Я люблю сало. Тільки, щоб було влежане, вкрите кристалами грубої сірої солі, і, обов’язково, з часником і окрайцем житнього сільського хліба. На зрізі воно має бути ледь жовтувате, шляхетного кольору слонової кістки. Бо, коли сало біле чи рожеве – воно ще сире і не має того смаку. Завтовшки сало має бути десь із долоню, бо якщо грубше – може бути добре не просоленим, а якщо тонше – буде жорстким і жилавим, як підошва. А нутряне сало – масні грудки глевкого жиру - взагалі продукт малоїстівний, таким навіть голодний москаль погидує (нехай вибачать мене російські товаріщі, та із пісні слова не викинеш). Його хіба на смалець можна перетопити. Але смалець, то вже не сало.
Смалити кабанчика треба лишень житньою соломою – вона додає салу ледь вловимий пряний присмак. Ось якось мої бахурі реквізували підсвинка і обсмалили керосином. Геть зіпсували усе. На смак те сало було, як гарматне шмаровидло, ця масляниста нафтова гидота просякла його наскрізь.
Але це – таке як треба, просто тане на язиці. Не обманув таки той Завгородній. Сало розходиться під гострим, як бритва ножем, розпадається на охайні рівні пластерки, що відсвічують у півтемряві вагону, наче зваблива сороміцька білизна голого дівочого тіла. Рівно і монотонно стукають стики рейок, куняють мої червоноармійці. Чи радше, роблять вигляд, що куняють, адже гострий смачний дух часнику переміг сморід просякнутих потом онуч, немитих людських тіл, нав’язливого духу вбиральні, чи пак – гальюну, ядучого диму махорки. Вони ловлять своїми носами пахощі часнику, та ніхто не наважується підійти і , як колись за пані-брата, попросити – подєлісь, братішка. В мене у взводі сувора дисципліна, бо з ними інакше не можна. Буйні і задерикуваті – майже усі колишні краснофлотці-балтійці. Їм неможна попускати.
От би ще чарку горілочки… Та червоний командир має бути взірцем для червоноармійців, і компоєзда, товаріщ Єрофєєв, швидкий на розправу. Взагалі, це завдання – прогулянка, міг би й трохи попустити віжки. До нашого бронепоїзда «Більшовик» причепили ще пульманівського вагона з артистами і ми їздимо по глухих полустанках і даємо концерти. Нас у бронєотряді тепер дражнять балаганом на колесах. Але мені до цих дотепників байдуже, бо ж бандитизм ще не викорінений і ми своїми гарматами і кулеметами захищаємо культуру. Та й самих артистів неабияк підтримуємо. Адже у нас вони на повному червоноармійському раціоні – і каша перлова зі шкварками, і червоний борщ та ще й узвар на десерт. А у себе в місті що вони мають? На ту пайку, що їм дають, хіба що мишку прогодуєш. От вони у нас і стараються щосили. Недарма хтось із великих казав, що артист має бути голодним. Ги-ги. То звісно, правильно, але тільки не на нашому панцернику. Ми культуру любимо. Цього разу якихось пісатєлів, поетів та музикантів веземо. Мені найбільш до вподоби оркестр балалаєчників. Гарно хлопці грають, а один, рудий такий, ще й всякі штуки вміє показувати – і підкидає балалайку, і через ногу грає. Вони частушки співають на слова видатного поета Дєм’яна Бєдного. То справжнє пролетарське мистецтво – дотепно, весело, із перченим слівцем. Не те що ті буржуазно-націоналістичні шмарклі про вишневі садочки з бджілками і вишиванками.
Серед тих музик я навіть давнього знайомого зустрів – Мірка. Він із галичан, але порядний хлоп. Раніше грав на бандурі, а тепер от покинув той буржуазно-націоналістичний інструмент і взявся за нашу пролетарську балалайку. І правильно зробив. Ще й просив, щоб я при хлопцях називав його Славіком.
Пульман із музиками причеплений до нашого вагону і навіть крізь грубу крицю панциру чути як вони співають. Дружно, завзято:
Наш паровоз впєрьод лєті,
В комунє остановка,
Другово нєт у нас путі
В руках у нас вінтовка»
І дійсно, мчить наш панцерник степом, кіптить масним вугільним димом блякле осіннє небо, будить молодечим посвистом сонні неприязні села. Він летить на усіх парах і вже немає тої сили, що здатна спинити потугу могутніх казанів його вкритого крицею локомотива. На усі боки розвернуті гарматні вежі і стволи кулеметів, готові будь-якої миті вивергнути стіну вогню на ворогів пролетарської революції. Та немає більше в’їдливих петлюрівських батарей, іржавіють на здолбунівських тупиках рештки підірваних при відступі ворожих бронепоїздів. Тепер ховається контра із обрізами поза тинами, перебирається у наші червоноармійські однострої, гадюкою пролазить в ради та радянські установи. Ще підіймають голови петлюрівські недобитки і агенти світового імперіалізму, та недовго їм лишилося. Горить жарким полум’ям топка паровоза, десь під кожухом молотять добре змащені поршні машини, крутяться шестерні хитромудрих передач, тремтять стрілки манометрів. Мчить наш бронепоїзд до світлого майбуття, яке вже не за горами. Ось лишень поставимо до стінки усіх воріженьків, розпрощаємося із нещирими попутниками нашої пролетарської влади, от тоді життя настане…
Вчора ми відстоювалися цілий день на безіменному полустанку. Як завжди, зібрали обивателів і давали концерт. Та чув я вже те все і замість витрішки продавати, взяв ординарця Федьку, знайшов фіру і поїхав до села. Знаю, що хлопці за очі дражнять мене хохлом, зате вони в мене, як у бога за пазухою. У мене завжди запас є. Але те село виявилося зовсім бідовим. А чого дивуватися – геть при дорозі. І продразвьорстчики пройшлися, і заготівельники із різних частин. Я в одну хату, в іншу – навіть печі холодні. Вже й на класову сознатєльность давив, навіть револьвером погрожував, та марно. Хіба бараболя лишилася. А нащо вона мені? Та розбитний Федька знайшов хоч діжку смальцю. Старий, вже з душком, я й брати не хотів, та всякі оказії бувають, у доброго господаря на хазяйстві і шнурок часом може стати у нагоді. Ото повертаємося ми з Федькою на бронепоїзд і зустрічаємо заготівельників із якоїсь кавалерійської часті. В мене аж очі на лоба полізли – повний віз усякого добра. Великі, як колеса, хлібини, діжка із салом, мішки з гречкою. Питаю – як же вам, товаріщ, вдалося убєдити цей несознатєльний крестьянський елемент?
А той сміється – підхід, каже, до людей треба мати. Якщо ти за правду, самі останнім поділяться. А ви товаріщ, з бронєпоєзда? Отак і познайомилися. Добрий хлопака той Завгородній, тільки трохи замолодий для комескадрону. Ніби і бував у бувальцях, та жизні ще не знає. Запросив його на наш концерт, однак він відмовився. Вибачай, товаріщу, – каже, вже виступаємо за годину. Прикро, але видно дійсно ніколи йому за гонитвою за бандитами культурний кругозор розширяти.
Та раптом я відчув, що щось не так. Поїзд чомусь зупинився. Локомотив пнеться, смикає, а поїзд не їде. Що за халепа? За мить завив сигнал тривоги, усі кинулися по місцям, до кулеметів та гармат. Заметався у нічній пітьмі прожектор. Та годі щось побачити - туман і сіє дрібна осіння мжичка. Чому ж не їде поїзд?
Із голови вагону вискочило двоє червоноармійців і пригнувшись, побігли повз локомотив. Рейки були змащені якоюсь масною гидотою і колеса нашого паровоза безпомічно ковзали по них. Компоєда Єрофєєв наказав чекати. Години дві ми шарили прожектором по цих полях. Та що там вгледиш… Це диверсія. На що ж сподівалися ті, хто зробив це? Навряд чи вони нас ловили, не по зубам ми бандитам. Напевно поштовий чекали. Але він, хоч і спізнився на три години, та вже пройшов давненько. Машиніст Петерс і далі намагається вирвати поїзд із слизького полону, але ці потуги нагадують борсання жука, перекинутого на спину. Як на мене, краще чекати. Післязавтра ввечері буде повертатися поштовий, він штовхне нас. Але у компоєзда Єрофєєва свої резони. Він завтра о дев’ятій ранку має доповідати в ГубЧК.
Ми сипали пісок на рейки, та і це не допомогло. Локомотив і далі пробуксовує… Послані на станцію червоноармійці вже повинні були б повернутися з допомогою, та мені здається, що ми їх вже ніколи не побачимо. На цьому глухому перегоні руху майже немає. Сидітимемо, поки нас кинуться шукати. Перспектива паскудна… А тут Федька, як Пилип із конопель, – а давайте його штовхнемо. В розкачку, раз-два і піде.
- Ти Федька, геть клепки у голові розгубив. Нас тут всього сто чоловік, а поїзд десь під сотню тон важить.
- А ви, каже товаріщ комвзводу, бачили які пароходи на Волзі бурлаки тягнуть, куди до них нашому «Більшовику». Та ще й артисти з нами їдуть, їх душ зо сто буде.
Молодець Федька, добре зметикував. Дійсно, самим зрушити поїзд годі й думати, а з культурою може щось вийти. Хоч тщедушні і захарчовані, та все ж допомога. Доніс я цю думку до компоєзда, товаріща Єрофєєва. Він теж був скептично хмикнув, але, коли я згадав про Волгу і пароходи, – зацікавився.
Ми лишили про всяк випадок чатових на кулеметах і взялися за сталеві боки нашого «Більшовика». Люто засвистів паровоз, знову закрутилися із шаленою швидкістю колеса .
- В розкачку, раз, два, три, - кричав Єрофєєв. Спочатку не ладилося, та музики затягли – Ех, дубінушка, ухнєм
Одна справа, коли кожен пнеться сам по собі, інша – колективна сознатєльна сила. Як то кажуть, разом добре і батька бити. Наче поворухнувся наш поїзд, здається, ще зовсім трішечки і ми зрушимо цю багатотонну машинерію.
- Скільки людей лишилося всередині? – запитав Єрофєєв.
- Двадцять чоловік, - відповів я.
- Свистати всіх наверх, прорвемося, братішки. Ех, дубінушка, ухнєм
Знову заревів хор, підтриманий новими голосами. Знову поїзд наче ворухнувся. Немає нічого неможливого для ідейних комуністів, поїде клята залізяка!
Навіть сам товаріщ Єрофєєв скинув френча і взявся штовхати. Навалісь, рєбяти!
Та тут я краєм ока побачив лихо. Із темної імли на нас мчав десяток тачанок. За мить застрочили кулемети, забарабанили кулі по броні. Крики, стогони. Єрофєєв стріляв із револьвера, інші тиснулися до вузьких дверцят, давлячи один одного, і падали мертвими під градом куль. У таких ситуаціях потрібно зберігати розум і не піддаватися паніці. Я швидко сховався під вагон і втиснувся в гравій. Кулі вибивали дріб по сталевих листах нашого панцерника і виспівували десь над головою. Мене переслідував якийсь знайомий запах. Не машинне мастило, а щось давно знайоме, домашнє… Я торкнувся пальцем ослизлої рейки і лизнув його. Смалець… Старий смалець, вже трохи з душком. Стрілянина вщухла і тачанки розтанули у нічному мороку беззвучно, як примари, наче їх ніколи і не було. Запала тиша. Навколо у паруючих калюжах гарячої червоної крові валялись трупи, корчилися від болю поранені. Федька лежав із простреленою головою, зарився обличчям у гравій компоєзда Єрофєєв, дер пальцями мерзлу землю поранений у живіт рудий артист у цивільному.
Тут почав стріляти поїзд, врешті отямилися від переляку ті, хто зміг пробратися всередину. Гупнули кудись у нічний морок гармати, осатаніло задеренчали навсебіч кулемети. Та то вже марно, нападників і слід простиг - щезли, розчинилися у ночі.
Нарешті до мене дійшло. Це ж мій смалець. Цей Завгородній – бандит! Казав, дотепник чортів, що смалець йому потрібний, щоб зварити доброго червоного борщу, щоб на весь полк вистачило. І ще хвалився, що їхній повар просто таки чудові борщі варить – і полтавський з галушками, і такий, як готують в Олександрівській губернії – на качці, але особливо смачний – то по-галицьки, з вушками. Та хто ж при здоровому глузді мінятиме добре сало на старий смалець? Обдурив мене бандит, обвів круг пальця, як малу дитину. Нічого святого для виродка немає, навіть культури не пошкодував, гад. Не зможу я їсти більше те сало, на якому кров моїх товаришів. Як виберемося звідси, краще віддам товаріщу Кацу з інтенданства, бо щось він обіцяну шкірянку ніяк не видає. У нас же – не помастиш – не поїдеш.
