- Відплиття з Буенос-Айресу - Спалах емоцій у гирлі Ла-Плати - Зустріч із величезною хвилею - Буря на вході до протоки - Лантух оббивальних цвяшків - дарунок на щастя від капітана Замбліха - Мис Фроуорд залишається позаду - Сутичка з індіанцями на виході з бухти Фортескью - Я не влучив у Чорного Педро - Заготівля дров та води в бухті Трьох Островів - Тваринний світ
26 січня 1896 року «Спрей», наново оснащений та забезпечений усім необхідним, вийшов із Буенос-Айресу. Спочатку було майже безвітряно, поверхня великої ріки блищала мов срібний диск, і я радо скористався послугами портового буксира, щоб звільнити прохід до порту. Але незабаром знявся поривчастий вітер, здійняв хвилі, і ріка із суцільного срібла перетворилася на таку ж суцільну каламуть. Ла-Плата – підступне місце, горезвісне своїми штормами. Той, хто ходить тут під вітрилами, має завжди бути насторожі та очікувати на шквали. Ще завидна я кинув якір у найбільш захищеному від вітру місці поблизу берега, але цілу ніч потерпав від хитавиці, не маючи спокою від бурхливих хвиль. Наступного ранку я вирушив униз рікою, ведучи свій шлюп із зарифленими вітрилами проти вітру. Увечері я дістався того місця, де під час мого плавання горіріч до мене приєднався лоцман Говард, а тоді пішов відпочивати, взявши такий курс, щоб пройти між мисом Індіо та банкою Інглес.
Уже багато років я не плавав південніше цих місць. Не стану стверджувати, що я очікував тільки приємного плавання на всьому шляху аж до мису Горн, але тоді, управляючись із вітрилами та такелажем, я поривався вперед, і тільки вперед. І лише коли я кидав якір у безлюдних місцях, почуття страху оволодівало мною. На останній стоянці на одноманітній та каламутній ріці, хоч якою слабкодухістю це б не здавалося, я дозволив страху взяти гору й вирішив більше не кидати якір аніде північніше Магелланової протоки.
28 січня «Спрей» залишив позаду мис Індіо, банку Інглес та всі інші небезпечні місця на Ла-Платі. Тоді, з ходовим вітром, під усіма вітрилами, він попрямував до Магелланової протоки, усе ближче й ближче до південного дивокраю, доки я забув, що таке благодатна Північ.
Мій корабель без пригод проминув затоки Байа-Бланка, тоді Сан-Матіас та величний Сан-Хорхе. Сподіваючись уникнути згубних припливних течій, які є справжнім жахом для великих і малих суден біля цього узбережжя, я тримався на відстані не менше п’ятдесяти миль від усіх мисів, бо загроза існує й далеко у відкритому морі. Але, уникнувши однієї небезпеки, мій шлюп зустрівся з іншою. Отож, одного дня, коли шлюп ішов під забраними вітрилами на значній відстані від узбережжя Патагонії, гігантський вал, складений, здавалося. з багатьох хвиль, накотився на нього із шалом, ревучи. Я ледь встиг згорнути всі вітрила й схопитися за дірік-фал, щоб врятуватися, коли побачив могутній гребінь, що навис наді мною, піднявшись вище щогли.
Водяна гора накрила моє судно. Воно затріпотіло кожним шпангоутом, похитнулося від важкого удару моря, але швидко вирівнялося й, наче нічого не сталося, полинуло по хвилях далі. Мабуть, протягом хвилини, вчепившись за канати, я не бачив ані цяточки корпусу «Спрея». Можливо, насправді це тривало навіть менше хвилини, але мені здалося, що минула ціла вічність, бо, коли людина переживає потрясіння, час наче прискорюється, і за лічені секунди можна пригадати чи не все своє життя. Не лише минуле блискавично пролетіло перед моїми очима; у цьому критичному стані я встиг ще й прийняти певні рішення на майбутнє, рішення, здійснення яких мало забрати багато часу. Пригадую, що найперше я поклявся, якщо тільки «Спрей» вирятується із цієї небезпеки, докласти всіх зусиль, аби збудувати таке ж, але більше судно – і я все ще сподіваюсь колись це зробити. Інші обіцянки, ще більш недосяжні, я, мабуть, дав, згнітивши серце. Однак, цей випадок, що так нажахав мене, став ще одним випробуванням морехідності «Спрея». Він додав мені впевненості щодо мису Горн, з його ураганами.
З того часу, як «Спрей» зустрівся з велетенською хвилею, і на всьому шляху до мису Дів, або Кабо-Вірхенес, не трапилося нічого такого, що б змусило моє серце битися сильніше. Навпаки, дні й ночі стали погожими, море - спокійним, а життя - безтурботним. Я часто спостерігав міражі. Одного дня альбатрос, що гойдався на хвилях, виріс у великий корабель; два морські котики, що спали на поверхні води, здалися величезними китами, і я міг би присягтися, що пасма туману вдалині - це берег із високими горами. А тоді картинка в калейдоскопі змінилася, і наступного дня я вже плив світом, де жили самі карлики.
11 лютого «Спрей» обігнув мис Дів і зайшов до Магелланової протоки. Картина знов була цілком реальна та похмура: північно-східний вітер здійняв справжній шторм та гнав біле пір’я піни до берега. Таке море могло легко потопити погано оснащений корабель. Коли мій шлюп уже ось-ось мав зайти до протоки, я помітив, що попереду чекають дві припливні течії – одна з них біля самого берега, а інша – трохи далі, на глибині. «Спрей» із зарифленими вітрилами попрямував просто між ними, наче каналом, крізь хвилі із закрученими гребенями. Ззаду ще довго набігали попутні хвилі, і водночас могутня течія, що огинала мис, ішла йому назустріч. Але він пройшов проти течії й незабаром уже безтурботно плив із підвітряного боку мису Дів, з кожною хвилиною наближаючись до тихішої води. Однак довгі бурі водорості, що вкривали підводні скелі, погрозливо коливалися під його кілем, а кістяк великого пароплава на березі неподалік остаточно надав картині зловісної забарвленості.
Мене не збиралися пропускати вільно. Діви хотіли б отримати данину навіть зі «Спрея», якщо він проходить повз їхній мис. Північно-східний штормовий вітер змінився поривчастими дощовими шквалами з північного заходу. Я зарифив вітрила на шлюпі й пішов до каюти, щоб дати відпочити очам. Я був так глибоко вражений тим, що могло очікувати на мене, що крізь дрімоту відчував, як навіть повітря, яким я дихав, здавалося, попереджає мене про небезпеку. - Агов, на «Спреї»!- пролунав у мене в вухах застережливий поклик. Я кинувся на палубу, дивуючись, хто б міг узятися тут настільки добре знайомий із моїм «Спреєм», щоб упізнати, розминувшись із ним у темряві, та гукнути на ім’я? Адже ніч була чи не з найсліпіших, і лише вдалині, на південному заході, з’явилася стара знайома – біла арка, провісниця жахливого шторму, що його швидко гнав від мису Горн південно-західний вітер. У мене була тільки одна мить, щоб швидко спустити вітрила та міцно все принайтовити, а тоді раптом ударило так, наче стрілила гармата, і та буря, що вирувала перші півгодини після цього, варта згадки. Сильний вітер не вщухав тридцять годин поспіль. На шлюпі довелося залишити тільки тричі зарифлений грот та фока стаксель; із цими вітрилами він тримався надійно, і його не виносило вітром геть із протоки. Коли шквали доходили свого максимуму, я швидко спускав усі вітрила, і це бувало доволі часто.
Цей буревій змінився помітним бризом, і «Спрей» без пригод пройшов усіма звуженнями протоки та 14 лютого 1896 року став на якір у Сенді-Поінт (Пунта-Аренас).
Сенді-Поінт – чилійська вугільна база, що може похвалитися десь двома тисячами мешканців багатьох національностей, але переважають серед них усе ж таки чилійці. Вівчарство, пошуки золотих розсипів та полювання дозволили поселенцям улаштуватися в цих похмурих місцях не найгіршим у світі чином. З іншого ж боку, корінні мешканці, патагонці та вогнеземельці, потерпали від страшенних злиднів внаслідок спілкування з торговцями-шахраями. Найжвавіше тут ішла торгівля «вогняною водою». Якщо й існував якийсь закон, що забороняв продавати цю отруту тубільцям, він не виконувався. Навіть найкращі з патагонців, які зранку, завітавши до міста, мали цілком пристойний вигляд, ще до вечора гірко розкаювалися в тому, що взагалі зустрілися з білою людиною, бо напивалися п’яними як ніч, не кажучи вже про те, що їх грабували й відбирали хутро.
Порт у ті часи був вільним, але вже будувалася митниця, з тим щоб після її відкриття стягувати портові та інші збори. Охорона здійснювалася поліцією та якимись добровольцями, щось на зразок «Комітету пильності», які бралися до зброї в разі потреби. Але, на мою думку, коли вже справа доходила до страти, вони скоріше за все позбавляли життя невинну людину. Саме перед моїм прибуттям губернатор, мабуть, веселун за вдачею, відправив загін молодих головорізів стерти з лиця землі селище вогнеземельців. За підставу стало те, що не так давно, але десь у геть іншому місці було винищено екіпаж однієї шхуни. Загалом це місто не цуралося новин і мало аж дві газети, здається, навіть щоденних. Капітан порту, чілійській військовий моряк, радив мені найняти хлопців, щоб битися з індіанцями західніше в протоці, а також казав зачекати на військовий корабель, щоб той взяв мене на буксир. Опитавши чи не все місто, я знайшов тільки одного охочого відправитися зі мною, та й він вимагав взяти на борт ще одного «тшоловіка й сопаку». Оскільки більш ніхто не зголошувався супроводжувати мене, а собака на борту для мене річ неприпустима, я припинив розмови про цю справу, а натомість зарядив свою зброю. Коли я перебував у такому скрутному становищі, звідки не взявся капітан Педро Замбліх, добрий австрієць, бувала людина. Він дав мені лантух цвяхів із широкою шляпкою, що були варті всіх озброєних чоловіків та собак Вогняної Землі. Я заперечував, що такі цвяшки навряд чи знадобляться мені на кораблі. Замбліх тільки посміхався на мою недосвідченість та правив своє: ці цвяхи ще стануть мені на пригоді.
- Користуйтеся ними обережно, - казав він. – Тобто, не наступіть на них самі…
Я вдовольнився цим туманним натяком , побачивши можливість, не відмовляючись від сну, захистити вночі палубу від небажаних відвідувачів.
Замбліх виявив неабияку цікавість до моєї подорожі, і, після того як обдарував мене цвяхами, притяг на борт мішки сухарів та велику кількість копченої оленини. Він заявив, що мій хліб – звичайні морські сухарі, що легко ламалися, - не такий поживний, як той, що пропонує він. Його сухарі були такими твердими, що я міг подрібнити їх, тільки добряче стукнувши киянкою. Тоді він подарував мені значно кращий за мій компас зі свого власного шлюпу та пропонував зняти для мене свій грот, тільки б я погодився прийняти цій дарунок. Наостанці, від свого щедрого серця, він ще й дістав зі схованки слоїк із золотим піском із Вогняної Землі й умовляв мене взяти скільки треба на витрати в подальшому плаванні. Але я був упевнений в успіху й без цієї дружньої фінансової допомоги, і не помилився. Цвяхи Замбліха виявилися дорожчими за золото.
Коли капітан порту зрозумів, що я твердо вирішив продовжувати плавання, хоча б і сам-один, як нічого не вдієш, не став заперечувати далі, а лише порадив мені, якщо дикуни спробують оточити мене на своїх каное, стріляти влучно, не вагаючись, але по змозі нікого не вбивати. Я охоче погодився із цією порадою. Разом із цими нескладними інструкціями капітан безплатно видав мені дозвіл на вихід із порту, і того ж дня, 19 лютого 1896 року я вийшов у море. І тепер, коли я прямував до самого серця країни дикунів із Вогняної Землі, я не міг не думати про неймовірні, хвилюючі, ще незнані пригоди, що чекали на мене попереду.
Першого ж дня попутний вітер дозволив мені дістатися з Сенді-Поінт до бухти Сент-Ніколас, де, як мені казали, я міг зустріти дикунів. Не помітивши жодних ознак присутності людини, я став на якір на глибині вісім морських сажнів, де й перебув до ранку під захистом високої гори. Тут я вперше зустрівся з жахливими шквалами, відомими під назвою «віллі-во», а далі вони супроводжували мене усією протокою, аж до Тихого океану. Це маси стиснутого повітря, закладені Бореєм десь на верхів’ях гір, подібно до гігантських брил. Такий шквал, якщо він ударяє на повну силу, може покласти щоглами на воду навіть судно зі згорнутими вітрилами; але, як усі шквали, такий поривчастий вітер час від часу припиняється, хоч і ненадовго.
20 лютого був мій день народження, і я зустрів його на самоті, яку порушували хіба що птахи далеко над хвилями; я був уже за мисом Фроуорд, крайньою південною точкою американського континенту. На світанку я знову повів свій корабель до випробувань, що чекали попереду.
Вітер був попутний, і шлюп пройшов тридцять миль своїм курсом, діставшись бухти Фортеск’ю. І відразу ми опинилися серед сигнальних вогнищ дикунів, що невдовзі палали вже звідусіль. Увесь день з-за гір на заході сунули хмари; уночі мій приятель, східний вітер, ущух, поступившись місцем поривчастому вітровію із заходу. Цього разу я став на якір опівночі, з підвітряного боку невеличкого острова, а тоді зробив собі горнятко кави, край мені потрібної, бо, сказати правду, тяжка боротьба зі шквалами, та ще й із течією, геть знесилила мене. Перевіривши, що якір тримає міцно, я віддав належне своєму напоєві, та й охрестив це місце Кавовим островом. Він лежить на південь від острова Чарльз, і їх розділяє тільки вузька смуга води.
Наступного ранку, ледь світ, «Спрей» знову ліг на свій курс, насилу пробиваючись вперед, але подолавши лише дві з половиною милі, зупинився на стоянку в одній із бухточок острова Чарльз. Тут він залишався протягом двох днів, у цілковитому спокої, зануривши обидва якорі в товсту подушку з бурих водоростей. Мабуть, він міг би простояти так скільки завгодно, і ніхто б нас не потурбував, якби не стишився вітер, що протягом двох днів лютував так, що жодне судно не наважилося б вийти до протоки. Тубільці, вочевидь, вирушили на полювання деінде, то ж стоянка біла острова була абсолютно безпечною. Але, коли після шаленого буревію розпогодилося, я підняв якорі та знову пішов протокою.
Цього разу з бухти Фортескью навздогін за моїм судном понеслися дикуни у своїх каное. Вітер був слабкий, тому вони швидко наздоганяли мене, доки не наблизилися на відстань голосу. Тоді вони припинили гребти, а якийсь дикун розкарякою підвівся у каное та гукнув до мене: -Яммершунер, яммершунер!, - як вони зазвичай приказують, щось вимагаючи.
- Ні! – відповів я. Я не збирався показувати їм, що я на судні один, тому я забіг до каюти, і, прослизнувши трюмом, виліз крізь носовий люк, встигши перевдягнутися. Отже, нас було вже двоє. Тоді я пристосував на носу, на видноті, уламок бушприта, що я відпиляв його ще в Буенос-Айресі, начепивши на нього моряцькі лахи, ще й пристосувавши до нього мотузку, щоб змусити його рухатися. І ось нас уже троє, і ми не збираємося приставати на «яммершунер»; але, незважаючи на це, дикуни ще налягли на весла. Я побачив, що в найближчому до мене каное окрім чотирьох на веслах були ще дикуни, що лежали на дні, і весла часто переходили з рук до рук. Коли вони наблизилися до мене на відстань вісімдесяти ярдів, я вистрелив у напрямку носа найближчого човна, і це змусило їх зупинитися, але тільки на мить. Побачивши, що вони й далі наближаються, я вистрелив ще раз, цього разу ледь не зачепивши того, кому кортіло «яммершунер», і це змусило його, швидко перемінивши свої наміри, перелякано прогорлати: - Bueno jo via Isla! (Мерщій до острова – ісп.), та, плюхнувшись на дно каное, ще деякий час терти руку об кат-балку правого борту. Натискаючи на гачок, я пам’ятав про добру пораду капітана порту, і, певно, що стріляв прицільно; однак, куля все ж таки пройшла поруч з «Чорним Педро», - а це, без сумніву, був саме він, власною персоною, заводій у декількох нападах із кривавою різаниною. По широкій бороді та іспанському жаргонові я впізнав цього негідника, перебіжчика та напівкровку, найжорстокішого вбивцю на Вогняній Землі. Місцева влада розшукувала його от уже два роки. Корінні ж мешканці Вогняної Землі не мають борід.
Для першого дня серед дикунів цього було наче й досить, і опівночі я став на якір у бухті Трьох Островів, десь у двадцяти милях від бухти Фортеск’ю. На тому березі протоки я бачив сигнальні вогнища, там валували собаки, але узбережжя поблизу моєї стоянки біло цілковито безлюдним. Я давно вже користувався такою прикметою: якщо на березі спокійно сидять птахи, або ж на скелях лежать морські котики, індіанців поблизу немає. У цих місцях морських котиків взагалі небагато, але в бухті Трьох Островів я побачив одного серед скель, так само як і інші ознаки відсутності дикунів.
Наступного дня вітер знову був штормовий, і хоча берег прикривав мій шлюп від шквалів, «Спрей» все ж таки зносило вбік, і якоря волоклися за ним. Тому мені довелося знятися з місця та зманеврувати вглиб бухти, де я кинув якір у закритій затоці. В інший час або в іншому місці це було б ризиковано, та й наразі така стоянка була безпечною тільки тому, що буря, яка змусила мене шукати притулок, не дозволила б і дикунам переправитися через протоку. Користаючись із доброї нагоди, я вирушив на берег із рушницею та сокирою, не очікуючи на прикрі несподіванки, і там зрубав кілька дерев та наколов чимало дров - стільки, що мав навантажувати мій невеличкий човен кілька разів.
Перетаскуючи дрова до човна, я ані на мить не полишав своєї рушниці, хоча я був впевнений, що поблизу немає жодного індіанця. Я почувався в безпеці тільки зі зброєю та маючи перед собою не менше вісімдесяти ярдів відкритого простору.
Цей острів був укритий рідколіссям, що складалося переважно з місцевого різновиду буку та низькорослого кедра – втім, із цих дерев було чудове паливо. Навіть зелене галуззя буку добре горіло в моїй круглій пічці, бо містило багато смоли. Я тому так докладно зупиняюся на своєму способі заготівлі дров, щоб читач, який і досі не позбавив мене своєї уваги, міг бачити, що й тут, як і в усіх дрібницях протягом усієї своєї подорожі, я виявляв неабияку обережність та передбачливість щодо будь-яких несподіванок, чи то з боку живих істот, чи то природних явищ. У Магеллановій протоці пильність ніколи не завадить. А наразі, як я розумів, мені загрожувала найстрашніша небезпека – підступний напад безжальних дикунів, то ж я мав держатися сторожко й поготів.
Уранці, коли буря вляглася, «Спрей» було залишив бухту Трьох Островів, але на щастя, коли раптом знову знявся поривчастий вітер, був ще неподалік, і встиг вчасно укритися в ній. Наступного дня «Спреєві» вдалося вийти в море та дістатися бухти Борджіа, у декількох милях далі по курсу. Тут час від часу кидають якір кораблі, тому на узбережжі виднілися дерева із прицвяхованими до них дошками, де моряки викарбували або написали фарбою назви своїх кораблів та дату стоянки. Окрім цього я не побачив інших ознак перебування тут цивілізованої людини. Я уважно роздивився це похмуре місце крізь підзорну трубу та вже лаштував свій човен, щоб дістатися берега й зробити нотатки, коли до бухти зайшов чилійській військовий корабель «» і офіцери, що завітали на «Спрей», порадили мені якнайшвидше забиратися звідси. Мене не довелося довго вмовляти. Також я радо скористався люб’язною пропозицією капітана відбуксирувати мене на вісім миль далі, до місця наступної стоянки в бухті Ущелина, де я зможу сподіватися, що найбільша загроза з боку дикунів Вогняної Землі вже позаду.
До місця наступної якірної стоянки ми прибули вже поночі, коли з гір задував шалений віллі-во. Наступного дня сталася подія, що може слугувати ілюстрацією до типових погодних умов у Магеллановій протоці: «Х’юмель», добре оснащений та потужний військовий корабель, спробував вийти в море, але силою супротивного вітру був примушений повернутися до бухти, знову кинути якір і залишатися на стоянці, доки не вщухне вітер; і йому ще пофортунило, що він встиг повернутися!
Зустріч із цим кораблем стала для мене несподіваним дарунком. Капітан та офіцери виявились першокласними моряками та справжніми джентльменами. У бухті Ущелина, експромтом, вони влаштували неперевершену вечірку. Один із молодших офіцерів співав пісень французькою, німецькою та іспанською, а одну пісню проспівав навіть російською – принаймні, так він запевняв. А якщо слухачі й не могли відрізнити мову однієї пісні від іншої, це аж ніяк не заважало їм веселитися. Наступного дня я знову залишився сам, бо вітер вгамувався й «Х’юмель» вирушив у подальше плавання. Я ж пробув у бухті ще день, запасаючись дровами та водою, а тоді нарешті розпогодилося, і я відплив із цього безлюдного місця.
Інші подробиці мого першого проходження Магеллановою протокою на «Спреї» не дуже різняться від тих, про які я вже оповідав. Безліч разів «Спрей» кидав та піднімав якір, багато днів ішов він проти течії, знову й знову відносило його на кілька миль вбік, доки він не знайшов прихисток на ніч, кинувши якір у гавані Порт-Тамар, звідкіля на заході вже було видно мис Пілар. Тут я відчув, як дихає величний океан, що лежить попереду. Я знав, що полишив за плечима цілий світ, а тепер відкриваю новий, що чекає на мене. Позаду залишились місця, де роїлися дикуни. Наразі за кормою височіло громаддя гір – мертвий, незахищений від пронизливого вітру камінь; на деяких схилах споконвіку не зеленіло ані клаптика моху. Уся ця земля видавалася новою, ще незавершеною. На горбі за гаванню Порт-Тамар виднілися рештки невеличкого маячка. Вони свідчили, що тут колись хтось перебував. Але як знати, що цей хтось не помер від самотності й туги? Ця гола земля - не те місце, де можна насолоджуватися самотою.
Подорожуючи протокою західніше мису Фроуорд, я не бачив тварин, окрім собак, що належали дикунам. Собак я бачив часто, і чув їхній гавкіт і вдень і вночі. На птахів ці краї були небагаті. Інколи мене змушував здригнутися від несподіванки пронизливий крик дикого птаха – я вважав, що це кричить гагара. Часом мені на очі траплялася качка-пароплав, що стрімголов втікала від небезпеки. Вона має таку чудернацьку назву, бо просуває себе по морській гладіні, відштовхуючись від неї крилами, - викапаний пароплав із колесами по боках. Ця качка не вміє літати, але вдаряючи крилами по воді замість повітря, вона легко залишить позаду весловий човен або каное. Ті нечисленні морські котики, яких я бачив, були дуже полохливі; риби мені взагалі майже не зустрічалися, і я не впіймав жодної – щоправда, я, здається, жодного разу й вудочки не закинув за всю подорож. Виявилося, що в протоці сила-силенна мідій, дуже добрих на смак. Вони зробили моє меню розкішним. Траплялися мені птахи схожі на лебедів, розміром менші за мускусну качку – я міг би вполювати їх із рушниці завиграшки. Але, знаходячись у цих відлюдних, позбавлених життя місцях, я зрозумів, що не маю бажання відбирати життя в жодної істоти – хіба що заради власного захисту.
Примітки:
«Комітет пильності» (A vigilance committee, a vigilance force – англ.) в 19 сторіччі, в США – група громадян, створена заради самозахисту.
Качка-пароплав (лат. Tachyeres) - вид птахів родини качиних. Скоріш за все, мається на увазі Магелланова качка-пароплав (Tachyeres pteneres).
