі була своя сувора ієрархія.
    Але що ж за закони мали панувати в притулках, якщо  навіть у цих вовчих зграях  дітлахам було краще?

    Зайшла до кімнати,  але до крісла не повернулася. Не думала про щось конкретне – перед очима стояв хлопчик, його худорляве обличчя... він приміряє куртку... рука  не гнеться...  травмпункт неподалік... не піде... сусід-лікар... хай би оглянув... не схоче... «... не знайдеться курточки чи штанів?» ... добре, що знайшлася хоч куртка... а штанів нема... нема?!
     За мить Гелена вже витягала з комірчини штани. Джинси були хлоп’ячі, але це були її  джинси; на свої вузькі, мов у юнака, стегна ще донедавна могла купувати одяг для підлітків – неабияка перевага... Щоправда,  із цих штанів  вона якось разом і несподівано виросла, але воліла думати, що то вони збіглися після невдалого прання.
  ... Знову під’їзд, лункі сходи.
     Покликала:  - «Хлопчику!»,  не дуже голосно, аби сусіди не повисовувалися.        Прислухалася – тиша. Куди він попростував? Сходами вгору чи вниз?  Якщо вгору – то ще встигне перехопити, а як до виходу, треба доганяти. Побігла вниз, і майже відразу на майданчику між поверхами побачила знайому синю куртку. Купкою, сиротливо, темнілася на підлозі.
    - Значить, погребував моїм подаянням, - подумала Гелена, скам’янівши над синовою курткою з непотрібними вже штанами в руках. Чомусь стало так прикро, чи не до сліз.

   - Тьотю... Тьотю, я тут, - почула раптом притишений голос. Зробила ще два кроки, подивилися  вниз. Хлопчик стояв біля дверей однієї із квартир поверхом нижче. Мабуть, подзвонив і чекав, що відчинять. Але не відчиняли.
   - Тьотю, не забирайте курточку, - сказав, дивлячись на неї знизу вгору. – Це я на хвильку поклав... Я зараз назад візьму, - і подивився довірливо.
     Тепер вона зрозуміла, чому в його торбі нічого нема – викладав десь поміж поверхами що дали інші люди, аби кожного разу просити з порожніми руками... Він бачив, що вона розгадала його хитрість, але дивився на неї без остраху, немов би взяв її в співучасники.
   - Ось, я штани тобі знайшла. – сказала хрипко. – Подивишся, може, згодяться....
   - Спасибі, - відповів так само притишено. – Покладіть там, на курточку...
    І пересунувся до сусідніх дверей.
    Було зробила крок нагору, тоді зупинилася: - Хлопчику, чуєш? Он у ті двері не стукай, не треба...
    І перед тим, як повернутися й остаточно піти, встигла помітити його слабку, але на диво ясну посмішку: - Спасибі, тьотю!

  ... Котра може бути година? Мабуть, уже далеко за північ... Хотілося встати, попити води,  пройтися босоніж холодним ковзким паркетом, притулитися чолом до шибки, подивитися на ланцюжок ліхтарів поодалік, на безлюдній о цю годину платформі приміського вокзалу.... Десь там, поміж коліями, світяться семафори, таємничими, глибокими, кобальтовими вогнями... Звідси їх не побачиш, але якщо знаєш, що вони там є, або, принаймні, мають бути, то це однаково,  ніби дивитися на них... майже...
     Гелена плакала, нечутно, не витираючи обличчя. Чоловікові рано в справах, а кіт, який наразі спав, сховавши вічно холодного носика в гарячий згин її руки, міг і цапонути – не тому що потривожила, а аби не сміла плакати. Не терпів лементу, сліз, усього, що порушувало спокій у домі. І, хоча не вмів втішати по-іншому, але й цей спосіб був дієвим.
     От і зараз робила все, аби затамувати розпач. Розуміла, що нічого не можна було зробити. Але картини того, що не сталося, прокручувалися та й прокручувалися перед її очима, що дивилися в темну стелю.  
     Ось вона везе хлопчика до хірурга, той дивиться його руку, накладає пов’язку – білі стіни, яскраве світло, заспокійливий запах ліків...  Ось вона стукає  до сусіда, той оглядає хлопчину, чимось змазує хворе місце... Ось вона розмовляє з матір’ю хлопчика, з-за спідниці якої виглядає ще двійко чи трійко дітлахів, розпитує, що треба зробити, аби хлопчик не бив ноги по чужих домівках...
    І в той же час знала – усе це бредня. Доки б їздили до травмпункту, його мати (а, може, вона й насправді десь була!), не дочекавшись сина, вирушила б кудись з рештою виводку – може,  й на його пошуки... І могло статися, що вони б загубили одне одного, і хлопцеві, хай уже з вилікуваною рукою, проліг би шлях до притулку – вважай, до в’язниці.
    Сусід-лікар – чудова людина, неабиякий фахівець! – нещодавно дорікав Гелені, побачивши, як вона годує цуцика-приблуду: - «Але ж, дорогенька пані Гелена!... Якби ви знали, скільки тієї зарази навкруги, ви були б обачніше!», - і відступав від неї на крок, аби та зараза, якої набралася з цуцика, не перескочила на нього... Він би їх із жебраком і до порогу не пустив, як пити дати.  
    Нічим не можна було допомогти тому хлопчикові. Взагалі, нікому нічим не можна допомогти. Чуже життя – не іграшка, не можеш улазити до нього, і робити що тобі ввижається за правильне. Добра з того не буде, а от лихо - напевне...  Зроби те, про що тебе просять, – і край.
    Гелена знала все це, але, попри все, плакала. А, може, плакала тому, що це знала. Хоча дечого вона ще не знала. Не знала, що назавтра зіткнеться із сусідом біля ліфту й так  зиркне на нього у відповідь на його ґречне вітання, що той, сном-духом не відаючи про вчорашні події та її роздуми, аж остовпіє...
    Не знала, що буде пам’ятати того хлопчика й через багато років, коли він уже давно виросте... Якщо виросте.
    Плакала про те, яка ж це невимовно тяжка річ – жити в цім світі, день у день, і рости, і старітися, і  в поті лиця свого їсти хліб свій, та й це не найстрашніше. Найстрашніше - любити, і бути безсилим захистити тих,  кого любиш, і робити дурниці, і намагатися їх виправити,  і грішити, і каятися, і все знову, і знову...
     І скільки ж треба перетерпіти і перебороти, аби колись – хоч на мить – відчути себе досконалим і вільним – цілковито! -  , наче той тигр, що рухається крізь ніч, і відбиває світло зірок, і сам горить, наче небесний вогонь. Аби  - хоча б колись! - спромогтися подивитися на світ і на себе очима, сповненими розуміння, і прощення, і любові, так само лагідно, як дано дивитися оксамитовими очима віслючку на моріжку...

  ... Кіт заскиглив тонесенько вві сні. Мабуть, наснилися власні безпритульні митарства, з холодом, голодом і всюдисущими собаками-котожерами...
   - Усе добре, мій малесенький, - зашепотіла Гелена самими вустами, без звука - чув бо її не вухами, а серцем. – Ти вдома, ми з тобою, нікому не дамо тебе скривдити... Ти наш коханий котик, наше серденько, наша зірочка... Усе буде добре... Завтра буде сонечко... Підемо гуляти на балкон, дивитися пташок... Спи-спи... Спи...
     Умовляючи кота й сама не зчулася, як заснула. Хлипання, раніше стримувані, вщухли. Чоловік Гелени тихенько підвівся на лікті. У слабкому світлі з вікна побачив, що вона посміхається вві сні, і, заспокоєний, заснув і собі.

   ... Гелені снився сон. Вона сиділа на відкритій терасі в плетеному кріслі. Праворуч,  на схилі, що круто уривався до широкої долини, ще лежав сніг. Долина ж, облита сонцем, ласкавим, як буває лише напровесні, геть рясніла первоцвітами. Удалині верби ще прозорими водограями стікали до річкового плеса.  Поблизу тераси у зеленій траві стояв віслючок. Його сіра шорстка так виблискувала в сонячному промінні, що здавався  білим, майже як його ніжки в панчішках. До ослика підійшов хлопчик, у розстібнутій синій куртці, і став гладити того по спинці з темною смугою, та по замшевому бочку.
     Гелена анітрохи не здивувалася, коли з-за купи дерев з’явився тигр – кожен порух змушував його тугі м’язи перетікати під шовковою шкірою. На сліпучому сонці чорні смуги на його боках горіли ще яскравіше, ніж золоті. Він потерся чолом і підборіддям об стовбур дерева, що стояло трохи осторонь, на півшляху до хлопчика й віслючка, та неквапно попрямував до них.
    Хлопчик подивився на нього зі своєю ясною посмішкою, тоді, не припиняючи однією рукою гладити віслючка, поклав другу руку на шию тигрові, і Гелена почула, як той замуркотів – точнісінько, як її кіт, ну хіба що басовитіше.
     І відразу помітила, що її котик спить у неї на колінах, згорнувшись клубочком.  Глянула – по обидва боки від неї, у таких самих кріслах, сиділи її чоловік та син. Вони дивилися на Гелену, і посміхалися їй.
    - Чому вони не дивляться на тигра й на віслючка? – здивовано запитала себе Гелена.
     Відповідь знайшлася відразу: - Бо вони тут, аби мені було добре. Адже без них  не може бути добре, навіть тут, де є тигр і віслючок... і  хлопчик... Але  це  не їхній рай, а мій.  У кожного – свій рай.... От цікаво, що там у сина в його раю... і в чоловіка?.. Може, там і я є десь поруч?
     Навіть уві сні вона зрозуміла, що ніколи про те не довідається. Але не засмутилася.       Дивлячись і далі щасливими очима на свій рай, міцніше пригорнула до себе котика. Адже був білесенький, наче сніг на гірському схилі, і сонце не дуже його пекло. Тому потребував тепла, як ніхто інший...


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

oleg121265

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© oleg121265, 03-11-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Tamara Shevchenko, 04-05-2008

на ньому не написано, що не можна друкувати - то я тихенько(:

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Андрій Деревенко, 11-04-2008

на ньому не написано, що не можна друкувати - то я тихенько(:

© , 11-04-2008

зачепився за останню рецензію

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій Тимошенко, 03-04-2008

Чому деякі люди так люблять скиглити? Або знахідка для Фройда.

На цю рецензію користувачі залишили 12 відгуків
© Маріанна Малина, 02-04-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Жан, 01-04-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© RemiK, 01-04-2008

Мовчу.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 01-04-2008

Під небом голубим...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 01-04-2008

Цикл про Гелену

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 31-03-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Noelle Daath, 31-03-2008

Пронизливий твір

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олег Derim, 31-03-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80758905410767 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …