О, Самото! Як вже мені судилась ти,
То хай не там, де нагромадились будинки
В похмурім хаосі; на кручу б нам зійти,
В робітню сил природи, звідки вид долинки,
Квітистих схилів, кришталевих хвиль, містка;
Дозволь, курінь тобі поставлю я розлогий
У пралісі, де оленя хода швидка
Бджолу зганяє з дзвоника малого.
І хоч за всім цим радо б я спостерігав
З тобою, та волю невинну любу мову,
Де слів потік являє думки тінь чудову, -
Це, безперечно, саме те, що я б обрав –
Найвище благо людства, - тож спішім до схову
Твого, що дві близькі душі не раз приймав.
