Опубліковано в книзі Дев'ятко Н.В. Три Кроки до Світанку. Вірші. Проза. - Д.: Видавничо-творчий центр "Гамалія", 2005. - 112 с.
Тіні мляво падали на землю, мов листя, що замерзло ще до зими, сіре, зів'яле. Сонце ще не сховалося повністю за обрієм і його диск, схожий на відкушений шмат сиру або хліба, про який постійно думали люди внизу, завис над рівниною.
Вершники хмаринок мчали, збиваючи небесну блакить до чорних ран і сяючої крові. А нещодавно і на землі лилася кров, і присяги знищити, помститися, кохати до смерті линули до неба. Як швидко про це забули.
А сонце фарбувало вершників у жовтогарячий, червоний, багряний, фіолетовий, який швидко перетворювався в чорнильний колір вселенської ночі. Але ніч у серцях людей внизу була могутніша і непроглядніша, бо для наступної сукні вибрала не чорний, а сірий колір.
Тіні падали, починаючи вовтузитись і рости, і ніякі ліхтарі не були для них перешкодою, бо тіні виявились живі.
Захід запалав невгасимим полум'ям, шукаючи відбиток того чарівного вогню в людських очах. Пожежа розлилася по небосхилу, але люди не здійняли погляди, щоб нею помилуватись.
- Невгасиме полум'я? Справді?
Ніч сміється. Вона вже стоїть на сході, милуючись золотим шиттям на своїй аметистовій мантії. Але то не ніч, інша прийняла її подобу, інша дивиться на свій світ, інша розмірковує, як гарно сяють, догоряючи, золоті зірки на її вбранні. І залишаться лише червоні відблиски зірок, які вічно вмиратимуть, спалахуючи на чарівній тканині її мантії.
Вершники вже не поспішають. У них нема цілі і людей, задля яких вони щовечора і щоранку виїздили на небосхил. Єдине бажання залишилося у вершників - бажання спокою. Бути оповитими спокоєм, який ніколи не розтане, розчинитись у тому спокої, байдуже чиїм дарунком він виявиться, лише б ніколи більше не стояти між світлом і темрявою, лише б забути, як це прекрасно.
- Ніколи більше? Ви справді того хочете? Як і для людей, ваше бажання здійсниться...
Сонця вже нема. Зникло, пішло від нас, зраджене, залишивши тільки останній небесний малюнок, який швидко загарбала собі панна, котра останньою дивилася на сонце.
Вона спускалася на землю, наче невидимими сходинками, кожна з яких - рік. Вона спускалася, щоб непоміченою ходити серед людей, вишукувати те, про що вона мріяла більше за вічність. Вона не поспішала, бо знала, що її царювання поширюється і на минуле, і на майбутнє, на всі віки, на всі серця людські, назавжди.
- Назавжди?..
