Дзвінок, завжди мелодійний і делікатний, гримнув так, що всі аж підскочили.
- Вони! – зойкнула дружина.
- Вони! – заверещали діти.
Андрій стримано посміхнувся і подумки вилаявся. Поправив краватку та попрямував до дверей. Він йшов і рахував кроки: один, два, три… - а насправді секунди. Одна, дві, три… - секунд тиші та спокою до миті, коли двері розчахнуться і…
- Здоровенькі були! Доброго здоров’я! Добридень усім! Здрастуйте вашій хаті! – загуло під стелею, і Андрію здалося, що в квартиру вдерлося кількадесят нетверезих колядників. Насправді на порозі стовбичили двоє: опецькуватий гостроокий дідок і худа, мов кочерга, тітка із зібраним у риску ротиком і ворожим виразом на обличчі. Втім, іншими їх Андрій не бачив, а спостерігав їх вже понад 20 років: тітка завжди була невдоволена і ворожа, а дідок кричав і без упину робив дошкульні зауваження.
Це були жінчині батьки, Андрієві тесть із тещею; вчора пізненько ввечері зателефонули, мовляв, прийдемо вітати ювіляра. Гіршого подарунку на уродини Андрій собі уявити не міг; він сподівався провести цей день, як звичайний, а святкування пересунути на суботу та відбути його тихо-мирно, у вузькому родинному колі, необтяжливо для кишені та шлунку… Та всі плани полетіли шкереберть; дружина з важким стогоном – адже робочий день позаду! – заходилася прибирати, нагримавши на дітей, аби ті дали лад своїм іграшкам. Андрій помчав до супермаркету, де й проштовхався мало не дві години між полиць; не так догодити гостям хотів, як уникнути кпин і дорікань. Та віддавши купу грошей та змучено посміхнувшись гарненькій касирці, він мало не ляснув собі по лобі: марно! – зроби в хаті Лувр, пусти з холодного крану шампанське, а з гарячого коньяк, влаштуйся на найкращу роботу, здобудь якусь поважну премію чи відзнаку, народи чудовий дітей абощо, а буде тобі одне: кпини за основну страву та за десерт – глазуроване глузування…
Теща вешталася квартирою, гидливо кривила смужечку губ і крутила носом, наче їй смерділо. Тесть галасував, вигулькував одночасно скрізь і скрізь робив зауваження: які криві руки оце зробили, який же бовдур оте придумав, а що за телепень оте зробив… Андрій ходив слідом, кривився, як від зубного болю, та сподівався, що ці гримаси бодай трохи схожі на усмішку. Він – за усіма мірками повнолітній; сьогодні йому сорок, він провідний фахівець у своїй царині, його поважають, і за кордоном також, він уже давно та за будь-яких обставин почувається незалежним і впевненим, але поруч із цими… - ні, нічого поруч із ними він не міг ані сказати, ані вдіяти всупереч: відчував, що добра з того не буде, а от лиха – досхочу, донесхочу наїсися. Отаке придане! – втім, за таку чарівну дружину можна й десяток таких батьків стерпіти; але чому саме сьогодні? Він подумки схопився за голову, а тоді рішучо налив собі по вінця коньяку та вихилив одним духом, а наступної миті мало тим духом не вдавився, тому що у вухо оглушливо бухнуло:
- Не годиться, ювіляр наодинці п’є! Рідні прийшли, а він, порося, не цінує! – і тесть також вихилив чарку, налив по другій собі та Андрію, і вони випили вдвох, а тоді ще по одній всі разом.
За кілька хвилин подіяло; голос тестя лунав тепер десь здалеку, а його кпини, доки долітали до Андрія, перепліталися по-новому та вже не дорікали. Теща також змінилася: вона ніби помолодшала, погарнішала, вже не видавалася ані хворобливо худою, ані ворожою, а її губи набубнявіли і зарожевіли; вона вдивлялася в Андрія, але не зневажливо та з осудом, а уважно та з розумінням.
- А все ж таки в хорошому місці ви оселилися! – раптом почув Андрій і мало не протверезів: адже зараз йому вкотре втовкмачать, що жили б вони, як голодранці, в якійсь халупі бозна де, якби не... Але Андрієва душа, розм’якла від алкоголю, діяла швидше за його розум і швидше за тестевого язика; вона штовхнула Андрія, він підскочив з канапи, дзеленькнув ножом по чарці, і всі замовкли.
- Давно хотів про це сказати, маю нагоду тепер таку, що можна зловжити, я сорок років чекав. Це може здаватися смішним або навіть і дурнуватим, але для мене це важливо. Це те, що я відчуваю, а відчуття річ неспростовна. Знаєте, яке відчуття переслідує мене в Києві? Що Київ стоїть на тонесенькій, наче шкаралупа яйця, оболонці; під ним, просто в нас під ногами, - порожнина, а там – весь древній, древніший за історію, легендарний, казковий, билинний, міфічний… справжній Київ. Той Київ, вершечок якого показав нам Гоголь, той, де вулицями вештався Хома Брут, а на базарах бачили Червону свитку; той, де просто в середмісті панувала така глушина та дичавина, що до Чернігова або Переяслава було дістатися скоріше, ніж з Хрещатого яру до Печерська. В околицях того Києва і Вій, і вся його мерзенна прислуга, і сотникова дочка, прекрасна й нечиста паночка, вічно чатує на бурсаків, псарів і будь-кого, хто їй приглянеться. Там немає жодного прямої дороги – вони розповзаються, як висипані з мішка раки; скрізь і на кожному кроці такі кручі та урвища, такі діброви та болота, що будь-куди годі доїхати або дійти, тому що в такому краї людина – гість! А розкидані де-не-де хутори – наче острівці в безкрайому морі; мандрівнику, який серед ночі помітить вогник у самотньому віконечку, годі знати, що там і хто: козаки гуляють або ж Басаврюк ворожить… Там досі панують і надлюдські, і долюдські сили; о, як шкодую я, що Гоголь так мало встиг розповісти нам про той Київ, адже..
Андрій помітив рух і зробив жест, який всі зрозуміли та дружно проковтнули свій коньяк. Ще не стукнула об стіл Андрієва чарка, а розумниця-красуня дружина вже одною рукою налила всім до країв, а другою наскладала на дві тарілки купи тістечок і цукерок і відіслала дітей із тими тарілками до їхньої кімнати. І діти, які вже кілька разів чули про «Київ під ногами», охоче вшилися та зачинили за собою двері, з-за яких одразу ж почулися знайомі анімаційні голоси.
- І знаєте, що головне? – вів далі Андрій, відчуваючи чи то хмільне запаморочення, чи то поетичне натхнення. – Головне ось що: я переконаний, що як тупнути ногою отак! – і Андрій показав, а посуд зі столу коротко й дзвінко відлунив, - якщо тупнути в потрібному місці, можна проломити ту тоненьку шкаралупку, якою метушиться сучасність, і потрапити у старий, вічний, справжній Київ! А від того кожен крок Києвом… я наче падаю в прірву, такий захолод рухливий у животі! Їй-бо, клянуся, є такі місця, де я просто не наважуся тупнути. Варто таке зробити – і земля розсядеться з шурхотом, і летітимеш – спершу крізь коріння трави і дерев, тоді крізь порожню темряву, а потім темрява зробиться прозорою; є в ній і небо, і хмари, і земля, і ставки, і русалки в ставках зблискують сріблом хвостів і ваблять молочною білизною грудей, і діброви з буйнокосими дикозорими мавками, і все те видно в темряві, як удень! На пагорбі церква стоїть, а в її вікні смикається якесь чортеня, що не встигло до третіх півнів; і хутори, хутори! – там, там, отам; а між ними діброви такі, що тепер і не намалює ніхто; а там віз величезний, який тягне достатня кількість коней; він повільно суне урвищами та кручами, і гойдаються в ньому на доброму підпитку козаки, і спить Хома, на якого вже чекає його страшна доля, і плаче над ним сивовусий запорожець, який жаліє і любить усіх, як рідних братів, бо сам сирота, а особливо коли п’є горілку або чує пісню, а надто коли чує та п’є; і там за пагорбами виблискують бані того Києва, про який писав Микола Васильович, про який марю і мрію я…
Андрій раптом обірвав свою промову. Доки він співав осанну своїй уяві, в кімнаті щось сталося. Овва, і не просто щось! – кімнати не стало. Андрій стояв посеред ледве освітленої каганцем корчми; каганець вихопив з пітьми стіл з грубезних дощок, глиняні полумиски, глечики та зелені штофи, а через стіл – сиву голову корчмаря. І яку голову! На столі лежали щоки та неосяжне червоне підборіддя; через стіл до Андрія тягнулося довгасте кабаняче рило, обабіч якого мало не до стелі випиналися ікла; вкриті сивою щетиною вуха сторожко прислухалися; в Андрія втупилося двійко маленьких оченят. І ця потвора, цілком кабан, хоч який і страхітливий, водночас скидався на Андрієва тестя; та годі там! – він і був Андрієвим тестем у кабанячій подобі!
Аж тут із темряви до закляклого Андрія підступила й корчмарка. Святий Боже! То була теща! Але ж погляньте на неї: дебела баба, страхітливо дебела, неможливо дебела; це ж яка сила в отих руках завтовшки з дубову колоду! А які в неї зуби, нащо вона посміхається, хай би краще тримала його в смужці, як завжди; кожен її зуб, наче шматок рафінаду з дитинства, що тепер перевівся; а яке намисто на грудях – з десяток коліс від того возу, яким козаки везли Хому; а очіпок! – пекучого полум’яного кольору, аж світиться, очі виїдає в темряві, а його кінчики, у вузол на маківці зібрані, ворушаться, як справжнє полум’я… а воно і є справжнє! Палає тещина голова, пекельним вогнем горить!
Аж тут кабан розтулив рота, і з нього потяглася цівка мутної слини, під яку теща спритно підставила кухоль. І кабан повільно промовив таким низьким голосом, що не звук його сприймався, а вібрація, яку він викликав у кістках:
- Не тупай, сучий сину… Не патякай, ворожа душа… Як дізнався?.. Кажи! – і за цими словами по темних кутках заворушилося, завовтузилося, зазвивалося, зашаруділо, застогнало, завищало та попнулося до столу щось сіре, невиразне. І не роздивишся його, а страх аж пробирає, душить горлянку, з якої вже мав би зірватися крик і розбудити, перервати це жахіття.
Та де там! – закляк Андрій, ворухнутися не може. Аж тут теща тицьнула йому під носа кухля, в який збиралася слина з кабанячого рота:
- Пий! – вискнула уїдливо. – Пий! – пронили кістки Андрія, коли кабан-корчмар повторив наказ.
Андрій скосив очі в кружку, а там було по вінця темряви, що стояла нерухомо, як шматок чорної криги. А тоді нею побігли легенькі хвильки; в глибині промайнули швидкі звивисті постаті; постаті перепліталися, складаючи вінок; той вінок почав обертатися, швидше, швидше; від того обертання на поверхні темряви здійнявся цілий шторм; нізвідки серед хвиль і вітру виникла козацька чайка; нею правив молодий чорновусий козак, до його грудей притискалася русява красуня, а до ніг тулилося двійко дітей; козак вправно долав хвилі, і човен майже перетнув кухоль; аж тут вінок, який скажено обертався в глибині, здіймаючи хвилі, вискочив на поверхню, спалахнув тим же вогнем, яким палахкотіла голова корчмарки, покотився хвилями, наче колесо, до човна і став перед ним, а козак з веслом розгублено почухав потилицю. Шлях далі лежав крізь палаюче коло – і шляху далі не було; і назад не було шляху, зрозумів Андрій, – ні човну, ні козаку з козачкою й дітьми, ні самому Андрію…
Аж тут рипнуло щось, і в корчмі з’явилася Андрієва дружина. Чи це не вона? Андрій, голову якого дужою рукою схиляла до кружки корчмарка, засмикався, але скинути невидимі пута, що тримали його, не зміг. Корчмарка натиснула ще, корчмар-кабан іклом штовхнув кружку ближче до Андрієвого лиця, і той відчув пекельний жар, що линув від палаючого колеса, що ось-ось проковтне човен. Губ торкнулося холодне – то кухоль. Пий – і кінець тобі…
– кукуріку… кукуріку… – смішне, механічне, повільне, тихе півняче кукурікання, кукурікання-шепіт почулося в корчмі. Спалахнуло сліпуче світло, і в тому світлі Андрій на нестерпно коротку і невимовно прекрасну мить побачив свою дружину. Розкішні шати огортали струнку красуню та спадали долі, наче водограй, і розтікалися навсібіч; коралі краплями крові лежали на високих грудях; русе волосся здіймалося над і за нею, і з того волосся складалися крила; очі її розвиднювали пітьму в корчмі… - ті очі розвиднювали всю пітьму, скільки її не є світі! А в правиці красуня тримала маленького механічного півника; діти давно закинули його, тому що батарейка сіла, а в Андрія ніколи не ставало часу замінити. На останніх крихтах енергії півник вичавив з клювика «кукуріку» – і замовк.
Але того було досить. Корчмарка заверещала та щосили натиснула Андрієві на потилицю; корчмар гарчав та іклом кресав іскри з кухля, штовхаючи його до Андрієвих губ, але марно. Ікло з мерзенним хрустом тріснуло та переламалося навпіл, кабан-корчмар завищав від болю, схопився ратицями за бридке рило і зник разом із дебелою корчмаркою. Андрієва голова упала на груди, а сам він на канапу, де його спіткав міцний сон. Йому видилося, що він простує Подолом до Лаври разом із іншими бурсаками; сліпуче сонце сяяло в небі, і його відбитки на широкому Дніпрі та незчислених банях Києва сяяли ще яскравіше. Звідусіль линуло гудіння, бамкання та бемкання дзвонів і голоси люду, що метушився вуличками. Київ! – видихнув Андрій та широко посміхнувся всьому навколо разом. Зненацька дужі руки схопили його за плечі, підняли в повітря, струсонули добряче, а тоді повернули та поставили перед кремезним сивовусим запорожцем, який жаліє і любить усіх, як рідних братів, коли п’є горілку або чує пісню, а надто коли чує та п’є. Але зараз був козак тверезий, похмурий і нікого не любив; він трусив Андрія, як грушу:
- А хто буде над дочкою ясного пана сотника в церкві читати?! – і знову безжально трусив Андрія.
- Відпустіть! – заволав Андрій і прокинувся. На якусь мить промайнула перед ним струнка красуня в багатих шатах, криваві коралі на високих грудях і ясні очі, а тоді дружина поцілувала його і лагідно промовила:
- З днем народження, коханий, з ювілеєм!
Андрій вмить усе забув і згадав одночасно, щасливо посміхнувся та одразу скривився:
- Це ж сьогодні батьки до нас?
- Вони не прийдуть. Тато занедужали… зуба вони, от біда, десь зламали, - відповіла дружина, і Андрій потягнувся до неї, і хвиля її русявого волосся оповила його, оповила їх обох і піднесла та понесла кудись, наче крила…
Відсвяткували уродини, як і хотів Андрій: у вузькому родинному колі, необтяжливо для кишені та шлунку. А після гуляли Андріївським узвозом, і Андрій з неабияким натхненням розповідав про Київ під ногами, раз у раз тупаючи ногою. Діти охоче слухали та й собі завзято тупали та кричали: «Мамо, і ти!» – але вона не тупала. Вона йшла Узвозом мовчки та загадково посміхалася.
