Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43649
Рецензій: 85081

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Панянка доля

© Михайло Нечитайло, 03-11-2015
Щось років зо два тому, ще за царя, до революції, Свирид з батьком привезли до міста на торги двох забитих кабанчиків. Тоді ж якась підстаркувата, зсушена та коричнева, ніби узварна груша, циганка причепилася, мов затята: «Дай та дай шматочок сала». Батько довго протистояв жебрацьким надіям циганки, але не встояв, упав, мов підтоплена потопом хата, різонув ножем по салу, відкраяв шматочок, кинув у замурзані жебрацькі руки.
- Ти хоч долю хлопцеві нагадай, - кинув сердито, - бо сало хоч і мастке, а задарма теж поперек горла стане.
- А що ж там гадати, - розкрила беззубого рота циганка, - як у панича одна доля – панянка.
- Та невже? – аж спохопився Свирид.
Циганка не відповіла, понесла здобуте сало своїми циганськими стежками, але Свирид уже розтанув  від  її  слів,  ніби  свічка  від  невеличкого вогника на своїй маківці.
Бо та напророчена циганкою панянка вже другий рік мне парубоче серце, ніби коноплю на мичку, тільки полотно не тчеться, бо панянка - вона і є панянка, пана фабриканта Терезюка дочка Ольга, вона далека й недоступна, як гора край світу, що хмар сягає, а він, Свирид, селюк селюком, ото й близькості тільки його до Ольги, що піднарядився до пана раз на тиждень за плату конюшні чистити, ото й надій лишень у нього, що в того метелика дурноголового, котрий з якогось дива розбуркався серед зими, всівся, поморозивши вуса, на обмерзлій гілочці, розпустив немічні літнього покрою крильця та гордо намірився, кілометри степу й морозів долаючи, гори сягнути-таки.
Охо-хо… Але ж циганка ясно сказала: доля твоя, хлопче – панянка.
Певно, не такі вже й немічні в метелика крильця.
Тож і насмілився Свирид якогось разу розмову почати.
- Панянко, - гукнув, як мимо конюшні йшла, - у вас билинка до капелюшка вчепилася, дозвольте здмухнути.
Геть і крок ступив, і руку простяг.
- Стій! - зупинила нагло. - Не наближайся, бо від тебе гноєм за версту тхне, а я - в гімназію на бал.

Розікрала панських коней, спалила конюшню революція.
Радів Свирид - не буде панів, панянок і селюків, усі рівні будуть; тож підійде Свирид до Ольги, на коліно стане, руку простягне, а з нею й серце - на, бери, дівчино, пригортай до свого; бо то люди маєтностями та грішми стіну між нами звели; а Бог - він єднає, він стін не признає, руйнує їх затято; бо всі ми - Божі діти; всі ми - рівня.
Здибав дівчину серед вулиці вечірком, як і задумав, на коліно став.
- Я Свирид,- представився для початку.
- А-а, той, з конюхів, - упізнала. - чого тобі?
- Хотів сказати, - мовив, - що революція нас уже врівняла, тож можу зізнатися, що вас кохаю.
- І з яких же ти будеш, Свириде? - нахмурила брови.
- З простолюдинів, то й що? - ледь не образився.
- А я, по-твоєму, хто? - поцікавилася.
Хотів сказати: «Оля, кохана, рідна, дорога», а вилетіло кляте-прекляте, звичне:
- Панянка.
- Отож-бо, - наголосила й розтанула, як завше, в нездоланній млі.
- На дідька й революція робилася, - грюкнув кулаком по бруківці, аж шкіру здер зі щиколоток, Свирид.
Одне лише заспокоювало: давнє циганське пророцтво, що в нього, панича, одна доля - панянка.
Незалежно від усяких революцій.

Спопірвали червоні кіннотники серед степу тарантаса. Пана, що кирпу гнув, пристрелили, підстаркувату пані, аби за паном не тужила, шаблюкою рубонули, а панянку молоду та гожу в живих лишили - наближався вечір і кіннотники потребували розваги.
Серед терну колючого під кущем ліщини малося розігратися дійство. Четверо кіннотників, відпустивши пастися коней, прагли дикого меду, тільки п’ятий, навіжений, дико гладив віти терну, мов то не колючі їжаки були, а ніжні кетяги квітів.
- Хлопці, - промовляв, - не можна, це моя доля.
- Ото, - реготіли хлопці, - долю між панства вгледів. Чом же не до білих, а до нас прибився?
- Бо з простолюдинів, із селян я, - роз’яснював. - Але вона, - вказував на панянку, - вона моя доля.
- Це правда? - нахилився до долі командир ватаги.
І вона, нажахана та розпатлана, оточена чотирма гнилозубими здорованями, крикнула до того, п’ятого, єдиного на весь світ простолюдина, що прагнув омити в її панській крові не хтиві свої тілеса, а виключно душу, крикнула:
- Так, так, так!
Та це, на жаль, не вразило ні командира, ні його поплічників, бо вони тільки промовили:
- Ну-ну.
І дуже навіть не руками пасічника потяглися до вулика.
Та не люблять бджоли чужих на пасіці. Смертельним боєм вони б’ють у чоло нападників, кидають їх долі й не дають жодного шансу на подальше існування.
Він, п’ятий, покаліченою колючим терном долонею стискав рукоять маузера, з дупла якого вилітали колючі чи то бджоли, чи кулі, й жалили його товаришів, жалили миттєво, несамовито, лунко, що, стривожені тою дзвін-луною, тільки схарапуджено іржали коні неподалік та чорна кострубата смерть, котра чигала за терном, аби відділити після медопою ніжну душу панянки від розтерзаної плоті, натомість сплюнула спересердя та потягла у вічність чотири грубі мужичі душі.
- Отак, панянко, - мовив після відходу кострубатої Свирид, - недарма мені пророчили, що ви моя доля.
І вона не пручалася, пішла за ним до коней, вибрала двох найкращих, умовила тікати з нею на південь, до своїх, до білих, і поніс їх вихор запиленими степовими дорогами, де згубилася клята панянка, а залишилася тільки Оля, Оленька, рідненька.
Хто мався жити, бо хотів любити, хто мався любити, бо хотів жити – по-всякому твориться доля, як вона доля.

Десь позаду лишилися червоні загони й махновські ватаги, а південні дороги таки довели Свирида й Ольгу до обіцяних нею білих.
- Нарешті ви, ви, рідні, - витирала вона брудною долонею сльози радості, здибавши першого білогвардійського офіцера. - Дійшла,  дійшла-таки.
Свирид, звісно, тої радості не відчував, навпаки, важкий смуток оповивав душу, бо знову прибився до знаті, до панів, до всього того, чого недолюблював у душі, прибився, мов у недоброї пам’яті минуле повернувся. Мабуть, геть і духом занепав би, якби поряд не вона, Оленька, рідна, єдина, заради якої не те, що в минуле, в пекло ладен лізти.
- От і все, Олю, скінчилися муки, - всміхнувся до коханої.
- Не Олю, панянко, - вчув у відповідь.
Спершу не второпав, за жарт прийняв.
- Олю, - простягнув руку.
- Не наближайся, - гримнула, - смердить від тебе, а мені -  на бал.
- Чим смердить? - витріщився. - На який бал?
Та й схопив, притягнув до себе дівчину, як там, у степах, де якщо їх і могло щось роз’єднати, то хіба люта нагла смерть.
Але кохана, дарма, що не відмилася ще від доріг, що брудна була така ж, як і Свирид, вона виривалася з обіймів, бо вона вже була панянка і їй потрібно було на бал.
- Олю, - не вгавав, не відпускав її простолюдин, - я ж тебе люблю, - линув, мов лебідь.
Та хіба птахів пускають на бал.
- Я - панянка, - вона ж хотіла втовкмачити йому це в неотесану його натуру, а він  не сприймав, прилип, як реп’ях, не відпускав, не мав навіть наміру відпускати.
- Олю, - стогнав,
- Панянко, - вчила.
- Олю, - не міг навчитись, - а як же степи?
- Жити хотіла, - шепотіла, -  то й мусила з простолюдином...
- Та яка різниця, хто я, - рвав душу, - коли я тебе кохаю і ти - моя доля.
- Хто тобі це сказав? - аж усміхнулася.
- Циганка, - кліпнув очима. - Тож нікуди тобі від мене не втекти.
- Та я Терезюків дочка! – мовила гордо. -  А ти хто?... – кинула зневажливо й пішла геть.
Він знову був ніхто, він залишився сам у чужому світі, до якого й прибився на хвилях безнадійного кохання.
Одне тримало - циганське пророцтво. Ходив під освітленими вікнами палацу, де й серед війни панство справляло бал. І запримітив за вікном її, єдину. Якийсь вусань-офіцер жебонів їй щось на вушко.
Не стерпів. Не стерпів, як тоді, серед терну, витяг з-за пазухи завчасно прихованого маузера, дочекався, коли вусань з Ольгою вийшли з палацу на свіже повітря, підійшов до пари майже впритул.
- Добридень, панянко, - мовив.
- Чого вам, юначе? - набундючився офіцер.
- Кохання, - видихнув і майже впритул вистрілив офіцерові в лоб.
Довкола було море офіцерства, смерть була неминучою, тож викинув за непотрібністю пістоля геть.
Ще відчув, як у спину вп’ялися зо три кулі.
- Панянко, - провів рукою по дівочій щоці й повалився додолу.
Серед хаосу й біганини стояла панянка над двома тілами та думала, кому закрити очі - пану чи простолюдину. Опустилася на коліна й закрила Свириду.
- Оля, - ще встиг прошепотіти.
Задумалася на мить.
- Ні, -  заперечила, - таки панянка.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юлія Хотин, 06-01-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 07-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 04-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 04-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 03-11-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.48217415809631 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури
Реклама: http://moneyfind.ru/zajmu-dengi-pod-procenty/

Що почитати

Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …
«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …