Стерно тріщить, роздерто парус, вітер віє,
Стривожена команда, помпи скреготання,
Кодола з рук матроса вирвана остання,
Кривавий захід сонця зводить всі надії.
Реве звитягу шторм, по водяних вершинах,
Що піднялися в крутоверті навіженій,
До корабля прямує смерті лютий геній, –
Так лиш іде жовнір через ворожі стіни.
Хтось друзів обійма в передчутті прощання,
Там замертво лягли, там руки заломили,
Той мріє в молитвáх од смерті захиститись.
І тільки подорожній, що таїв мовчання,
Гадає: “Щасний той, хто вже утратив сили,
Хто Бога не забув і має з ким проститись”.
Burza
Zdarto żagle, stér prysnął, ryk wód, szum zawiei,
Głosy trwożnéj gromady, pomp złowieszcze jęki,
Ostatnie liny majtkom wyrwały się z ręki,
Słońce krwawo zachodzi, z niém reszta nadziei.
Wicher z tryumfem zawył, a na mokre gory
Wznoszące się piętrami z morskiego odmętu
Wstąpił geniusz śmierci i szedł do okrętu,
Jak żołniérz szturmujący w połamane mury.
Ci leżą napół martwi, ów załamał dłonie,
Ten w objęcia przyjaciół żegnając się pada,
Ci modlą się przed śmiercią, aby śmierć odegnać.
Jeden podróżny siedział w milczeniu na stronie
I pomyślił: szczęśliwy kto siły postrada,
Albo modlić się umié, lub ma s kim się żegnać.
