На жінці за склом вітрини ти побачив голубий фартух у чорну горошину. Невже це Іриша! Жінка, начебто, помахала рукою, як тоді... при розставанні. Коли наблизився – зрозумів, що то не Іриша і не рука, а ганчірка, якою протирають скло.
Ох, той фартушок! Скільки можна? П’ятий рік, заглядівши його, ти викручуєш голову, вихоплюєш жіночі обличчя у кав’ярнях, магазинах і кіосках. Напевне, колись фартухи таки зносяться, стануть не модними і їх перестануть одягати...
...Замерехтіли горошини перед очима, навалилися спомини, вмурувалися ноги в асфальт...
Дві жінки за життя плакали у тебе на грудях. Це завжди приголомшувало, вганялося у пам’ять довічним клеймом. Тихо схлипувала бабуся Леся, коли проводжала до війська. Напевне відчувала, що бачимось востаннє...
А другою була Іриша. Випадкова зустріч у наспіх „склепаній” їдальні для будівельників. Осіння хвища, розм’якла глина за чобітьми, сморід. П’яні окрики і грубі сороміцькі жарти „аборигенів”. Іриша, у в’язаному пухнастому светрі і краплистому фартушку, розливала, розносила нехитру їжу з привезених бідонів. Сміливо вгамовувала напади залицяльників. За нею невідступно ходив пухнастий сірий кіт. Приємно було дивитися на цей „тандем”. Здається, злегка пожартував тоді про ревнивого кота. Перемовилися кількома фразами. Познайомилися. Приносив яблука і цукерки.
Скільки часу проходить між людьми, щоб відчути спорідненість внутрішнього, душевного? Іноді вистачає миті - допоки летять назустріч погляди, чи обіймаються посмішки. Вдячний за ті короткі хвилини, що були разом, за руку Іриші, яка так легко злетіла на твоє плече...
А вже через два тижні відрядження закінчилося. Наостанку забіг до їдальні попрощатися і застав жахливу картину. Жінка схилилася над Сірком і марно намагалася його годувати. Якийсь нелюд перебив коту хребта лопатою. Той лежав під столом з неприродно відкинутими задніми лапами і моторошно шипів. Із повними сліз очима Іриша кинулася на груди:
- Забери мене звідси! Не полишааай...
Спомини обірвало стукання у скло вітрини.
- Агов, Люсько! Йди скоріше сюди. Тут якийсь блаженний з риб’ячими очима, задер голову і стовбичить під вікном. Хворий, чи збоченець. Ти ж їх здалеку бачиш.
Пишнотіла Люська підійшла до вітрини, уважно поглянула.
- Ні, цей чувак на збоченця не тягне. Зуб даю. Той був у довгому плащі серед літа. А на ногах в’єтнамки. Прикинь, підвалив до мене, оченята горять і розчахнув плаща... А там голяк. Женило таке маленьке. Чим він хотів мене здивувати?
Люська постукала держаком швабри по склу. Чоловік нахилив голову, як від удару і, трохи згорбившись, швидко загубився серед перехожих.
