Моя рідна мова. Скільки разів я чула цей вираз, але майже ніколи не задумувалась над реальним змістом цієї фрази. Рідна – від слів «рід», «рідня». Мова, якою розмовляють всі знайомі, близькі, друзі. Українська мова. Стоп!? Розмовляють? Чи - балакають? Так, так, так…Щось я заплуталась. Чогось я не поняла. Чи - не зрозуміла?
Повертаємось назад: в школі ми розмовляли нашою рідненькою, милозвучною і прекрасною українською мовою…на уроці. А не перерві знов начинали балакать на…суржику. Кажуть, що родний язик той, на якому думають. Сделаєм логіческий вивод: думаю я на суржику – то вин и є моїм родним язиком. Да й родичі всі на йому тараторять. Тьфу ти, блін, вообще нечого вже не пойму: де ж той родний язик, а де – український? Ні, ні, і ще раз ні. Я не буду продовжувати традицію поколінь користуватися цією брудною подобою мови, не буду соромити себе і свою країну, не буду… говорити на мові своїх батьків і друзів, забуду «рідну» мову…Тоже не нравиться, якось не по людськи получається. Що ж я - падлюка чи вискочка? Буду балакать на українській – скажуть випендрюється, хоче показать, шо вона лучше других. Да не дай Бог, скажу комусь на улиці «пані». Завтра все село скаже, шо я больна на всю голову. І палцями тикатимуть.
Поїду я краще у місто, у столицю нашої величавої країни – до Києва. Буду там культурно розвиватися і…говорить на украинском язике. ОЙ! Щось знову не так. Почали «хохолкой» обзивати, ніби я до москалів завітала. Ну звісно, я можу спілкуватись російською, але ж…обідно якось. Добре, виявимо всі «за» і «проти». Українська мова: в селі сміються, а в місті не поважають, «хохолкой» називають. Російська мова: в селі сміються, в місті поважають, а… на душі так тяжко, адже для мене це сама чужа мова – я нею не думати не можу і говорити не хочу. Суржик: в селі поважають, в місті половина сміється, а половина поважає, бо теж з села. О. Я розв’язала цю нестерпну дилему. Тоїсть ришила задачу. Буду балакать на суржику, почті кругом проходить. А тепер можете сказать, шо я не права.
