Рибалка-невдаха – Плани навколосвітньої подорожі – З Бостона до Глочестера – Постачання для океанського плавання – Половинка човна Дорі в якості корабельної «шлюпки» - Перехід з Глочестера до Нової Скотії – Прочуханка в домашніх водах – Серед старих друзів.
Я провів сезон на своєму новому судні за риболовлею в прибережних водах лише щоби переконатися, що не маю достатньої тями, щоб нанизати наживку на гачок. Нарешті настав час вийти в море по-справжньому. Я зважився на подорож навколо світу, і оскільки вітер 24 Квітня 1895 був сприятливий, опівдні я вибрав якір, поставив вітрило і взяв курс на вихід з порту Бостона, в якому «Спрей» безпечно простояв на швартовах усю зиму. Боцманські дудки на кораблях висвистували полудень, коли шлюп помчав вперед на повних вітрилах. Він пройшов коротким лівим галсом на вихід з гавані, потім привівся до вітру, тримаючи курс мористіше, перекинув рангоут на лівий борт, і заклав поворот повз пороми з сильним креном. Фотограф на зовнішньому хвилерізі зі сторони Східного Бостона закарбував на світлину, як «Спрей» проноситься повз хвилелом і його прапор на кінцівці гафеля розправився на ходу. Серце шалено калатало. На бадьорому повітрі палубою крокувалося легко. Я відчув, що вороття назад немає, і я зісватав собі пригоду, значення якої я повністю усвідомлював. Я мало прислухався до будь-чиїх порад, бо мав право на свою власну думку щодо речей, які стосуються моря. Те, що навіть найкращі з моряків можуть впоратися значно гірше, ніж я наодинці, стало зрозумілим не далі як в одній лізі від бостонських доків, де величезний пароплав, що був повністю укомплектований командою, офіцерами й забезпечений лоцманською проводкою, лежав викинутим на берег і розламаним. Це був «Венешіан». Він розламався якраз навпіл на прибережному рифі. Отже у першу ж годину своєї самотньої подорожі я отримав доказ, що «Спрей» принаймні може впоратися краще, ніж цей залюднений пароплав, хоча б тому, що я вже був далі на своєму шляху, ніж він.
- Сприйми як попередження та пильнуй,- промовив я вголос до свого барка, який саме, наче казковий, безшумно летів на вихід із затоки.
Вітер посвіжішав, і «Спрей» обігнув вогонь острова Дір, йдучи зі швидкістю сім вузлів. Проминувши маяк, шлюп взяв курс прямо на Глостер, де він мав забезпечити себе деяким рибальським спорядженням. Хвилі, що весело танцювали вздовж Массачусетської затоки, зустріли вихід шлюпа, щоб негайно розбитися на міріади іскристих діамантів, які огортали його ніс на кожному пірнанні в хвилю. День був чудовий, сонячне світло ясне і яскраве. Кожна краплина води, викинута в повітря, перетворювалася на самоцвіт, і моя посудинка, наче виправдовуючи свою назву – «Краплинка», стрімко рухалася вперед, зриваючи з моря намисто за намистом, і лише гемблювала ними. Багато хто бачив мініатюрні веселки над баком судна, але «Спрей» цього дня так буцав хвилю своїм носом, що такої райдуги я ніколи до того не бачив. Це його ангел хранитель зійшов на борт в цьому плаванні, саме так я це витлумачив у морі.
Невдовзі кручі Наганта були на траверзі, потім залишився за кормою Марблхед. Інші судна прямували далі від берега, але жодне з них не обійшло «Спрей», який летів своїм курсом. Я чув гнітюче бемкання дзвона, коли ми проходили повз Норманс Во. Цей риф, на якому розтрощило шхуну «Гесперус», залишався впритул по борту. Викинуті хвилями «кістки» затонулого судна біліли на березі неподалік. Вітер все свіжішав, я приспустив нок гафеля головного вітрила, щоб полегшити стернування, тому що при незарифленому гроті я вже ледве утримував стерно. Шхуна попереду мене спустила всі вітрила і йшла до порту з голим рангоутом, вітер їй сприяв у цьому. Коли ми зблизилися з цією незнайомкою, я побачив що деякі з її вітрил зірвано, і шмаття парусини звисає з її такелажу, за що слід було дякувати шквалу.
Я зайшов до бухточки, привабливого закутка гарної гавані Глостера, щоб ще раз оглянути «Спрей» та знову зважити обставини подорожі і свої почуття, пов’язані з нею. Затока була піристо-білою, коли моє судно заскочило в неї, оповите піною. Це був мій перший досвід приходу в порт одинаком на кораблі байдуже якого розміру і взагалі на флоті. Старі рибалки побігли на причал, до якого «Спрей» прямував, очевидно наміряючись розтрощитися об нього. Я досі не розумію, як зміг не наробити лиха, мені аж у п’ятах похололо, коли я полишив штурвал, швидко преребіг на ніс і спустив клівер. Шлюп буквально крутнувся на вітер, і саме протягнувшись вперед, приклався своєю вилицею об швартовну палю навітряного кута причалу, та так легко, що не розчавив би при цьому і курячого яйця. Нітрохи не кваплячись, я завів швартов навколо палі, і судно було ошвартовано. Невеличкий натовп на причалі схвально загудів.
- Ви не могли б зробити це краще, - вигукнув один старий шкіпер, - якби Ви важили лише одну тонну!
І хоча моя вага на той момент складала заледве п’ятнадцяту частку тонни, я промовчав, усім своїм виглядом безтурботної байдужості, ніби промовляючи:
- Не варто уваги!
Декілька найкращих у світі моряків, які не бачили різниці між власною вагою і тоннажем власного судна, дивилися на мене, і я зовсім не хотів видатися їм зеленим салагою, бо збирався затриматися у Глостері декілька днів. Промов я хоча б слово, воно б напевно зрадило мене, бо я все ще був нервовий і захеканий.
Я залишався в Глостері біля двох тижнів, розжившися різноманітними предметами спорядження для подорожі, залюбки подарованими мені там. Власники причалу, біля якого я стояв, і багатьох рибальських суден доставили на борт безліч в’яленої тріски, також барило рибного жиру, щоб вгамовувати хвилі. Вони самі були старими шкіперами, і проявили велику цікавість до цієї подорожі. Вони також подарували «Спреєві» «справжній рибальський» ліхтар, який, як я переконався, може світити на велику відстань довкруг. Справді, корабель, що здатен зіштовхнутися з іншим, якщо той несе такий гарний вогонь на борту, так само здатен наскочити навіть на плавучий маяк. Багор, грузило та підсака, без жодного з яких не можна виходити в море, як заявив один старий рибалка, також були принесені на борт. З’явився також барабан мідяної фарби походженням з іншого боку бухти, відомий засіб проти обростання днища, який став мені в нагоді значно пізніше. Тоді я наклав два шари цієї фарби на днище «Спрея», поки він обсихав під час відпливу на твердому пляжі. Я переробив викинуте на берег дорі на суднову шлюпку, розпилявши його надвоє по міделю, і вставивши транцеву дошку з обрізаного кінця. Це напів-дорі я міг досить легко піднімати й вивалювати за борт з носу, взявши на гак за спеціально для цієї нагоди сплетений строп і скориставшись фалом для підйому гафеля. Піднімати ціле дорі самотужки було б важко й незручно. Було очевидно, що на палубі нема вільного місця більш, ніж на половинку човна, яка, не дивлячись ні на що, краща за повну відсутність човна, і була достатньо великою для однієї людини. Більш того, я здогадався пристосувати свій новий плавзасіб в якості пральної машини, варто було встановити його впоперек палуби, а також замість ванної. І насправді, в подальшому моє безпалубне дорі заробило таку репутацію впродовж плавання, що моя прачка на Самоа не хотіла чути жодних відмовок. Вона легко допетрала, що перед нею найновіший винахід, який значно перевершує усі пристрої янкі, привезені на острови місіонерами коли б то не було, і вона просто повинна мати його.
Усім, що мене турбувало на той момент, була відсутність хронометра. В новітніх навігаційних уявленнях це саме те, без чого, здається, моряк не зможе визначитися з курсом, і я схилявся до такої ж думки. Моїм старим хронометром, досить пристойним, довго не користувалися. Почистити і вивірити його коштувало б п’ятнадцять доларів. П’ятнадцять доларів! З поважних причин я залишив цей годинник в будинку, де Голландець залишив свій якір . Я мав чудовий ліхтар, а леді з Бостона надіслала на мій кошт велику двопальникову каютну лампу, яка освітлювала каюту вночі, а трохи помудрувавши, я став викорситовувати її як кухонну плиту вдень.
Будучи спорядженим таким чином, я знову був готовий до виходу в море і 7 травня знову підняв вітрила. Простір для маневру був невеличкий і «Спрей» таки пошкрябав фарбу на старій прогулянковій яхті на фарватері, яку саме шпаклювали й фарбували для літньої подорожі. «
- Хто заплатить за це?» - забурчали маляри.
- Я розрахуюся,- сказав я.
- Хіба що грота-шкотом, - луною відгукнувся капітан «Блюбьорд» неподалік, в такий спосіб він натякав, що я вже на відході.
Мені нічого не коштувало заплатити одну десяту фунту, менше п’яти центів, мабуть, за зіпсовану фарбу, але між старим «гукером» і «Блюбьорд», який прийняв мою сторону, зчинився такий галас, що первісна причина суперечки була всіма забута. В будь якому випадку, рахунку ніхто мені так і не виставив.
В день мого відходу з Глостера погода так і шепотіла. Спереду по курсу, на виході «Спрея» з бухточки, уся набережна біля багатоповерхової фабрики майоріла хустками й кепками. Миловидні обличчя виглядали з вікон зверху до низу будівлі, й бажали щасливого плавання своїми посмішками. Деякі окликали мене, щоб довідатися, куди пливу, й чому сам. Чому? Коли їм здавалося, що я хочу причалити, сотні рук, запрошуючи, махали мені, але берег був небезпечний! Шлюп витягувався з гавані проти легкого південно-західного вітру, і біля полудня пройшов мис Східний, отримавши в той самий час сердечний салют – останній вияв безмежної люб’язності в Глостері. За мисом вітер посвіжішав, і, йдучи швидко й рівно, невдовзі «Спрей» був у видимості вогнів острова Тетчер. Звідти він взяв курс на схід по компасу, щоб пройти північніше рифу Кеш та скель Амен, я сидів і знову й знову обмірковував питання, і ще раз питав себе, чи не краще було б пройти поза рифами й скелями взагалі. Я пообіцяв всього лише обійти навколо світу, «виключаючи небезпеки моря», як пишуть у морських контрактах, я сказав це з усією відповідальністю. Ця «чартер-парті» з самим собою здавалось би зобов’язувала мене, отже я йшов вперед. Ближче до ночі я привів шлюп до вітру і наживив гачок на придонну рибу, на глибині тридцять морських саженів, на краю рифу Кеш. Я вдало рибалив до темноти, витягнувши на палубу три тріски, дві пікші, одного хека, і, кращого за всіх, невеличкого палтуса, усі були вгодовані й жваві. Це, подумалось мені, гарне місце, щоб поповнити запас провізії понад той, що я вже мав, отже я став на плавучий якір, який мав тримати судно носом на вітер. Течія була південно-західна, навспак вітру, я був цілком переконаний, що вранці знайду «Спрей» все ще над банкою або поблизу неї. Я підібрав якірний канат і підняв на такелажі свій чудовий ліхтар. Я приліг, вперше в морі наодинці, але не щоб спати, а щоб куняти й марити.
Я десь читав про рибальську шхуну, яка, як на гачок, зловила своїм якорем кита, і той попотягав її на буксирі з великою швидкістю. Це було саме те, що трапилося зі мною – уві сні! Я не міг цього сну цілком позбутися, коли прокинувся і виявив, що здійнятий вітер та розбурхане море потурбували мій короткий відпочинок. Рвані хмари неслися на тлі місяця. Шторм насувався, справді, вже було досить буряно. Я зарифив вітрила, потім витягнув плавучий якір, поставив усю парусину, яку шлюп міг нести за таких обставин, і спрямував його до маяка Монгеґан, який ми пройшли на світанку вранці восьмого. Вітер був свіжий, я біг в гавань Раунд Понд, яка є невеличким портом на схід від Пемаквід. Там я відпочивав день, поки вітер шумів в соснах на березі. Але наступного дня погода досить налагодилася, і я вийшов у море, попередньо записавши до суднового журналу усі події від мису Енн, не оминаючи повного звіту про свою пригоду з китом.
«Спрей» прямував на схід, наче на прогулянці, вздовж узбережжя посеред багатьох островів через спокійне море. Ввечері цього дня, 10 травня, він дістався чималого острова, який для мене назавжди залишиться островом Жаб. «Спрей» був зачарований скрекотом мільйонів голосів. З острова Жаб ми перейшли до острова Пташок, який називався островом Ґаннет, або іноді – скеля Ґаннет, де знаходиться яскравий проблисковий вогонь, який мерехтливо освітлював спалахами палубу «Спрея», поки той ішов вздовж берега в його світлі й тіні. Звідти я взяв курс на острів Брайер, наступного дня пополудні я пройшов поміж суднами на західній рибній банці, і після розмови з рибалкою на якорі, який дав мені хибний курс, «Спрей» пройшов прямо над південно-західним рифом супроти найгіршої відпливної течії і опинився в гавані Вестпорт в Новій Скотії, де я колись провів вісім своїх хлопчачих років.
Можливо рибалка сказав «ост-тень-зюйдост», саме таким курсом я йшов, коли окликнув його, але мені почулося «ост-тень-нордост», і я відповідно змінив курс. Перед тим як він вирішив відповідати мені взагалі, він скористався оказією задовольнити свою власну цікавість. Звідки я, і так як я був один, то чому не маю ні кішки, ні собаки. Це був перший випадок за все моє життя на морі, коли на питання щодо місця відповідали питаннями. Я думаю, що хлопець був нетутешній. Я був достеменно впевнений в одному, в тому, що він був не з острова Брайер. Він ховався від бризок, що хлюпали через планшир, і, зупинившися, щоб втерти обличчя, втратив гарну тріску, яку вже майже витяг на борт. Мій земляк з острова ніколи б так не вчинив. Загальновідомо, що мешканець острова Брайер ніколи не відвертається від морських бризок, є в нього риба на гачку, чи нема. Він лише пильнує свою волосінь, і веде, або «підсікає». Ні, хіба не бачив я свого старого друга диякона W. D _____, гарного острівного чолов’ягу, який навіть під час слухання проповіді в невеличкій церкві на схилі, виставляв свою руку над загорожею своєї лави і «блеснив» уявних кальмарів в проході між лавами, на радість молоді, яка не уявляє, що для того, щоб зловити гарну рибку, потрібно мати гарну хватку, про що диякон не забував ніколи.
Я був зачарований прибуттям до Вестпорту. Будь-який порт взагалі видався б чарівним після жахливої прочуханки, яку я отримав в шаленому південно-західному гирлі, але опинитися серед старих шкільних друзів було дійсно чудово. Було тринадцяте число місяця, а 13 – моє щасливе число – факт, засвідчений задовго до того, як доктор Нансен відплив на пошуки Північного полюсу з командою з тринадцяти чоловік. Можливо він чув про мої успіхи в перегоні до Бразилії найбільш незвичайного судна з таким числом членів екіпажу. Я був радий бачити знову навіть камені на острові Брайер, кожен з них був мені знайомим. Невеличка крамничка за рогом, яку я не бачив тридцять п’ять років, була така само, хіба що здавалася значно меншою. Вона була вкрита все тою ж дранкою – я був певен цього; хіба не знав я цей дах, на якому ми хлопчаками ніч за ніччю полювали на шкуру чорної кішки, щоб зробити з неї пластир для убогого кульгавого чоловіка? Коли хлопці ще були хлопцями, там жив кравець на ім’я Лоурі. Свого часу він кохався на своїй рушниці. Він завжди носив порох погано запакованим у внутрішній кишені пальта. Зазвичай він тримав у роті коротку люльку-носогрійку, але в недобру мить він поклав свою запалену носогрійку до кишені з порохом. Містер Лоурі був ексцентричною людиною.
На острові Брайер я детально оглянув «Спрей» ще раз і випробував пази між дошками, але знайшов, що навіть випробування південно-західним гирлом не позначилося на стані судна. Назовні переважала погана погода й сильний супротивний вітер, я не поспішав обігнути мис Сейбл. Я відбув на невеличку екскурсію з декількома друзями до затоки Сент-Мері, старе місце наших круїзів, і повернувся на острів. Потім я відплив і наступного дня зайшов до Ярмута через туман та зустрічний вітер. В Ярмуті я провів декілька досить приємних днів, прийняв на борт трохи масла для подорожі, барильце картоплі, наповнив шість діжок водою, і розташував усе під палубою. Також в Ярмуті я придбав мого уславленого бляшаного годинника, єдиний «хронометр», якого я мав впродовж усього рейсу. Його ціна була півтора долари, але, з огляду на пошкоджений корпус, я виторгував його в продавця за долар.
_____________________________
Де Голандець залишив свій якір - тобто в ломбарді
Гукер - тип вітрильника
