Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51622
Рецензій:	96045

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Запитували - відповідаю :) (Синтетична роль перекладача)

(Рецензія на твір: Переклад № 6. Автор: Тарас В'єнц, автор: Третій Конкурс Перекладів)

Вітаю, друзі!
У відгуках на один з моїх коментів прозвучало дуже цікаве запитання. Звучало воно так: "...цей варіант - скоріше переклад чи переспів? Бо якщо вдихати у твір щось своє аж занадто, то і твір перестає бути перекладом - стає окремим твором на тему і не більше..." (http://gak.com.ua/review/15838)
Оскільки дане питання також і мені не дає спокою, дозволю собі на нього відповісти, хоча, думаю, довкола купа значно компетентніших за мене людей, які дадуть відповідь краще.

Головна мета художнього перекладу – пізнавальне осягнення чужої, всесвітньої та власної (зауважте!) літературної дійсності. Формування міжнаціональної віртуальної спільноти, зав'язаної на синтезі культур. Проте, це не „єдність усіх народів", не асиміляція національного на користь всесвітнього. Зовсім ні! Віртуальна спільнота твориться у межах власної літератури, через привнесення літератур інших націй. Художній переклад дозволяє витворити якісно нову частину власного літературного простору, сформовану на основі засобів, символів та цінностей чужої літератури [1].

Перекладач, витворюючи синтетичний літературний образ, займається пошуком спільних комунікативних, жанрових, стильових категорій, які б забезпечували органічне поєднання культур у перекладі. Аналізуючи цю проблему, Гете свого часу писав: перекладач зживається з оригіналом, але водночас сам лишається продуктом власної національної культури. Тому, в результаті перекладу виникає щось третє, не своє і не чуже, а „результат зближення чужого зі своїм, національним, знайомого із незнайомим." І це третє, нове, в якому відображається національна своєрідність обох народів – перекладачевого та авторового – і є перекладом.

Проте, існування „цього третього" у рамках саме перекладачевої культури і літератури, означає, що переклад не є точним зліпком з оригіналу. Перекладач, витворюючи ціле, не лише відтворює текст власною мовою, а й адаптує його до власної культури. Інакше б не відбулося злиття культур, інакше б текст не тримався купи у новій системі світобачення.

Як бачимо, найголовніша проблема, що постає перед перекладачем, це пошук адекватних засобів такого синтезу. Російський літературознавець І.Кашкін зазначає, що „перекладач повинен іти в дійсність оригіналу разом із автором, а збагнувши автора – збагнути й читачів, у своєму перекладі донісши до них своєрідність оригіналу". Синтетичний образ – це і є та форма, яка забезпечує адекватне донесення [2].

По-перше, необхідно знайти площину для зіставлення, яка була б спільною для обох літератур. Це, безумовно, не означає, що іншомовний (читай: іншокультурний) оригінал потрібно стилізувати адекватно до вимог літератури (культури), носієм якої є перекладач. Зовсім ні. Приміром, „стилізувати" епічну Пісню про Роланда було б жахливим несмаком, проте, саме існування в нашій літературі схожих героїчно-лицарських мотивів забезпечує її адекватне сприйняття читачем.

По-друге, необхідно враховувати цінніснотворчі особливості літератури. Цінності, вкладені до оригіналу автором, повинні доповнювати (а отже – адекватно включати) ціннісну систему читачів перекладу. Найкраще це видно, коли згадати про популярність віршів Кіплінґа у російських читачів (Книги Киплинга будут живы и читаемы, пока в мире останется хоть один человек, умеющий читать по-русски – Е.Витковский)*. Попри усю багатогранність творчості поета, визначальними тут стали імперіалістські мотиви. Перекладачі Кіплінґа на російську мову були настільки талановитими, що не зосередили на них увагу, однак використали їх у якості сполучної ланки між цінностями Ред'ярда й споконвічними цінностями Росії. Як бачимо – результат блискучий.

Нарешті, третій момент, на який хотілося б звернути увагу, це оновлення оригінального тексту в перекладі. Згадаймо Шекспірові сонети та п'єси, написані досить складною англійською мовою, що пересічному, навіть англомовному, читачеві видається застарілою. Натомість, ні у російських, ні в українських перекладах такої застарілості нема. Вони нові, вони свіжі, здається, написані сучасником. І це не недолік перекладача – це його велетенський хист [1, 2].

Таким чином, ІМХО, перекладач у даному контексті насамперед стикається з такими питаннями:
1. Стилістика оригіналу та її передача українською;
2. Пошук спільної площини сприймання власне змісту вірша ірландцем та українцем.
3. Ціннісні установки оригіналу в контексті традиційних українських цінностей.
Ось наразі і все. Сподіваюсь, розгорнеться дискусія і раціональне зерно таки віднайдеться :)

Основна література:
1. Е. Касперський „Про теорію компаративістики", 2006.
2. О. Кундзич „Перекладацький блокнот", 1966.

* Книги Кіплінґа житимуть і читатимуться, доки в світі залишатиметься хоч одна людина, що вміє читати російською. (рос.)

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.026810884475708 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати