Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2571
Творів: 46714
Рецензій: 91095

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза трилер (відредагована версія)

Ми звичайні (частина 1)

© Вікторія Штепура, 10-07-2019
Таки добре, коли літо.
Тепло, рясна зелень та барвисті квіти довкола. Червоний розсип вишень на молодому деревці. Цвірінькання горобців, що спорхують серед гілля.
Та найголовніше – втішне почуття, що ти до цього усього дожив. До нового літа. І можеш це знову бачити. Хтозна, що буде далі, але нині – ось воно…
Удень було добряче спекотно. Тепер, надвечір, розпочало трохи холонути, але пружне, глейке тепло досі лагідно огортає тіло.
Він сидів у садку на лаві і милувався  вершечками яблунь, на яких ще не згасло помаранчеве сяйво. У кількох кроках, за рогом, з навстіж відчиненого вікна линула весела музика і тихе шкварчання млинців з сиром, шо підсмажувалися на пательні. Доця, як зазвичай, дивиться вечірні мультики, а Катруні оце забаглося нагріти млинці.
Як на нього, у таку погоду нічого гріти не треба. Дістав ці млинці з холодильника, ляпнув холодненького сиру, згорнув – і їси.  Проте в Киці власні уявлення щодо куховарства, а він через таке ніколи не сперечається. Коли хочеш добре жити з дружиною – дай їй вести хатні справи, як вона хоче. Гріти – то й гріти.
Проте без нього. Салат він вже нарізав, та коли Катруся увімкнула плиту – негайно втік надвір. Бо коли влітку у кухні запалюється плита, йому від задухи стає недобре. Після останньої контузії досі має негаразди з судинами мозку, і це найбільше відчувається саме у спеку. Тож краще остерегтися.
Та то нівроку. Наразі Киця все нагріє і вимкне. А незабаром мусить повернутися Богданко. Він вже зателефонував синові, нагадав, аби не барився. Бо малий гайнув ганяти у футбол ще по обіді – і наче у воду гулькнув.
Власне, це як зазвичай. В малого канікули, тож хай бігає. Проте наразі вже сутеніє. А Богдан ще замалий, аби тинятися по смерку. Хоч і майже тринадцять рочків, та все одно дитина. Ще й додому зі спортмайданчика повертається сам, без супутників, кривулястими провулками через район приватних будинків.
А з початку війни у місті з’явилося понадміру усілякої потолочі. Тож хіба мало шо.
Та ще й Катруся аж шаленіє з ляку, коли Богдан десь затримується. Їй негайно починають маритися усілякі жахи. І вчиняється буча  – мовляв, ти батько, от і йди шукай, і взагалі якось виховуй. Бо малий упертий, мов баран, увесь у тебе, ще й клеїть із себе дорослого і мене не слухає. Тож бери і впливай. Як хоч.
Загалом Катруся дуже спокійна і мила жіночка. Та за ті три роки, допоки його не було вдома, нерви в неї добряче попсувалися. Бува, як напосяде – хоч із дому тікай.
Тому зрештою вони з Богданом досягли чоловічої домовленості: що малий о пів на десяту завжди мусить бути вдома. Та й квит.
Він витяг з кишені телефона, поглянув на годинника. Дев’ята двадцять вісім. Отже, ще дві хвилини. Якщо малий за цей час не з’явиться – доведеться вживати санкції.
Зненацька телефон блимнув і засвітився в його руці. А ще за мить завібрував і гучно задзижчав - так раптово, що він аж сіпнувся.  
На дисплеї висвітилося – «Богдан»…
Він швидко натиснув на виклик.
- Так?
Та замість синового голосу у слухавці щось гучно зашурхотіло. Почулися якісь незнайомі, нерозбірливі голоси, а далі щось схоже на придушений, болісний стогін.
Він мимоволі закляк. Лише відчув, як усе довкола раптом зникло. Подвір’я, дерева, бурмотіння мультиків, пахощі нагрітого сира з вікна. Серце важко, гучно калатнуло у грудях, и м’язи закололо крижаними голками.
- Тату!.. Тату!.. Чуєш?..
Він впізнав Богданів голос. Проте якийсь захеканий, нервовий, майже зірваний. А наступної миті малий розпачливо загорлав, відвернувшись кудись убік (він вчув по голосу): - Та увімкни гучний зв’язок! Бо я нічо’ не чую!..
- Та зара’… От… - пробурмотів хтось віддалік. У слухавці знову клацнуло, шурхіт і голоси стали гучніші.
- Богдане, я тут, - швидко промовив він. – Я тебе чую. Ти де? Що сталося?
- Тату… - малий важко, захекано сапнув, - тут… у нас… ти чуєш?..
- Так. Чую. Кажи.
- Тут… у нас тут дівчинка… так от… її оце… поранили… Тату, що робити?!..
- Угу, - він вже опанував себе. Мозок запрацював швидко й чітко – як завжди, коли на обрії з’являлася якась небезпека. – З тобою все добре?
- Та в мене добре!.. Та тут оце вона…
- Угу. Що з нею? Поясни докладно.
Схоже, його спокійний, впевнений голос трохи вивів малого з розпачу.
- В неї… оце… живіт порізаний… сильно…
- Угу. Чим саме порізаний? Що трапилося?
- Та… на неї напало якесь мудло… порізало ножем… чи чимось таким…
Ох, йо-о-о!..
Тепер зрозуміло, що це за придушене скімлення, що досі долинає до слухавки десь поблизу…
Втім, на емоції та подив, схоже, часу нема.
- Зрозумів. Вона там? Поруч з тобою? Я чую.
- Так…
- Угу. Слухай мене. Зроби от що. Там є хтось біля тебе, так? Скажи, аби викликали «Швидку».
- Вже викликали!..
- Добре. Тепер далі. Опиши мені поранення. У яке місце?
Він раптом збагнув, що вже не сидить на лаві, а походжає туди–сюди по доріжці посеред саду. Навіть незчувся, як підхопився.
Автоматика. Аби Катруся не почула…
- Я ж сказав – у живіт! – майже люто гримнув Богдан.
- Куди саме? Зліва, справа? Чи посередині?
- Збоку! Отак, майже під ребра!
- Кров сильно тече?
- Так… дуже…
Він мимоволі затнувся на пів кроці. Трясця!
Зазвичай при проникаючому пораненні у живіт кров тече переважно всередину.  Назовні витікає небагато. Якщо струмить сильно, то це треба або розітнути пів черева, або зробити широку рану у печінці або селезінці. Або пробити так глибоко, аби пошкодити головну черевну артерію.
Проте у будь якому разі, як то кажуть лікарі, прогноз невтішний.
- Угу. Богдане, зроби от що. Зніми з себе футболку. Склади у такий міцний згорток. Стули краї рани і міцно затисни. Я тебе вчив, як це робити. Пам’ятаєш?
- Я ВЖЕ це роблю! – хрипко, розпачливо заволав Богдан. – Затискаю!.. Не допомагає! Все одно тече!.. Вже аж калюжа!.. І їй дуже зле… Тату, прийди сюди, га?.. Будь ласка!.. Ти можеш?..
- Звісно. Вже йду. Ти де?
- Це біля гаражів… Яка то вулиця?.. Ну, отам… де така галявина… а на ній гаражі… а звідти наліво прохід на футбольний майданчик, де ми граємо…
- Навпроти шістнадцятиповерхівки?
- Так!
- Угу. Зрозумів. Зачекай, будь на зв’язку. Хвилинку.
Він виринув з холодного блакитнуватого мороку, що був огорнув його під час розмови. Притискаючи слухавку до вуха, скинув оком навкруги і збагнув, що він вже у передпокої. Хоча знов-таки навіть не помітив, як повертався з садку і обходив будинок.
Двері відчинені навстіж. У кухні, як і раніше, голосно бурмоче мультик.
Певно, Катруня не почула, що йому хтось телефонує. Або не звернула уваги. То й на краще. Нема часу щось пояснювати.
Угу. Скинути капці. Кросівки отам, під вішаком. Бігти за шкарпетками нема коли. Та можна й так, на босу ногу. Це не дуже далеко. На мить відкласти телефона, затягти шворки. Ще узяти з шухлядки еластичні бинти – ті, що він ними замотує зап’ястки, коли тренується на перекладині. Добре, що вони завжди у передпокої. Може, знадобиться.
Може, ще якісь ліки?.. Та ні, при такому пораненні усе до сраки. «Збоку під ребра» з великою кровотечею – це пошкоджено або печінку, або селезінку. В обох випадках «польові засоби» до дупи. Тут усе залежить від того, як хутко приїде «Швидка».
Мацнути по кишенях. Ключі…
Все. Пішов. Тихо, аби Катруня не почула. Бо нема часу щось пояснювати. Ще самому нічого не зрозуміло.
Хвіртка. Обережно прочинити, і так само зачинити. Замкнути. Усе. Фу-ух.
Зв’язок ще є? Так.
- Богдане! Чуєш мене?
- Так… Чую…
- Ще от що. Пити води їй не давати. Ні в якому разі. Навіть якщо проситиме. Це важливо. Ти зрозумів?
- Так…
- Вона притомна?
- Та така… Квола…
- Не дозволяйте їй непритомніти. Хай її хтось трусить і змушує розмовляти. Щоб вона не від’їжджала. Це теж важливо. Зрозумів?
- Так.
- І ще – зателефонуйте до поліції. Там скажіть, аби вони теж викликали «Швидку». Може, від поліції приїде швидше, ніж на звичайний виклик. А поки затисни рану якнайміцніше. Напосядь усією вагою. І не відпускай. Ні в якому разі. Доки не приїдуть лікарі. А я зара’ буду. Вже біжу. Чекай.
Він відімкнув телефона, тицьнув до кишені і побіг підтюпцем, розігріваючи м’язи на поглиблюючи віддих. А далі рвонув щодуху – так, що за півсотні метрів аж засудомило стегна. Довелося трохи пригальмувати, аби їх розпружити і знову вирівняти подих.
От дідько! Давно вже швидко не бігав. Та якщо дістанеться до місця геть захеканий, то з нього ж не буде ніякої користі.

Сонце вже сіло – на західній частині неба лишилися самі помаранчеві смуги, що швидко згасали. Проте на відкритому просторі широких провулків з приватними обійстями сутінки ще не відчувалися.
Провулки Гори у цю надвечірню годину були майже порожні. Як зазвичай. Лише якась малеча бавиться на моріжку, і скарлючена бабця копирсається у квітнику перед будинком..
Звичайне мирне життя. Кожен порається зі своїм і навіть не здогадується, що відбувається зовсім поруч…
Добре, хоч бігти недалеко. Якийсь кілометр – це не відстань. А може, й менше. Можна дістатися хвилини за три-чотири.
Та коли він звернув за останній ріг і побачив наприкінці вулиці сіру громаду шістнадцятиповерхівки – відчув, що таки захекався. Хоч і вечір, та для такої біганини надто спекотно. Серце важко гупало у грудях, спина під футболкою змокріла, перед очима стрибали чорні цятки.
Де там Богдан і те дівча? Отам, далі й праворуч, якраз ті гаражі. Та щось нікого не видно. Може, він не так зрозумів малого? І це десь в іншому місці?
Ні, таки хтось є. Якийсь парубок тупцяє на дорозі.
Він трохи стишив біг, бо вже було несила. Важко сапнув, знову потрусив підтюпцем.
Та вже за хвилину, коли порівнявся з наріжним будинком, що стояв праворуч – побачив людей.
За останнім обійстям провулку був невеличкий моріжок, а далі – широка ділянка, що утворилася на місці вже віддавна зруйнованих садиб. Кілька старих покарлючених яблунь, а за ними – шереги різнокольорових гаражів, що стояли майже впритул один до одного. На моріжку між гаражами і парканом щось лежало, і він одразу побачив напружено вигнуту хлоп’ячу спину над тим «чимось». Поруч тупцяли ще два парубки років по сімнадцять і стара бабця, що важко спиралася на штиль від граблів.
Він поквапом звернув туди. Злегка штурхнув плечем русявого парубійка, що стояв до нього спиною і не встиг прибратися зі шляху.
- Відійди… Шо тут у вас?
- Тату!.. – полегшено зойкнув Богданко - аж трохи не схлипнув.
- Угу. Зараз. Дай роздивлюся.
Під гаражами було темніше, ніж у провулку, проте ще видно. Він пильно поглянув на дівчинку, що лежала на моріжку перед Богданком (трохи старша за сина – років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти). І одразу зрозумів, що йому підсвідомо не сподобалося ще здаля..
Зазвичай при пораненні у живіт люди перевертаються на бік, намагаються щільно скулитися и міцно затиснути черево руками. А ця дівчинка лежала на спині, наче розпластане жабеня. Наче вона вже була не здатна поворухнутися. Лише ноги у тісних блакитних джинсам дрібно тремтіли і трохи совалися. Очі розплющені, і пошерхлі вуста помалу ворушилися - але безгучно. Вона наче потроху дихала, проте вже не стогнала. І обличчя було… ніяке. Взагалі. Байдуже до усього. Сіре, непорушне, наче маска.
Його мимоволі болісно штурхонуло попід серце.
Такі обличчя він вже бачив.
На війні.
Перед тим, як…
«Божечку, не треба! Тільки не це!..»
Це в нього трохи не вихопилося вголос…
«Стули пельку! Ніякий Божечка тобі не допоможе!.. Давай, думай хутчіш! Думай, що робити!»
Богдан стояв над дівчиною навколішки і обома руками притискав зібгану тканину до її живота. Проте ту шмату майже не було видно – сама чорно-багрова пляма. І худі, маслакуваті Богданкові руки з гострими ліктями і випнутими від напруги жилами були червоні аж по зап’ястки. Але малий на це не зважав. Лише важко, напружено сапав, намагаючись тиснути  якомога міцніше.
Він одразу побачив, що син усе робить вірно. Тисне якраз під тим кутом, що треба. Нічого кращого тут, власне, не зробить навіть він.
А поранення, до речі, зліва. Отже, порізана селезінка. Тому й така кровотеча. Це недобре, але краще, аніж якби було праворуч. Бо там печінка, а врятувати людину з порізаною печінкою набагато важче. Тут ще, схоже, деякий шанс є.
- Хлопче, йди-но сюди, - звелів він чорнявому парубійкові, що тупцяв поруч з Богданом, і вийняв з кишені еластичного бинта. – Зайди он з того боку. З голови. Отак… Візьми її за плечі і потроху підведи. А я оце просуну під спину і затягну. Втямив?
- Так… - промимрив чорнявий. Посунувся туди, де треба, але далі розгублено затупцяв на місці. На гарному обличчі з молодим ріденьким вусом мимоволі відбився прихований ляк – наче його змушували доторкнутися не до людини, а до невідомої небезпечної  істоти.
Або до небіжчика…
Він мимоволі скреготнув зубами и владно гримнув:  
- Бери! Вона тебе не вкусить!
Хлопчина аж смикнувся. Та таки поволі нахилився.
- Бери отак. Міцненько. Добре. Підводь.
Дівчина, відчувши порух, жалісно заскавуліла і судомно шкрябнула пучками по землі. Але він вже встиг завести бинта попід її руки. Нахилився нижче, розправляючи… і відчув, як у грудях знову мимоволі захололо.
Крові під нею було добряче. Більше, ніж він очікував. Зверху якось не дуже видно, аж надто у присмерку. Та коли хлопець її підводив – загусла рідина аж хляпнула
Трясця!
Після такого зазвичай не виживають. Хіба якщо «Швидка» з’явиться протягом кількох хвилин. Інакше…
- Богдане, посунь трохи руку. Отак.
Його пальці швидко працювали, розправляючи й затягаючи бинта, а в голові тим часом хутко крутилися думки.
Може, варто побігти до мікрорайону, зупинити якусь машину і вмовити водія довезти дівча до лікарні? Бо доки та «Швидка» доповзе!..
Та доки добіжиш, доки поясниш! Це щонайменше хвилин п’ять-сім. Не кожен водій погодиться. Та й до найближчої лікарні з реанімацією далеченько. І у тому напрямку кілька великих чотириполосних перехресть зі світлофорами. З дотримуванням правил руху їхати хвилин десять. А наразі, увечері у п’ятницю – мо’, усі п’ятнадцять.
Стільки часу просто немає.
Якщо «Швидка» навіть і затримається на кілька хвилин – то все одно з сиреною доїде до лікарні швидше. А ще лікарі негайно введуть протишокові препарати і поставлять крапельницю.
Еге ж. Так буде краще…
Він затягнув бинта поверх вже просоченої слизькою почорнілою рідиною пов’язки з такою силою, що дівча болісно сіпнулося і нестямно заскавуліло, шкребучи ногами по землі.
- Ви оце… легше… - пробурмотів чорнявий, сам мимоволі здригаючись. – Їй же боляче…
Він похмуро смикнув кутом вуст. Мовляв – не вчи рибу плавати.
Нічого, дитинко, нічого… Якщо ще стогнеш – це добре. Може, це тебе трохи виведе з нестями. Зрозуміло, що від крововтрати вже розпочався шок. Та якщо змусити тебе якось реагувати на зовнішні подразники – може, ти ще якийсь час протримаєшся. Доки не з’явиться «Швидка».
Але ж… Якщо так хлище – це не випадково. Коли просто встромити ножа і одразу висмикнути – так лити не буде. Тобто, це треба не просто встромити, а й прокрутити. Навмисне. Або вдарити кілька разів.
Яка ж потвора таке зробила?..
- Богдане, все одно поки що тримай. Не відпускай. Так, зараз… Я її трохи переверну. Он на той бік. А ти притискай!
Він підхопив дівча під плечі і перекинув на бік – так, аби рана була згори. Змусив трохи підігнути коліна. І лише тепер помітив, що джинси в неї розстібнуті й трохи зсунуті донизу . Наче їх спочатку спустили, а потім незграбно натягали, ще й у незручній позі.
Її тут ґвалтували, чи що?..
Та нема часу про це думати.
Він ще раз підтягнув бинта. Витер замащені кров’ю пучки об чистий кінець, вхопив дівчинку за вухо и почав смикати й крутити.
- Ану, мала, дивися на мене! Дивися! Отак! Не заплющуй очі! Як тебе звати? Бодику, все одно поки що притискай. Так буде надійніше… Агов! А ну, кажи! Голосніше!
Дівчачі вуста трохи здригнулися, та не проказали ані слова. Закляклі очі дивилися кудись повз нього – ніби не бачили. Лише тремтіння і схлипи стали сильніші, і мокрі, зліплені вії потроху кліпали.

Він відчув, що в нього знову перехоплює подих. Від нестямної люті, що нарешті пробилася крізь вдаваний спокій і чимдалі швидше розгортається у грудях, наче крижана змія.
- Хто це зробив?
Від виру голосів, що негайно полинули на нього звідусіль, він трохи не замружився. Коли усі свідки намагаються розповідати водночас – це щось! Навіть бабця з граблями посунулася ближче і щось хутко зацокотіла.
- Та зачекайте! Заждіть! По черзі!
Та його ніхто не слухав…
Проте зрештою з усього цього гомону почала вимальовуватися певна  картинка.
Головним свідком виявилася бабуся. Вона вийшла надвечір, коли похолодніло, впорядкувати квітника перед обійстям – і почула з боку гаражів грюкання металу та голоси. Ще й її собачка Білка, що вибігла з двору погуляти разом з господинею, люто загавкала і кинулася до гаражів. Тобто, не до самих споруд, а до проміжку між ними. Бабця рушила за цуциком, аби відігнати, та водночас насварити того, хто туди заліз. Подумала, що це якісь алкаші вперлися посерити, а тоді їй попід двором два дні смердітиме – таке вже було.
Але почула два голоси – чоловічий і дівочий. А наступної мити, порівнявшись із проміжком, побачила дівчинку зі спущеними штанями, яку притискав до залізної стіни якийсь дебелий чолов’яга середнього віку. Однією рукою квапливо мацав проміж ніг, а другою тримав ножа біля її шиї. В бабці зір добрий, тож виблиск ножа розгледіла навіть у сутінках.
Бабуся негайно збагнула, що тут відбувається. Та позаяк була не ляклива - негайно вчинила лемент. Почала кричати: «Ану, пусти дитину, іроде!», гукати на допомогу сусідів і гатити держалном граблів по сталевих стінках гаражів, аби спричинити гуркіт та сполох. Ще й Білка вчинила страшенний ґвалт і кинулася до щілини.
На грюкіт на вулицю видибала сусідка навпроти, теж пенсіонерка. І теж почала кричати.
І майже водночас з нею на краю провулку з’явився Богдан, що йшов зі спортмайданчика.
Малий спочатку побачив лише двох бабусь - огрядну з ціпком і щупляву. Огрядна тупцяла посеред путівця, спираючись на ціпок, і лементувала «рятуйте». Худа лупцювала держалном від граблів стінку гаража і теж щось вигукувала. Та не зрозуміло, що саме, через гавкіт кудлатої собачки, що стрибала біля неї. Час від часу кудлатка пірнала до проміжку між гаражами до середини тулуба, а потому відскакувала назад.
Богдан спершу не вбачив нічого, що треба рятувати. Адже до вузького проміжку між гаражами можна зазирнути, лише коли опинишся навпроти. Тож малий простував собі далі, витріщаючись на стареньких. Ще подумав, що, може, між гаражі забіг кіт чи кішка. Тож собака туди й лізе, а котяча господиня репетує… Щось таке.
Та раптом у щілині голосно грюкнуло – начебто вдарило об стіну зсередини. Щось велике – достеменно не кіт. А наступної миті з того проміжку випхався здоровезний чолов’яга. І посунув просто на худу бабцю з граблями, що тупцювала перед гаражем на цементованій під’їзній доріжці.
Отут Богдан вже пересіпався. Та бабця, схоже, перелякалася ще більше. Сахнулася назад, трохи не зашпорталася, розпачливо закричала і навідліг ляснула чолов’ягу граблями. Той аж трохи присів, бо розчепірені пружні спиці грабель влучили йому збоку просто по пиці та шиї. Змахнув рукою, відбив ці граблі набік. Та наступної миті ззаду йому у ногу уп’ялася зубами біла собачка. Чолов’яга смикнув ногою, кудлатка відчепилася, та негайно хапнула знову.
Богдан сахнувся на дальній бік путівця – подалі від розлюченої собаки і цього незрозумілого дядька. І саме тоді побачив, що з проміжку між гаражами з уривчастим, жалісним скімленням висувається дівчинка. Напівзігнута і – овва! – з голою дупою. Джинси десь аж біля колін. Однією рукою тримається за живіт, а другою хапається за стінку, аби не впасти.
А ще за мить малий зауважив, що в чоловіка щось затиснуте у руці – начебто залізне…
Отут Богдан збагнув, що відбувається щось погане. Відскочив далі у провулок, на безпечну відстань. Про всяк випадок підхопив з-під ніг каменюку – там якраз хтось засипав баюру на путівці будівельним сміттям. Бо батько вчив: коли є реальна загроза, а ти слабший, то каменюка або жменя піску у вічі діє краще, аніж будь-які копняки. І дає змогу швидко втекти.
Та коли обернувся - побачив, що з-за гаражів у провулок вивернули двійко дорослих хлопців. Спочатку аж затнулися, коли вбачили пів-оголену дівчину. Почали ловити витрішки. Та коли вчули «рятуйте!» - не барячись, зі злісними матюками рвонули уперед, наче два вовки…
Чоловік ще раз махнув ногою на собаку, що аж харчала від люті. Злісно озирнувся на хлопців. Відтак проскочив повз бабцю з граблями, яка притулилася до воріт гаража і розпачливо верещала. Вискочив на моріжок під яблунями і гайнув до проходу між парканом обійстя і крайнім гаражем.
Тим часом парубки добігли майже до бабусь, тож уже було не страшно. Тому Богдан вискочив наперед і щосили кинув навздогін дядькові каменюку. Чом би й не кинути, як вже у руці? Влучив добряче - кудись біля вуха. І хутко відскочив ближче до хлопців. Та чоловік лише сіпнувся і відмахнувся рукою, а далі притьмом гайнув до проходу і зник.
Тим часом худа бабця гримнула на хлопців – мовляв, чого повитріщалися? І спробувала підхопити скарлючене, зарюмсане дівча попід пахву. Але дівчинка заверещала, наче у нестямі. Відіпхнула стареньку і, не розгинаючись, подибуляла через цементну доріжку. А далі зашпорталася у траві і впала на моріжку.
Спочатку Богданові здалося, що в дівчати просто забитий живіт. Та коли вони усі кинулися до неї - побачили кров…
Товстій бабусі від цього видовища та переляку стало млосно, бо має хворе серце. Тож хутчіш подибуляла додому ковтати пігулки. Худа бабця так-сяк натягла дівчинці на дупу джинси  - бо ж сором у такому вигляді серед молодих хлопців. Тоді загнала до двору свою Білку, бо розлютована собака кружляла довкола, на всіх гарчала і була ладна ще комусь полатати штані. Повернулася з кухлем води і рушником, і почала хлюпати малій на обличчя.
Парубки негайно вхопилися за мобільники – телефонувати до «Швидкої» і поліції.
Богдан спочатку тупцяв довкола, не знаючи, що робити далі. Та за хвилину збагнув, що в дівчинки сильно тече кров – аж залило всю футболку і джинси. Тож, певно, треба якусь першу допомогу.
Щоправда, бабця притулила дівчинці рушника до рани. Але лише притулила. А батько ж показував зовсім не так. Казав, що треба щосили тиснути. Адже в них удома щомісяця уроки першої допомоги – батько ретельно перевіряє, чи Богдан і мама нічого не забули. І страшенно прискіпується до кожної дрібниці.
Тож малий одразу побачив, що бабуся робить якось не так. Сказав їй, та вона лише пробелькотіла: «Зайчику, та я ж не знаю… А як треба?» Хлопці, що товклися поруч, теж лише роззявили писки – мовляв, а як?..
Богдан почав хутко згадувати розділ про поранення у черево. Узяв рушника, що ще почасти був чистий, щільно згорнув і міцно затиснув вже майже непритомній дівчинці рану. Але стало страшно, коли кров почала просочуватися через тканину. Може, треба якось інакше? Тож малий попросив парубків, аби витягли в нього з кишені телефона, знайшли у контактах «Тато» і набрали. І потримали біля вуха під час розмови. Бо в самого обидві руки були при справі, ще й замащені кров’ю. А телефон же ж з тачскріном…
- Добре! Годі! – владно гримнув він, припиняючи оповідки.
Божечку, які ж усі люди довкола балакучі! І так уже все зрозумів!
Навіть те, чому та тварюка не втекла через прохід між гаражами, а поперлася назовні попід очі свідків. Бо там з тильного боку проходу нема. Друга шерега гаражів зсунута стосовно першої, і щілини між ними такі, що пропхнеться хіба кицька. А стрибати через стріхи, видряпавшись по гладеньких металевих стінах – то треба мати певні навички.
А нападник, мабуть, їх не має. Тому рвонув навпростець. До єдиного проходу, яким можна одразу вискочити аж на той бік кварталу –  отого, що між крайнім гаражем і парканом. Певно, цей шлях відступу потвора обрала зарані. Ґвалтувати там когось не станеш – надто широкий проміжок. Будь-які перехожі усе побачать. Зате тікати якраз. А на бабцю, що випадково опинилася просто на шляху до втечі, цей бевзь, певно, й не завважив. Допоки та не розпочала з переляку махати граблями…
Він ще раз смикнув дівчинку за вухо. Власне, весь час, поки слухав - смикав і торсав, не припиняючи. В неї вже усі вуха стали червоні, мов обпечені. Проте, хоча вона поволі кліпала віями – якогось суттєвого прогресу майже не було. Лише хрипкі, слабкі віддихи крізь пошерхлі, майже білі вуста.  
От трясця!
- Тату… коли там та «Швидка» приїде? – пробурмотів Богдан.
Він скоса зиркнув на сина. І побачив, що малого розпочинає помалу трусити.
Що, вже втомився? Чи нарешті збагнув, що усе це – не цікава учбова практика? Що це дівча справді може ось-ось сконати?
Схоже, хлопці це теж не цілком усвідомлюють. А от бабця, здається, вже збагнула. Спохмурніла, нервово затиснула рота обома зморшкуватими долоньками.
- Приїде, - відрубав він. - Тисни. Не відволікайся. Бабуню, дайте-но ще водички! Є там у вас?
У кухлі ще трохи лишилося. Він змочив дівчинці сухі потріскані вуста, трохи крапнув на язика. Але самісіньку дрібку - так, аби лише полегшити пересихання.
- Синку, може, ще щось принести? – прошамкотіла старенька - Ти кажи! Якісь ліки? Мо’, бинта? Чи що?..
Він похмуро похитав головою. Пирхнув, виштовхуючи з ніздрів задушливий, нудотний сморід крові, яким вже просякло усе повітря довкола.
Ліки? Хай йому грець, якби він знав! Він же ж не медик! Проходив загальний курс першої допомоги у польових умовах – як усі. Дещо використовував на практиці. Проте майже завжди поряд був хтось більш фаховий.
А тепер що? Усі довкола витріщаються на нього, наче на чародія. Такого собі серафима, що ото злетів на крильцях з неба і наразі усе заввиграшки впорядкує. Але він навіть не уявляє, що тут ще впорядковувати! Начебто зробив усе, що знав!
На поранених побратимів це зазвичай діяло. А на дівча – ні! Нуль!
Зі своїми хлопцями було простіше. Матюкнеш або бовкнеш якийсь брутальний, безглуздий жарт, ті мимоволі пирхають крізь запаморочення, вишкіряються у відповідь – і оживають. Далі лише підтримувати балачку – чим більш дурну, тим краще, аби не сумну. А тим, хто не ведеться на гумор, нагадати про дітей.  Теж одразу схоплюються.
Але це ж дівчинка! Чогось «отакого» не брязнеш, бо воно не зрозуміє. Ще й гірше перелякається.
Що б отаке їй сказати? Чим зачепити, аби її думки повернулися до зовнішнього світу?..
От чим цікавляться сучасні дівчата?.. А-а-а, хай тобі грець, уявлення не маю!!!
Чи, може, справа у тому, що він чоловік? А цій дівчинці щойно спричинив біль саме чоловік. Може, тому вона й замикається, чуючи його голос?
- Бабуню, а ну, йдіть сюди! Можете допомогти?
- Так, синку… Що робить?
Голос у бабці трохи тремтить. З очей височуються сльози – отакі мимовільні, невпинні старечі сльози, що виникають в перестарілих самі по собі від будь-яких емоцій. Стікають по порепаних зморшкуватих щоках, і бабця зніяковіло витирає їх долонею. Божечку, в неї ж руці – мов пташині лапки… як же вона ото – на потвору з граблями?..  
Проте тон в старенької, попри трем і сльози, рішучий. Від вигляду крові не умліває. То є добре.
- От дивіться. Сядьте отут, - він посунувся, звільняючи місце біля дівчинки. – Порозмовляйте з нею. Про що завгодно. Що їй буде цікаво. Ви ж жінка. Краще знаєте. Мо’, вона вас послухає. Розторсайте її якось. Щоб почала говорити. Щоб не умлівала. Зрозуміло?
- Еге ж.  Спробую. Оце зара’… Дай умощуся… стара вже… нічо’ не гнеться…
- Помогти?
- Та я сама!
Бабця недбало відмахнулася від його руки, нахилилася і незграбно, але завзято опустилася на траву рачки. Сіла зручніше, підсунула зморшкуваті руки під дівчачу голову, вмостила її собі на коліна. Пригладила сухенькими пучками вогке від поту, переплутане русяве волосся з клаптями налиплого павутиння. І лагідно забурмотіла:
- Отак… отак краще, еге ж? Настечко, дитинко, чуєш мене? Настусю! А ну, диви на мене! Диви, яка ти красуня! Ти ж красуня, так? А фотографії в тебе є? У цьому вашому, як його… Інстаграмі? Є? Як ні – то зробимо! Ти ж як фото-модель! Он диви, яке волоссячко! Можна таку зачіску зробити… от я тобі зара’ розкажу…
Він аж збентежено кліпнув очима.
Таки жінки – це інопланетяни! Навіть з найбагатшою уявою не можна знайти у цьому скарлюченому дівчаті – маслакуватому, паперово-блідому, з запалими очами – жодної схожості з фото-моделлю.
Проте бабусі видніше. А дівча, схоже, навіть аж глибше задихало.
Але ж… «Настечко»?..
- Бабуню, ви її знаєте?
- Та ні, - кинула старенька у проміжку між невпинною балачкою.
- А звідки знаєте, як її звуть?
- Та я спитала. Одразу ж.
Ти ба!  Хоч хтось про щось здогадався спитати!
- А прізвище? Адреса?
Бабця заперечливо похитала головою і забурмотіла далі:
Дівча кволо застогнало. Незграбно смикнуло назад головою. Начебто намагалося щось промимрити пересохлими вустами.
Овва! Зрушило? Чи ні?
Але «Настя» - то ще не визначення особи.
Як поліція дізнаватиметься, хто ця дитина, якщо вона лежатиме непритомна?
- От що, хлопці! Цю дівчинку хтось знає?
- Вона з моєї школи, - пробурчав Богдан. – З дев’ятого класу. Чи з десятого.
- Точно, - кивнув русявий. – Я її  теж бачив у школі. Коли закінчував…
- Як її прізвище?
- Не знаю…
Богдан теж похмуро стенув плечима.
- Де живе? Хоч приблизно?
Усі троє дружно закрутили головами.
- Угу. Телефон у неї був?
- Не було…
- Мусив бути Якщо та потвора не забрала – десь валяється. Отам, між гаражами. Підіть пошукайте. Телефон, сумочку – усе, що може бути.
Парубки наввипередки кинулися до гаражів, на ходу вмикаючи ліхтарики власних телефонів. Бо ж у щілині темно. Проте чорнявий раптом зупинився
- Але ж… чуєте… то ж місце злочину… там же ж речові докази… відбитки…а ми усе зара’ затопчемо…
От хай же  тобі грець! З одного боку – слушно. Але, з іншого…
- Хлопче, ти детективів перечитав? А ти подумав – чи її лікуватимуть без батьківських грошей? Тре’ знайти її батьків! Терміново! Втямив?
- Так…
Хлопці розпочали пропихуватися у щілину. Добре. Хай шукають. Якщо ґвалтівник не цілковитий ідіот – забрати телефона не мусив. Бо наразі за телефоном можна відшукати людину досить швидко. Це знають навіть діти.

Втім, думки негайно повертають на інше.
Схоже, обов’язки між наявним «особовим складом» розподілив вдало. Та є ще дещо.
Адже просто зараз їхнім районом вештається двонога мерзота. Яка здатна не лише зґвалтувати дитину, але й штрикнути ножем. До краю розпалена і розлючена. Ще й дурна. Якби не була дурна – не робила б такі речі. Адже одна справа – спроба зґвалтування, ще й невдала.  І геть інша – отакий безглуздий удар ножем. Не заради якоїсь мети, а отак, на зло. На емоціях. У відповідь на прикрість.
А кого ця тварюка може спіймати ще? Можливо, просто сьогодні. Або завтра. Або за тиждень.
Або, може, ця потвора вирішить усунути свідків? Оцю бабусю далеко шукати не треба. Аж надто як стара живе сама. Вночі перестрибнути через паркан, прибити дрібного цуцика, а тоді й бабцю. Ніхто і не почує.
Та й Богдан грає у футбол і ходить цими провулками щодня…
Від цієї думки він мимоволі пополотнів.
Цю тварину треба знайти. Конче треба. Просто сьогодні. Доки вона не зачаїлася або не втекла.
Він повільно видихнув крізь зуби, гамуючи холодну змійку у животі.
Еге ж. Треба порахувати. Богдан зателефонував йому майже одразу, як те падло втекло. Вони розмовляли десь хвилину. Він біг сюди хвилини зо три. Усі поточні балачки – ще п’ять-шість хвилин…
Майже десять. Тобто, тварюка має фору десь у десять хвилин. Це чимало. Але це якби вона була профі. Профі за десять хвилин здатний зникнути казна-куди. Трохи не на інший кінець міста.
Але ця мерзота - дурень. Навряд чи дуже передбачливий. Передбачлива людина не стала б робити речі, за які можна отримати понад десять років ув’язнення.
Тобто, шанс є. Звісно, якщо воно не живе десь поблизу у тутешніх провулках. Тоді справді могло зникнути швидко.
Та якщо ні…
А мабуть, таки ні…
Проте треба знати, як ця мерзота виглядає.
Хлопці навряд чи добре розгледіли. Бо коли з’явилися – чоловік вже тікав. А от бабця і Богдан бачили. Аж надто Богдан. Бо бабуся була злякана і заклопотана маханням граблями, а от малий спостерігав за подіями осторонь.
До того ж Богдана теж корисно розторсати. А то щось син вже зблід и важко віддихується. Схоже, від насиченого штину свіжої крові  малого потроху розпочинає нудити.
Еге ж, то ж тобі не тренування. На початку, коли палко рвешся когось рятувати -  може, й нічого. Та довго такі речі витримувати важко. Не дай Боже, малий ще теж розпочне умлівати.
Він присів поряд із сином, звично відсунувши убік пошкоджену ногу, з протилежного боку від бабусі.
- Богдасю… Ти добре бачив ту потвору? Зблизька?
Малий мовчки кивнув.
- Згадай, яке воно на вигляд. Усе до дрібниць.
- Нащо? – пробурчав малий.
- Бо її тре’ знайти. Згадуй!
Певно, краще задавати малому конкретні питання. На запитання простіше відповідати.
Малий трохи затинався, але усе оповідав доволі чітко й впевнено. Він примружив очі, питаючи, слухаючи і водночас малюючи в уяві картинку.
Отже, так. Високий чоловік - понад метр вісімдесят. Не товстий, але дебелий і трохи вайлуватий. Близько сорока років. Волосся не світле і не темне – якесь мишасте. Невеликі залисини. Пика голена. Літні сірі штани – отакі, як наразі усюди продають. Сорочка? Та ні, куртка…
- Куртка? У таку спеку?
- Так. Не зовсім куртка… - затнувся Богдан, -  а таке… наче вітрівка. З довгими рукавами. Я ще здивувався – тепло ж на вулиці…
- Так, була куртка! – жваво озвалася бабуся. Ти ба, стара хоч і балакає своє, та вчула. – Така сіра! Світла!
- Угу.
Ти ба, куртка! Втім, зрозуміло, навіщо. Аби жертва не пошкрябала нападникові руки, якщо пручатиметься. Адже в сучасних дівчат зазвичай добрячий манікюр.
Отже, це був не випадковий спалах хіті. Тварюка навмисне готувалася. А куртку, певно, вдягнула вже отут, за гаражами. Навряд чи в ній ходила весь час – це спекотно, та й надто б упадало у вічі у таку погоду.
Таки треба її знайти. Конче треба. ТАКЕ не мусить ходити міськими вулицями.
- А під курткою? Сорочка чи футболка?
- Не бачив. Було застібнуте.
- Угу. Обличчя?
Богдан затнувся.
- Ну… таке…
Він мимоволі рипнув зубами.
Еге ж. Оце завжди найважче.
- Богдасю, зосередься. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про типи обличчя? На кого він схожий?
- Схожий… схожий… О-о-о! Пам’ятаєш, в нас живе сусіда через двір… дядько Сашко… де зелений паркан… отой товстий дядько…
- Угу.
- От у нього син… не пам’ятаю, як звуть… Але той син… от він з виду дуже схожий на того чорта. От уяви собі отого сина - тільки старшого і вищого на зріст. А пика дуже схожа… Отака от…
О-о-о!.. Оце добре!.. Втямив!..
Будь-який опис – це лише опис. Краще один раз побачити, аніж десять разів почути. З майже однакових за описом рис можуть складатися цілком несхожі обличчя. Але син дядька Сашка був доволі примітний на вигляд. Не те щоб якийсь видатний – проте мав цілком певний зовнішній типаж. Широкі вилиці, кирпатий ніс, довга верхня губа, товсті вуста. І все це у цілком певних пропорціях.
Отепер він уявив! Справді уявив!
- І ще… - скинувся Богдан. - Коли бабуся його била граблями – здається, пошкрябала.
- З якого боку?
- Е-е-е… Воно отак поверталося… З правого! По голові. Коли тікало, то трималося рукою за те місце. Може, там є шкрябина. І бруд від граблів на куртці. Може, й ще десь.
- Угу.  А ти казав, що кидав каменюкою. Міг бути забій?
- Міг. Десь біля вуха. Певно, так. І усе порохом обсипало. Камінь був такий, порохнявий…
- А штани?  Собака ж його хапав. Можуть бути подерті?
- Можуть…
Він злісно і водночас задоволено посміхнувся. Садна та забої – це дуже важливі ознаки для впізнання. Зрештою, в одному й тому ж районі можна зустріти двох схожих людей. Проте аж ніяк не з однаковими пошкодженнями на пиці.
- Угу. Добренько. То куди, ти казав, воно побігло?
- Праворуч. До провулку.
- Точно? Не до мікрорайону?
- Ні! Я кинув каменя – і дивився услід. Точно до провулку!
У проміжку між гаражами гучно грюкнуло – це хлопці вибиралися назовні.
- Агов! Ми телефона знайшли! – гукнув чорнявий.
- Але він побитий! – русявий звів догори помережаний тріщинами сірий прямокутник, аби він бачив.
-  Угу. Та, може, увімкнеться?
- Зара’… Спробую… - русявий розпочав копирсатися з екраном. – Та ні…
- Хтось їде! – радісно гукнув чорнявий.. А наступної миті він і сам почув віддалене галайкання сирени. Десь на трасі за мікрорайоном – але, схоже, рухалося в їхній бік.
Нарешті!
Але є ще й інше. Більш невідкладне.
Бо час минає. Невпинно. Хвилина за хвилиною.
Він відштовхнувся від трави і пливким рухом звівся на ноги. Міцно потер ліве коліно, потроху його розгинаючи після сидіння. Пошкоджений суглоб вже не надто про себе нагадував, та смикати було не варто.
- Хлопці, от що. Зачекайте «Швидку» і поліцію, і розберіться. Ви дорослі, впораєтеся. Віддасте телефона поліції. Вони звідти знімуть інфу.
- А ви? – спантеличено спитав русявий.
- Пошукаю тварюку. Богдане, як поліція щось од мене схоче – скажи, хай дадуть тобі візитівку. Я їм сам зателефоную.
- Та ви ж того гада навіть не бачили… - пробурмотів чорнявий.
Але він вже не слухав. Гайнув за гаражі і притьмом рушив по захаращеному бадиллям проходу уздовж паркану.
(далі буде)


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 14-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Інра Урум, 12-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Уляна Янко, 12-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 12-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 12-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Максим Т, 12-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-07-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69719099998474 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …