Давайте проведемо експеримент. Для цього візьмемо диктофон, і десь хоча б по півгодини – або скільки вийде - занотуємо розмови людей. Будь-кого, і будь-які. Дві дівчини розмовляють у кафе про учорашнє побачення однієї з них. На кухні мати і син обговорюють перспективу влаштування сина на роботу. Дядько у автобусі розмовляє зі своєю попутницею про садівництво. Група молодих людей діляться враженнями, обговорюють новинки смартів, комп’ютерних ігор, і взагалі – новини, які їх цікавлять. Записали? А тепер послухаємо, виділяючи кілька речей, приміряючи матеріал до справи письменництва. Як розмовляють люди?
Тема. Люди часто говорять всі разом, не слухаючи співрозмовника. Перебивають одне одного, відходять від теми, або взагалі тему розмови встановити неможливо – про все і, одночасно – ні про що (найчастіше). Або хтось один затягує довжелезну оповідь, а інші лише піддакують, не в змозі вставити бодай слово. Люди бажають висказатися, вихлюпують емоції, враження, вони живуть у словах, які зриваються з вуст. Розмова – це природній стан людини. Це як дихання. Люди самовиражаються у розмові, слова людини – це її нерозривна і органічна частина. А тема… У кожного своя, залежить від настрою, від попередньої теми, від миттєвого спогаду який майнув.
Давайте ще послухаємо фон, плин розмови. У переважній частині – потік, ніби хтось відкриває кран з водою. Ллється, струменить, або тягнеться патьоком, як з носа… Одне велике речення, без будь яких ком і точок, яке переривається лише тоді, коли його щось перериває. І жодного натяку на короткі, наповнені змістом «тематичні» фрази, ніяких гарно сформульованих запитань і відповідей. Це життя. А у житті – як у житті, так само як на війні – як на війні… Не будемо згадувати про лайки: на відміну від російських українські лайки, усі оті «до біса», «у дупу», і «дідько» - неначе лагідні діти у порівнянні з материми зеками-збоченцями.
Ще слухаємо. Темп. Темп розмови є різним. Буває – строчить, як з кулемета, буває – барабанить, ніби дощ по металочерепиці на верхньому поверсі, а буває, співрозмовники цідять слова по краплі, з великими паузами. Позіхають, чухаються, їдять, п’ють каву… І більшість часу тріщать по телефону. Про що можна говорити по півгодини, годині - не зупиняючись, або зупиняючись лише на те, щоб змінити одного абонента на іншого я особисто не розумію. Ні, можна зрозуміти «дозвонювачів» з коллцентрів, або тих, хто веде перемовини з клієнтами. Але просто так, з подругою або сусідкою… Не розумію про що. Але ми відволіклись. Про темп розмови.
Не буває рівного темпу. Це ніби слід від води, вихлюпнутої зі склянки на підлогу – десь велика пляма, десь маленька, десь зіллялося, а десь розлетілося у різні боки. Рівний темп розмови – ніби вода зі склянки, яка вихлюпнулася рівними смужками або кружечками – так ж вимучена нісенітниця і неможливість. Навіть на допиті. Навіть під час співбесіди. Анкета – це лише письмова форма. Усної анкети не буває.
А тепер, наслухавшись чужих розмов, зробимо для нашої письменницької братії деякі висновки.
Оті діалоги, які ми пишемо у вигляді «він сказав – вона відповіла» не дуже нагадують природні розмови. У більшості випадків – взагалі не мають нічого спільного з життям. Це ніби котлета, яку вирізали ножицями з картону, і поклали на тарілки гостям – пригощайтеся, дуже смачно. Гості пошкрябали виделками… Це ніби зустріч у пінг-понг на першості області, показаний любителям футболу замість матчу «Манчестер – Барселона». Уболівальники, ведучи між собою не дуже цензурний діалог, розійшлися…
Взагалі, будь-який діалог у тексті добряче гальмує розвиток подій. Потрібна дуже поважна причина, щоб читач, замість того, щоб летіти вперед і дізнаватися, що буде далі, вичитував чиюсь балаканину. Читачу хочеться живого м’яса-подій, солодкого вина кохання-пристрастей і гарних (негарних)видовищ, хочеться глибини і співпереживання, а не картонних котлеток і виціджених пігулок. Діалог – це завжди змільчення сюжетних кроків, деталізація, перехід на індивідуальне.
Певне, що всім, хто пише, знайоме оте відчуття, коли тебе пре по сюжету, коли пишеш великі діалоги, летиш до фінішу… Ніби птиця над землею, собі у задоволення. Але птах на те і птах, щоб літати. Полетів – та й полетів, а читач залишається перед сумною картиною пташиного посліду. Треба брати з собою у політ читача, тягнути його канатами, заманювати, затягувати у власні небеса. А це нелегка робота.
Отже. Три слова, які шикуємо перед собою, збираючись написати діалог: життєвість, сюжетна необхідність, точність. Великі майстри дуже часто використовували класичний прийом: давали декілька найважливіших фраз, а все інше розказували авторською мовою. Відомий факт – Дюма(обидва), Микола Яновський-Гоголь та інші полюбляли сидіти десь у корчмі або у таверні, і слухати діалоги людей… У великих майстрів від того було все добре, і вони стали Великими і вміли писати гарні твори. Намагаймося того і ми.
