Іще не вечір, та уже не ранок –
дощ сутінковий. І слова прямі,
що бути чи не бути вже пора нам,
та мудро, як молюск перлиновбраний
або бджола у гробі-бурштині.
Чи перейняти досвід оптимістів –
не знати, що епоха може з'їсти,
не чути перебоїв частоти,
дощу мигтіння з блиском аметистів
порівнювати в їхній чистоті.
Що з того, що живе Ієремія,
і те, що миготлива аритмія
у Просторі, у Часі і в узлі,
де збіглась кровотоків веремія.
Що з того нам, що буде на землі?!
Та і навіщо знати нам про сплиле
і пам’яті тривожити могилу,
де за пластом іде наступний пласт...
А незнання таку дарує силу,
яку ніщо крім нього вже не дасть.
Ещё не вечер, но уже не утро –
Закатный дождь. И, честно говоря,
Пора нам быть или не быть, но мудро:
Как тот моллюск в дому из перламутра
Или пчела в гробу из янтаря,
Или освоить опыт оптимистов –
Не замечать, как этот час неистов,
Не слышать перебоев и частот,
А сравнивать с мерцаньем аметистов
Дождя мерцанье и наоборот.
На что нам знать, что жив Иеремия,
И что мерцательная аритмия
Во Времени, в Пространстве и в узле,
Где сходятся все токи кровяные.
На что нам знать, что будет на земле?!
Да и к чему нам знать о том, что было?
Зачем тревожить памяти могилу,
Там за пластом – второй и третий пласт...
Незнание даёт такую силу,
Какую нам ничто уже не даст.
