В цьому місці розповіді зазвичай знаходиться якийсь всезнайко, який стане виправляти: “Не у Діксоні, а на Діксоні”. І Михайлові доводиться пояснювати, що крім острова Діксон існує порт Діксон на материкові, якраз навпроти всім відомого острова. От саме в цьому Діксоні він і працював мотористом в тому порту. Добу через двоє. Двоє діб, звичайно, не полярних, а календарних. А там - полярки, надбавки, премії й прогресивки та інші страшенно довгі північні карбованці. Саме те, що треба студентові напередодні чергового навчального року, після того, як його через розбіжності у поглядах на музику Бітлз виключили зі “стройотряда”.
У вільні від вахти двоє діб (хоча день продовжувався все той же, бо полярний), Михайло варив супи з супових пакетів в обшарпаному харчоблоці гуртожитку, слухав “Жовтого підводного човна” на роздовбаному бобінному магнітофоні “Маяк”, вештався околицями і стояв у чергах за дефіцитом, яким тут було абсолютно все, бо геть усе, від картоплі до газет, потрапляло на благословенну землю півострова Таймир, подолавши тисячі й тисячі миль на борту пароплавів чи “бортів”. Після цієї пригоди Михайло вже не називав літаків літаками, лише “бортами”. Був в цьому справжній північний шик, якого нам, мерзлякуватим мешканцям субтропіків, не зрозуміти ніколи.
Отож і з тим зальотним метерио... метеоро... одним словом, синоптиком, Михайло познайомився в черзі за горілкою. Хоча ні, за настоянкою “Степовою”: саме в лабаз завезли. Горілка! То було б так гарно, що такого просто не могло статися ще за цього полярного дня. Настоянка то й настоянка, але черга в лабаз вишикувалася нескінченна. До її кінця краще було б добиратися на літакові полярної авіації. По мірі наближення до заґратованого віконця лабазу, де розбитна завлабаз Клава приймала з мозолястих рук полярного пролетаріату їхні довгі карбованці, а її поплічник, вантажник Никодим, видавав безцінний вантаж покупцям у ті ж руки, по мірі просування усіма звивинами та завитками цієї чергової анаконди, полярні пролетарії скаженіли. Саму амбразуру Клавдії вже доводилося брати штурмом, розштовхуючи тих, хто не стояв, тих, хто відійшов на хвильку і втратив чергу, тих, хто “куди преш, повилазило” й інших халявщиків. Якісь геологи, скооперувавшись, вже закидали на голови натовпу під амбразурою свого делегата з грошима, і він потім вихоплював з рук Никодима пляшки настоянки й кидав просто за спину. Жодна пляшка не розбилась, бо пляшці за спиною делегата-геолога впасти було нікуди. Втім, дві пляшки хтось таки поцупив і геологам не віддав. Та що поробиш – усушка й утруска неминуча навіть для алкоголю.
Михайло чесно вистояв у череві анаконди декілька годин, але таки взяв пляшку “Степової”, вичавився з натовпу й задоволено закурив. Не горілка звичайно, але можна буде ввечері в “общазі” трохи розслабитися: з того часу, як його витурили зі “стройотряда”, Михайло принципово не пив, щоб нічим не нагадувати того п’яного комсорга з інституту інженерів гужового транспорту, який витурив його за низькі ідейні якості й любов до ідеологічно чужинських рок-груп. Але зараз його запросили на день народження в кімнату дівчат-тальманш, де мешкала між іншим така собі Любонька, й припертися з порожніми руками було б соромно.
Як колись співали одній відомій в гамериці, але невідомій у Києві киянці, «Любо-Любо-Любонько, цілую тебе в губоньки, за те...» Власне, до поцілунків ще не дійшло, але Михайло потайки на це сподівався. Любаша його відверто підштрикувала й кпинила над ним за найменшої нагоди. А коли його витурили комсомольці, підказала, куди звернутися, щоб не повертатися до Львова пішки.
Більше всього Михайла обурювало, що роздраконивши його вдень на комсомольських зборах за рок-н-ролл, бо тоді в “Комсомолці” саме вийшла розгромна стаття про “Жучків-ударників”, вночі, в своїй окремій кімнаті гуртожитку, де намалювався банкет якихось комсомольських бонзеняток, принциповий корчагінець-комсорг, вимагав від нього заграти на гітарі “Сержанта Пеппера”.
- Це наш кращий гітарист. Давай, Мишко, вріж нашу! “Сержанта”!
Михайло тільки сплюнув під ноги й вийшов. От тоді його і витурили зі “стройотряда”. Навіть грошей на зворотній шлях на материк заробити не дали. Хоч в “бічі” подавайся, трясця їхній матері.
Втім, виявилось, що якщо людину вже закинули аж в самий Діксон, пропасти від безробіття людині цій вже не дадуть. Михайло другого ж дня влаштувався працювати в порту без всяких комсомольців, ще й зарплатня кращою виявилась. А ти кажеш.
В цьому місці розповіді Михайло звичайно згадує про подальшу долю того комсорга, який зараз вибився в можновладці й навіть певний час покерував комітетом сприяння монополіям, і відразу серед слухачів знаходиться якийсь кмітливець, що починає згадувати ту статтю у “Комсомолці”, в якому році її надрукували, перепитує, з якого саме інституту інженерів гужового транспорту був комсорг, бо такі інститути були ще і в Бердичеві, і в Мухосранську, й намагається називати прізвища. Та Михайло залишає ці здогади без коментарів. Він переходить до того, як познайомився з тим метерио... метеоро... одним словом, синоптиком.
- Звідки ти такий? – спитав бородатий синоптик, вивалившись на нього з тієї черги біля лабазу з двома авоськами настоянки “Степової” в кожній руці.
- Який “такий”? – не зрозумів Михайло.
- Ну, по-перше, мужчино, в тебе не тутешня засмага. Тут, звичайно, південний берег, але не того моря. А по-друге, ти вистояв усю чергу, а взяв лише одну пляшку. Вперше такого унікума я в цих широтах бачу.
- Ну, зі Львова я. Мотористом в порту працюю.
- Так ми ж земляки! Я з Донецька! – загорлав бородань.
- Я тут на метеостанції метерио... метеоро... одним словом, синоптиком працюю. Гайда до мене на станцію в гості!
- Михайло.
- Серьога!!! То їдемо в гості, зьомо?
- А далеко тут?
- Близесенько! Он мій всюдихід на нас вже чекає!
Михайло ще не звик до північних масштабів. Він не уявляв, що “близесенько” може означати 180 кілометрів. Тундрою. Хоча, якою там тундрою. В тундрі росте ягель й бігають олешки. А Таймир – це арктична пустеля. Це вже не пейзаж, це вже ландшафт. Місячний. Такі справи.
Усю дорогу до станції Михайло з Серьогою дудлили просто з горла настоянку “Степову” у покритому брезентом кузові всюдихода й викидали пляшки просто через відкритий задній борт. Власне, Михайло лише робив вигляд, що прикладається до горлечка, пив лише метерио... метеоро... синоптик Серьога, але якби якийсь Слідопит у виконанні Діні Ріда або Чінгачгук у виконанні Гойко Мітича мав би вислідидити дорогу до метеостанції, він би те легко зробив, по вішках викинутої в забортну арктичну пустелю склотари.
Михайло все ж закуняв, сидячи на якомусь меторологічному спорядженні, бо проспав прибуття до метеостанції, й Серьозі довелося горлати йому на вухо: “Вивалюйся, зьомо, приїхали!” – всюдихід загальмував перед шанхайського вигляду балком (балок – це будинок такий, парадигма його відмінювання нам з Ерікою невідома). На звук двигуна вже збігалися з усіх закутків метостанції спраглі бородані. Побачивши новоприбулого, бородані лякалися й замовкали, і взагалі були якимись дивакуватими. Мабуть, по горілку до Діксона посилали виключно Серьогу, і бородані встигали остаточно здичавіти і відвикнути від сторонніх людей. Так, майже мовчки, вони й пили потім настоянку у їдальні, сівши усі рядком навпроти одного Михайла. Лише один з бороданів, мабуть начальник, одного разу перепитав: “Моторист, кажеш? Це добре”. Імітувати випивку в Михайла вже не вийшло, бо пили вже не з горла, а розливали по кружках виробництва керченського заводу емальованих виробів, і через деякий час все попливло в нього перед очима й він відключився.
Очуняв він все в тій же ідальні на топчанчику. Поруч хропів Серьога. Нікого з бороданів не було. Михайло зітхнув з полегшенням. Він так і не звик до манери бороданів спілкуватися з прибульцями, перемигуючись між собою після кожної фрази. В пошуках мінералки чи розсолу Михайло переліз до обіднього столу. Перше, на що впав його погляд, був якийсь папірець посеред недоїдків, недопалків та недопитків. Підпис під ним був знайомий. Власне, його особистий підпис. Починався папірець словом “КОНТРАКТ”. В Михайла засвербіло в носі. Він навіть відразу протверезів й три рази перечитав власноручно підписаного документа.
- Серього! Вставай! Що це таке? – розтормошив він нарешті земляка.
- А ти що, нічого не пам’ятаєш? – здивувався Серьога.
- Це контракт на півроку мотористом на дрейфуючій станції. Пригадуєш тепер?
- Якій станції? Що значить - “дрейфуючій”?
- Ну, на крижині. Північний Полюс – 18. Але не хвилюйся. Це лише для початку. Якщо впораєшся, до Антарктиди тебе пошлють на рік. А там ВАЛЮТУ платять!
- Яка крижина? Яка Антарктида? Я на канікулах, мене з універу витурять!
- Так ти ж вчора вже домовився з шефом, що тебе переведуть в арктичне училище імені адмірала Макарова на факультет аерології північних морів. Посмертно. Тьху! Я хотів сказати – заочно! Шеф ще вчора радіограму до Москви відправив, особисто Папаніну!
- Серього! Ти мене у все втравив, ти мене й рятуй. Як мені повернутися до Діксона?
- Так пішов уже всюдихід. Ще вчора пішов. Ми думали...
Михайло одним ковтком пропустив через горлянку майже повну кружку настоянки “Степової”, занюхав рукавом, схопив виделку й з усієї сили встромив її в дошку стола.
- Живим я не дамся. Виводь мене звідси!
- Та не хвилюйся так, зьомо! – почав бігати навкруг Серьога.
- Тут траса неподалік. Давай, підсажу тебе до Діксона, поки бородані не повернулися!
Одягай бахіли, я зараз, тільки ракетницю прихоплю. Тю, ну що ти насправді!
Бахіли – це такі гумові високі чоботи, що одягаються просто поверх звичайного взуття. Втекти без них з метеостанції і справді було б неможливим. Це був не грунт, це була твань. Нога занурювалася в неї майже по коліно, поки не впиралася в тверду вічну мерзлоту на споді. Мерзлота проймала вічним холодом через бахіли, підошву, стельку та вовняний носок. Твань чвакала й засмоктувала іншу ногу при кожному кроці.
- Зараз, зьомо. Он за тим пагорбом в них траса! – заспокоював його донецький Серьога. Михайло почав видивлятися попутку. Але жодних ознак зимника, особливим чином настланої з дерев дороги, якими у цих краях здійснювалося автомобільне сполучення, не було. Серьога або заблукав, або навмисне водив його за ніс.
- Стій, прийшли. Зачекаємо трохи. Будеш? – Серьога дістав за-за пазухи недопиту пляшку настоянки. – Ні то й ні. А я похмелюся.
- Та які вантажівки? Вертолітна тут траса. Зупинимо борта, через півгодини у Діксоні будеш. А ти кажеш.
Наче у відповідь на його слова над пагорбом і справді загуркотіло і просто над їх головами, майже над землею, промчав помаранчевий гелікоптер полярної авіації. Серьога став підскакувати й махати руками, сигналізуючи льотчикам, але “борт” не звернув на його дикунський танок жодної уваги й через хвилину зник за сусіднім пагорбом, залишивши від себе лише брязкіт у барабанних перетинках та запах вихлопу від двигуна.
- Прости, зьомо. Ракету на тобі зекономити хотів, - перестав нарешті скакати Серьога й достав з-під дохи щось схоже на піратський пістолет 17 століття.
- Чекаймо ще.
Наступний вертліт вискочив з іншого боку, з-поза того пагорба, за яким зник попередній. Серьога підняв ракетницю, націлився просто у вертоліт і вистрілив. Вертолітники помітили їх і помаранчевий винтокрил у грохоті й вихлопі завис над ними метрах в п’яти над землею.
- Поганий-мерзький-скверний-бридкий-... – почали своє привітання вертолітники.
- ...нікчемний-ланець-кателик... – звичайно, говорили вони не цитатами з Котляревського, але в українській мові тих полярних слів або зовсім немає, або означають вони зовсім не те, що в північних сусідів.
- ...чого треба? – корисна інформація зазвичай йшла в самому кінці цієї тиради.
- Так тоє ж, - почав Пояснювати Серьога.
- ...Гульвіса-пакосний-престидкий... Візьміть хлопця до Діксона!
- ...негідний-злодій-єретик... ми летимо в посьолок Караул! (Це місце Еріка намагалася автоматично перекласти як “містечко Гвалт”, але яке в біса “містечко” на Таймирі? І який Геволт?)
- За кучму ту твою велику як дам ляща тобі я в пику тут тебе лизне і чорт!.. так передайте його в Караулі на інший борт, я вас знаю! – запропонував земляк Серьога.
Вертолітники, вочевидь, погодилися. Бо з вертоліта просто на голови прохачів випав мотузяний трап.
- Ну все, зьомо, лізь! – скомандував Серьога.
- Звиняй, якщо щось не так!
Михайло вчепився в драбинку і поліз до відкритого люка, швидко перебираючи руками. Перше, чим зустрів його вертоліт, була простягнута гостеві склянка технічного спирту. Але якби ви знали, хто саме її простягнув! Це був пілот, який щойно вже прехилив гранчака, поки його штурман лаявся з Серьогою.
- Караул! – хотілося закричати Михайлові.
- Спокійно, туди й летимо, - відповів пілот і вертоліт рвонув вперед, виробляючи фігури найвищого пілотажу між сопками та горбами. В Михайла забило дух. Чи то від спирту, чи то від мерехтіння кам’яних схилів перед очима.
Він втратив лік часу. Пам’ятав, що хтось його пригощав олениною, хтось знову наливав, хтось передавав його на інший “борт”, а хтось приймав, але всі як один вертоліти летіли чомусь не в Діксон, а все далі і далі від потрібного напряму. Остаточно прийшов він до тями через декілька днів, виглянувши на одному з аеродромів через запотіле скло ілюмінатора. Посеред тундри стояла схожа на сортир білетна каса із заколоченим дошками хрест навхрест віконечком.
- Ну звісно, з цього аеродрому вже ніхто нікуди не літає, це кінцевий аеродром, - здогадувався Михайло. Але якась незрозуміла думка примусила його знову виглянути в ілюмінатор і прочитати “Уренгой 17”. Усе в ньому обірвалося і впало нижче плінтуса, чи то пак – комінгса. Він з дитинства дуже добре знав географію. Уренгой – це вже не півострів Таймир, це вже на півострові Ямал, за дві тисячі кілометрів від Діксона й за десять тисяч від Львова.
Втім, цього разу його передали вже на вантажного літака, що віз якісь труби, бури та інше бурове спорядження, і в Діксон він повернувся всього лише через три доби, але це почуття загубленого серед вантажів та пошти заполярного безбілетного пасажира, безбатченка та безхатченка перед заколоченою касою Уренгою-17 він запам’ятав на все життя.
Першою людиною, яку він зустрів у храчоблоці общаги в Діксоні, була тальманша Любонька.
- Ти де був? Тебе вже шукали, думали замерз десь у тундрі.
- Де я тільки не був, - чесно відповів Михайло.
- Як же я радий тебе бачити, Любонько. Звиняй, що спізнився на день народження. Ми надолужимо.
І вони таки надолужили.
В цьому місці розповіді Любонька зазвичай каже: “Щось ти сьогодні розійшовся, чоловіче,” – і йде на кухню заварювати чай та каву для гостей.
