А до училищних перегонів залишалося не так вже й багато часу. Але майже кожного тренування вони чули оте знайоме Гоголеве «Полундра!», й шлюпка з червоно-білою флюгаркою, обходила їх чи то зліва по борту, чи то праворуч, хай і на останніх метрах дистанції, коли вже прямували до причалу. Щоправда, Гоголь вже не ризикував насміхатися з одинадцятої роти, показуючи їй буксир. Таки затямив.
На одному з тренувань вони навіть гребли ніздря в ніздрю з десятою ротою з півкілометра, але потім Гоголь вигукнув:
- Левко, «риба-м’ясо» нас обходить, що ж ти дивишся!
І загрібний гоголівців Левко так розлютився і навалився на весло, що екіпажеві Вишні знову залишалося лише лицезріти суперників. Зважаючи на те, що гребці в шлюпці сидять обличчям до корми, цей ракурс для вишенців був невиграшним.
- Вегетеріанець він в них, ні риби, ні м’яса не вживає, - пояснив причину зовсім неспортивної люті Котляревський
- Знову вони нас «зробили», - занепадав духом нарід. Але Котляревський лише хитро посміхався й обіцяв:
- Ось перед самими перегонами скажу вам щось таке, від чого вам одразу полегшає на душі. Зробите їх, як стоячих, не переймайтеся.
- А чому зараз не скажеш?
- Зараз ще рано. А ще про дещо – промовчу. Скажу, коли вже фінішуєте. Не дрейфь, пєхота! Прорвемося!
- Сам ти – чобіт кирзовий! – відгукувався хтось з гребців. Таки дійсно вже оморячилися, якщо ображаються навіть на порівняння з пішими піхотинцями.
На останнє тренування перед перегонами діставалися з пригодами. Народу на набережній набилося – як до мавзолею. Самих дівок - половина педінституту імені Крупської принаймні. Усі якісь причепурені, святкові, намазюкані. Оркестр грає «Прощання слов’янки», очіпки в повітря підлітають, панночки «ура!» кричать. До історичної гармати не проштовхнутися. І присісти нема на чому бідним «тюльківцям», щоб на вельбот чекати.
- Що тут за дискотека?
- «Товариш» у рейс відходить. Курсантів «централки» на практику везе.
У морі на моряків і подивитися зазвичай нікому. Тож усі свої театральні ефекти для публіки вони зазвичай приберігають якраз на швартування. Ось який, питається, сенс в тому, щоб позаганяти бідних курсантиків у парадній формі на реї? Вітрила можна буде ставити лише в морі, аж за Очаковом. Але ж – краса! Свистять боцманські дудки, лунають в мегафон команди, курсантики аж біжать вгору по вантах, розтікаються по реях, зводяться на рівні ноги й виструнчуються, вхопившися руками за спеціальний леєр, неначе зависають у повітрі, широко розкинувши руки – повітряна акробатика тай годі. Нехай ця вистава і безкоштовна, але будь-яку вартість квитків «Товариш» відігравав би у повному обсязі. Публіка верещала від захвату.
Ну, в кого практика й оперція «Парус», а в кого училищні перегони на носі. Через цей гармидер і штовханину вельботи в цей день швартувалися з іншого боку набережної, «тюльківці» ледь встигли добігти і вскочити, перш ніж останній відвалив.
- Твої всі встигли? – питає в Котляревського загрібний гоголівців Левко.
- Та всі начебто.
- А Гоголь десь заблукав.
- Точно, оно він гасає, - видивився Котляревський єдину постать в затрапезній робі посеред того шумного балу. Гоголь видерся на стільця в кафе «Морозиво» й відчайдушно махав вельботові кашкетом. Але відійшли вже далеченько, перевізник повертатися відмовився.
- Ну нічого, наздожене.
- На чому? Наступний бот через дві години лише йтиме. Позич нам Вишню свого на стерно, щоб останнє тренування не стратити.
- Ну, Вишню… У вас таких стернових зроду не водилося. Могоричова справа, - одразу почав набивати ціну Котляревський.
- Але гаразд, - все ж погодився. - За однієї умови. Даєте нам 5 хвилин фори на цьому тренуванні.
- Не допоможе, - розсміявся Левко. – Все одно вставимо на дистанції.
- А ось подивимось.
- Навколо острова через нижній рейд? Заметано.
І ось вже третя шлюпка з синьо-білою флюгаркою (екіпаж Вишні, але цього разу без Вишні) відвалює від училищного понтона, навалюючись на весла що є сили, а сьома шлюпка з червоно-білою позначкою (екіпаж Гоголя, але цього разу – теж без Гоголя), терпляче чекає обумовлені 5 хвилин фори. Гоголівці може б і змухлювали, але хто ж їм дозволить – на стерні в них Вишня ледь не з секундоміром. Цього часу вистачило якраз для того щоб «втікачі» перетнули затон і заглибилися в єрик, що сполучував його з Цюрупинською конкою, зовсім зникнувши з поля зору.
Гоголівці теж почали бадьоренько й похвалялися ті 5 хвилин відіграти ще до бую на нижньому рейді. Але як не налягали на весла, за весь час Вишня лише одного разу побачив корму своєї рідної шлюпки - на самому початку тренування. Котляревський вже виходив з єрика і завертав праворуч в той самий час, коли «переслідувачі» лише в ту вузьку протоку заскакували і вимушені були стишити хід. А далі – як корова язиком «втікачів» злизала.
- Бачиш? – час від часу перепитував у «вагоновожатого» загрібний Льовушка, бо «пасажири» сидять в цьому трамваєві спиною вперед і куди шлюпка йде не бачать.
- Ні, не видно ще, - незмінно відповідав Вишня, аж поки шлюпка вигребла на саму середину конки, вже й буй той на рейді був на прямій видимості, сховатися за вигинами берега Котляревський вже аж ніяк не міг.
- Чи ти сліпий, молодий? – не витерпів нарешті Достоєвський й покинув весло, щоб роздивитися.
- Таки нема, пошили нас в дурні «рибо-м’ясоїди»! По борту весла, хлопці, ми за власною тінню женемось, а не за Котляревським.
- Молодий, щось ти темниш, - одразу став наскакувати Максимко з Горького. Бився він файно, по-босяцьки, Вишня колись на власні очі бачив. Тож засовався на своїй банці стернового.
- Вони точно праворуч завертали, а не на Спортивну конку? Засланець ти неповнолітній! Колися. За борт зіграти хочеш?
Добре, що поважний та розсудливий Левко вступився за свого позиченого стернового й підтвердив, що теж бачив, як Котляревський завертав праворуч.
- Тоді незрозуміло.
- Гребемо на базу, може там зрозуміємо, - підвів риску під дискусіями Левко. Вишня в цю мить полюбив його усім єством - глиба-чоловічище!
Тож гологолівці й погребли, лаючи Вишню за дуже повільний, на їх думку, темп лічби.
- Не «два-раз!», кричи «і-раз!», молодий, да? Твій язик за наш весла не встигає! – повчав хтось із бакових.
І нехай собі гребуть. Автор пропонує читачам залишитися на Цюрупинській конці ще трохи. Залишатися на боці автора - не найгірша стратегія для читача. Тоді не доведеться чекати аж до водної станції, щоб довідатися, куди зникла шлюпка Котляревського.
Бо команда радистів і її тренер-перебіжчик від механіків в цю мить знаходилися чи не в десятку метрів від збентежених суперників – в комишах. З якого дива Котляревський туди на повному ходу залетів, не забувши скомандувати «Весла по борту!», нікому крім нього поки невідомо. Сказав своїм лише, щоб сиділи тихо й не галасували. В жмурки, мовляв, пограти треба.
- Зараз вони знову стартонуть, роздивляймося стиль греблі, кажімо, що помітили.
- Еге, - першим помітив невідповідність Коцюбинський.
- Вони не в тому місці рвуть весло. На «раз!», а не на «два!», як ми. Ми навалюємось на початку гребка, а вони наприкінці, тобто.
- Отож. Ще що?
- Ги-ги, коли Льовушка навалюється, їхній ял аж носом хвилю риє, наче перечіпається через мотузку, - зауважив Яновський.
- Вундеркінд! – зрадів Котляревський. – Льовушка їхній дійсно половини шлюпки вартий. Але якщо рвати весло в кінці гребка, ял так і йтиме, спотикачем якимось. А якщо навалюватися, коли весло лише входить в воду, вивернуте, ви шлюпку не тільки вперед, але і вверх трохи виштовхуєте, і ніс йде накатом з хвилі на хвилю.
- Ще що?
- Вони весло менше нас вздовж борта проводять, менше назад відвалюються, тому гребуть частіше. Може і нам так треба, щоб їх «вставити»? – додав Винниченко.
- А оце навряд. Частіше, не значить швидше, - не схвалив Котляревський.
- Від багатьох речей, звичайно, залежить, та хоч і від вітру та хвилі, але на спокійній воді точно краще довшу проводку весла робити, як академічні човни гребуть. Вони он навіть під’їздять на своїх баночках-каретках, щоб подалі весло провести. А ми ж таки не на Балтиці, погода влітку так і шепоче: спиною тягни весло, спиною. Не в бушлаті гребеш.
- То оце і є твій чорноморський стиль? – здогадався Хвильовий.
- Ну, майже. В чорноморському стилі весла проводяться настільки довго, що гребці майже лягають спинами на банки, принаймні їх вже й не видно з-поза борту, самі маківки стирчать в рівень з планширом. Гарно виглядає, особливо коли шлюпка з якогось корабля на рейді йде забирати командира з Графської пристані, і наче сама тими веслами вже махає в якісь моменти. Перед власним командиром гребці завжди стараються шик показати, й не сачкують.
- Е ні, я не акробат! – уявив процес Квітка, й навіть попробував відхилитися назад на рівень планшира, тримаючись за весло. Ледь на коліна Коцюбинському не гепнувся.
- Ну і шлюпка в нас поки не зовсім чорноморська, - посміхнувся Котляревський у вуса й дістав з кишені жмут якихось барвистих стрічечок.
- Ось, розжився в прапорщика знайомого парашутними стропами. Ладнайте до ніг біля упорів.
- Ми не акробати, ми лижники! – заявив Хвильовий, продіваючи ноги в приладнані стропочки.
- Ось тепер можна й по-чорноморськи, - запевнив Котляревський.
- Я одного не розумію, - не витримав нарешті Куліш, який усю дорогу лише слухав і сопів.
- І на весла ми краще навалюємося! І стиль у нас чорноморський-старовинний з вибриками! Якого ж дідька вони нас весь час обганяють? От чому?
Котляревський розреготався.
- Ех, обіцяв перед самими змаганнями сказати, але доведеться мабуть зараз. Розсекретив мене Куліш. Хлопці, моя вага складає 98 кілограмів. Весь цей час ви катали Дніпром у шлюпці зайвий центнер. І якщо ви останнього разу трималися врівень з ними чверть дистанції, маючи такий тягар на борту, то…
Вони ще ніколи так не гребли! Комиш та осока летіли за бортом, як на гірській річці. Шлюпці можна було прибирати шасі й злітати. От же ж удружив Котляревський, от же ж порадував! Ось тобі й чорноморський стиль!
- Ледь не забув, - сказав Котляревський вже під вишкою прикордонників.
- Ще одну команду ми з вами не вивчили. «Весла на вальок!»
- А як це? –не зрозуміли гребці. Знали вони вже «весла на воду» й «весла по борту», «суши весла» й «весла на укол», «весла під планшир», навіть, доводилось виконувати, не кажучи вже про «навались», «табань» та «шабаш», а ось «весла на вальок»…
- Ну, як рушницею «на караул» роблять бачили? Нумо підіймайте весла вертикально догори, вперши руків’ям у днище човна. Так, добре, і лопаті весел вздовж борту вирівняли. Відмінно.
- Команду цю подають лише тоді, коли шлюпка першою перетинає лінію фінішу. Почули? Лише перша. Але я гадаю, вам завтра знадобиться.
На понтоні їх зустрічав... курсант Гоголь.
- О, знайшлася пропажа! – майже одночасно гукнули вони з Котляревським один одному.
А далі Гоголь став верзти якісь нісенітниці:
- А я зразу здогадався, що дамочка ця не тутешня. Один капелюшок чого вартий - столична штучка! – про що це він?
Але берегом і справді ходила якась дамочка бальзаківського віку у неймовірному капелюшку з рисової соломки. Просто тобі Чіо Чіо Сан. Дамочка з діловим виглядом оглядала, розпитувала, занотовувала. Супроводжував її Валуєв у чорних флотських штанях, форменній тужурці з погонами й підводницькій пілотці (мабуть дійсно велике цабе завітало, раз навіть Валуєв перейшов з «форми раз» на штані та ще й записався в підводний флот).
- А це що таке? Як називається? – питала дамочка.
- Це дві команди шестивеслових ялів щойно закінчили тренування. Ліворуч команда десятої роти, чемпіони училища й Азово-Чорноморського басейну, стерновий Гоголь, - терпляче, як екскурсовод в Сухумському мавп’ячому розпліднику, пояснював Валуєв.
- А праворуч?
- Ну так собі, ще одна команда. Молодший курс.
Довкола Валуєва й дамочки нарізав круги якийсь бородатий молодик в ковбойській сорочці й джинсах, він несподівано завмирав у незручних позах й дивився то на Дніпро, то на шлюпки через рамку складених по-операторськи пальців.
- А можна, щоб оті вітрильники завтра у кадрі були? – питав молодик.
- Зробимо, - обіцяв Валуєв, скосивши очі на дамочку.
- А можна буде інтерв’ю у вас взяти? – запитувала дамочка.
- Зробимо, - відповідав Валуєв.
- Старт буде он від того червоного буя в кінці затону, - пояснював диспозицію Валуєв.
- Шлюпки пройдуть весь затон по прямій, вийдуть у Дніпро біля сторожової вишки прикордонників, дійдуть до буя на нижньому рейді, обігнуть його лівим бортом й повернуться сюди. Фініш отут, де ми зараз стоїмо, – розповідав Валуєв.
- Добре, першу частину звідси й зніматимемо, - вирішила дамочка.
- А далі я можу взяти Вас та оператора на суддівський катер, - пообіцяв Валуєв.
- Ще не допетрали? – запитав Гоголь, коли дивна делегація вшилася з причалу до елінгу.
- Центральне Телебачення наші перегони завтра зніматиме.
І скромно додав:
- Моя заслуга.
- Бреши...
- А навіщо мені вам брехати? Отож як ви мене не дочекалися й відвалили на вельботі, я в кафе «Морозиво» приземлився. Не поспішаю нікуди. «Товариш» саме відійшов від причалу, розвернувся через правий борт на фарватері, погудів на прощання, та посунув на вихід в море. Публіка порозходилася, до катера ще далеко. Аж тут – ця дамочка з бороданем. Сіли за сусідній столик, бідкаються, що на відхід запізнилися, встигли лише з корми «Товариша» зазняти, пропала передача: матеріалу замало, дарма з самої столиці на РАФику тряслися. Прощавай, преміє, хоч би за відрядження грошей назад віддавати не довелося. Ну, я вмикаю свою природну привабливість, знайомлюся, питаю, як передача називається. «На землі, в небесах та на морі». А я, не будь дурень, і натякнув, що в нас завтра гребна регата училищна, якраз в тему…
- Ну ти даєш, Гоголю! – розреготалися курсанти обох шлюпок.
- Отож готуйтеся, молоді. На камеру зніматимуть, як ми завтра вас порвемо. Як Тузик грілку, - вставив хтось з гоголівців.
- Ну, доживемо-побачимо, - впевнено відповів Квітка. А Котляревський лише посміхнувся у вуса.
А що там до того завтра жити залишалося? Повечеряти та переспати.
Награвав оркестр на волейбольному майданчикові. Вальс. «Амурські хвилі». Надраєні баритони, баси й тромбони засліплювали на сонці, оркестранти й дванадцять екіпажів гребців потіли в парких суконних кльошах та білих голландках – з нагоди телебачення усіх вирядили по формі номер два. Оператор в ковбойці гасав вздовж строю дванадцяти ротних гребних команд, знімав доповідь Валуєва начальникові училища, нахабно просив повторити доповідь, щоб зняти обох розцяцькованих золотом начальників у кітелях і при всіх регаліях ще й крупним планом.
Начальник училища – флегматичний гуморний дядько з погонами капітана порту реготнув і погодився.
- Ну давайте, дубль другий і останній, - ще й з іронією подивися на Валуєва, який в усе це кіно його втягнув. Коли каперанг вдруге йшов стройовим кроком, тримаючи руку під козирка, в задніх шеренгах почалися смішки.
Курсант Котляревський спостерігав за всім цим з понтону. Адже він до жодної гребної команди, як виявилося, не входив – вільний птах. І залишалося йому лише дивитися зі сторони і вболівати за своїх. Але неокільцьованним альбатросом ходити йому довелося недовго.
- Котляревський! – помітив його Валуєв, коли розіграли гоночні номери на білих табличках, стрій розпустили, й команди посунули до елінгу за веслами. (Вишня витягнув своїм сьому воду – далеченько, да)
- Котляревський, йди сюди, будеш склянки відбивати.
Склянки – то такі мелодійні бемкання в корабельного дзвона або ринду. Колись, коли механічних годинників ще не було і в проекті, за ними вели відлік часу в моряків – відбивали їх щопівгодини, звіряючись за годинником пісочним. Перекинув півгодинну склянку догори дригом – бемкнув у дзвона. Тому й – «відбити склянки». Але зараз склянки відбивають вже лише на свята та в титрах Одеської кіностудії.
Котляревський показово відбив на прохання телевізійників полудень, хоча була лише десята година. Але в полудень сигнал був більш викобелистий. Щоправда, в кадр потрапила лише його рука. Але він не дуже переймався. Кому треба – впізна за татуюванням. Традиційна на «тюльки» риба-молот була в нього наколота. Аж тут прибіг захеканий Вишня.
- Все, кранти! Все пропало! От знав я, що гоголівці нам свиню підсунуть, але щоб таку!
- Вони наші весла похватали, усі шість з жовтими марками. На них, мовляв, не написано, що вони одинадцятої роти. Ех!
- Так і справді ж не написано, - посміхнувся Котляревський.
- От щоб ви, салаги, без мене робили? Ваші соснові весла, комплект для перегонів, я ще вчора відклав на іншу сторону елінга, на стелаж де щогли та вітрила лежать.
- Правда?
- Ні, «Ізвєстія». Біжи, щоб ще хтось і їх не поцупив.
І окрилений Вишня біг до своїх, як рисак, смішно викидаючи вперед ноги. А шлюпки більш метких екіпажів вже відвалювали від причалу й розминалися й налаштовувалися неподалік від лінії старту. Ось відвалив на лінію старту суддівський катер з оператором. Шлюпки вже вирівнювали носи на тій уявній лінії між червоним буєм та катером, то підгрібаючи, то табанячи потихеньку. Шлюпка з сьомим номером стала в стрій чи не останньою. Котляревський стис кулаки.
- Весла!... – скомандував суддя в мегафон. І всі шлюпки завмерли і занесеними вперед веселами.
- На воду! – скомандував суддя і поверхня води в затоні збурилася пінними бурунами під лопатями семи десятків весел.
- А таки точно могли б Фонтанку гуртом вихлюпати, - подумав Котляревський.
Фаворити-фаворитами, а гналися сьогодні усі дванадцять рот. І статистів серед них таки не було.
На самому старті розібратися в тому, що відбувається на дистанції, майже неможливо. Усі ще свіженькі, усі спуртують, шлюпки рухаються вперед швидкими ривками, й то одна, то інша висовує носа поперед інших, щоб з наступним гребком відкотитися позад. Та ще й перспективу треба враховувати – більш віддалені від спостерігача шлюпки видаються відстаючими через свої менші розміри.
Валка човнів вже пронеслася повз причал, на якому залишились лише оркестранти та Котляревський. Кожен оркестрант вболівав, зрозуміло, за свою роту, й хлопці ледь не зіштовхували один одного в воду. За одинадцяту роту вболівав опецькуватий баритоніст Мамочка. Наскакувати на такого субтильним сурмачам та саксофоністам було небезпечно для життя.
- Бачив, наші повз причал перші пройшли! – крикнув він Котляревському і від надміру емоцій видув зі свого баритона партію варязького гостя.
Шлюпки одна за одною підходили до виходу із затону й завертали за мис, за спостережну вежу прикордонників. Суддівський катер з оператором та з начальством йшов трохи позаду усієї валки.
- Бінокля б, - подумав Котляревський.
- Ну, тримай кулаки, Мамочко. Начебто наші третіми в Дніпро вийшли. Ще поборемось.
Тепер залишалося лише чекати на їх повернення.
- Насправді, на такій довгій дистанції усе вирішує витривалість, - переконував себе Котляревський.
- Чи ж я їх не ганяв, як сидорових кіз? Ні, мають бути першими і навіть з десяти хвилин вискочити, мають, - переконати себе можна в чому завгодно, але як переконати в тому ще й суперників, які не знають, як наполегливо ти тренувався. Котляревський раз пораз дивився на годинника і перевіряв, чи він, бува, не зупинився.
Але й нескінченні десять хвилин колись та закінчуються.
Ось знову з’явився у воротах затону і попрямував до причалу суддівський катер, щоб встигнути висадити знімальну групу на берег. Ось висунула носа з-поза мису й перша шлюпка.
Гоночного номера на такій відстані було не розрізнити. Але усі вболівальники принишкли, вдивляючись кожен в якісь свої прикмети. Котляревський теж придивися й на радощах ледь не вперіщив баритоніста Мамочку кулаком, який ще й досі тримав стиснутим.
- Наші!
І дивитись на номер йому було вже непотрібно. Шлюпка йшла, розмірено вимахуючи веслами. Саме так, часом здавалося, що то шлюпка сама махає тими веслами, як крилами, так далеко відвалювалися її гребці, тільки маківки стирчали над планширом. Потім, як мішені в тирі, вискакували над бортом їхні смугасті спини в тільняшках і вода довкола бортів з плеском збурювалася лопатями весел. Але ап – і гребці знову зникали. Вже чутно було «Два-а-а! Раз!» геть захриплого Вишні, ось від навіщось випростався на рівні ноги на своїй банці, тримаючи стерно навстоячки, і з останніх сил кивікнув:
- Двадцять гребкі..і..!
Усі вболівальники зареготали.
- Дев’ятнадцять! Вісімнадцять! – у шість луджених горлянок підхопили зворотній відлік радисти.
Шлюпка «переслідувачів» з’явилася з-поза мису лише зараз. Вона програвала не менше десяти корпусів, і Котляревський навіть не одразу зрозумів, що то ніяка не десята рота. Лише коли заверещали радісно якісь дрібні барабанщики з оркестру, які аж ніяк не могли бути старшокурсниками, він здивувався: «А де ж це Гоголь?»
- Четверта рота! Дайош! – верещали салабони.
Але на барабанщиків одразу ж зашикав Валуєв, шикуючи оркестр на причалі. Він вискочив з катера першим, галантно подав руку дамочці-режисерові й люто зиркнув на Котляревського, відійшовши в бік, лише щоб дати місце операторові встановити камеру на штативі.
- Я тобі покажу чорноморський стиль! – пообіцяв через голову оператора Котляревському розлючений каперанг.
- Як Ви сказали це називається? – тут таки перепитала дамочка.
- Чорноморський стиль веслування, - засміявся начальник училища, який теж саме сходив з катера.
- Предмет особливої гордості начальника нашої водної станції. Я думаю, у своєму інтерв’ю він Вам про нього ще докладно розповість.
- Яка краса! Я в захваті! Льошо, не запори мені ці кадри! Це має побачити вся країна!
Шлюпка з сьомим гоночним номером саме пролітала повз причал. В кадрі здавалося – наче шість однояйцевих близнюків веслують. Не стукнуть-не грюкнуть, весла одночасно по воді плиском лопатями вдаряють, проводять синхронно, навалюються усі разом, ще й відвалюються назад аж по планшир, як під банки не котяться – не зрозумію, і хукають навіть рівночасно, наче в один ніс сопуть. І з кожним наступним гребком лунає хором могутнє:
- Три!...
- Два!..
- Один!..
- Фініш!
- Весла на вальок! – скомандував загрібний Квітка замість охриплого стернового і над шлюпкою зметнулося догори шість весел, наче шість піднятих переможно рук.
Оркестр грав туш, ще й другим, і третім фіналістам. На них же чекали нагороди та торти. Потім, вже без музичного супроводу й кондитерки, одна за одною перетинали лінію фінішу інші шлюпки й гребці знесилено кидали весла по борту й падали на банки відпочивати. А гоголівців серед них все ще не було!
Вишня вже просипів «Шабаш!» і хвацько пришвартувався до понтона, коли з-поза мису нарешті вигулькнуло ще дві шлюпки. Це і була остання інтрига цих перегонів – кому саме оркестр зараз гратиме «Чижик-пижик, де ти був?», як «вшановують» на флоті останню команду з перегонів.
Жодна з двох шлюпок не бажала цієї сумнівної почесті, і чи не найзапекліша боротьба розгорнулась якраз між двома аутсайдерами. Вони йшли ніс у ніс до останнього, тільки от гоголівці з лівого борту гребли… лише двома веслами. Насуплений Льовушка сидів пасажиром на своїй банці й косо споглядав на колег.
- В нього весло розлетілося, коли навколо буя розверталися, й він табанив, - пояснив Вишня.
- А хто їм винуватий, якщо вони такі піжони, що запасних весел з собою не беруть? Я ще на тренуванні таке помітив, але думав – може так треба? Може вони вагу таким чином економлять?
- Мабуть Левкові дісталося саме те «весло імені Хвильового», - реготнув Котляревський.
- Але ми й так би їх «зробили», не сумнівайся. Ще до буя ми вигравали в них півтора корпуси, - похвалився Квітка.
Саме в цей час оркестр грянув «Чижика…». Але шлюпка Вишні вже навіть не дивилася, кому саме, бо їм належало виконати ще одну споконвічну флотську традицію: викупати за бортом свого стернового. Але хитрий Вишня і тут викрутився:
- Хлопці, не мене, його, - перевів стрілки на Котляревського.
Пручатися було марно. Тренера нових чемпіонів бурси схопили за руки-за ноги, й розкачавши під загальний регіт, як був – у повній амуніції, швиргонули з понтона в Дніпро. Оркестр грав туш.
Валуєв скреготав зубами, від неможливості загорлати на всю базу своє «Котляревський!», але не подавав виду – саме готувався до інтерв’ю. Дамочка саме вправно гримувала його пензликом й добре, що хоч губи своєю помадою не підводила. То не жарти, терміново виголосити панегірик тому, з чим ти все життя самовіддано й послідовно боровся, та ще й перед камерою телебачення. Мабуть зрозуміти каперанга Валуєва до кінця могли б лише ті історики КПРС, які в одну ніч перекваліфікувалися на істориків України. Та менше з тим. Нехай Валуєв іде й віддувається перед камерою самотужки. Він для закінчення цього оповідання вже, начебто, й не потрібний. Чемпіонів все одно має вітати й нагороджувати не він, а начальник училища.
Свої поздоровлення ж Чиф почав з того, що вступився за Котляревського.
- Мужички, ви його не втопіть на радощах, - йому на практику ще треба йти.
- Яку практику? – кинулися гребці до Котляревського, ледь той виліз на понтон.
- Це і є те, що я збирався вам сказати вже після фінішу, - сказав Котляревський, виливаючи воду з черевиків.
- Наша десята рота післязавтра від’їздить до Севастополя. Там барк «Сєдов» вже на нас чекає. І щоб поїхати від бурси на змагання до Одеси, вам досить було прийти другими.
- Але бач як обернулося. Десята рота навіть у трійку не ввійшла. Не кажи гоп…
- Дивіться ж, не підкачайте в Одесі! Щоб без таких от несподіванок! – щасливо сказав він своїм вихованцям, коли нагороди й торти було розподілено.
Коли навчальний барк міністерства рибної промисловості «Сєдов» проходив Гібралтарську протоку, його радист отримав з Одеси досить незрозумілу радіограму. «Сєдов» йшов довкола всієї Європи з Севастополя до Калінінграда. В радіо з Одеси ж було лише одне слово тексту
НЕ ПІДКАЧАЛИ
Зате цілих сім підписів. Адресатом значився курсант Котляревський.
Чорноморський стиль після тих перегонів якось сам собою в училищі відродився. Особливо після передачі «На землі, в небесах та на морі», яку все училище тепер дивилося в ротних приміщеннях в організованому порядку, тобто примусово. Замість передачі «Когда поют солдати».
А курсант випускного курсу Котляревський в цей час саме роздивлявся за бортом величні пінні вали Атлантики й міркував:
- Ну ось, усі мрії збуваються. Про щоб його таке ще помріяти? Приймаю пропозиції.
