Я не знаю, у чому, коли, де і як дав я маху,
і не знаю, чим перед колеґами я завинив,
та сказали мені, щоб ішов – і негайно – я нахуй.
Це мене-то – Поета! – послали нездари – вони!
Я ж писав не вірші – це великі пласти тектонічні
ворушились в моїй велетенській, могутній душі.
Я ж показував їм помилки, і не тільки технічні,
я ж поради давав, я ж усяку нікчемність душив,
я ж учив їх, про що у поезіях треба писати,
я ж увагу свою дарував, наче срібло, усім!
Як посміли вони так вульгарно, цинічно послати?!
О, невдячність людська у своїй інфернальній красі!
Я, звичайно, пішов. Так ховається сонце за обрій
перед тим, як на землю спускається темрява-ніч.
Хай без мене вони – недолугі, невдячні, недобрі –
поковтають води із болота своїх протиріч.
Та святкують вони перемогу свою надто рано,
і зловтішно плюють на мої надто рано сліди.
Бо, подібно тому, як за ніччю вертається ранок –
обіцяю, клянусь, наче сонце, вернутись сюди!
