Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46608
Рецензій: 90921

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 10904, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.227.233.6')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Ода

Чорноморський стиль

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 06-08-2008
Один старшокурсник так і не став чемпіоном Азово-Чорноморського басейну з греблі. А хотілося – страшне. Ні, якби він на ті змагання хоча б раз потрапив, може були б і з нього люди. Але замагання проводилися лише раз на рік щораз в іншому порту: не в Одесі, так в Білгород-Дністровському чи Єйську – скрізь, де ті мореходки були. А мореходні училища обсіли Чорне море, як жаби копанку. Передували басейновим змаганням відбіркові регати в самих бурсах – кожна рота виставляла на них команду яла-шестірки. Це шлюпка така шестивесельна. Тоді їх ще вміли робити з дерева, а не з безособового пластику. І гребли тоді ще справжніми вальковими  веслами, а не полегшеними академічними, у що перетворилася гребля на ялах трохи згодом.

В Херсонській мореходці, яка брала Кубок басейну вже дванадцять років поспіль, виграти той відбірковий заїзд було важче, ніж саме чемпіонство. Але і відбіркові герці той старшокурсник Котляревський вже колись був вигравав в якості загребного – парубійко він був довгорукий і кремезний. Та й команда бурсаків тоді підібралася один одного завзятіше – соснові весла, як бадилини, згинали, якщо навалювалися як слід. І бути б тому старшокуснику Котляревському законним чемпіоном Азовського та Чорного морів, але саме перед від’їздом на змагання до Ростова він «залетів» на чомусь там неуставному – чи напився, чи побився, чи памфлет на начальника ОРСО накатав, хто зна. І замість змагань в Ростові повезли його напрямки до міста одного парубка й сотні дівок на довгих три роки хлотської служби. І всі три роки на міноносцеві біля Вугільної стінки він згадував, що так і не став чемпіоном Чорного моря, – його шлюпка, хоча й без нього, кубок того року в Ростові таки виграла. Навіть на ту сотню дівок, що Матроським бульваром вешталася, – нуль реакції.

Отож, ледь дембельнувшися, курсант Котляревський мерщій відновився на випускному курсі, а в цій десятій роті, команда гребців, звісно, ще з першого курсу була своя, стернового Гоголя. Команда може була й не така хвацька, як колись у Котляревського, жодного Смотрицького, та навіть Іпатія Потія, серед них не було, але теж таки чемпіони бурси, тож той курсант Гоголь вже трохи запишався й завеличався.

Це був чорнявий задерикуватий молодик, три роки тому Котляревському такі салаги були на один зуб в полуденок, але часи настали вже інші, ліберальні, тож колишній загребний уважно вислухав від молодого нахаби купу дурні замість того, щоб одразу, як водилося в добрі давні часи, надраїти молодому пику.

- Якось самі досі справлялися з тими кубками, дядьку. На чиє місце мені тебе брати? Загребні нам не потрібні. Що Льовушка, що дядя Федя – пекельні люципери, а не загребні. Фонтанку веслами розхлюпають, якщо знадобиться.

(Загребні – це гребці, що веслують найближче до корми шлюпки. За ними усі інші рівняються. Тож темп задають саме вони, а не турецькі барабани.)

- Ну, припустимо, тут вам не Фонтанка, а Цюрупинська конка, - подумав курсант Котляревський.
- Левко твій затовстий, а Федір – достолихий, острог по ньому плаче, - подумав, але промовчав.

А Гоголь далі політику партії пояснює:
- Середні нам теж не треба. Є в нас Максим з Горького та Михайло з Вешенської. Максимко на цих вакаціях Керченську протоку на рибальському човні перейшов в найширшому місці, а Мишко по Дону погуляв вздовж та впоперек. Треновані хлопці, хоч зараз на нобелівку висувай.

(Середні гребці сидять банці  одразу позад загребних. І мусять з одного боку пильнувати, щоб не вперіщити загребних в спини своїми веслами, а з іншого – самі швидко згинати попереки, щоб вберегти від синців спини власні.)

- Так ось який босяк ту шаланду в рибалок поцупив, - подумав Котляревський. І сам собі зауважив: «Несвоєчасні думки».
- А Михайло твій по Дону гуляє, лише коли Дон – тихий. А якщо вітерець задме на змаганнях чи хвиля розгуляється? – але і вдруге промовчав.

- На бакових своїх теж не скаржуся, - Гоголь продовжує.
- І Фазіль, і Чингіз – не хлопці, а вогонь. Добре, що кинджали та кортики нам за формою заборонені, вже б усіх суперників на шашлик порубали, такі запальні.

(Бакові сидять найближче до носової частини шлюпки, якраз вони по спинах середніх гребців вальками і молотять, якщо щось не по їхньому.)

- От і виступали б собі за Батумську мореходку чи й за Карабогазгольську. Так ні, виходить, що мені, природному Котляревському, в нашій же херсонській шлюпці вже й місця нема? І що цей Фазіль вирячився на мене, як удав на кролика? А Чингіз навпаки, і не гляне в твій бік, наче не баковий в шестірці, а капітан на білому пароплаві чи посол люксембурзький. Ні, хлопці, з вами кулішу не зварю, - думає собі Котляревський, але і втретє промовчав.

А Гоголь бачить, що пику, як очікувалося, ніхто йому не товче, не перечить навіть, тож взагалі розперезався:

- Я твою шестірку, дядьку, добре пам’ятаю. Аякже, друга рота, стерновий Сковорода, чемпіони кількадесятого року, еге ж? Гарно ви гребли, що казати. Зі сторони, було, дивишся – наче шість однояйцевих близнюків веслують. Не стукнуть-не грюкнуть, весла одночасно по воді плиском лопатями вдаряють, проводять синхронно, навалюються усі разом, ще й відвалюються назад аж по планшир, як ви там під банки не падали – досі не розумію, і хукають навіть рівночасно, наче в один ніс сопуть – красота…

На такий панегірик своїй колишній шлюпці Котляревський навіть посміхнувся, але бурсак Гоголь, мабуть, був з тих, що м’яко стелять, але спати потім муляє.

- Але хто так зараз вже гребе? Хто так гребе? Це ж чорноморський стиль, дядьку. А прізвище начальника водної станції нашої пам’ятаєш? Валуєв! «Нєт, нє било і бить нє можєт нікакого чєрнаморскаго стіля!» А ти хочеш, щоб я тебе до нашої команди взяв! Дзуськи! Чим швидше всі на балтійський стиль перейдуть, тим швидше комунізм побудуємо. Якщо навіть Шелеста за той чорноморський стиль зняли, то що вже нам казати?

А той чорноморський стиль дійсно був дуже старовинний, так ще прапрадіди наші гребли на своїх чайках та байдаках. І нічо так, Пороги, граючи, проходили, море впоперек перетинали чи до Стамбула, чи до  Трапезонта, а не по Гангутським  шхерам никалися й галери посуху волоком перетаскували, як декотрі на Балтиці, але нічого того Котляревський, звісно, не сказав, було б кому те слухати.

- Точно кулішу з ними не звариш, - вирішив. – Манкурти та й годі.

Взяв та й спустився поверхом нижче, до нашої одинадцятої роти. Ну, молоді в тій роті живуть – другокурсники. «Ні риба, ні м’ясо», як дражнили другокурсників в бурсі. Але що поробиш? Хіба молодий не людина? Аби не балтієць.

Дивиться Котляревський, стоїть на тумбочці днювальний по роті з молодих-стрижених, але навіть струнко не став при його появі. Ну, зайшов старшокурсник до роти. Значить потрібно йому. Гроші трусити буде на портвейн чи салаг ловити на прибирання плацу – днювальному яке діло? Старшокурсник – не начальник училища, «Рота, струнко!» йому горлати не заведено.

Стоїть днювальний, еспандером гумовим руку качає собі далі. Височенький, плечі широченькі, шия накачана, руки довгі, ноги міцні. Готовий тобі правий загребний.

- Молодий, як прізвище?
- Курсант Куліш.
- Гарний знак, - гмикнув Котляревський. – Кашу, принаймні, гарантовано.
- Ось що, Куліше, треба мені підібрати ще шість таких ось як ти статурою хлопців, охочих навчитися веслувати й порвати усіх на німецький хрест. Особливо десяту роту. Ти ж хочеш, еге ж?
- А чого мені вчитися? Я трикратний чемпіон хутора Мотронівки з академічного веслування. Ну, не знаю, начебто Квітка ще гріб десь там іноді у себе в Основах… Але не певен, може він на каное?
- Давай, набирай команду. Увольнітєльна до міста – щодня. Тренування – п’ять разів на тиждень. А під час змагань – талони на додаткову пайку в столовці. Зголошуйся, не пожалкуєш.

І ось уже наступного четверга після дощику, о шістнадцятій годині рівно, сім молодих з одинадцятої роти і один дєдушка чорноморського флоту (навіть застарий вже дідуган, 23 роки ) чекали на вельбот на набережній Дніпра під фрегатом. Тобто під барком «Товариш». Одним словом, ви зрозуміли, де саме.

Ну, молодих хлібом не годуй, дай пореготати над чимось, варто дівчаті перехожому їм пальця показати чи в рота покласти. Всілися усі рядком на історичній корабельній гарматі і:

- Дівчино в жовтих трусиках!
- Ги-ги-ги!
- О, диви, аж четверо озирнулося.
- Хо-хо-хо!
- А спідниці обсмикнуло аж шестеро.
- Га-га-га!

Ледь вельбот свій за дівками не проґавили. Але Котляревський не лається, терпить своїх молодих. Невже це і він таким йолопом колись був? Лише трохи осторонь став від гармати.

І вже на вельботі, поки їх через Дніпро переправляли на водну станцію, коли кулеметно стукотів вельботів дизельок і Дніпрова хвиля за бортом шерхотіла, зауважив:

- Побачимо, що ви на веслах покажете, салабони. Язиками загрібати – справа нехитра. На язику мозолі не вискакують.
- А що, мозолі загрожують? На чому ж це? Ми так не домовлялися! Нам руки берегти треба! Ми – радисти! – закомизився хтось з молодих, мабуть курсант Винниченко, Котляревський їх, стрижених під нуль,  ще плутав за списком.
- А ти почастіше руки за бортом мочи, - радить Котляревський. – То мозолі вискочать не тільки на долонях, а й ще на одному місці. Запам’ятали, молоді? Руки за борт не опускати й не мочити. І щоб на наступному тренуванні в кожного був каламарик з йодом. Зірвав мозоля – одразу йодом припік. І ніякої води. Перше правило греблі.
- Ото ще хоч, - цикнув зубом курсант Винниченко, але руку з-за борту таки висмикнув.

- Пазвольтє. Гребля – то гідротехнічна споруда, ДніпроГЕС чи Каховська, - втрутився ще хтось з молодих. - Нема такого слова в словнику Грінченка.
- Гребці –  є, гребти – теж можна, а слова – нема? – здивувався Котляревський.
- Є! Гребня! – знайшов потрібну сторінку той молодий, витягнувши словника з кишені бушлата. (Він у нього всю дорогу заглядав принагідно. Почує – «вельбот», відкриє й читає собі:
«Вельбот (від англ. whaleboat, буквально «китовий човен») — швидкохідна, відносно вузька, 4—8 весельна шлюпка з гострими утвореннями носа й корми...»)

- Як-як?
- Гребня!
- Під столом! - розреготалася решта курсантів.
- Ти б ще в лексисі Памви Беринди пошукав, - скривився старшокурсник.
- Прізвище як твоє?
- Ну, Вишня...
- Ну, гуморист, - передражнив Котляревський, а тоді підвівся на рівні ноги посеред Дніпра й мовив:

- Шановні читачі й шановно громадо! В межах Цюрупинської конки, а також Кошової, Чайки, Кардашинського лиману й даного оповідання «гребля» означатиме саме те, що означає в усіх природних водників і моряків до олімпійських чемпіонів включно, а саме – процес веслування, і ніякій «гребні» тут не бувати, амінь. Хто не згоден – ніхто у цьому оповіданні і в цій бурсі його силоміць не тримає. Та хоч у тренувальний центр Шульца у Вашингтон Ді Сі може переводитися, є в нас і там свої люди, посприяють. Вони вже напевне знають, як саме нам розмовляти, і поганому не навчать. Бо ж  - Заграниця. Але веслують краще все ж у нас, у Херсоні...

- Та я що? Я нічого. Який Вашингтон Ді Сі, яка гамерика? – включив задній хід курсант Вишня.
- Спитати хіба не можна? Одразу й – на фіг з пляжу. Гребля то й гребля...

Але тут вельбот нарешті причалив у спортивному затоні і всі спортсмени-водники, що їхали разом з нашими курсантами, поломилися на твердь земну і ледь наших героїв не затоптали й не понаштрикували на свої весла, тож будь-які філологічні дискусії надалі стали неможливими. Що тут диспутувати? Гребти треба! Хоча... Не для продовження диспуту, а тільки для загальної ерудиції й етимології, чи знає хтось з присутніх про шляхетне походження слова «елінг»? Тож можете подивитися в зносках.

В елінгу пахло манільськими канатами, парусиною, оліфою, під лівою стіною на кодолових стелажах припадали пилом клеєні шлюпкові щогли й рейкИ із зачохленими вітрилами, а під правою височів цілий частокіл валькових весел.

- Розбирай весла – скомандував своїм махновцям Котляревський.
- Куліш, Квітка – загребні, Коцюбинський, Винниченко – середні, Хвильовий, Яновський – бакові. Вишня – стерновий, хапай навісного руля. Хто вже з веслом – мерщій на понтон, нічого тут стовбичити.
І собі навіщось взяв аж два.
- Без двох запасних весел від причалу не відвалювати. Правило номер два.

- Що тут за конкурс садово-паркової скульптури? – почулося знадвору.
- Котляревський, скільки раз тобі говорити? Дівчина – з веслом. Хлопчики – з коропами.
- А Ленін – в кепці, - неголосно прокоментував Вишня.
- Мовчи, малий, це начальник водної станціїї Валуєв власною персоною завітали. Думав, не познає мене через стільки років, але диви ж ти...

Огрядний, як оренбурзький кранець, начальник водної станції Валуєв був особою колоритною і навіть легендарною. Капітан першого рангу, чемпіон ВМФ СРСР одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят прадавнього року. Виступав він тоді за крейсер «Свердлов» і, відповідно, Балтфлот. А зараз, уже у відставці, з ранньої весни до пізньої осені він безвилазно мешкав на острові посеред Дніпра у своїй двоповерховій халупці на водній станції. З більярдом, сауною, персональною волейбольною площадкою, яблуневим садом і риболовлею просто з балкона. Щоб гідно зустріти старість не вистачало йому хіба що павичів та індуса в чалмі з опахалом – комарів відганяти. Валуєв увесь цей неповний календарний рік ганяв по своїй станції по «формі раз – труси та протигаз», і був не не тільки червонопикий, а й червонопузий. Комарі йому таки допікали.

- Ну, красень, герой! Виправка – офіцерська – схвалив він зовнішній вигляд курсанта Котляревського.
- Ось що значить ВМФ! Ну хіба з оцими ось салабонами цивільними порівняєш?
- На побивку їхав молодий моряк, груди всі в медалях, жопа в якорях, - нишком прокоментував Вишня, але одразу ж заробив стусана веслом від Коцюбинського.

- Ну як там флот Чорноморський? – продовжував черевань першого рангу.
- А що з ним станеться? Стоїть! – доповідав Котляревський.
- На мій есмінець мармуровий трап обіцяли поставити.
- Ну добре. Значить це ти з молодими вирішив позайматися. Якої роти? Одинадцятої? Ну, сім футів під кіль, як мовиться. Тільки дивись мені, без вибриків. Не вчи молодь вашим чорноморським фокусам. Особисто проконтролюю. Ніякої крамоли! «Нєт, нє било, і бить нє можєт нікакого особаго чорнорскаго стіля!» Ну ти вже в курсі. Третю шлюпку беріть. Щойно прошпакльована.

На цьому експозиція садово-паркових архітектурних форм на понтоні завершилася, і усі майбутні чемпіони поскакали в шлюпку, що хлюпалася собі на швартових просто під понтоном.

- Весла... – скомандував Котляревський, коли всі розсілися по банках.
- На воду!
- А чорноморських фокусів навчиш? – змовницьки запитав в Котляревського новоспечений стерновий Вишня, варто було шлюпці трохи відійти від понтона й червонопузої статуї каперанга Валуєва, що бовваніла на кінці причалу, як зменшена копія Тьмутараканського боввана.

Котляревський критично оглянув, як гребуть його новоспечені галерники – хто в ліс, хто по гриби, і зітхнув:

- Ну, до фокусів ще далеко. Почнемо з абетки.
- Еге ж, з кулішівки, - і тут не поліз за словом в словник стерновий Вишня.
- Права на воду, ліва – табань! – скомандував Котляревський і спрямував шлюпку в найближчий єрик.

Плавні! Єрики! Конки! Лимани! Плеса! Рукави Дніпра! Ось де воля!
Порослі комишами та осокою береги, звивисті  протоки, латаття та лілеї несподіваних озерець посеред лабіринтів Ріки. Жодних дороговказів.

- Суши весла!
Шлюпка за інерцією повільно сунеться вузьким єриком в оточенні вертких байдарок та каное, що підлазять аж під весла, проходить найвужче місце єрика і вискакує одразу на… Цюрупинську конку. З чорного ходу. Якщо гребти сюди офіційними фарватерами, по Дніпру, від затону буде кілометри два. Щойно пройшов річковий трамвайчик на Козачі табори, і ял скаче на хвилі, тьопає носом і бадьорить бакових фонтанами бризок.

- Весла… на воду!

Легкі академки  та каное легко відриваються і косяком сунуть кудись ліворуч, на Спортивну конку. А Котляревський вирішує йти праворуч, обійти острів через нижній рейд і повернутися до затону. Для першого разу досить.

- На «два» загрібаємо, на «раз» заносимо! Два-а-а,  раз! Вишня, рахуй!
- Дв-а-а-а, раз! Дв-а-а, раз!
- Весло повинно входити у воду трохи навскіс, плиском, лопать має бути занурена на дві третіх. Коцюбинський, вивертай весло, тоді не тонутиме. Яновський, а ти навпаки, трохи менше вивертай, не гребеш, а лящів ловиш!
- Два-а-а, раз!
Повільно пропливають вздовж борта верболози, кущі й смугасті ходові знаки на березі. Важкенька шлюпка нарешті набирає хід.
- Дв-а-а-а, раз!
Шлюпку проводжає філософськими поглядами череда корів, яка невідомо як потрапила на цей острів.
Два-а-а, раз!
Ховається в хащах якась сполохана парочка закоханих, а галерники-башибузуки проводжають її дружним посвистом.
Два-а-а, раз!
Два-а-а, раз!
Два-а-а, раз!
- Весла по борту! Можна відпочити. Руки не мочити, я сказав!

За боротьбою з неслухняними веслами хлопці незчулися, як прогребли усю конку до впадіння в Дніпро. І зараз роздивлялися широку панораму з сірими плавучими доками, портальними кранами, морвокзалом та океанськими пароплавами під причалами біля протилежного берега. Над сіро-зеленим Дніпром дув вітерець, гуляла хвиля й кучерявилися баранці. Пронизливо загула сирена портового буксира, що розвертав караван барж під причалом. Лунко задзвенів залізяччям якірний ланцюг іноземного судна, що ставало на рейді.

- Калькутта, - прочитав порт приписки на кормі того судна курсант Яновський.
- Жовтий прапор над тим індусом  бачите? Значить судно ще на карантині. Обходьте таких подалі, щоб проблем з прикордонниками не мати, - порадив Котляревський стерновому Вишні.
- Он їхня вишка спостережна на березі. І взагалі, за буї, на фарватер, без необхідності не лізьте краще.

- Тепер таке, - продовжив Котляревський.
- Коли гребете проти вітру, весла слід вивертати й коли заносите, щоб вітрильність зменшувати. Зараз спробуєте і так, і так, щоб відчути. Ну, суши весла!
- На воду!

Але варто шлюпці було висунути носа в Дніпро, як усі гребці, не втримавшись, попадали під банки, зриваючи веслами лише вершечки хвиль. Ял заривався носом у воду, підняті невдалими галерниками бризки періщили їм же по потилицям і мармизам, хлопці, включаючи навіть стернового та тренера, добряче вимокли, поки приладналися до нових обставин життя. І, як тільки в них таки стало щось виходити, і шестірка таки почала потихеньку вигрібати проти течії та вітру, ззаду несподівано почулося:

- ПОЛУНДРА!

Інша шлюпка з червоно-білою флюгаркою, непомітно підкравшись з корми, вже обходила їх по лівому борту. Її теж штивало на хвилі, вітер так само був для них «вмордувінд», але жоден з гребців не збився з такту й не зірвав гребка на хвилі, гребли вони коротко, часто й зле:

- І-раз, і-раз, і-раз!

Десята рота, в усій своїй красі, зі стерновим Гоголем на кормі, в якихось десять гребків обійшла екіпаж Вишні, як стоячих, і показала транець вже спереду по курсу. Знущальник-Гоголь цим не обмежився, він, не обертаючись, підняв правою рукою кормовий фалінь і  звісив його за кормою.

- Пропонує взяти на буксир, - криво посміхнувся Котляревський. Це було традиційне флотське знущання на усіляких перегонах, дарма - шлюпок, колесних пароплавів чи чайних кліперів.

Але необізнаний у флотських традиціях правий баковий Хвильовий сприйняв це як наказ, покинув весло, кинувся на ніс і, простягнувши  руку, таки схопився за той піднятий над кормою вражої шлюпки фалінь, смикнув, ледь не стряхнувши Гоголя за борт, і миттю закріпив мотузок за щоглову банку, як в школі вчили, шлюпочним вузлом. Обидві шлюпки сіпнулися, десята рота покотилася під банки й почулася автентична флотська лайка, вставити яку до пристойного оповідання немає жодної можливості. Хіба що декілька фраз, з яких ті тиради починалися:

- Ви що, молоді! ……… - волали загребні Левко та Федір.
- З дуба впали, салаги!...... – підхоплювали середні Максим та Михайло.
- Я тєбє пакажу буксір-гарнір!.... – не вгавали Фа зіль з Чингізом.
І лише стернові Гоголь та Котляревський перезирнулися, розвели руками й зареготали по хвилі.

- Сам буксир запропонував, земляче! – реготав Котляревський.
-  Але ж, бісове дитя, вже знає як шлюпочний вузол в’язати! – чудувався Гоголь. За спроби зав’язати будь-який інший вузол на ходу курсанта Хвильового просто витягло би фалінем за борт, як того водного лижника.

Це послужило сигналом решті десятої роти, як саме слід сприймати прикру пригоду, а команді одинадцятої про те, що цього разу «амордажу», мабуть, не буде, пики поки не чиститимуть. І через деякий час реготали вже геть усі, а зчеплені шлюпки…. зносило вітром та течією якраз під якірний ланцюг того індуса під жовтим прапором, який щойно ставав на якір на нижньому рейді.

Тож на базу їх таки привели на буксирі. Катер прикордонників. Із відповідними оргвисновками. Бо «щойно прошпакльована» третя шлюпка стернового Вишні, ще й почала текти, як друшляк, і воду лійками відливати доводилося безперервно.

- Котляревський!!!....... – волала над затоном марно призабута скульптура Тмутараканського Валуєва ще до того, як прикордонники пришвартувалися.
- Не встиг повернутися, й знову за свої фокуси? Ужо тєбє!...

«Ужо тєбє» полягало в тому, що наступних три тренування команда Вишні, замість веслувати, вдосконалювалася в зашкурюванні, шпаклюванні та фарбуванні старих шлюпок. Як кажуть, «любиш кататися…». А тут ще капосний Котляревський на мозок капає, примушує вчити, що саме ти ремонтуєш. Яка, здавалось би, різниця, чаку чи буртик ти треш наждачкою, кільсон чи шпангоут фарбуєш, і що фарба та ніяка не «сіра», а «шарова». Хреновин з незрозумілими назвами в такому маленькому, здавалось би, суденці як шлюпка виявилось щось під сотню. Та все чи не латиною. Мозолі на язиках може й не натреш, але зламаєш, поки вимовиш. Чи про це вони мріяли, коли легковажно погоджувалися порвати усіх на німецький хрест? Такого щастя і в периметрі бурси повно. Начальник ОРСО нарядів скільки хош випише, лише натякни йому. І язика ламати не треба. Береш і фарбуєш усім відомий паркан звідси і пополудні. Тільки Вишня нелогічно радів з того, що довідався одразу таку кількість невідомих словнику слів, і почав увертати їх де треба й не треба:

- А флюгарки? Давайте синьо-білі, як в «Динамо».

(Флюгарки то такі невеличкі кружечки на бортах, за якими на флоті визначають приналежність шлюпки до певного корабля, в училищі – до певної роти)
  
- Та не берися за брештук, я його щойно полакував…
- За що? Уй ти чорт! А на чєлавєчєском язикє можна?
- Можна. На фіг з ялика!

- То яким кольором ширстрек фарбувати?
(Ширстрек то найвищий пояс обшивки шлюпки. Фарбують його зазвичай у зелений для шлюпок правого борту і в червоний для шлюпок лівого. Навіть правило відповідне є для запам’ятовування, але на жаль, як більшість мнемонічних правил на флоті, теж геть нецензурне)

Навіть каперанг Валуєв, слухаючи усі ці милі серцю звуки справжньої балтійської мови, добрішав і квітнув суворою чоловічою посмішкою:

- Да. Справжні маримани. Таки оморячив ти їх, Котляревський.
Але вже наступної хвилини Валуєв знову вергав громи й блискавки:
- Яка вагітна стонога написала на сьомій шлюпці порт приписки  Калькутта?

Але була у всій цій панщині й позитивна риса. Шкурячи й лакуючи весла, галерники з одинадцятої відібрали собі повний комплект найлегших соснових весел, включаючи обидва запасні, й помаркували їх жовтою фарбою. Одне кільце довкола валька – загребні. Два – середні. Три – бакові. Соснові весла може й не такі міцні, як букові, але:

- Що ми – геракели, зайве кіло марно таскати? – висловив загальну думку меткий Хвильовий.
- Правильно кажеш, - погодився Котляревський.
- Зриш у корінь. На змаганнях – лише сосновими. А для тренувань я вам там ще один комплект підібрав, якраз букові. І їх помаркуйте собі теж.

Але й цього старшокурсникові виявилося мало. Знущався над молодими на кожному тренуванні по повній. То примусить гребти наввипередки з річковим трамваєм на Цюрупинськ. То на Спортивній конці, на двокілометровій розміченій дистанції, коли від натуги вже пупи розв’язуються, одразу після команди «Фініш через двадцять гребків!», яка означає, що треба вкласти в цей фінішний спурт усі сили, що ще залишилися, і вся команда починає горлати зворотній відлік, як перед стартом на орбіту: «…Шість!.. П’ять!.. Чотири!» - тренер міг подати нову «вводну» одразу після такого довгоочікуваного всіма «Один!».

- А тепер справжній фініш! Ще півсотні гребків, Вишня рахуй!
- Знайшов собі підрахуя, - бухтів Вишня, але таки починав новий зворотній відлік.

А на одному тренуванні Котляревський поцупив відро з капроновим шкертиком з підзвітного Валуєву пожежного щита біля більярдної, непомітно для хлопців спустив його з корми, ще й знущався, що шлюпка стала, як вкопана, як не греби:

- Ви що, каші сьогодні мало їли? Гребетеся-гребетеся на одному місці! Давай, нумо наваліться як слід! На Чорноморському флоті гребцеві, який зламав весло на змаганнях, споконвіку давали чарку вина й три доби додаткової відпустки. Навались, не жалій весел!

Але першим не витримувало відро. Дужка якраз виявилася міцною, а от дінце вискакувало з характерним парашутним хлопком, шлюпка зривалася з місця, наче запущена з рогатки, й червоне відро жалісно скакало позад неї по воді.

- Але ж можете, коли захочете! – реготав Котляревський, а ображені насмішками гребці нарешті допетрували, що саме відбулося.
- Весло, кажеш, треба зламати? Вино, кажеш, виставляєш? – не вгамовувався правий баковий Хвильовий.

І на наступному ж гребкові його весло з противним тріском розліталося навпіл. Більш того, через три гребки в нього тріщало вже запасне весло, яке він хвацько витягнув й вставив до кочета, хоча інші гребці не припиняли греблі. При цьому навіть лівий баковий Яновський так і не видивився, як він те робить. І не навалювався начебто надмірно, лише якимось дивним чином те весло вивертав. Трісь!

- Весла по борту! – спантеличено давав команду до відпочинку Котляревський. І сам переходив на місце бакового роздивлятися вже напівпонівечене запасне весло: цівка тріснула якраз під шкіряною манжетою, біля валька. Ще гребок, і точно розлетиться.

- Добре, з мене пляшка «Оксамиту України». Будемо вважати, що ти вже всі наявні весла потрощив. Поставиш це тріснуте до елінгу якось непомітно, збоку десь. Припиняй училищне майно з ладу виводити, Валуєв мене згноїть на галерах.

Але навіть непомітно повернуте на батьківщину тріснуте весло справі не зарадило. Бо Валуєв тут таки виявив на щитові понівечене пожежне відро, коли, за флотським звичаєм, намагався заховати в нього якусь привезену з берега «гінцем» пляшку. Пляшка тільки й гулькнула й розбилася об бетон.

- Котляревський!!! – невідь як правильно визначив винуватця своїх усіх своїх бід червононосий каперанг.
- Знову твої чорноморські фокуси!

Але хлопці вже заскакували до вельбота щоб повертатися до міста й вдавали, що не чують.

І так день за днем. Тренування за тренуванням. Хоч вітер, хоч дощ, хоч камені з неба падають – ні валнуєт. Руки, і, звиняйте, дупи в гребців зашкорубли  вже на залізобетон. Носи облущилися, мармизи почервоніли. Плечі роздалися, хоч робу перешивай, та й волосся вже встигло відрости в цілком пристойні йоржики. Чуб на картуз ще не в’ється, але вже дівки на суботній дискотеці не сміються й ламбаду витанцьовувати не відмовляються. Залишилось лише десяту роту на перегонах на німецький хрест порвати , от тоді вже й орли. Хоча, що я таке кажу? Які орли? Альбатроси!

А до училищних перегонів  залишалося не так вже й багато часу.


Далі

___________________________

Примітки

  Вальок – то конусоподібне потовщення від рукояті весла до шкіряної манжети над кочетом. Воно, по-перше, утримує весло в кочеті, а по-друге – трохи його врівноважує, як на терезах. На гарно підігнане валькове весло досить покласти згори дві руки, щоб воно, єдино під їх вагою, вирівнялося над водою й саме виконало команду «Суши весла!»

  Банка – лава, сидіння у шлюпці, яка виконує також функцію поперечного ребра жорсткості – розпирає борти.

  Елінг – будівля  в якій зберігаються човни та їх оснащення (щогли, весла, пайоли тощо) в період між навігаціями. Давні греки (еліни) взимку в море не виходили і зберігали весь свій військовий флот трієр в подібних приміщеннях на березі. З того часу усі народи перейняли слово навігація не тільки на позначення науки про судноплавство, а й на позначення періодів плавання по вільній воді, і слово елінг на позначення усіх тих пакгаузів, ангарів та сараїв, в яких зберігається корабельний реманент.

Кранець - м'яка оплетена "груша", яку підвішують між бортом судна чи шлюпки і причалом, щоб запобігти пошкодженням борту при швартуваннях, стоянках тощо. Згаданий в тексті оренбурзький кранець - дуже великий гумовий надувний балон, який використовують вже для швартовок двох суден у морі. Він плаває між бортами суден і не дає їм сходитися впритул і наробити шкоди. Оренбурзькими їх називали, щоб відрізняти від "курських". Етимологія назв авторові до кінця незрозуміла. Мабуть, назвали за заводами-виробниками.


А.Санченко. Нариси бурси : : оповідання
А.Санченко. Нариси бурси : : оповідання

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ISV, 09-08-2008

Великі перегони

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 08-08-2008

Гоголь VS Котляревський

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ігор Скрипник, 07-08-2008

"Гребля то й гребля..." (с)

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 07-08-2008

Так, саме гребля!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська, 06-08-2008

Вимагаю приміток

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 06-08-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71088600158691 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …