Діти – вони як чужинці
Загарбують те, що належало тобі на праві сильнішого.
Діти проникають в усі шпаруни і ти чуєш,
Як звідти дує теплий вітер,
І піщинки потрапляють в очі,
І від того бачиться невидиме,
Як коридори наповнюються сміхом,
Трюми кораблів наповнюються водою.
Тоне щось важке і непотрібне
І не так боязко дихати дитячим сміхом.
А хтось відчуває – у цьому місті він не жив ніколи,
То лише потреба дерев говорити неправду.
Дерева не можуть ходити
І тому розповідають про далекі землі,
Де люди мають чотири руки і одну ногу,
Заглиблену у землю корінням,
А їхні діти яблуками падають і котяться ген за горизонт,
І всі вважають – то гримить грім.
Холоди завжди застають зненацька
І діти зникають.
Міста обмороженими і відполірованими скелями стирчать
Із білосніжних блискавок зими.
Ти відвойовуєш свої території,
А діти стають схожими на старих.
Докір, цей дивний докір в очах.
Зникають усі шляхи до міста і шкіра грубішає
Від передчуття нової війни.
Колись діти спорудять нам меморіал
Із шматочків часу.
Для кожного там буде місце.
Для кожного?..
