Не тривожмо ворона, не тривожмо голуба,
Все давно розтануло, все давно зійшло,
Де весною зоряно колисалось молодо,
Перелітно осінню стало на крило.
Ой, куди тікаєте, роки мої згублені,
Я ж іще не все зробив, ще не скрізь добіг,
Я б ще, може, з вискоком, у життя залюблено,
Ухопив незроблене і зробив, що зміг.
Я б ще, може, в серденьку посадив калиноньку,
Я б радів і плакав ще, може, як дитя,
Із цеглинок-мріянок збудував хатиноньку,
Та стерню зоставило вижате життя.
Ох, піду до ворона, птаха-довгожителя,
Щоб сховав прожите десь у своїх літах,
За адресу юності голуба-хранителя
Запитаю, знає він, бо поштовий птах.
Я б ходив за птахами, я б молився сонечку,
Щоб спочатку зрушитись, із нових обнов,
Та думки тривожаться, як капризна донечка,
Бо й повторно світ пройду, плакатиму знов.
Відійдуть з вітрами в дим квіт весни та літечка,
Вкотре в долю сунеться осінь дощова,
А із справ незроблених не зітреться міточка,
І посунуть в душу знов завчені слова.
Не тривожмо ворона, не тривожмо голуба,
Все давно розтануло, все давно спливло,
Неможливо в залишку нализатись солоду,
Раз не зміг наїстися, як на душу йшло.
