Розіп’яти прийшла зима.
Нажаліюся мамі: Ма...
Розпрощаюся з татком: Та...
Не знімайте мене з хреста:
ви
со
та!
На Ґолґоті зими – пітьма.
Над розп’ятими задарма
Висне неба вагітний клин.
Хрест хитається, як полин:
ри
ба
лин.
А в похиленій голові
Переплутались неживі
Із живими – по всій землі:
Мертві – добрі, не мертві – злі:
і в
се
лі.
Де примарився Че з тобов,
І у вас би була любов.
Ну а я б через хату жив
І у хунті тоді служив:
і
ту
жив.
Що не небо лягло до ніг.
Я б втопитися в ньому міг.
І хитався б на глибині
З боку в бік, як безмовне „ні”:
у
ві
сні.
Обручитись прийшла б вода,
Тільки я б долічив до ста
І відмовив: ”прощай-прости”,
Щоб сказала вода „щасти”:
від
пу
сти.
У пригнічені холоди,
Де на Че не чекаєш ти,
І не Че не тобов живе
Там де хрест серед хмар пливе:
за
жи
ве.
Вдосталь місця у цій зимі.
Поряд друзі висять німі.
Я зайняв і для них хрести:
Щоб гадали – чи любиш ти:
до
бі
ди.
Чорним-чорно, як уночі:
Чорний килим несуть ткачі,
Чорний сніг вздовж кісток тече,
З голови не виходить Че:
до
пе
че.
А під нами – лани зірок,
Що достигли в Господній строк.
Та збирати – женців нема:
На Ґолґоті зими – пітьма:
де
ти,
Ма.
