О, Самото! Якщо судилось нам
З тобою разом віку коротати,
То хоч не в мурах цих; гайнем в Карпати,
Зійдем на кручу, звідки далина
Очам відкрита, річка, схожа на
Місток скляний; дозволь про тебе дбати
В шатрі з гілок, де оленя цибате
Зганяє бджілку з квітки буркуна.
Ми б оглядали видива оті,
Та дух мій прагне іншого пізнання:
Чар півтонів, тонких думок торкання –
Немає в світі більшої з утіх,
Ніж двох сердець тремтливе спілкування
У схованці твоїй – на самоті.
***
оригінал
O SOLITUDE! if I must with thee dwell,
Let it not be among the jumbled heap
Of murky buildings; climb with me the steep,-
Nature’s observatory - whence the dell,
Its flowery slopes, its river’s crystal swell,
May seem a span; let me thy vigils keep
’Mongst boughs pavillion’d, where the deer’s swift leap
Startles the wild bee from the fox-glove bell.
But though I’ll gladly trace these scenes with thee,
Yet the sweet converse of an innocent mind,
Whose words are images of thoughts refin’d,
Is my soul’s pleasure; and it sure must be
Almost the highest bliss of human-kind,
When to thy haunts two kindred spirits flee.
***
