Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46234
Рецензій: 90337

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Червона нитка. Книга друга. 2

© Петро Муравій, 18-12-2008
* * * * *
Львів. Ось воно, давнє українське місто, збудоване князем Данилом Галицьким для свого сина Лева. Ось вона, давня твердиня українського духу. Ось він, переляк манкуртів та українофобів. Ось воно – місто, що манило мене ще з дитинства збереженою українською мовою.  
Я почав знайомитися зі Львовом, з його мешканцями ще у поїзді Запоріжжя—Львів. Я сидів і слухав західноукраїнську мову. Спочатку я нічого не розумів. Біля мене сиділи ніби іноземці, які жваво спілкувалися поміж собою. Я прислухався до їхньої мови, але не розумів ні слова. У них, у західняків, інший темп мовлення і дещо інша вимова. Тому моєму великоукраїнському вуху потрібен був певний час для того, щоб почати розуміти цих «іноземців». Десь через півгодини я почав розуміти окремі слова, а ще пізніше таки повністю адаптувався.
До Львова мій поїзд приїхав перед смерком. Я був дуже задоволеним. На флагштоку над будівлею вокзалу, я радісно зауважив синьо-жовтий прапор. Йшов 1990-й рік.
О, Львове! Як тебе описати? Як пригадати ті враження, які ти справив на гарячого підлітка? Для цього треба, мабуть, ще раз побувати у тебе. Та які ж враження? Захоплення! І щастя! Щастя споглядати твою красу, яка починалася вже від самого вокзалу, продовжувалася костелом святої Ельжбети, і продовжувалася далі… далі… І було щастям сприймати, як належне і водночас дивуватися тим, що усі ті костели, церкви -- не музеї, що у них відбувається справжнісіньке, буденне, клопітливе парафіяльне життя.
А ще щастя чути скрізь лише українську мову. У Львові можна було купатися в українській мові так, як риба купається у воді. Можна було спілкуватися українською мовою і не почувати цього. Наша мова тут була цілком звичайним буденним явищем. Яке це було щастя для юного націоналіста. Це були розкоші. Усі довкола сприймалися, як свої. Як у Кривому Розі всі, хто розмовляв українською, були своїми, були людьми, які любили свою землю і своє коріння, так і у Львові ці люди сприймалися мною так само, тільки у Львові не було несвоїх.

* * * * *
— Грицю, я хочу, щоб ти відвідував цю жінку, — сказала Марія. Марія – це була моя нова добра приятелька, львів’янка, яка інколи заїзджала до Кривого Рогу разом з іншими львів’янами для ведення громадської й агітаційної роботи. Ці львів’яни виступали часом на мітингах, влаштовуваних у моєму місті.
Перший раз я побачив дружній галицький десант, який вилазив з невеликого автобуса. У громаді криворізьких націоналістів я вирізнявся своїм віком. Я був ще школярем-старшокласником. Моїх ровесників там не було. Інколи з’являлися на кілька років старші за мене, але серед націоналістичного загалу ми були одиницями.
І от явилася у цьому криворізькому гурті львів’янка, яка за віком могла б бути моєю матір’ю. Вона була з тих людей, яких я тоді ідеалізовував.
Отак переді мною з’явилася людина з іншого світу. Я до того рідко коли бачив галичан у живому, натуральному вигляді. Уявляєте, її можна було, найперше, роздивитися. Я почав з її туфлів. Тоді оглянув її ошатне пальто. Очі вона мала карі. Дійшов поглядом до її беретика, який закривав її волосся. Вдягнута вона була зі смаком. Волосся у неї було дещо темнішим від волосся східних українців. Взагалі, мені пізніше, коли я познайомився з Галичиною поближче, здалося, що галичани більш чорняві, як ми – великоукраїнці. Так нас називали ті львів’яни. Свою землю вони називали західною Україною. А решту української землі називали великою Україною. Існував ще термін «східна Україна». Це було поняття не географічне. Воно окреслювалося ментальністю і рівнем національної самосвідомості населення земель «східної України». Власне, «східна Україна» і «велика Україна» позначали одні й ті самі землі, тільки другий термін слугував для якогось піднесено-врочистого визначення, очевидно й для того, щоб мати кращий ефект для пропаганди націоналізму у денаціоналізованих землях. Перший термін був більш буденним, інколи він набував дещо зневажливого відтінку. Вживався він частіше, як другий. Так от, у географічному розділі галицького націоналіста до земель західної України належали Львівська, Івано-франківська й Тернопільська області. Решта областей, у тому числі Волинська, Рівненська, Закарпатська й Чернівецька належали до «східної України.»

         * * * * *
«Ця жінка» була для мене цікавою людиною. Вона одразу увійшла до кола мого спілкування. Це була Лідія Василівна Херсонець. Літня, з хворими тромбофлебітом(1)  ногами, вона переважно сиділа у себе вдома, далеко нікуди не ходила.
Я тривалий час ходив до неї, просто спілкувався з нею. Вона була людина, яка вболівала за Україну, й цього для мене було достатньо. Я просто приходив до неї, ми разом сідали на диван і обговорювали всі новини політичні, і наше життя. Торкалися подій місцевих криворізьких, історії її життя, християнської віри. Я часом її просто розважав. Для того розповідав усе, що тільки мені здавалося для неї цікавим, розповідав про свої плани, про свої бажання, наміри. Розповідав про своє життя.
Лідія Василівна зустріла свою юність під час німецької окупації України. Була вивезена німцями до робочого табору. Скуштувала вона потім і «рідного» ГУЛАГу.
До нього потрапила не за те, що була на примусових роботах у Німеччині. Спочатку я думав, що ГУЛАГ відбувала саме за це. Але потім щось ця літня сирітка розповідала мені.  …Якось невпевнено, знічено, ніби потребувала виправдання за цей невинний вчинок.
Важко їй прийшлося. Не була вона якоюсь бойовою особою, не входила ні до яких організацій, і про активний спротив комунистій владі не думала. Написала вона було якогось вірша. Якого, чи забула вона, чи не хотіла згадувати. Закінчувався цей вірш (чомусь вона переказала мені цю строфу російською мовою): «…молчит, народ немой.» Загриміла дівчина на тривалий час по етапу за «український буржуазний націоналізм». А там, на каторзі, пройшли її дівочі роки.
Після виходу на волю Лідія закінчила педінститут і стала вчителькою. Викладала німецьку й українську мови.
Загалом, вона була спокійною, тихою людиною, принаймні, такою мені здавалася. Каторжний термін, напевно, став для неї великим тягарем у радянському суспільстві. Так і лишилася Лідія без сім’ї, тож свій старечий вік доживала сама.
На стіні у неї висів великий портрет Шевченка, вбраний рушником. Вона розповідала мені про табірне життя. Розповідала, що там було багато людей із західної України. Зустрічалася Лідія Василівна у тих таборах із пані Володимирою Бандерою – жінкою Степана Бандери. Характеризувала її як дуже шляхетну й благородну людину. В’язні-жінки шанували її, як матір.
— А що було там найгіршого?—спитав я якось Лідію Василівну.
— Найгірше – це нас водили на роботу, а позаду нас їхала машина, і зверху машини стояв кулемет, який був націлений нам у спину.
Працювали зеківки переважно на лісоповалі. У лісі з боків були охоронці чи конвоїри. Одного разу одна молода жінка відійшла вбік від рубки, присіла справити свою природну нужду. Та відійшла небога далі, як їм дозволялося відходити. У такому стані її й застрелив пильний охоронець. За пильність пес країни рад отримав у нагороду від табірного керівництва годинника і трьохденну відпустку.
Розповідала Лідія Василівна і те, як вона деякий час працювала у таборі у палаті, де були новонароджені малята. Молока в ув’язнених жінок не було: матерів маляток годували так само скупо, як і решту зеківок, і ганяли на роботу. Біля маляток була за няню Лідія. З малятками ворогів народу країна рад не хотіла мала багато клопоту. Запам’ятався Лідії один хлопчик-прибалт. Він був самий неспокійний. Найбільше кричав. Вона називала цього хлопчика на ім’я. Він один вижив з новонародженої громади.

* * * * *
Одного разу Лідія Василівна розповіла мені про дію великого святого. Тоді я у значній мірі пізнавав християнство. Пізнавав у себе вдома. Я не ходив до церкви у Кривому Розі. Тут були лише московські церкви. Тому я й не хотів ходити. Для того, щоб сходити на службу Божу, я їздив до Києва. Це, звичайно, не могло бути кожної неділі чи на кожне свято. У середньому близько одного разу на місяць. Коли я приїздив до Києва на два-три дні, тоді я не пропускав жодної служби в українських церквах. Спочатку була лише одна церква святого архістратига Михаїла у Пирогові – та, в якій я хрестився. Потім з’явилася ще одна церква на Подолі: святого Миколи Притиска, та, що в ній святий Миколай притиснув своєю іконою злодія, який прийшов обкрадати церкву, і тримав його доти, доки не прийшли до церкви люди. Про цю церкву мені розповів псаломщик церкви св. Михаїла. Я якось випадково зустрів його на вулиці Києва, він запросив мене до храму Миколи Притиска на службу. Коли я прийшов, то побачив, як Степана висвятили на священика.
Пізніше я довідався про нещодавно передану церкву святої Покрови на Подолі. До тієї церкви було призначено новопоставленого отця Степана, і я став ходити до неї, хоча не забував і про церкву св. Михаїла у Пирогові, але вона була задалеко, тому мені зручніше стало ходити до Покровської церкви.
Ще пізніше я довідався про відкриття «Михайлівської церкви»(2)  на Володимирській гірці. Від неї мені була та вигода, що у ній правилася служба щодня, при тім і ввечері, і вранці. Тож коли не відправлялася служба в інших церквах, я приходив до Михайлівської церкви. Ця маленька церковця була єдиною вцілілою культовою спорудою з комплексу Михайлівського золотоверхого монастиря. Я пригадував, як цей монастир згадувався у літописі Руському. Михайлівській монастир був тоді передмістям Києва, а Києво-Печерська Лавра була на значній відстані від Києва.
Будучи лічені дні у столиці, я наїдався тих служб, я набирав їх на запас, на той час, що я проведу у Кривому Розі, і не буду у ньому кілька тижнів ходити до храму Божого.
Так я потихеньку, наполегливо, крок за кроком набував все більше знань про церкву, про її віровчення, свята, звичаї, таїнства, святих. А набуваючи сам, намагався поділитися цим з усіма своїми криворізькими знайомими й приятелями.
Трапився мені до рук і життєпис святого Миколая. Прочитавши його, я став переказувати Лідії Василівні життєпис, і про те, як св. Миколай затримав у церкві в Києві злодія, і як урятував впущене до Дніпрової води прочанами дитя. Під час розповіді я спочатку називав його святим Миколаєм. А під кінець якось назвав його святителем Миколаєм.
Несподівано я уздрів дивну реакцію моєї слухачки:
— Тепер я знаю, хто такий святитель Миколай!
Я запитально подивився на неї.
— У Німеччині у таборі було мені дуже тяжко. Годували нас погано. Я стала втрачати сили. Відчувала, що хирію. Я не хотіла повільно вмирати, і вирішила накласти на себе руки. З такими думками я лягла спати на ніч. Сниться мені сон. Іду я по стежці на схилі балки. Іду, іду. Зустрічає мене старий чоловік, вдягнутий, як священик.
— Я святитель Миколай, — каже до мене.
Далі ми йдемо вже разом. Йдемо доволі довго. Приводить мене святитель Миколай до якогось будинку, заводить усередину. Там нікого не було. Стояли ліжка, застелені дуже гарними покривалами. У тому будинку дуже гарно й дуже добре було.
— Тут спочивають святі! – сказав до мене Миколай.
Тоді вивів він мене з того будинку, і ми знову довго-довго йшли стежкою через поле. Дійшли ми до сільського цвинтаря.
— Тут спочивають миряни! – сказав мені Миколай, — Тобі ще рано!
— Після цього я прокинулася. Я одразу почувала себе дуже впевнено. Я знала, що мені робити. Нам видавали хліб раз на тиждень. Давали французький батон – так ми його називали. Того дня якраз був день видачі хліба. Я його порізала на скибочки, підсушила. Так заготувала собі харчів на дорогу. Наступного дня я взяла той хліб із собою. Ми мали йти зранку на роботу. Я пішла разом з дівчатами. Але по дорозі стала йти позаду всіх. Тоді потроху відставала, відставала… і звернула вбік: втекла. Пішла я з того табору. А потім йду до міста. Бачу: мені на зустріч йде молодий хлопець. І до мене одразу. І я ж бачу, що він наш: українець.
— Куди ти, дівчино, йдеш? Втекла з лагеря? – питає.
— Так, — кажу йому.
— Тільки ж ти не кажи, що втекла з лагеря. Підеш у місті туди й туди, — розповів він мені, де знаходилася біржа праці, — Скажеш, що тебе везли ешелоном, що твій ешелон розбомбили, — тоді таке часто траплялося, — і тебе відправлять до баура(3).
Все сталося так, як він сказав. У баура мене добре годували і за місяць я поправила своє здоров’я. У того баура вже й добула майже до кінця війни. Під кінець він мене відвіз в інший табір.
— І Ви тільки тепер дізналися, хто такий святий Миколай? – запитав я.
— Я чула про святого Миколая. Але не знала, хто такий святитель Миколай.
— Святитель – це один з чинів святих. Вони всі святі, але дещо по різному називаються. Є серед них мученики, священномученики, преподобні, святителі, апостоли, рівноапостольні. Святитель – це святий єпископ. Чернець – це преподобний. Мученики – зрозуміло хто. Це ті, яких стратили за віру Христову. Священномученики – це священники-мученики. Це ті, хто мав будь-який священний сан: чи священика, чи диякона, чи єпископа; які віддали своє життя за Христа, яких замучили за християнську віру. Апостоли – це апостоли. А рівноапостольні, то ті, хто своїми діями призвів до навернення на християнство великої кількості людей. От наш князь Володимир хрестив Русь, запровадив тут християнство. От він вважається рівноапостольним. Ще є така рівноапостольна Ніна – просвітительниця Грузії. Більше рівноапостольних не знаю.
— Я не знала, що святий Миколай – це і є святитель Миколай.
— Слава Богу! Вам допоміг Миколай при тому, що Ви ні разу не молилися до нього?
— Ну я молилася загально. Конкретно до нього – ні, бо нічого не знала про нього. У нас у таборі був священик. Якось звідкись він туди приїхав. Він на роботу не ходив. У нього була велика кімната, де він повісив ікони, і щось там правив. Нікого не сповідав. Я не знала, що він правив. До нього всі приходили помолитися: і українки, і росіянки, і полячки, і француженки.
— Який священик був? Православний?
— Так, православний.
— А якою мовою він служив? Українською чи слов’янською?
— Слов’янською.
— Дивно, як він там був, і як опинився?
— Він навмисно до нас приїхав. Його не везли силою. То я там молилася так, загально. Я не була Христовій вірі в дитинстві навчена. У нас яка була віра? Ну була я хрещена, і все на тому. До церкви нам у школі забороняли ходити.
Так я довідався про реальний випадок чудесної допомоги святого Миколая близькій мені людині. Цей випадок був для мене важливим і цікавим, корисним. Він був не з давніх переказів з часів початків християнства чи з часів середньовіччя. Це було ще одне запевнення, що святі тут, зараз, поряд із нами. Що вони готові прийти до нас на допомогу, якщо ми такої потребуватимемо. Історія про допомогу святителя Миколая насильницькі вивезеній до Німеччини дівчині Лідії, яка виховувалася у радянському суспільстві, і навіть не знала, хто той святитель Миколай, і ні разу до нього не зверталася явно, а якщо зверталася у табірній капличці того блаженного священика, повторюючи щось за панотцем, то сама не усвідомлювала своєї молитви, свідчить доволі багато про милість і любов до нас цього святого. Любов справжню, яка не дається навзамін, а йде від люблячого єства святителя.

Примітки:
  1)Важка хвороба, ускладнення варикозного розширення вен. Ноги при ній опухають, вени забиваються, що сильно перешкоджає крообігу ніг, призводить до того, що хвора людина ледве-ледве ходить.
  2)Насправді ця церква побудована на честь св. Івана Богослова. Але в народі у той час її називали Михайлівською згідно назви монастиря, від якого вона залишилася.
  3)Баур (німецьке слово) – селянин, фермер.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Росткович Олег, 21-12-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Росткович Олег, 21-12-2008

Сподобалось - не те слово...

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Залєвський Петро, 20-12-2008

Нащот моїх вражень та зауважень.

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Той же дід, 20-12-2008

Просто рецензія

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Світлана К, 20-12-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 19-12-2008

"У такій ситуації можуть порятувати лише відгуки читачів"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 19-12-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Кідрук, 18-12-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.261353969574 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …