Я зустрів хлопаку, що не вірив у казки. Тобто, я не кажу за всілякі чудернацькі прояви, описані у казках – про гарбузи, що обертаються на карети, приміром. У нісенітниці він вірив, ще й як вірив! І, як і всяка людина такого штибу, не міг навести мені жоднісінького більш-менш розумного аргументу на користь своєї віри. Він почав було апелювати до законів природи, але скоро покинув цю безнадійну справу. Нарешті він добалакався до того, що гарбузи видаються незмінними лише у повсякденному житті, тоді як мінливість їх спостерігається у межових станах гарбузості. Я закинув йому, що таким чином пояснюються не дивá, а лише якісь незвичні речі. Коли ми певні дива, то не прораховуємо його ймовірність. Інша справа – рідкісні речі, для них існує теорія ймовірності, яка, втім, не пояснює, дивá вони, чи ні.
Я не сподіваюсь, що вода у склянці обернеться на вино, але так само я не сподіваюся й того, що вона виявиться отруєною синильною кислотою. Я не маю жодних підстав сподіватися, що мій редактор насправді ельф, але так само – що він російський шпигун чи останній спадкоємець Римської імперії. Єдине, що можна тут сказати, це те, що завжди цікавіше обговорювати речі незвичайні, аніж звичайні. Хай то російський шпигун чи гарбуз, що перетворюється на карету.
Якби я побачив на власні очі, як гарбуз перетворюється на автомобіль, то не мав би жодних підстав думати, ніби це може статися знову. І не радив би продавцям автомобілів інвестувати в гарбузи. Попелюшка отримала нову сукню від феї, та однак, я певен, і надалі дбала про свій одяг.
Думка, що казки не ґрунтуються на справжніх подіях, досить поширена, як і кожна психічна хвороба. Та хлопака, з яким мені довелося балакати, не вірив у казку в ще дикіший спосіб.
Він вважав, що казки не можна розповідати дітям. А це, я вам скажу, поруч із рабством та насиллям, одне із тих розумових збочень, що межують зі звичайнісінькими смертними гріхами. Таких усталених збочень, як правило, добросовісно дотримуються, не зважаючи на те, що від цього в людей тужавіють серця. Одне з них – відібрати шматок хліба у дружин та дітей своїх ворогів. Так само й не давати дітям читати казок.
. . . . .
Хлопака, за якого мова, прийшов до мене у справі якогось дурнуватого товариства, до якого я мав нещастя належати. Він був пістряво вбраний, короткозорий і скидався на пришелепкуватого вікарія, який не зміг без сторонньої помочі втрапити до своєї церкви. На худющій довгій шиї він носив зелену краватку. Усі ідеалісти, що мені траплялись, мали довгі шиї. Мабуть, це вияв їх підсвідомого прагнення опинитися по вуха в зорях.
З іншого боку, можливо це наслідок масового вегетаріанства, можливо вони поступово відрощують жираф'ячу шию, щоб мати змогу обгризати молоді листочки з верхівок дерев Кенсінґтонських садів. Це у будь-якому разі вище мого розуміння. Отож, це був хлопака, що не вірив у казки. І він став на моєму порозі якраз тоді, як я, переситившись одним зразком сучасного красного письменства, взяв з полиці книгу братів Ґрім.
Сучасна проза лишилася на моєму столі безладною купою, самі домисліть назви тих творів. Була там і „Селючка С'ю, психологічна новела”, і „Психологічна новела про селючку С'ю”. А ще – „Вразлива Тріксі” й „Чорно-біла злюка”, й інші видатні речі. Я читав їх зі щирою цікавістю і не менш щирим здивуванням. Чи ж варто й казати, що, побачивши на поличці книгу братів Ґрім, я ледь не заплакав від щастя. Отут нарешті, отут в кінці кінців можна знайти здоровий глузд! Я відкрив книгу й прочитав перше, на що впав погляд: „Драконяча бабуся”. Ось воно, нарешті правдиве, нарешті щире! Драконяча бабуся! І саме тоді, як я перекладав язиком з-за одної щоки за іншу ці дивовижні свідчення людської величі, в мене на порозі виросло чудовисько із зеленою краваткою.
. . . . .
Я вислухав його просторікування про суспільний устрій достатньо смиренно, я сподіваюсь. Та щойно він самовпевнено заявив, що не вірить у казки, мені урвався терпець. Юначе, сказав я йому, хто ви такий, щоб не вірити в казки? Та у Синю Птаху повірити простіше, аніж у вас! Сині птахи трапляються, а ось зелені краватки – це нісенітниця! Та легше повірити в більйон казок, ніж в одну людину, що їх не любить!
Та я радше поцілую книгу братів Ґрім, наче Біблію, і увірую в усі її історії, як у десять заповідей Божих, аніж погоджуся, що отаке одоробло може існувати. Що ви не якийсь дияволів підступ і не породження пекла. Гляньте на ці прості, домашні, правдиві слова! Драконяча бабуся! Усе тут по-чесному, усе раціональне. Це просто верх раціональності! Якщо є дракон, то у нього й бабуся є. А ось у вас, у вас... Не було ніякої бабусі! Була б у вас хоч одна, навчила б вас любити казки! І ні татка, ні мами у вас не було. Де ви такі тільки взялися? Вас не може існувати! Я вірю у багато речей, яких не бачив на власні очі, та про таку річ, як ви, тільки й скажеш, що „Очі бачать, та душа не приймає!”
. . . . .
Мені здалося, що хлопака був дещо приголомшений моєю делікатністю, тож я збавив тон. Чи не здається вам, що нема нічого справжнішого й сталішого за казки, натомість сучасна література, в якій ідеться про сучасне життя, наскрізь фальшива? У казках йдеться про спокій і затишок у душі, оточеній чудернацькими й небезпечними речами. А реалізм оповідає про нудну й сіру дійсність, що оточує стражденну і метушку душу. Головне питання казок – чи зможе здорова особистість протистояти химерному світові. У сучасній літературі – що зможе божевільний вдіяти зі світом нудним. У казці увесь світ западається й божеволіє, а герой ні. У сучасній літературі герой збожеволів ще до початку книги й страждає від жорстокої постійності та буденності світу!
У казці про драконячу бабусю, як і в більшості казок братів Ґрім, молодий чоловік, що вирушає у мандри, втілюватиме в собі масу позитивних рис. Він буде сміливий, натхненний вірою, певний своїх переконань, шануватиме батьків, триматиме слово, допомагатиме добрим людям і чинитиме навпаки з поганими. „Párcere súbjectís et débelláre supérbos” і таке інше... Отож, маючи цей взірець роду людського, автор розповідає, що б сталося з ним, коли б цілий світ довкола нього збожеволів, коли б сонце позеленіло, а місяць посинів, коні відростили по шість ніг, а велетні – по дві голови. Але ваша сучасна література має божевілля у своїй основі, тому навіть те саме божевілля її не прикрашає. Шаленець вже нікого не дивує, бо цілком серйозно йдеться і про причини його божевілля. Людина, що вважає себе кришталево чистою, наче шматок скла, нудна, як шматок скла. Людина, що вважає себе курчам, не цікавіша за звичайне курча. Навіть поезія тепер замішана на божевіллі. Отож, казки змальовують нормального героя у ненормальних обставинах. Натомість у вас герой ненормальний, а обставини – нормальні, такі нормальні, що аж нудить!
Він невідривно дивиться на мене, і його тупий гіпнотичний погляд щось обриває в мені. Я схоплююсь на ноги й кричу. Я заклинаю його ім'ям Господа, демократії та драконячої бабусі! Заклинаю ім'ям всього доброго, що лишилося на світі, згинути-пропасти й ніколи більше не виринати на моєму порозі!
І чи то через мої чари, чи то з якоїсь іншої причини, він нарешті йде геть...
