

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	754
Творів:	11456
Рецензій:	17376

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Щось посереднє між сагою, казкою і фентезі

Скрипаль і фоссегрим

© Віталій Кривоніс, 31-03-2007
Скрипаль і фоссегрим Присвячується Едварду Григу - Як мені знайти фоссегрима? Його голос був крихким. Наче кроки першою кригою. Вже не дзвінкий хлопчачий голос. Та ще не бас бородатого чоловіка. - Не треба тобі шукати фоссегрима, - була відповідь. Мовчанка. - Як мені знайти фоссегрима? – знову запитав він. - Мені конче треба, повір! Чи тобі не втямки?! Вона обернулася через плече. Вона була прекрасніша і сумніша за осінь. Очі як у перелітної птахи. Птахи, якій вже ніколи не знати неба. Він мовчав. А що він міг сказати? Як він міг її втішити чи розрадити? Її, ученицю фоссегрима? Кортіло втекти. Лише б не бачити цих очей. Вона тихо промовила: - Не треба тобі шукати фоссегрима. Повір. І показала руку. Бліду шкіру розривали криві шрами. Звивали руку діви багровими зміями. Од ліктя до кінчиків пальців. - Мене звати Крістен, - вронила вона приречено. 1 Музика завершилася стрибком молодої незграбної рисі. Він соромливо усміхнувся, опускаючи скрипку. Він і сам знав, що сфальшував. На найважливішій грі. А хто не фальшує? – майнуло йому. - То що мовиш, батьку? Спитав – та й пожалкував. Важкі були в батька очі, лунким був його голос. Батько здавався прадавнім, наче море. - Ми – скрипалі, сину мій Вальдере. Ми граємо всюди, куди покличуть. На весіллях у селян й у княжих палатах. За таку гру на сільському весіллі тобі наллють пива й дадуть вівсянки з оселедцями, а при дворі Хлода Олафсона, конунга фритів, подарують перстень і срібла. Та не варто гадати, що ім’я твоє згадають у століттях. Славний будеш лише тим, що ти з роду Вілле Фольгера. І коли спитають: а що то за один, Вальдер син Віглафа, то не одразу і скажуть... Світло потьмарилось. Закортіло розтрощити скрипку. Гепнути з розмаху ногою, щоб – на друзки, у лемент струн, у полум’я і кригу! Щоб старий бовдур схопився за серце і гигнув! Імла настала в душі Вальдера, ярувала доба буревіїв, й тіні сміялися у пітьмі... А старий Віглаф дивився на сина, і все було в тому погляді, чого він не схотів казати. Тобі судилася доля віршеплетів, - казали очі батька, - я пив мед музики з чаші Одноокого, а ти – з його дупи. Не втихне бурхливе море від твоєї гри, не плакатимуть бурштином сосни, не відкажуть скали прибережні. Бути тобі вічно у підмайстрах, не бувати у майстрах, не сісти на лаву вправних! Ти ганьба роду Віллеман, і соромно мені за тебе, сину мій!.. Вголос же старий додав: - Гадається мені, даремно я відпустив твою матінку одну до Хедінсфьорду п’ятнадцять зим тому... Тут вже Вальдер не змовчав: - Поглянув би ти на себе у люстро, батечку, та на мене, і не казав би так! У нас одне обличчя, хіба ні? - Звичайно, ні, - втомлено мовив Віглаф, - це ж дивлячись яке люстро... Чи варто казати, що ображений хлопчисько не втямив тих слів? Вальдер Віглафсон добряче налюрився того вечора. Вперше за своє недовге життя. До блювання й видінь, до свердла у голові і п’яних марень. Він був у тих мареннях майстром смичка, він грав наче бог. Лунала скрипка, скрипка зі старого клену, її переливи летіли понад скелями, понад морем. Буйні хвилі завмирали у захваті – найніжнішої миті світанку, найгіркішої миті заходу… Гордовиті морські птахи схиляли голови, в лісі плакала зозуля, вклонялися вовки, навіть олень, лісовий володар, ходив по траві, опустивши короновану голову у думах. В морі завмирали риби. Вікові камені тихо дзеленчали від безмовного пориву. І сосни ридали бурштином, роз’ятривши печалі... Сам Дельмір, сліпий бог поезії, низенько йому кланявся... - Бач, недолугий старий? – горлав Вальдер батькові. - Це оплески богів на мою честь! Що мені твої слова?! А тоді мара минула, і вечеря попросилася назовні. У голові ревли бурани, розриваючи мозок на кричущі скалки. Із подивом юнак відзначив, що стоїть на скелі, понад морем, а над головою гуркоче чорне небо. Хвилі звивалися кільцями зміїв. Блискавки сяяли на луззі русалок. У гронах піни казилися гидкі ноки, верещали голосом батька: "Saet ofer!", бо хтось тонув, і вилупки з того раділи. Вігтрольди носилися у воді, ревли й безумствували. У подобах чорних коней мчали на берег могутні хнікари, усі в милі, трусили кучерявими гривами сивої піни, та й розбивалися об скелі, щоб відродитися у глибокій безодні... І, звичайно ж, був там фоссегрим, грим-музика. Незримий, грав він на скрипці, грав крижаний буревій, грав шторм і вітер, як Вальдерові не грати ніколи! І пролунав голос із бурливого казана: - Ходи ж до нас, Вальдере-Нездаро! Зроби крок з обриву! Поринь у чорну безодню! Незвідана її глибина, невідома таїна надр морських! Хіба не вабить тебе буря, хіба не спокусливий спокій, хіба ж не солодка та вода, якою ти захлинешся, щоб надбати вічність? Ходи ж, ходи ж сюди, Вальдере, сину Віглафа! І Вальдер пішов. - Гадається, зарано ти йдеш, - почулося ззаду. Вальдер обернувся. Блискавка осяяла чоловіка. Був він худий і невисокий, темноволосий і чорнобородий, і страшний шрам тягнувся від скроні до підборіддя. Червона серка була на ньому, та тільки не знати – чи червлена чорнилом, чи кров’ю ворожою просякнута… - Ти хто такий? – спитав Вальдер зі страху. - Знав я твого пращура, Вілле Фольгера, - хрипко мовив той. - Та тільки не в діда онук. - Брешеш! Вілле згинув за давніх-давен! - Сам ти згинув за давніх-давен! – передражнив привид і харкнув. - Мало розуму в того, хто не слухає фюльг! - То ти… ти мій дух-охоронець? - Недоумок, - пробуркотів той, - я хранитель Равенсфьорда! Раніше я був тут господарем. Не надто мені до вподоби, що твій труп гойдатиметься тут, лякаючи смородом птахів. Іди. Йди додому заливати горе пивом. - Він наш! – заверещали ноки із хвиль. - Хлопче, ходи сюди, не слухай його! Тоді фюльг підійшов до прірви й кинув у хвилі залізного хреста. - Геть звідси! – гукнув він почварам. - Ідіть від берега, ідіть у море! - Ми боїмося! – заскиглили ноки. - Ми потонемо у глибині й загубимося! Море не прийме нас! Там холодно і страшно! - Що мені до того! – заперечив господар. - Ви надто гидкі для моря, та й мені ви не до ґусту! Забирайтеся! Хай море спалить вас! Зарюмсали карлики, бо пекло їм залізо, але й простору китів були вони бридкі. А фюльге мовив Вальдерові: - Ходи звідси! Бажаєш смерті – шукай битви! Та не паплюж хвиль! І такий був переляканий Вальдер блискавками в очах хранителя, що втік зі скелі, тверезий і мокрий. Не спав до ранку. Не рюмсав у подушку. Не тремтів від холоду і жаху. Здивувався - чого всередині так порожньо? Наче порвалися струни... Потім розбив вікно. Вікна були скляні. Розкіш, та рід Віллеман не бідував. Скалки були такі гострі... Вальдер дивився на них і бачив скалки свого життя. Скал древа роду свого. Скьолль-череп. Скьолль – чаша для вина і застольний вигук. Череп гигикав: ніколи не пити тобі з чаші! Було не боляче. Лише гидко. Та вени теж треба ВМІТИ різати... Якось – коли рани на руках підгоїлися – Вальдер пішов. Не прощаючись. А з ким було прощатися? Мати померла позаминулого року від застуди, братів і сестер не було, а прощатися з батьком злякався. Старий почав би глузувати, і тоді пролилася б кров. Вальдер ненавидів батька, та крові його не бажав. Що користі з небіжчика? Тому, хто живий, боляче! В тому, що старий Віглаф глузуватиме, Вальдер не сумнівався. Коли вже батько знущався із сина, коли той почикрижив вени і не хотів жити... Знущався зло і жорстоко. З натхненням. Що робити з раною, щоб загоїлась? Пекти морською сіллю! О, яка то втіха зловтішатися з найближчої людини! Чужинцеві не болітиме, чужинець не шукає розради... Вальдер не подумав, чи будуть тепер його руки такі ж слухняні, як раніше. Коли вже не судилося стати майстром-скрипалем – нащо спритність рук? Він ішов берегом і міркував, чи справді він розмовляв із фюльгом того вечора, чи не ввижалися йому ноки, що кликали у безодню, чи він чув плач скрипки невидимки-фоссегрима? Чи він просто перепив? Як те знати? Кого спитатися? Саги кажуть, що за старих часів море не гребувало казати до людей. За щастя вважалося стріти русалку чи хнікара, а ноки й вігтрольди іноді топили моряків. Не часто траплялися такі зустрічі, та все ж траплялися, і ніхто не казав - мовляв, пити тре менше... Вальдер знав: спитай кого з поселян, хоч і старих – можна відразу втопитися. У драговині. Засміють. Старі часи скінчилися... Одне він знав: там, на урвищі, в годину морської негоди, дещо трапилося. Дещо скінчилося в ньому. Щось урвалося навіки. Порожнеча і мовчанка в серці. Наче в пограбованому могильному кургані. Лишень одне відомо було Вальдерові: ніколи не звідати йому, що ж трапилось... З іншого боку, привид дав йому пораду, яка видалася тоді доброю. Вальдер Віллеман пішов до вікінгів, щоби накласти головою в битві і побачити вкритий щитами чертог. 2 Давно минула доба вікінгів. Не стало грізних морських королів, гордовитих вовків моря, що про них співали скальди. Ті вікінги залишились у сагах: Деор Мисливець і син його Інг’яльд, Хродгар Коханець Відьми та Хьярді Вовченя, Хокон Великий Драккар, Хравен Увесон й Гуннар-конунг, Халльдор Віндсвалль та його друг-перевертень Рутгейр... Ті ж вікінги, які ще зважувалися ходити морем, були ницими полохливими жебракуватими розбійниками. Їх оголосили поза законом. Вони грабували тільки у фіордах. Боялися іти у відкрите море, і не без підстав: благенькі мали судна. Можна згадати і ще підстави, та про них не ведуть розмов, адже забобони вартують хіба кпини. То були вже не вовки фіордів, але вбогі помийні щури... До таких от «вікінгів» і пристав син Віглафа. Нема потреби казати, як зустріли його волоцюги, як насміхалися і принижували. Від рабської долі його врятувало хіба знання пісень: він розважав моряків непристойними вісами. Нема потреби казати, як у бійці при Хьорсеї їхню банду розгепав дощенту хірд королівського ландмана, Свена-ярла, і лише скрипаль ушився звідти, мокрий, переляканий і побитий. Не сподобалося йому на війні. Надто лячно, що буде надто боляче. Його так і не захлиснуло священне бойове безумство, що відчиняє золоту браму Чертогу Вічності. Нічого подібного. Жах не переплавився на лють. Нажаль. Нема потреби казати, як він проклинав усіх духів, асів, ванів і альвів, намагаючись дістатися дому, гадаючи, що гірше не буде. Нема потреби казати, що він помилився. Доки загін Свена-ярла термосив розбійницьке лігво на заході наданого йому фюлька, на сході, коло Равенсфьорду, вирішив героїчно відзначитися інший щурячий вождь, такий собі Карі-хьовдинг. Не лише срібла бажав він – та передусім золотої слави, що не потьмариться у століттях! Нападаючи ж на простих поселян, такої слави не здобути. І тоді він подумав: а що, коли напасти на того, чий рід давній і священний, і жодного разу не зазнав збитку од вікінгів? Тоді вже ніхто не скаже: мовляв, що то за один, той Карі? Бо всім відомий буде його вчинок, справді гідний хіба що бридотного троля чи йотуна! - Хей, добрий чоловіче! В який бік садиба Віллегард? - Дім Великих Скрипалів? А ти хто? Тобі нащо? - Я син господаря, добрий чоловіче! Вальдер Віглафсон! - А! То ти таки повернувся! Не надто багато ти надибав у мандрах, як я бачу! Люди кажуть, не дуже став до ґусту твій вибрик старому Віглафові! - Про те судитимемо ми з батьком. - Гаразд, не гарячкуй. Іди по стежині, на роздоріжжі - ліворуч, знайдеш, як не тупий. - Дякую, добрий чоловіче! - Як батькові в очі глянеш? - Не твоя справа! - Нездаро! Непогано зробили боги, що не можна вбивати поглядом. Так поглянув Вальдер на ґазду, що в того серце защемило. Від жалю. - Вранці ще один питав шляху на Віллегард, - вронив поселянин. - Ти йому сказав? - Авжеж! – здивувався бонд. - Хоч і не до ґусту він мені прийшовся, та все ж не гадаю, що хтось насмілиться зробити шкоду вашому роду! «Що я скажу батькові? – думав Вальдер, ідучи по вогкій хвої. - А й чи треба щось казати? Ми чужі одне одному. Не проситиму пробачення. То є і мій дім! Я не раб! Я одальман, маю право на землю. А прожене батько – то гаразд. Візьму скрипку і піду. За гру на хуторянському весіллі дадуть вівсянки з оселедцями…» У череві забуркотіло, наче в барлогу ведмедя. З кущів пурхнули перелякані зяблики. Вальдер прискорив ходу. «Не відмовився би я од вівсянки! Та й від оселедців, чи тріски, чи хоч...» Наївні мрії урвав сморід горілого. І гамір. Тривожний, перекреслений гортанними гуками. Понад соснами чорнів дим. Вальдер заціпенів. На мить. А тоді побажав тому бондові в зяті троляку. І побіг. Він не тямив, що робить. Лишень божевільне серце гнало його до рідного гніздечка. ...- Хей-йя! То що, музико? Де зарив родове срібло?! У відповідь – хрипкий сміх. Ненависний, холодний як болото. Такий рідний. Умів сміятися Віглаф Віллеман... - Врізати йому «орла»? Хей, Карі, що мовиш? - Не квапся, Хакі. Може, вб’ємо когось із його домашніх? - Кого? Ми ж уже всіх повбивали! - Поганенько дивився, Хакі! Он баба сидить з дитьом. Твоя рабиня, Віглафе? Твоє байстреня? - А що, схоже? – сміється скрипаль. - Ні! – волає жінка, коли її витягають з клуні, - НІІІ!!!! - Що - ні? – осміхається Карі. - Не його немовля чи не схоже? - НІІІ!!! – мати заходиться риданням, сподіваючись розчулити вікінгів. Божеволіючи од безвиході. Хтось вириває в неї немовля. Воно вищить. Не від страху. Від голоду й вогких пелюшок. - Як гадаєш, чи я його піймаю на меч, як підкину на п’ять футів? - НІ!!! – давиться криком мати зі скаженим обличчям, б’ється в ручиськах розбійника... - І я кажу ні, - сміється Карі. - Може, закладемося?.. Ніц не сказав Віглаф - зв’язаний, зранений, колінопреклонений... Тризна круків була навкруги. Попіл, порох, розорення. Чорна курна руїна замість рідного гніздечка, і він – у серці її. Щури розграбували і зжерли його світ. Він стояв на колінах і сміявся, помираючи. - Ну, тепер і справді нема кого вбити, - сумно мовив Карі. - Гадається мені, ти помилився, - гукнув Вальдер, виходячи на галявину. - Ти диви! Цей вже точно його виродок! То як, Віглафе? Скажеш, де срібло? Схилив голову старий Віглаф. І мовив тихо: - Так. Поглянув на сина з ненавистю і додав: - Коли він піде неушкодженим. - Я не піду, - також тихо сказав Вальдер. - То й дурко, - зауважив Хакі. То були його останні слова. Потім люди казали, що сусіди-бонди прийшли на поміч і перебили чужинців. Та тільки ніхто тої битви не бачив, і нема кому про неї мовити. Багряна мара розлилася галявиною. Червоне марево накрило Вальдера, неначе кривавий прибій. Світ скрижанів у тім кривавім маренні. Лють і біль, шал, сказ, вовчий плач, рев вітру, срібло місяця, бойовий танок пращура-ведмедя... Пожежа вибухнула в душі, і родич-ведмідь танцював на галявині, розриваючи дурних щурів на шмаття. Вальдер не пам’ятав, чи мав він ножа або меча. Пам’ятав лише скрипку та смичок. І плакав від погорди й сорому старий Віглаф, бо вчував, як нуртувала кров пращурів у венах сина. Коли Вальдер прийшов до тями, навкруги лежали мертві вікінги. Очі в них були якісь дивні. Що бачили вони перед загибеллю? Хто скаже? Вальдер не відав. Не те його турбувало! - Батько! - Вальдер рухнув на коліна, підхопив Віг лафа. - Тримайся, батечку! Зараз перев’яжу… - Цить! – урвав батько, і зрозумів син, що то найостанніші слова. - Нахилися... ближче... І прошепотів: - Срібло під смерекою. Знайди фоссегрима. Він тебе навчить… коли я не зумів... - Батечку! Та як же ж так... - Присягаєш? - Так... Так, батьку мій. Присягаю! Чи почув Віглаф? Хто скаже? Попіл і кров. І – сміх хранителя Равенсфьорда. - Я поховаю їх, - запевнив він, - усіх. А ти бери срібло і йди. - Я ненавиджу тебе, - прошепотів юнак, обіймаючи мертвого батька. - Маєш право. Ти – останній з роду. - Як найти фоссегрима? - Восени йди за лебедями, що відлітають. Дивись, де вони зупиняються. Раніше один фоссегрим жив на острові Стредсей, на озері Гормсеар. Сподіваюся, птахи приведуть тебе туди. - Я хочу лишитися й поховати батька. - Ні. Я поховаю УСІХ. Тобі не можна цього бачити. Нікому не можна. Тепер іди. Вальдер бажав поставити питання. Не одне. А тоді – вдарити цього чоловіка. Кулаком, ножем, смичком. За його очі. За його голос. За те, що він такий. Вальдер знову бажав безумства, червоної мари, буревію й гніву, щоби, не тямлячи себе... Та він лишень кивнув, узяв скрипку і лопату. І пішов до смереки: в дорозі срібло стане в пригоді. 3 - Юначе, купи козу! - Відчепися. - Юначе, купи козу! - Нащо вона мені? - Чула я, ти декого шукаєш. Так? Вальдер завмер. - Ну що скам’янів обличчям, - загигикала бабця. - Це місто, юначе! То що? Адже ти шукаєш фоссегрима? - До чого тут твоя коза? Бабуся сплеснула руками. - Що ж то за часи! – забідкалася вона, сяючи хитрющими очима. - Ти хоч знаєш, хто то є? - То хто ж? - Купиш козу - розповім! - Спочатку скажи, тоді подивимось. Не те щоб йому було шкода срібла – просто він не уявляв, що робити з такою пречудовою банькатою кізонькою. Майже козеням. Не на смаженю ж... - Такий оце молодий, а такий недовірливий, - удавано зітхнула старенька, - ну слухай... Фоссегрим, інакше грим-музика, зі старовинного роду тролів. Зроду-віку мешкає він на острові Стредсей, бо любить воду. Вигляд має препаскудний, як і всі тролі. Весь у брунатному хутрі, огрядний, вирлоокий, а на голові довгі зелені прядки. Має він хвоста, який весь у лусці. По сім пальців на руках і здоровенну зубасту пащу! Він уміє грати на скрипці. Коли бажаєш навчитися, то приведи йому козеня. Він його змегелить, а тоді візьме твою руку і почне водити по пальцях смичком, допоки не зацібенить кров. Коли хирляве було козеня, то навчишся хіба пілікати. А коли вгодоване – заграєш так прекрасно, що, слухаючи твою музику, підуть навприсядки дерева й завмруть від захвату водоспади... Тепер втямив, юначе, чому не слід іти до фоссегрима без козеняти? Вальдер глянув на кізоньку. Та сумно промекала, опустивши голову. - А без козеняти ніяк? - Ніяк, юначе. - А ти відкіля стільки знаєш, добра жінко? Чи сама бачила? - І не бачила, і не бажаю бачити! - обурено спохмурніла бабуся. - Та тільки люди так кажуть. Я од бабці своєї чула, вона – від своєї. Коли люди кажуть, то це є правда. Коза замекала, і Вальдер усміхнувся: тваринка гигикала на свій штиб. - Дарма ти мені розповіла, - мовив юнак, - бо поганенько годувала свою козу. - А ти, либонь, - збрижилася стара, - забажав грати, як славетні скрипалі з роду Віллеман? - Я останній з роду Віллеман. Жінка пирхнула. - Що ж, - зауважила вона, - кажуть, і Вілле Фольгера навчав фоссегрим. Тепер пирхнув юнак. - Скільки коштує коза? Білі птахи сідали на хвилі озера, наче пелюстки снігу у зимовий буревій. Вальдер здригнувся від раптового холоду, хоч вітру і не було. Острів темнішав вдалечині, за крильми лебедів. Вони пливли туди, немов айсберги – такі ж величні й спокійні. Було холодно дивитись на них і на острів. "Що може вабити їх до лігвища троля?" – подумав Вальдер, крокуючи берегом. Коза похмуро пленталася поруч. - Хей! Ти на Стредсей? - озвав вусатий поромник. - Так. Відвезеш? - Йо. Давай, залазь. Фоссегрим буде радий. Ти ж до нього? - Загалом так, а... звідки... - Хей, гляньте-но! – гукнув паромник. - Він до нашого грима! Ще один! Купка людей вибухнула реготом. - При струменті, ти диви! - А коза шклявенька, шкода дивитись! Шкіра і ребра! - Переказуй вітання троляці! Вальдер кивнув. Вікінги кпили ще й не так. Спитав паромника: - Що кумедного? Скажіть - порегочу. - Багацько вас таких, - мовив вусань, - хто возив м'ясо на острів. Та тільки ніхто ще не вертався звідти спіллеманом. - То що, нема там фоссегрима? - Звичайно, нема. Кажуть, там живе банда якихось рагуляк, що дурять таких, як ти. - А ви, поселяни, чого не наженете їх звідти? - Не дуже тре. З ними веселіше. Та й, до того ж, попит на кіз, - усміхнувся вусань. Вальдер дивився на далекі скелі та на білосніжних птахів. Морозно пересмикнув плечима, сховав руки в кишені. Похмурий образ крижанів душу й тіло. Неначе білі птахи відносили за виднокрай частки його тепла. Мовби незриме морозне сяйво ішло від скель, наскрізь пронизуючи скрипаля. Крадучи теплоту його тіла. - Коли троля там нема, - задумливо пробуркотів Вальдер вустами, що німіли, - то чому звідти так віє холодом? - Яким холодом? – здивувався паромник. - Спека! Слухай, а давай з’їмо твою козу? Вальдер лагідно почухав тваринку за вухом. - А давай з’їмо твою жінку? – в’їдливо запропонував натомість. Паромник розгладив вуса і вже хотів був прикласти нахабу, щоб за борт полетів, але... Випадково зазирнув йому у вічі – і кулак розжався сам по собі. Такі очі паромник уже бачив. Очі сейдмана. Чаклуна. Тому перевізник просто образився і питань більше не ставив. 4 - Гарне ім’я, Крістен, - чесно пробубонів юнак, - а я – Вальдер Віглафсон, з роду Віллеман. Мить вона мовчала. Дивлячись в нікуди. Тоді вскочила і напосілася, наче буран: - То нащо ж ти сюди приперся? Ще й худобу притягнув? Навіщо? Скажи, ну навіщо? ГА? ТОБІ ЦЕ НАЩО?!!! А тоді обернулась, сіла на стілець і затулила обличчя руками. Вальдер стовбичив у передпокої великої садиби на березі Стредсея, спантеличений. Він ніколи не бачив, як плачуть валькір’ї. Йому кортіло закохатися в неї, та не жаліти. Він не умів ані жаліти, ані втішати. А зараз він мав жаль до високої тендітної Крістен з очима перелітної птахи і понівеченим крилом. - Гадається, нема потреби знайомити вас одне з одним, - почувся раптом голос. Він з’явився мовби нізвідки. Немолодий, та ще не дідуган. Весь у чорному, з чорною тростиною в руці. На білій шкірі наочно синіли вени. Худорлявий, трохи вищий за Вальдера. Довге біле волосся хвилею лилося на плечі. Чи то сиве, чи то напрочуд світле – Вальдер не второпав. Сам він був жовтоголовий, у матінку. Обличчя чоловіка було як брила криги на сонці: миттєво мінливе, тож у пам’ять опадає лише іскристе сяйво. І очі: вони здавалися тьмяними, застеленими сірою марою, порожніми. Але то були тяжкі очі. Очі прадавнього моря. "Очі батька!" – із жахом подумав Вальдер. - Що? - буркнув господар. - Чого вирячився? Гадається, не так тобі описували фоссегрима зі Стредсея? Либонь, роги, лузга і вогонь з дупи? - Мені казали, нема тут ніякого фоссегрима. - А сам ти як гадаєш? - Гадаю, що мене підманули. Білоголовий усміхнувся. Так усміхається місяць. - То що ж, будь гостем, чоловіче з роду Вілле Фольгера. - Чи правда, що Вілле вчився в тебе? - Нє. То я вчився у Вілле. - Як же кликати тебе, господарю? Не фоссегримом же? - Ні. Просто Грим. Це ти привів козу? Дарма. Я не харчуюся м’ясом. Відпусти її. - А чим же ж ти харчуєшся? Адже ти троль? - Я троль, - кивнув Грим. І додав із гідністю, - та передусім я північанин. Я надаю перевагу рибі, як і люди заток. Коза радісно замекала. Вальдер почухав потилицю. А Крістен лячно загигикала. - Я маю справи, - попередив Грим. - Відпочинь, Вальдере. Повернуся ввечері - побалакаєм. Крістен, мила, не сумуй. І зник. - Від тебе смердить, - повідомила Крістен, - ходімо до лазні. Тобі сподобається. - Я... е... дякую, та... а раптом ти маєш мстивих родичів? - Не будь недоумком, - втомлено мовила Крістен, - ми у домі фоссегрима. Втямив, нє? Все, родичі лишилися там, за озером. Більше ніц нема. Не дуркуй. Йому сподобалось. Потів вони сиділи, загорнувшись у рушники, й пили скір. - То нащо ж ти сюди прийшов? – спитала вона. - Хіба дар спіллемана у тебе не в крові? - У тім-то й справа, що ні... І він розповів їй, у чім справа. Вона поглянула на нього інакше. Як на свого. Як на брата. - Чому ти сказала, що мені не слід шукати фоссегрима? Вона озирнулась. - Він... він з роду тролів. Він сама жорстокість. Я привела йому козеня. Він його оглянув, та не прийняв. Тоді... – голос зірвався. Очі вогко блиснули. Вальдер торкнувся її оголеного коліна. - Не бажаєш – не кажи. Вона усміхнулась. - Дякую. Та коли не розповім хоч тобі - збожеволію. Дарма ти сюди прийшов... І продовжила. - Він поводив смичком по моїй руці, доки не полилася кров. Тоді смичок спалахнув, і полум’я побігло по моїх жилах. Моя кров палала. То не поезія. То такий біль... Такий солодкий біль... Як ненависть. Розумієш? Тоді він дав мені свою скрипку і звелів грати. І я заграла. А те козеня... Воно зайшлося скакати під музику. Я грала, воно скакало, і ми не могли спинитись. Я бачила, як воно страждає. І грала. Я була буревієм, розумієш? А козеня померло. І тоді Грим засміявся. Скажено. Лячно. Зло. Так, певно, хіба круки сміються. Тоді він заграв. І мертве козеня воскресло. Ожило. Його серце не билося, воно не дихало й не бачило. Та воно ходило, стрибало, мекало. І знаєш... На мить мені це сподобалося. Вальдер не знав, що мовити. Від тих слів віяло кригою. Він обійняв Крістен. Без слів. - Він забрав у мене душу. Вогонь. Я можу грати. Та я з того не радію. Я не можу. Це мертве козеня. Мерці. Всі. І я сама. Холодна мряка. Я пам’ятаю, що мала вогонь. Той вогонь змушував мене грати. Все краще й краще. Тепер я граю краще за море. Та я плачу про свій вогонь. Мене нема. Я бачила, як моя музика вбиває людей. - Бачила? Де? - У Крижаному Люстрі. Сутеніло зарано. Бузкові хмари зжерли зорі й місяць. Чорне небо розкраяли вогняні патьоки заходу. Багряні відблиски звивалися на воді, красили біле пір’я лебедів княжим багрянцем. - Красиві сутінки, - промовив фоссегрим, виходячи з-за брили на березі. - Я тут не для того, щоб милуватися сутінками, - відказав крук, що сидів на іншій брилі. - Той, що надіслав мене, питає: хлопчисько тут? - Так. Щоправда, не знаю, навіщо. Я йому не потрібен. Та й він мені. - Як гадаєш, він витримає? - Гадаю, так. - Той, що мене надіслав, гадає інакше. Ти не маєш бажання перервати заклад? - Нє. Перекажи хранителеві Равенсфьорда: хай готує розплату. - Той, що мене надіслав, звелів переказати: вчора прибув Кальмі Без Обличчя. Прибув за тобою. - Тоді твоєму господареві нема потреби турбуватися про розплату. Небагато я маю часу, щоб її отримати - Ти не бажаєш знати, хто найняв Кальмі? - Ні. Червоні звивини заходу остигли; лебеді стали чорними, стали частиною ночі, як і крук, чий політ був довгий. Крук летів до Равенсфьорду. Він прийшов морем. На білому човні з чайкою на носі. Прийшов з Країни Білих Альвів, з острова на північному сході. Прийшов, щоб убити фоссегрима. Він мчав на коні крізь ліси й болота, гори й верескові пустирі. Його сріблястий кінь був легшим од вітру; він летів, майже не торкаючись землі. Високий вершник у червоному плащі поверх білих шат. Вершник у срібній масці. Колись він мав рід, нарід, родину. Колись він мав ім’я. А тоді в нього все забрали. Тож він їхав не стільки відробляти замову, скільки мститися. І мало гарного могло статися з тим, хто став би в нього на шляху. 5 - Диви, Вальдере. То і справді було люстро. Здоровенне прямокутне дзеркало з чорної криги. Вальдер торкнувся поверхні. Гладенька, ковзка і холодна. Пекуче холодна. - Грим, звичайно, заборонив мені одчиняти ті двері, - повідомила Крістен, - але я позичила в нього ключа. Гадаю, він не засмутиться. - Не сказав би, що Грим випадково дозволив тобі сперти в нього ключ, - відказав Вальдер, - не надто він схожий на дурка. - Та вже ж, не схожий. - Отже він бажав, щоб ми зазирнули в люстро. Це пастка. - Злякався? - А ти - ні? - Я дівчина. Мені можна лякатися. - Не надто ти схожа на лякливе дівча. Вона мовчки підійшла до крижаної стіни майже впритул. Глянула. Довго і мовчки дивилася. Тоді заплющила очі. І Вальдер дивився на кригу. Він бачив Крістен. Бачив зсередини, мов би її очима. Бачив її душу. Чув її спомини. Дитинство у занехаяній халупі в стольному граді Хлордвіку, юрбу братів і сестер, завше обірваних, брудних і голодних, як і вона сама. Хворих на вся відомі болячки. Як і всі сусідські діти. Злидні, побої, жебрацтво. Крадіжки. Сморід. П’яненькі батьки. Які ніц не вміли і нічого не навчили Крістен. Їй пощастило. Вона була гарненька і могла стати бордельною дівкою. Їй не пощастило. Якось вона почула, як плаче скрипка: на сусідній вулиці було свято. Вона захворіла. В неї з’явилася мрія. А тоді мрія справдилася, та щастя це не додало. - Це Люстро береже почуття всіх людей, - мовила Крістен, відкривши очі. - Це страшна зброя, - зауважив Вальдер. Його трусило дрібним трусом. - Тому я тут. Музикою скрипки я можу підібрати ключа до кожного серця. Адже я знаю – чи можу дізнатися – усі бажання й пристрасті. Це всевладдя. Я боюся себе. Уяви, що я накою, коли вийду в світ? З таким умінням і знанням? Він уявив. В Люстрі помирали люди, а Крістен грала в колі вогню – висока, біла холодна, і крижана усмішка нівечила її обличчя. Лише в очах нуртував вогонь. Та й той - чужий. - Ти вбиватимеш із заздрощів, що вони мають вогонь, а ти - ні? – запитав він. - Так, - спокійно відказала учениця, - тож тобі краще йти звідси. І ніколи не вертатися. І тут Вальдер розреготався. Від жаху. А тоді мовив: - Крістен, побудь зі мною. Це ненадовго. Поможи мені. Я не зможу – один. Він, не відриваючись, дивився у Люстро. І думав про батька. Вона була поруч із ним. Старий Віглаф грав. Він був несхожий на себе. І вже тим паче Вальдер не був на нього схожий. Старий грав музику сорому й скорботи. Він соромився сина . І себе. Музика плавилася, лилася зі струн пекучими краплями бурштину. Плавився образ батька. Він був схожий на лелеку, що самотньо застиг на верхівці пагорба на повню. Клин відлетів. А він не може. І ніхто не візьме його із собою. Ніхто не поверне йому неба. Вальдер вдивися у себе. Нічого спільного. Геть нічого. Неначе чужі. Вальдер був щеням. Ображеним, галасливим, злобливим. Беззубим і від того ще злобливішим. Потім спалахнуло багряне марево, що поглинуло руїну батьківського дому і пам'ять Вальдера. Він дивився серцем батька. Вальдер грав. Не у п’яних мареннях - насправді. Грав як бог. Як сам фоссегрим! Спершу розбійники реготали. Тоді - злякалися. Потім не могли й кроку ступити. Не могли дихати. Жах клекотів у них гейзером. Він бачив себе. Серцем батька. Він був високий і чорний; і тіні метушилися навколо, принижено виючи. Він був тінню і володарем тіней. Вогонь палав на струнах. Чорний отруйний вогонь. Без диму. Його лице - крига. Сонце виблискує на ньому, та в пам’яті опадають лишень райдужні іскри. Очі здаються порожніми. Але там лютує осінній вітер, погибель мореплавців. Море ненавидить осінній вітер. І кличе його вічно. Його волосся струменить на вітрі, наче павутиння восени. Горе тій мусі, що сяде на неї. Вальдер похолов. Він був - фоссегрим! То он що бачили вікінги перед загибеллю! Князь павутиння й тіней, тоскного нічного виття і ревіння буранів, Вальдер Віллеман убив їх усіх. Він наказав – і їх не стало. Старий Віглаф грав. Він помирав. Тепер то була музика погорди. І турботи: хто може помогти фоссегримові, окрім іншого фоссегрима? Лелеці повернули небо, і він рушив на південь, у країну стародавніх пращурів. Там він чекатиме свого сина. « - Поглянув би ти на себе у люстро, батечку, та на мене, і не казав би так! У нас одне обличчя, хіба ні? - Звичайно, ні, - втомлено мовив Віглаф, - це ж дивлячись яке люстро...» Крістен стояла поруч, тримаючи його руку. Вони стояли перед люстром, і не було сил ані волати, ані плакати... 6 Фоссегрим повернувся пізно. - Прошу до столу, - сухо запропонував він, - Крістен, сьогодні твоя остання вечеря у цьому домі. Прощальна вечеря на твою честь. - Але... – вона розгубилась, погляд полохливо заметушився. - Я не готова, я ... - Ти не можеш сидіти тут вічно. І я не можу. Все, заспокойся. Ходімо. Вечеряли у напівмороці, при свічах. В могильному мовчанні. Повітря було важким, наче грозове небо. Крістен не доїла. Вибачилася й пішла. Вона знала, що їй тут більше не місце. Вальдер сидів, утупившись в тарілку. Фоссегрим цмулив вино, дивлячись просто у ніч. - Дякую за частування, - мовив Вальдер. - Я знаю, що ти дивився у Крижане Люстро, - відказав Грим, - хоч і заборонив Крістен до нього наближатися. - Ти її за це женеш? - Ні. - Тоді за що? - Не твоя справа. Скажи, нащо ти прийшов? - Я нездара. Я останній з роду великих скрипалів. Я обіцяв батькові. - У Люстрі ти бачив, що ти не нездара. - Так. Але... - Не дуркуй. Ніхто з живих – не нездара. В кожному палає вогонь і шумує море. В кожному, затям. Інша справа – розпізнати в собі кригу і полум’я. Це і є чари. - Ти можеш навчити мене цих чарів? - Я візьму вельми дорого. - Що ти візьмеш? - Все. Й нічого. Не знаю. - Ти неправильний фоссегрим. - А ти неправильний скрипаль, - відповів Грим. Тоді зітхнув і посміхнувся. На диво тепло й сумно. - Я заклався з хранителем Равенсфьорда, що ти витримаєш. - Заклався? На що? - Цього ти ніколи не дізнаєшся. - Нащо ти мені розповів? Це частина випробування? - Так. Послухай ще. Ти – останній зі свого роду. Я - також. Я останній з фоссегримів. Моя музика – як і музика роду Віллеман – іде з прадавніх часів. Прадавні часи скінчилися, і те, що в них було, йде. Тому тобі важко дається музика. Тому в мене не вірять. Втім, не знаю. Нині час інших чарів. Ви маєте їх віднайти. Інакше... ви підете зарано. Ми чесно намагалися вам допомогти , коли настала наша остання година. Чи відомо тобі, наприклад, що у стольному граді Хлордвіку до Війни жили тролі? Трольдхольм, Гора Тролів, так звалося те місце. На схід від основної частини міста. А інший шматочок міста звався Двергард, бо там жили тільки дверги. В домі Альвхус жили білі альви. Так, ми сумирно уживалися. А нині... Дверги поховалися в гори, альви пішли на північ, тролі вкриваються мохом на прибережних скелях. Це моя остання ніч. Завтра я помру. Я його відчуваю. - Кого? - Кальмі Без Обличчя. Він із тих, хто не хоче йти. Він надяг маску і відрікся від себе. Колись ми, тролі, сильно його образили. Під час Війни. З тих пір він переконує себе, що мститься. Але він просто боїться піти. - А ти не боїшся? - Боюся. Та я піду. Тому це для тебе прощальна вечеря, не лише для Крістен. - Скажи, чи можна допомогти Крістен? - Не знаю. Про це ти дізнаєшся сам. Ви – діти богів. Ваша доля відома. Дай руку, я навчу тебе управлятися з власним вогнем. Блиснув чорний смичок, ковзаючи по пальцях скрипаля. Рука заніміла. Було не боляче – лише гидко. Смичок ялозив усе швидше. Полум’я свічок грало в очах Вальдера. У погляді фоссегрима була сіра морська крига. Він не боявся піти. Він боявся – не встигнути. Смичок розкраяв шкіру. Кров із розкраяних пальців мерехтіла у мороці. В душі Вальдера народжувалася музика. Юнак узяв свою скрипку. Але дуже боявся опустити смичок на струни... Прочинились двері. У вітальню вдерлися вітер і блискавка. На порозі в ніч стояв високий мандрівник у червоному плащі. Прекрасна маска нівечила його лице. За його спиною хлопала крильми й ревла самотня осіння буря. - Ну от і все, фоссегриме, - мовив гість. Голос його дзеленчав сталевою тятивою арбалета. - Привіт, Кальмі. Вина? – запропонував господар. - Прощавай, Вальдере, - мовив Грим, ідучи назустріч гостеві. Кальмі дістав із піхв меча. Вальдер на мить забув про скрипку і про пекучий біль, що прийшов у пальці. Бо клинок був не сталевий, не срібний і не золотий. То був тонкий та гострий сонячний промінь. Бо ж відомо, що навсправжки троля може згубити лише сонце. - Ти не захищатимешся? – здалося, Кальмі здивований. - Яка різниця? - І справді, - мовив альвін, здіймаючи клинок. - Ні! – загорлав Вальдер. - Не смій, спинися! СТІЙ!!! НАВІЩО?!!! - Не твоя справа, - мовив Кальмі. І вдарив. Клинок знайшов серце фоссегрима. Грим усміхнувся, а тоді зареготів. Його очі сяяли, він був щасливий. - Грай, Вальдере! Грай! – гукнув він радісно, а потім розсипався купою обсидіанових уламків. Бо після смерті троль стає каменем. Кальмі вклав меча у піхви. - Гадається, дарма ти це зробив, - промовив Вальдер голосом батька. А тоді - заграв. 7 Знайоме червоне рядно завісило очі, багряний прибій накрив з головою, шукав виходу крик, клекотіли лють і біль. Та це була холодна, залізна лють і крижаний, солоний біль. Він нічого не забував, як минулого разу. Він грав, та то була не гра – то було життя. Не хмільна примара, не придуркувате безумство. Не підміна слів, снів і почуттів. І не безсиле клацання зубами, породжене заздрістю і жагою влади, чого так боялася Крістен. Багрянець крапав на струни, займався вогнем, та не обпікав. Лилася музика, народжена з крові, полум’я і криги. Буря була в очах Вальдера; і драккар, його власний драккар, летів крізь самісіньке око тої бурі. Це було страшно, це було прекрасно і це було вічно. Музика сповивала скрипаля. Звуки звивалися кільцями зміїв, кільцями золота королів і кільцями локонів королев. Дзеленчало срібло дзвоників на ґринджолах Королеви Зими. Дзеленчав сміх фоссегрима – з тих далеких часів, коли він ще міг сміятися від щирого серця. Та, звичайно ж, Вальдерові вчувався передусім інший голос. Колись ненависний. Хрипкий. Такий рідний і милий. Голос батька. І тоді Кальмі закричав. Убивця вихопив меча – звичайного, сталевого – і кинувся на скрипаля. Той лише розсміявся. І змінив ритм. Кальмі спіткнувся, припав на коліно. Застогнав і піднявся ривком. Зробив три кроки - незграбних, п’яних. Бурливий потік звуків струменів крізь нього, збивав з ніг. Червоний плащ тріпотів, як на вітрі. Кальмі здійняв меча, зробив крок і вдарив. Клинок переломився у польоті. Правиця альва почорніла, спеклася. Маска не ховала ані злоби, ані страху в його очах. Вальдер його не бачив. Скрипаль зменшив темп. Він грав повільно, велично, і музика текла чорним підземним потоком. Рікою мертвих. По якій пливе чорний лебідь. Чорний лебідь співав у руках Вальдера. Тяжкий потік збив Кальмі, потягнув його геть. Той верещав, катався, намагаючись підвестися. Нарешті зібрався і кинувся був до дверей... - Куди налаштувався? Ми тебе не відпускали! Крістен взяла скрипку мертвого фоссегрима. Стала поруч із Вальдером. І вони заграли удвох. Тільки коли Вальдер сам грав війну, то удвох вони грали кохання. Двері зникли. Кальмі став на коліна. - За що? Навіщо? – хнюпив він. - Не твоя справа, - відказав Вальдер. А тоді Кальмі тремтячими руками зірвав маску. Під нею було сонячне світло, та не було обличчя. Маска поплила у повітрі до скрипалів, розсипаючись на сріблястий пил. Вона не доплила. - Смерть за смерть,- мовив Вальдер жорстоко. - Пішов він, іди й ти. Кальвін надбав лице. Ім’я. Пам’ять. А тоді перетворився на звуки музики, яку грала Крістен. Одна. У тиші. Буря завмерла від захвату, слухаючи її. Ранок був сірим. Та то була сіра сталь, дзвінка й гостра. Як очі щасливого Грима. - Нам його не воскресити, - мовила Крістен, - а я ж йому винна. Коли б не він – я б не пройшла це випробування. Чи він знав? - Хто скаже?.. Нам його не воскресити, - мовив Вальдер. Мовчання. На честь великого учителя, якого більше нема. Озером пливли лебеді. Коза жувала травичку. Останню травичку того року. - Ти тепер куди? – спитав Вальдер. - Не знаю. А що, маєш думки? - Я збирався до двору Хлода Олафсона, нашого дорогенького короля. - Навіть так?! - То є честь для Хлода. А ще більша буде честь, коли ми будемо удвох. Вона здивовано й радісно глянула йому в обличчя. Він сором’язливо опустив очі долу. - Чого дивишся? – майже прошепотів юнак. - Я кохаю тебе... Либонь ще не помітила... Потім раптом підвів погляд, взяв її долоні в свої та поринув у її чудові очі. - І ще, Крістен. Мені набридло грати війну. А грати кохання ми можемо лише удвох. Тепер засоромилася вона. І лебеді благословили їх, вихором линучи з озера в небо, осипаючи закоханих скрипалів білим пір’ям. Лебеді відлітали. І музика скрипки лунала слід за ними. Що ж трапилося з козою? А нічого. Вони взяли її із собою.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Сказання північного моря (раджу прочитати)
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Дев’ятко, 17-04-2007

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Ігнатюк Віталій, 04-04-2007

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ігор Скрипник, 31-03-2007

Сага січеславського скальда
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Камаєв Юрій, 31-03-2007

Згенеровано за 0.0580220222473 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Скрипаль і фоссегрим

Сказання північного моря (раджу прочитати)

[ Без назви ]

[ Без назви ]

Сага січеславського скальда