Як моряки, що стрілися на суші,
Тоді, коли не стане вже мене,
Над хмарами зіткнуться наші душі
І спогадають про життя земне.
Рознуртувавши спогади журливі
У мовчанні, без дум і каяття,
Подивимось, як у ранковій зливі
Неспішно йдуть видіння із життя.
І не в солодкий щебет райських птиць –
Порину я в Землі знайомі співи:
У рип дверей, у сходинки рипливі,
Старий паркет, рипіння шаф, полиць.
Життям в лице повіє свіжий легіт,
І я пізнаю у хвилину ту
Гудіння лип, дротів залізний скрегіт,
Брукованих майданів суєту.
Ось так я жив – немов штормове море:
Радів, здіймався, опадав, крушив.
І щастя бриз, і передгроззя горя
Вдихав на повні груди, від душі.
З набридливого цього супокою
Зманивши на один життєвий зблиск,
Земля всесильна чорною рукою
Мене потягне у моє колись.
Безсмертя клятву миттю я порушу,
На материзну кинуся свою,
І грішну, зниділу, несамовиту душу
Об гострі скелі в друзки розіб’ю.
Ярослав Смєляков
КЛАССИЧЕСКОЕ СТИХОТВОРЕНИЕ
Как моряки встречаются на суше,
когда-нибудь, в пустынной полумгле,
над облаком столкнутся наши души,
и вспомним мы о жизни на Земле.
Разбередя тоску воспоминаний,
потупимся, чтоб медленно прошли
в предутреннем слабеющем тумане
забытые видения Земли.
Не сладкий звон бесплотных райских птиц -
меня стремглав Земли настигнет пенье:
скрип всех дверей, скрипенье всех ступенек,
поскрипыванье старых половиц.
Мне снова жизнь сквозь облако забрезжит,
и я пойму всей сущностью своей
гуденье лип, гул проводов и скрежет
булыжником мощенных площадей.
Вот так я жил - как штормовое море,
ликуя, сокрушаясь и круша,
озоном счастья и предгрозьем горя
с великим разнозначием дыша.
Из этого постылого покоя,
одну минуту жизни посуля,
меня потянет черною рукою
к себе назад всесильная Земля.
Тогда, обет бессмертия наруша,
я ринусь вниз, на родину свою,
и грешную томящуюся душу
об острые каменья разобью.
