Якось восени видався напрочуд тихий день; вітер ущух іще поночі, навіть не вщух, а затамувався, а за ним вгамувався падолист. Місто й собі принишкло, вдивляючись в хмарні небеса, а хмарні небеса лили на місто світло рівне, м’яке, розсіяне – сяйво всепроникне, а не світло, що має певне джерело. Хоча ні – те світло мало своє джерело, а тим джерелом було небо – все, цілком, скільки його є або скільки бачили очі. Я йшов собі вулицею і думав про своє; я так поринув у думки, що помітив і збагнув оту тишу та оте сяйво лише років за три.
Аж раптом дещо привернуло мою увагу. Від могутнього осокору… втім, колись могутнього, а тепер – лишень цурпалка булої величі, відтятої незворушною пилкою зеленбуду разом із омелою, грибами та відумерлими розгалуженнями, – від могутнього осокору з якогось дива відірвався жовтий листок, просто моїх очей пролетів до землі, швидко її досяг, коротко торохнув – ледве чутно, але ж день був напрочуд тихий, і я почув той звук: так лунає збудований з планок і пергаменту повітряний змій, коли руба б’є землю, – і завмер. На сірому асфальті жовтий ромб палав, як ляпас на щоці, полум’янів, як виклик на дуель, і жодного сумніву не було: двірники той ляпас не подарують, виклик приймуть, дуель відбудеться; вину спокутують, а честь відновлять. Але мене вразило дещо інше.
За мить до – ТОРОХ! – зіткнення листка з асфальтом утворилася його тінь; на землю вона впала першою, випередивши листок на якусь безіменну долю секунди. Це справді було надзвичайно швидко, просто блискавично, отак:
жовтий контур у повітрі його відбиток на асфальті стрімке зближення контуру та відбитку торох все кінець
– і жовтий листок ліг на сірий асфальт, а тінь зникла. Я тоді пихато прокоментував цю подію так: для листя це єдина можливість побачити власну тінь – відірватися від гілки, дістатися землі та невдовзі померти (можливо, листя рахується померлим, щойно відірветься від дерева? – не знаю напевно). І лишень років за три, коли я згадав і по-справжньому помітив той осінній день – тиша, затамованість, сяяння небес і короткий політ самотнього листа на зустріч із власною тінню – я спромігся міркувати про ту подію в контексті. В якому? – моє власне життя, який в біса ще може бути контекст для спостережень за природою та взагалі за будь-чим?
Дерева – найбільші мешканці мегаполісу (міста, містечка, села, лісу, суходолу); водночас листя на деревах – чи не найменші містяни. Власне, дерево дуже схоже на людське спільне обійстя: величезна структура, хитросплетення зв’язків і комунікацій, явних і неявних відносин, і безліч листків, що тріпочуть по гілках, деякі понад землею, а деякі – аж онде у височині, всі водночас різні та подібні, кожен сам-один-по-собі на своєму черешку та всі разом – на єдиному стовбурі, живлені спільним корінням, а ретроспективно – з одної-єдиної насінини народжені. Тріпочеться кожне на власному черешку та на своїй гілці, на різній висоті, обернене на схід чи на захід, на північ або на південь, кому як пощастить, всотує світло, п’є воду, бере участь у фотосинтезі, тим підтримуючі життя цілого дерева; втім, якщо одне чи два чи навіть дві тисячі листків відмовляться синтезувати цукор або просто – помруть чи підуть, забрані прикрощами клімату, деревина не всохне, вистоїть, житиме далі; навіть якщо все листя зникне – а восени так і буде – і тоді деревина житиме завдяки спільним, хай і несвідомо спільним зусиллям листя, гілля, стовбуру, коріння та ще чогось неочевидного, невидимого, скороминущому погляду недоступного.
Власне, і листя не бачить того, що зумовлює таку стійкість або в сучасних термінах сталість цілої структури; не бачить, аж доки не відірветься від гілки, не пролетить відстань до землі, а тоді – ТОРОХ! – і зустрінеться із землею. Ось вона, та єдина коротка неповторна мить, коли листя бачить свою тінь; якщо хочете – а я наполягаю! – коли воно бачить себе. Так, я помилявся тоді, три роки тому: для листя це єдина можливість не побачити власну тінь, а побачити себе – у вигляді тіні. Тінь – це все, що встигає побачити та збагнути листя про себе за ціле своє життя; це і є уособлення функції, відіграної у спільному з іншим листям бутті, участі у спільних справах; це є мить усвідомлення власних ролі, значення, форми та розміру.
А тепер те саме в тому самому контексті: нам усім колись також доведеться зустрітися з землею; тінь ми відкидаємо все життя, щойно спинаємося на ноги; колись вона просто пляма під ногами, а подеколи простягається аж ген-ген-ген до самого небокраю або – якщо видертися на яку гору – накриває собою мало не половину видимого світу. Але тільки про зіткненні з землею – останньому та остаточному – ми відкидаємо свою дійсну тінь; то є наші здобутки, що нас переживуть, які живитимуть гілля та коріння нашого людського спільного дерева, хай і несвідомо спільного, вже опісля нашого зникнення.
Ось, виявляється, про що я насправді подумав років зо три тому, коли помітив тінь від листка, яку той відкидає та бачить один-єдиний раз за ціле життя; ось про що, виявляється, я міркував щороку, вдивляючись в жовті заметілі падолистів, прислухаючись до ледве чутного торох… торох… торох… – так лунає збудований з планок і пергаменту повітряний змій, коли руба б’є землю; ось воно все про що.
