Два шляхи йшли крізь осінній ліс.
І я, обома не в змозі йти,
Крізь відстань, жовтий серпанок крізь,
За тим, що гостро забрав навкіс,
Слідив очима, де терн густий.
Та вибрав той, що праворуч біг.
Полин встеляв його і мокрець.
Здавалось, лащився він до ніг,
І тим торкнути за серце міг,
Що не гостинець, а путівець.
Шлях перший сповнений теж спокус...
І я собі так тоді сказав:
«Колись я сюди іще повернусь».
Та цим словам, що злетіли з вуст,
І сам я віри, на жаль, не йняв.
Щорік все далі зникає в млі
Необраний позабутий шлях.
… Ось я дійшов до краю землі,
А в серці щось мов скалка болить –
Може, туга по інших дивах?
