Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46526
Рецензій: 90786

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Трилер

Ми звичайні (частина 1)

© Вікторія Штепура, 10-07-2019
Таки добре, коли літо.
Тепло, рясна зелень та барвисті квіти довкола. Червоний розсип вишень на молодому деревці. Цвірінькання горобців, що спорхують серед гілля.
Та найголовніше – втішне почуття, що ти до цього усього дожив. До нового літа. І можеш це знову бачити. Хтозна, що буде далі, але нині – ось воно…
Удень було добряче спекотно. Тепер, надвечір, розпочало трохи холонути, але пружне, глейке тепло досі лагідно огортає тіло.
Він сидів у садку на лаві і милувався  віддаленими вершечками яблунь, на яких ще не згасло помаранчеве сяйво. У кількох кроках, за рогом, з навстіж відчиненого вікна линуло тихе шкварчання млинців з сиром, шо підсмажувалися на пательні, і весела музика. Мала, як зазвичай, дивиться вечірні мультики, а Катруні оце забаглося нагріти млинці.
Як на нього, у таку погоду нічого гріти не треба. Дістав ці млинці з холодильника, ляпнув холодненького сиру, згорнув – і їси.  Проте в Киці власні уявлення щодо куховарства, а він через таке ніколи не сперечається. Коли хочеш добре жити з дружиною – дай їй вести хатні справи, як вона хоче. Гріти – то й гріти.
Проте без нього. Салат він вже нарізав, та коли Киця увімкнула плиту – негайно втік надвір. Бо коли влітку у кухні запалюється плита, йому від задухи стає недобре. Після останньої контузії досі має негаразди з судинами мозку, і це найбільше відчувається саме у спеку. Тож краще остерегтися.
Та то нівроку. Наразі Киця все нагріє і вимкне. А незабаром мусить повернутися Богданко. Він вже зателефонував синові, нагадав, аби не барився. Бо малий гайнув ганяти у футбол ще по обіді – і наче у воду гулькнув.
Власне, це як зазвичай. В малого канікули, тож хай бігає. Проте наразі вже сутеніє. А Богдан ще замалий, аби тинятися по смерку. До пів на десяту мусить бути вдома. Це твердий закон. Він поблажливий батько, проте існують речі, які син мусить виконувати беззаперечно. Бо Катруся аж шаленіє з ляку, коли малий десь затримується. Тому щодо цього в них суворо.
Він витяг з кишені телефона, поглянув на годинника. Дев’ята двадцять вісім. Отже, ще дві хвилини. Якщо малий за цей час не з’явиться – доведеться вживати санкції.
Зненацька телефон блимнув і засвітився в його руці. А ще за мить завібрував і гучно задзижчав - так раптово, що він аж сіпнувся.  
На дисплеї висвітилося – «Богдан»…
Він швидко натиснув на виклик.
- Так?
Та замість синового голосу у слухавці щось гучно зашурхотіло. Почулися якісь незнайомі, нерозбірливі голоси, а далі щось схоже на придушений, болісний стогін.
Він мимоволі закляк. Лише відчув, як усе довкола раптом зникло. Подвір’я, дерева, бурмотіння мультиків, пахощі нагрітого сира з вікна. Серце важко, гучно калатнуло у грудях, и м’язи закололо тоненькими крижаними голками.
- Тату!.. Тату!.. Чуєш?..
Він впізнав Богданів голос. Проте якийсь захеканий, нервовий, майже зірваний. А наступної миті малий розпачливо загорлав, відвернувшись кудись убік (він вчув по голосу): - Та увімкни гучний зв’язок! Бо я нічо’ не чую!..
- Та зара’… От… - пробурмотів хтось віддалік. У слухавці знову клацнуло, шурхіт і голоси стали гучніші.
- Богдане, я тут, - швидко промовив він. – Я тебе чую. Ти де? Що сталося?
- Тату… - малий важко, захекано сапнув, - тут… у нас… ти чуєш?..
- Так. Чую. Кажи.
- Тут… у нас тут дівчинка… так от… її оце… поранили… Тату, що робити?!..
- Угу, - він вже опанував себе. Мозок запрацював швидко й чітко – як завжди, коли на обрії з’являлася якась небезпека. – З тобою все добре?
- Та в мене добре!.. Та тут оце вона…
- Угу. Що з нею? Поясни докладно.
Схоже, його спокійний, впевнений голос трохи вивів малого з розпачу.
- В неї… оце… живіт порізаний… сильно…
- Угу. Чим саме порізаний? Що трапилося?
- Та… на неї напало якесь мудло… порізало ножем… чи чимось таким…
Ох, йо-о-о!..
Тепер зрозуміло, що це за придушене скімлення, що досі долинає до слухавки десь поблизу…
Втім, на емоції та подив, схоже, часу нема.
- Зрозумів. Вона там? Поруч з тобою? Я чую.
- Так…
- Угу. Слухай мене. Зроби от що. Там є хтось біля тебе, так? Скажи, аби викликали «Швидку».
- Вже викликали!..
- Добре. Тепер далі. Опиши мені поранення. У яке місце?
Він раптом збагнув, що вже не сидить на лаві, а походжає туди–сюди по доріжці посеред саду. Навіть незчувся, як підхопився.
Автоматика. Аби Катруся не почула…
- Я ж сказав – у живіт! – майже люто гримнув Богдан.
- Куди саме? Зліва, справа? Чи посередині?
- Збоку! Отак, майже під ребра!
- Кров сильно тече?
- Так… дуже…
Він мимоволі затнувся на пів кроці. Трясця!
Зазвичай при проникаючому пораненні у живіт кров тече переважно всередину.  Назовні витікає небагато. Якщо струмить сильно, то це треба або розітнути пів черева, або зробити широку рану у печінці або селезінці. Або пробити так глибоко, аби пошкодити головну черевну артерію.
Проте у будь якому разі, як то кажуть лікарі, прогноз невтішний.
- Угу. Богдане, зроби от що. Зніми з себе футболку. Склади у такий міцний згорток. Стули краї рани і міцно затисни. Я тебе вчив, як це робити. Пам’ятаєш?
- Я ВЖЕ це роблю! – хрипко, розпачливо заволав Богдан. – Затискаю!.. Не допомагає! Все одно тече!.. Вже аж калюжа!.. І їй дуже зле… Тату, прийди сюди, га?.. Будь ласка!.. Ти можеш?..
- Звісно. Вже йду. Ти де?
- Це біля гаражів… Яка то вулиця?.. Ну, отам… де така галявина… а на ній гаражі… а звідти наліво прохід на футбольний майданчик, де ми граємо…
- Навпроти шістнадцятиповерхівки?
- Так…
- Угу. Зрозумів. Зачекай, будь на зв’язку. Хвилинку.
Він виринув з холодного блакитнуватого мороку, що був огорнув його під час розмови. Притискаючи слухавку до вуха, скинув оком навкруги і збагнув, що він вже у передпокої. Хоча знов-таки навіть не помітив, як повертався з садку і обходив будинок.
Двері відчинені навстіж. У кухні, як і раніше, голосно бурмоче мультик.
Певно, Катруня не почула, що йому хтось телефонує. Або не звернула уваги. То й на краще. Нема часу щось пояснювати.
Угу. Скинути капці. Кросівки отам, під вішаком. Бігти за шкарпетками нема коли. Та можна й так, на босу ногу. Це не дуже далеко. На мить відкласти телефона, затягти шворки. Ще узяти з шухлядки еластичні бинти – ті, що він ними замотує зап’ястки, коли тренується на перекладині. Добре, що вони завжди у передпокої. Може, знадобиться.
Може, ще якісь ліки?.. Та ні, при такому пораненні усе до сраки. «Збоку під ребра» з великою кровотечею – це пошкоджено або печінку, або селезінку. В обох випадках «польові засоби» до дупи. Тут усе залежить від того, як хутко приїде «Швидка».
Мацнути по кишенях. Ключі…
Все. Пішов. Тихо, аби Катруня не почула. Бо нема часу щось пояснювати. Ще самому нічого не зрозуміло.
Хвіртка. Обережно прочинити, і так само зачинити. Замкнути. Усе. Фу-ух.
Зв’язок ще є? Так.
- Богдане! Чуєш мене?
- Так… Чую…
- Ще от що. Пити води їй не давати. Ні в якому разі. Навіть якщо проситиме. Це важливо. Ти зрозумів?
- Так…
- Вона притомна?
- Та така… Квола…
- Не дозволяйте їй непритомніти. Хай її хтось трусить і змушує розмовляти. Щоб вона не від’їжджала. Це теж важливо. Зрозумів?
- Так…
- І ще – зателефонуйте до поліції. Там скажіть, аби вони теж викликали «Швидку». Може, від поліції приїде швидше, ніж на звичайний виклик. А поки затисни рану якнайміцніше. Напосядь усією вагою. І не відпускай. Ні в якому разі. Доки не приїдуть лікарі. А я зара’ буду. Вже біжу. Чекай.
Він відімкнув телефона, тицьнув до кишені і побіг підтюпцем, розігріваючи м’язи на поглиблюючи віддих. А далі рвонув щодуху – так, що за півсотні метрів аж засудомило стегна. Довелося трохи пригальмувати, аби їх розпружити і знову вирівняти подих.
От дідько! Давно вже швидко не бігав. Та якщо дістанеться до місця геть захеканий, то з нього ж не буде ніякої користі.

Сонце вже сіло – на західній частині неба лишилися самі помаранчеві смуги, що швидко згасали. Проте на відкритому просторі широких провулків сутінки ще були майже не відчутні.
Провулки Гори у цю надвечірню годину були майже порожні. Як зазвичай. Лише якась малеча бавиться на моріжку, і скарлючена бабця копирсається у квітнику перед будинком..
Звичайне мирне життя. Кожен порається зі своїм і навіть не здогадується, що відбувається зовсім поруч…
Добре, хоч бігти недалеко. Якийсь кілометр – це не відстань. А може, й менше. Можна дістатися хвилини за три-чотири.
Та коли він звернув за останній ріг і побачив наприкінці вулиці сіру громаду шістнадцятиповерхівки – відчув, що таки захекався. Хоч і вечір, та для такої біганини надто спекотно. Серце важко гупало у грудях, спина під футболкою змокріла, перед очима стрибали чорні цятки.
Де там Богдан і те дівча? Отам, далі й праворуч, якраз ті гаражі. Та щось нікого не видно. Може, він не так зрозумів малого? І це десь в іншому місці?
Ні, таки хтось є. Якийсь парубок тупцяє на дорозі.
Він трохи стишив біг, бо вже було несила. Важко сапнув, знову потрусив підтюпцем.
Та вже за хвилину, коли порівнявся з наріжним будинком, що стояв праворуч – побачив людей.
За останнім обійстям провулку був невеличкий моріжок, а далі – широка ділянка, що утворилася на місці вже віддавна зруйнованих садиб. Кілька старих покарлючених яблунь, а за ними – шереги різнокольорових гаражів, що стояли майже впритул один до одного. На моріжку між гаражами і парканом щось лежало, і він одразу побачив напружено вигнуту голу хлоп’ячу спину над тим «чимось». Поруч тупцяли ще два парубки років по шістнадцять і стара бабця, що притулилася до паркану і важко спиралася на штиль від граблів.
Він поквапом звернув туди. Злегка штурхнув плечем русявого парубійка, що стояв до нього спиною і не встиг прибратися зі шляху.
- Відійди… Шо тут у вас?
- Тату!.. – полегшено зойкнув Богданко - аж трохи не схлипнув.
- Угу. Зараз. Дай роздивлюся.
Під гаражами було темніше, ніж у провулку, проте ще видно. Він пильно поглянув на дівчинку, що лежала на моріжку перед Богданком (трохи старша за сина – років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти). І одразу зрозумів, що йому підсвідомо не сподобалося ще здаля..
Зазвичай при пораненні у живіт люди перевертаються на бік, намагаються щільно скулитися и міцно затиснути черево руками. А ця дівчинка лежала на спині, наче розпластане жабеня. Наче вона вже була не здатна поворухнутися. Лише ноги у тісних блакитних джинсам дрібно тремтіли і трохи совалися. Очі розплющені, і пошерхлі вуста помалу ворушилися - але безгучно. Вона наче потроху дихала, проте вже не стогнала. І обличчя було… ніяке. Взагалі. Байдуже до усього. Сіре, непорушне, наче маска.
Його мимоволі болісно штурхонуло попід серце.
Такі обличчя він вже бачив.
На війні.
Перед тим, як…
«» Божечку, не треба! Тільки не це!..»
Це в нього трохи не вихопилося вголос…
«Стули пельку! Ніякий Божечка тобі не допоможе!.. Давай, думай хутчіш! Думай, що робити!»
Богдан стояв над дівчиною навколішки і обома руками притискав зібгану тканину до її живота. Проте ту шмату майже не було видно – сама чорно-багрова пляма. І худі, маслакуваті Богданкові руки з гострими ліктями і випнутими від напруги жилами були червоні аж по зап’ястки. Але малий на це не зважав. Лише важко, напружено сапав, намагаючись тиснути  якомога міцніше.
Він одразу побачив, що син усе робить вірно. Тисне якраз під тим кутом, що треба. Нічого кращого тут, власне, не зробить навіть він.
А поранення, до речі, зліва. Отже, порізана селезінка. Тому й така кровотеча. Це недобре, але краще, аніж якби було праворуч. Бо там печінка, а врятувати людину з порізаною печінкою набагато важче. Тут ще, схоже, деякий шанс є.
- Хлопче, йди-но сюди, - звелів він чорнявому парубійкові, що тупцяв поруч з Богданом, і вийняв з кишені еластичного бинта. – Зайди он з того боку. З голови. Отак… Візьми її за плечі і потроху підведи. А я оце просуну під спину і затягну. Втямив?
- Так… - промимрив чорнявий. Посунувся туди, де треба, але далі розгублено затупцяв на місці. На гарному обличчі з молодим ріденьким вусом мимоволі відбився прихований ляк – наче його змушували доторкнутися не до людини, а до невідомої небезпечної  істоти.
Або до небіжчика…
Він мимоволі скреготнув зубами и владно гримнув:  
- Бери! Вона тебе не вкусить!
Хлопчина аж смикнувся. Та таки поволі нахилився.
- Бери отак. Міцненько. Добре. Підводь.
Дівчина, відчувши порух, жалісно заскавуліла і судомно шкрябнула пучками по землі. Але він вже встиг завести бинта попід її руки. Нахилився нижче, розправляючи… і відчув, як у грудях знову мимоволі захололо.
Під нею була ціла калюжа крові. Набагато більша, ніж він очікував. Зверху якось не дуже видно, аж надто у присмерку. Та коли хлопець її підводив – аж хлюпнуло.
Трясця!
Після такого зазвичай не виживають. Хіба якщо «Швидка» з’явиться протягом кількох хвилин. Інакше…
- Богдане, посунь трохи руку. Отак.
Його пальці швидко працювали, розправляючи й затягаючи бинта, а в голові тим часом хутко крутилися думки.
Може, варто побігти до мікрорайону, зупинити якусь машину і вмовити водія довезти дівча до лікарні? Бо доки та «Швидка» доповзе!..
Та доки добіжиш, доки поясниш… Це щонайменше хвилин п’ять-сім. Далі – як саме везти? Через мікрорайон не проїдеш, бо там у дворах шлагбауми, аби не ганяли машини. Це треба виїздити бічною дорогою на трасу. Та там теж купа автівок, ще й кілька великих чотириполосних перехресть зі світлофорами. На них теж буде згаяно чимало часу. А далі? Найближча лікарська установа – поліклініка, але там увечері нікого немає, окрім чергового лікаря, та й той терапевт. Тож туди не треба. Найближча лікарня з реанімацією або біля вокзалу, або у сусідньому районі. Але і туди, й туди їхати хвилин десять навіть по напівпорожній дорозі. А наразі, увечері – усі п’ятнадцять.
Стільки часу просто немає…
Він затягнув бинта поверх вже просоченої слизькою почорнілою рідиною пов’язки з такою силою, що дівча болісно сіпнулося і нестямно заскавуліло, шкребучи ногами по землі.
- Ви оце… легше… - пробурмотів чорнявий, сам мимоволі здригаючись. – Їй же боляче…
Він похмуро смикнув кутом вуст. Мовляв – не вчи рибу плавати.
Нічого, дитинко, нічого… Якщо ще стогнеш – це добре. Може, це тебе трохи виведе з нестями. Зрозуміло, що від крововтрати вже розпочався шок. Та якщо змусити тебе якось реагувати на зовнішні подразники – може, ти ще якийсь час протримаєшся. Доки не з’явиться «Швидка». А в лікарів мусять бути протишокові препарати і крапельниця. Якщо одразу це все вгатити – шанс є. Так, є.
Але ж… Якщо так хлище – це не випадково. Коли просто встромити ножа і одразу висмикнути – так лити не буде. Тобто, це треба не просто встромити, а й прокрутити. Навмисне.
Яка ж потвора таке зробила?..
- Богдане, все одно поки що тримай. Не відпускай. Так, зараз… Я її трохи переверну. Он на той бік. А ти притискай!
Він підхопив дівча під плечі і перекинув на бік – так, аби рана була згори. Змусив трохи підігнути коліна. І лише тепер помітив, що джинси в неї розстібнуті й трохи зсунуті донизу . Наче їх спочатку спустили, а потім незграбно натягали, ще й у незручній позі.
Її тут ґвалтували, чи що?..
Та нема часу про це думати.
Він ще раз підтягнув бинта. Витер замащені кров’ю пучки об чистий кінець, вхопив дівчинку за вухо и почав щосили смикати й крутити.
- Ану, мала, дивися на мене! Дивися! Отак! Не заплющуй очі! Як тебе звати? Бодику, все одно поки що притискай. Так буде надійніше… Агов! А ну, кажи! Голосніше!
Дівчачі вуста трохи здригнулися, та не проказали ані слова. Закляклі очі дивилися кудись повз нього – ніби не бачили. Лише тремтіння і схлипи стали сильніші, і мокрі, зліплені вії потроху кліпали.
Він відчув, що в нього знову перехоплює подих. Від нестямної люті, що нарешті пробилася крізь вдаваний спокій і чимдалі швидше розгортається у грудях, наче крижана змія.
- Хто це зробив?
Від виру голосів, що негайно полинули на нього звідусіль, він трохи не замружився. Коли усі свідки намагаються розповідати водночас – це щось! Навіть бабця з граблями посунулася ближче і щось хутко зацокотіла.
- Та зачекайте! Заждіть! По черзі!
Та його ніхто не слухав…
Втім, багато розповідати не було чого.
Головним свідком виявилася саме бабуся. Вона вийшла надвечір, коли похолодніло, впорядкувати квітника перед обійстям – і почула з боку гаражів грюкання металу та голоси. Ще й її собачка Білка, що вибігла з двору погуляти разом з господинею, люто загавкала і кинулася до гаражів. Тобто, не до самих споруд, а до проміжку між ними. Бабця рушила за цуциком, аби відігнати, та водночас насварити того, хто туди заліз. Подумала, що це якісь алкаші вперлися посерити, а тоді їй попід двором два дні смердітиме – таке вже було. Але почула два голоси – чоловічий і дівочий. А наступної мити, порівнявшись із проміжком, побачила дівчинку, яку притискав до залізної стіни якийсь дебелий чолов’яга середнього віку. Однією рукою квапливо стягав з неї джинси і мацав проміж ніг, а другою тримав ножа біля її шиї. В бабці зір добрий, тож виблиск ножа розгледіла навіть у сутінках.
Бабуся негайно збагнула, що тут відбувається. Та оскільки була не ляклива - негайно вчинила лемент. Почала кричати: «Ану, пусти дитину, іроде!», гукати на допомогу сусідів і гатити держалном граблів по сталевих стінках гаражів, аби спричинити гуркіт та сполох. Ще й Білка вчинила страшенний ґвалт і кинулася просто до щілини, аби полатати кривдникові штани.
За мить на вулицю вибігла сусідка навпроти, теж пенсіонерка. І теж почала щосили кричати. Певно, ґвалтівник відволікся на той пекельний гуркіт і лемент, і дівча цим скористалося. Викрутилося і рвонуло геть з темного закапелку…
Аж якраз у ту саму мить на краю провулку з’явився Богдан, що йшов зі спортмайданчика.
Малий бачив, як дівчинка зі спущеними штанями вискакувала з-проміж гаражів. Але той чоловік встиг спіймати її за одну руку і щосили смикнув до себе. Вона розвернулася до нього обличчям і спробувала незграбно копнути ногою. А він щосили вдарив її другою рукою у живіт.
Богдан спочатку не збагнув, що це ніж. Просто побачив удар. Почув, як дівчинка скрикнула й зігнулася навпіл. А коли чоловік відпустив її руку, незграбно пошкутильгала через під’їзну доріжку біля гаража, згинаючись та затискаючи живіт, трохи не навпочіпки. І впала навколішки вже на моріжку, ближче до паркану.
Чолов’яга знову кинувся був за нею. Проте ззаду на нього напосіла Білка і почала хапати за штані. А спереду якраз опинилася бабця з граблями. Стара страшенно злякалася, коли це бурмило посунуло просто на неї. І з перестраху розпочала щодуху гатити тими граблями по голові та обличчю чолов’яги – куди прийдеться. Тому аж довелося затулитися рукою, бо граблі ж гнучкі, з тонкого сталевого пруття, і могли заввиграшки виштрикати очі. А спробуй ще їх схопити…
Та тут вже й Богдан збагнув, що відбувається щось недобре. Теж щосили закричав, підхопив з узбіччя каменюки (там якраз хтось висипав трохи будівельного сміття, аби втрамбувати путівець) і розпочав кидати у того чоловіка. А кидає Богдан добре, тож кілька разів добряче поцілив. Аж просто у писка. Чолов’яга відволікся від бабці і обернувся був на нього. Саме тоді Богдан побачив у його руці ножа і вже нагодився мерщій тікати та кликати когось по допомогу.
Але наступної миті до провулку звернули від мікрорайону два парубки. Вчули бабусин лемент «рятуйте!» - і, не барячись, з лютими матюками рвонули до нападника, наче два вовки…
Певно, чолов’яга збагнув, що у провулку стає надто людно. До того ж хлопці були хоч і молоді, та високі й дужі. Тож та падлюка швиденько відсахнулася від бабці, заскочила у прохід між крайнім гаражем і парканом, пробігла ним уздовж усього гаражного майданчика і втекла. А вони усі кинулися до дівчини, що скарлючилася на моріжку. І лише тоді побачили кров…
Сусідці, що жила навпроти гаражів, від цього видовища та переляку стало млосно, бо має хворе серце. Тож старенька подибуляла додому ковтати пігулки. Бабця з граблями загнала до двору свою Білку, бо розлютована собака була ладна ще комусь полатати штані. Тоді так-сяк натягла дівчинці на дупу джинси (бо ж сором у такому вигляді серед молодих хлопців). Відтак знову гайнула додому по кухля з водою і почала хлюпати малій на обличчя. Парубки вхопилися за мобільники – телефонувати до «Швидкої» і поліції. А Богдан негайно збагнув, що тре’ якусь першу допомогу, бо сильно тече кров. Тож зробив так, як колись навчав татусь – зняв з себе футболку, склав і міцно затиснув вже майже непритомній дівчинці рану. А тоді попросив хлопців витягти в нього з кишені телефона, знайти у контактах «Тато» і набрати. І потримати перед ним, доки говоритиме. Бо в самого обидві руки були при справі, ще й замащені кров’ю, а телефон же ж з тачпадом…
- Добре! – владно гримнув він, припиняючи оповідки. – Зрозумів. Цю дівчинку хтось знає?
- Вона з моєї школи, - пробурчав Богдан. – З дев’ятого класу. Це точно. Та на ім’я не знаю.
- Вона казала, що її звуть Настя, - додав русявий парубок. – Ми питали.
- Угу… Телефон у неї є?
- Нема. ТОЙ забрав. Одразу, як її затяг. Ми питали, вона казала.
- Угу. Номер телефону її батьків, чи когось? Питали?
- Так. Вона не знає напам’ять…
Він похмуро пирхнув. Не дивно. Нині ніхто не запам’ятовує телефонні номери. Нащо, коли є електронний нотатник?
- Адреса? Де вона живе?
Зі збентежених поглядів, якими обмінялися хлопці, він збагнув, що спитати саме це вони, схоже, не здогадалися.
От же ж… діточки, щоб ви жили щасливі! Віра у сучасний технічний прогрес – то є чудово. Але в нас ще не такий прогрес, аби визначати особові дані за самим фото.
А в цієї дитини ж, мабуть, є батьки. Що чекають її додому…
Він похмуро зітхнув і знову схилився над дівчинкою. Поплескав по щоці, знову посмикав за вухо. Попросив стару:
- Бабуню, ану, дайте мені ще водички.
Треба знову поштурхати малу, аби не умлівала. Та й допитатися, яке в неї прізвище і адреса…
Та відповіді не дочекався. Дівча часто, напружено дихало і час від часу кліпало очима, проте нічого не відповідало. Навіть на нього не дивилося.
Втім, доки він її штурхав, думки повернули на інше.
Щось треба робити…
Адже просто зараз їхнім районом блукає двонога мерзота, яка здатна не лише зґвалтувати дитину, але й штрикнути ножем. До краю розпалена і розлючена. Ще й дурна. Якби не була дурна – не робила б такі речі при свідках. Адже одна справа – спроба зґвалтування, ще й невдала.  І геть інша – отакий навмисний, безглуздий удар ножем. Не заради якоїсь мети, а отак собі, на зло. На емоціях. У відповідь на прикрість.
А кого ця тварюка може спіймати ще? Можливо, просто сьогодні. Або завтра. Або за тиждень.
Або, може, ця потвора вирішить усунути свідків? Оцю бабцю з граблями далеко шукати не треба. Якщо стара живе сама, то вночі дуже легко перестрибнути через паркан, прибити дрібного цуцика, а тоді й бабцю. Ніхто і не почує. Бо з одного боку обійстя гаражі, а сусідня хатина розташована далеченько.
Та й Богдан грає у футбол і ходить цими провулками щодня…
Від цієї думки він мимоволі пополотнів.
Цю тварину треба знайти. Конче треба. Просто сьогодні. Доки вона не зачаїлася або не втекла.
Він повільно видихнув крізь зуби, гамуючи холодну змійку у животі.
Еге ж. Треба підрахувати. Богдан зателефонував йому майже одразу, як те падло втекло. Вони розмовляли десь хвилину. Він біг сюди хвилини зо три. Усі поточні балачки – ще чотири-п’ять хвилин…
Майже десять. Тобто, тварюка має фору десь у десять хвилин. Це чимало. Але це якби вона була профі. Профі за десять хвилин здатний зникнути казна-куди. Трохи не на інший кінець міста.
Але ця мерзота - схоже, дилетант. Ще й дурень. Навряд чи дуже передбачливий. Передбачлива людина не стала б привселюдно робити речі, за які можна отримати понад десять років ув’язнення.
Тобто, шанс є. Звісно, якщо воно не живе десь поблизу у тутешніх провулках. Тоді справді могло зникнути швидко.
Та якщо ні…
А мабуть, таки ні…
Він оперся кулаком на траву і нахилився до самої Богданової голови. І тихо, аби не чули інші, спитав:
- Богдасю… Ти добре бачив ту потвору? Зблизька?
Малий мовчки кивнув.
- Добре. Заплющ очі і згадай, яке воно на вигляд. Усе до дрібниць.
- Нащо? – пробурчав малий.
- Бо її тре’ знайти. Згадуй!
Він навмисне не звертався ані до бабці, ані до хлопців. Люди, які не звикли запам’ятовувати дрібниці, зазвичай не здатні як слід описати навіть те, що було в них перед очима. Бо дивитися і БАЧИТИ – не одне й те ж саме. Йому це добре відомо. Адже за фахом він архітектор – людина, що добре знається на візуальних зображеннях.
Тобто, кожен зі свідків буде оповідати своє, витратить на це купу часу і зрештою його заплутає. Але Бодиковим спогадам він довіряти може. Бо в малого непересічна зорова пам’ять – так само, як і в нього. А ще Богдан добре малює. Ще й рідкісні, дуже складні речі – геральдичні герби. Тобто, усілякі візуальні дрібниці для малого – звична річ. А в описі це головне.
До того ж він сам колись навчав сина не лише дивитися, але й спостерігати. Так само, як і першій медичній допомозі. Бо від таких навичок у деяких обставинах може залежати твоє життя.  Тож якщо малий добре зосередиться…
- Згадав, - стиха промовив Богдан, не розплющуючи очей.
- Кажи.
- На зріст вищий за тебе. Десь як отой чорнявий хлоп. Не товстий, але дебелий. Такий, трохи вайлуватий. На вік… старший від тебе. Але не набагато. Десь років до сорока. Обличчя… пам’ятаєш, в нас живе сусіда через двір… дядько Сашко… де зелений паркан… отой товстий дядько…
- Угу.
- От у нього син… не пам’ятаю, як звуть… Але той син… от він з виду дуже схожий на того чорта. Ти колись розповідав про типи обличчя… так от…
Він трохи не заскреготав зубами з люті й нетерплячки. Час спливає мить за миттю, хвилина за хвилиною, а малий оце розпатякує про якісь типи обличчя!
Проте перебивати не варто. Зіб’єш з думки – взагалі нічого не пояснить.
- Так от… - вів далі Богдан. - Уяви собі отого сина. Тільки старшого і вищого на зріст. А пика дуже схожа… Отака от…
Він відчув, що в нього мимоволі аж стискає горло. Він надлишку емоцій.
Так!.. Так, трясця!.. Втямив!..
Будь-який опис – це лише опис. Краще один раз побачити, аніж десять разів почути. З майже однакових за описом рис можуть складатися цілком несхожі обличчя. Але син дядька Сашка був доволі примітний на вигляд. Не те щоб якийсь видатний – проте мав цілком певний зовнішній типаж. Широкі вилиці, кирпатий ніс, довга верхня губа, товсті вуста. І все це у цілком певних пропорціях.
Отепер він уявив! Справді уявив!
- Тепер диви далі… Обличчя таке… не товсте, але ніби трохи спухле. І волосся не світле, не темне…  такого мишачого кольору. Трохи залисини, але невеликі. Пика поголена…
Богдан бурмотів собі під ніс, не розплющуючи очей. Він теж щосили зосередився і примружив очі, подумки малюючи в уяві «модель». Всі деталі опису теж варто міцно закарбувати у пам’яті.
- Куртка сіра…
- Куртка? – здивовано перепитав він. – У таку спеку?
- Так. Це не те щоб куртка. Літня вітрівка. Така тканина… тонка і трохи цупка.
- Угу.
Ти ба, куртка! Втім, зрозуміло, навіщо. Аби жертва не пошкрябала тварюці руки, якщо пручатиметься. Адже в сучасних дівчат зазвичай добрячий манікюр.
Отже, це був не випадковий спалах хіті. Тварюка навмисне готувалася. А куртку, певно, вдягнула вже отут, за гаражами. Навряд чи в ній ходила весь час – це спекотно, та й надто б упадало у вічі у таку погоду.
Таки треба її знайти. Конче треба. ТАКЕ не мусить ходити міськими вулицями.
- А під курткою? Сорочка чи футболка?
- Не бачив. Було застібнуте. Штани теж сірі. Темніші за куртку.
- Якого тону?
- Та… – Богдан швидко крутнув головою на всі боки. – Десь як отой гараж. Третій  звідси. А фасон такий… в тебе є схожі. Літні штани. Тільки твої світліші. В таких багато хто зараз ходить.
- Зрозумів.
- І ще… Коли бабця його била граблями – здається, пошкрябала. З правого боку біля вуха і на шиї. Коли він тікав, то тримався рукою за те місце. Гадаю, там може бути шкрябина. І бруд від граблів на куртці. Може, й ще десь.
- Угу.  А ти казав, що кидав каменюками. Можуть бути забої на пиці?
- Можуть. Певно, так…
- А штани?  Собака ж його хапав. Можуть бути подерті?
- Можуть…
Він злісно і водночас задоволено посміхнувся. Садна та забої – це дуже важливі ознаки для впізнання. Зрештою, в одному й тому ж районі можно зустріти двох схожих людей. Проте аж ніяк не з однаковими пошкодженнями на пиці.
- Угу. Добренько. То куди, ти казав, воно побігло?
- Праворуч. До провулку.
- Точно? Не до мікрорайону?
- Ні.
- Хтось їде! – радісно гукнув русявий. А наступної миті він і сам почув віддалене галайкання сирени. Десь на трасі за мікрорайоном – але, схоже, рухалося в їхній бік.
Він полегшено кивнув і ще раз поторсав дівча. Воно ще більше скулилося і невпинно дрібно тремтіло. Щока і вухо були холодні – аж закляклі. Та то не диво. Під час великої крововтрати завжди так. Він знає. Найгірше – оце люте, нездоланне, нестерпне почуття холоду, коли здається, що крижаніють навіть кістки. Навіть ще гірше за біль.
Проте це треба пережити. Витримати. Цього за тебе ніхто не зробить. Ніякі помічники або лікарі. Лише ти сам.
Якщо не здасися. Не припиниш боротися за життя…
- Настю, агов! Чуєш мене? А ну, дивися на мене! Лікарі вже їдуть! Чуєш? Потримайся ще трохи. Наразі полегшає. Чуєш?
Примружені мокрі очі трохи блимнули, і віддих став частіший. Начебто чує.
То є добре. Але є ще й інше. Більш невідкладне.
Він відштовхнувся від трави і пливким рухом звівся на ноги. Міцно потер ліве коліно, потроху його розгинаючи після сидіння (пошкоджений суглоб вже не надто про себе нагадував, та смикати було не варто). Випростався і рішуче проказав:
- Хлопці, от що. Зачекайте поліцію і розберіться. Ви дорослі, впораєтеся.
- А ви? – спантеличено спитав русявий.
- Пошукаю тварюку. Богдане, як поліція щось від мене схоче – скажи, хай дадуть тобі візитівку. Я їм сам зателефоную.
- Та ви ж того гада навіть не бачили… - пробурмотів чорнявий.
Але він вже не слухав. Гайнув за гаражі і притьмом рушив по вузькому, захаращеному паростю проходу.
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 14-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Інра Урум, 12-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Уляна Янко, 12-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 12-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 12-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Максим Т, 12-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-07-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69596695899963 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …