– Що це так блищить яскраво
В тих високих коридорах?
– Зачини, мій синку, двері –
Одинадцята надворі.
– У моїх очах чотири
Сонцесяйно світять лампи…
– Ба, родина на подвір’ї
Буде мити мідні штампи…
Вже марніє срібний місяць
Часником агоністичним
І кладе волосся жовте
Жовтим вежам на предпліччя.
Кличе ніч – така тремтлива,
Як тоненьке скло балконів,
І женеться тисячами
Злих собак – хтось щось накоїв.
Аромат вина й бурштину
Долітає з коридорів.
…Вітерець вогких стеблинок,
Гул від голосів старечих
Ген розносились по арках
По полуночі в крутнечі.
І воли, й троянди спали,
Тільки от по коридорах
Звали променів дві пари
Сяйвом від святого Хорхе.
А сумні жінки в долині
Відпускали кров людську.
Як сухі квітки – спокійну,
Як дівочий стан – гірку.
А старі жінки на річці
Слізьми плакали гірськими
У хвилини непроглядні
Від імен і кіс нестримних…
Від фасаду вапняного
Ніч була квадратна й біла.
Грали на акордеонах
І цигани, й серафими.
– А якщо помру я, мамо,
Чи дізнаються сусідні?
Вишли сині телеграми
Світом з півночі до півдня…
Сім кривавих, сім благальних,
Сім сухих подвійних маків
Місяць мутний вимикали
В темних і вузьких бараках…
Рук відкраяних безмежність
І з сухих квіток віночки…
Море клятв і море синє
І не знати, звідки точно…
Небо темний ліс вдаряло
Відголоском слів раптових,
Поки промені скликали
У високих коридорах…
____________________
Muerto de amor
A Margarita Manso
¿Qué es aquello que reluce
por los altos corredores?
Cierra la puerta, hijo mío,
acaban de dar las once.
En mis ojos, sin querer,
relumbran cuatro faroles.
Será que la gente aquélla
estará fregando el cobre.
Ajo de agónica plata
la luna menguante, pone
cabelleras amarillas
las amarillas torres.
La noche llama temblando
al cristal de los balcones,
perseguida por los mil
perros que no la conocen,
y un olor de vino y ámbar
viene de los corredores.
Brisas de caña mojada
y rumor de viejas voces,
resonaban por el arco
roto de la media noche.
Bueyes y rosas dormían.
Solo por los corredores
las cuatro luces clamaban
con el fulgor de San Jorge.
Tristes mujeres del valle
bajaban su sangre de hombre,
tranquila de flor cortada
y amarga de muslo joven.
Viejas mujeres del río
lloraban al pie del monte,
un minuto intransitable
de cabelleras y nombres.
Fachadas de cal, ponían
cuadrada y blanca la noche.
Serafines y gitanos
tocaban acordeones.
Madre, cuando yo me muera,
que se enteren los señores.
Pon telegramas azules
que vayan del Sur al Norte.
Siete gritos, siete sangres,
siete adormideras dobles,
quebraron opacas lunas
en los oscuros salones.
Lleno de manos cortadas
y coronitas de flores,
el mar de los juramentos
resonaba, no sé dónde.
Y el cielo daba portazos
al brusco rumor del bosque,
mientras clamaban las luces
en los altos corredores.
