- Ну, і кого ж ти ростиш із моєї дитини? Покруча? Манкурта? Яничара? – Це тато.
- А ти яке майбутнє їй готуєш? У таборі на нарах? Там, де твій дядечко місце звільнив нещодавно? – А це мама.
- Хто б казав! А хіба твій батько не побував за ґратами?!
- Це була помилка!
- Уся ваша комунія – суцільна помилка! За це мій дядько й поплатився!...
Це не вперше, така розмова між батьками. І не вдруге... Кожного разу, коли тато наїжджає додому у відпустку чи на свята, вони сперечаються й сваряться. Мала – так кличуть дівчинку вдома, бо вона єдина дитина в родині, - до цього вже звикла. Тому й зараз сидить собі тихенько за столом і розмальовує малюнки в книжці, що зветься досить дивно, ніби: «Устав строєвой служби». Невеличкий стіл і ослінчик, на якому вона вмостилася, стоять просто у траві. За її спиною – дерев’яний будиночок, у якому мешкає тато.
Бо цього літа не тато гостює в них, а вони в тата. Тут він служить у армії. Чомусь мама викладачем в університеті працює, а батько не працює, а служить. Дивина... У бабусі із третього поверху є песик Пальма. Він служить на задніх лапках, і йому дають грудочку цукру. Мала вже ходила дивиться, як служить тато – нічого цікавого. На тій службі їй взагалі не сподобалося, бо на таткові був білий халат зверх кітеля, як на лікарі, а лікарів Мала боїться. Хоча татко й казав, що він не лікар, а фармацевт – однаково не сподобалося....
Коли мама з татком сперечаються вдома, Мала зазвичай відчуває себе на маминому боці. Тато, хоч і привозить дарунки всім, а найперше – їй, лагідним буває тільки день чи два. А тоді обов’язково полається – як не з мамою, так із бабусею, а то й Малу за вухо смикне. Усе йому в них удома не так. А над усе не подобається, як мама з бабусею та тіткою виховують Малу. І їсть вона не так, і носом шморгає, і водиться з дебілами – що воно таке? -, і розмовляє жахливою мовою. - Шокало холодногорське! - кожного разу зневажливо пирхає батько, коли Мала на його звертання відповість йому так, як усі люди кажуть: - Шо?
Найчастіше сперечаються про те, якою мовою Малій розмовляти, і які книжки їй читати. Бо, хоча Малій лише чотири роки, вона вже давно вміє читати, і читає кожнісіньку хвилинку – коли, звісно, не грається на подвір’ї в піжмурки, або в квача.
Книжок у неї – прірва. І мама купує, з кожної зарплатні, а то й просто так, а більше – татко. Він надсилає поштою посилки – важкі фанерні скриньки, забиті безліччю цвяшків. За ними треба йти на пошту, стояти там у черзі, а тоді везти їх додому, притороченими до лялькового візка, а взимку – до санчат. Там, закопані в розсип цукерок і величезних ясно-коричневих, з вибагливими візерунками на стулках, грецьких горіхів, лежать іграшки, а на самому дні, у цупкому папері, ще й книжечки, цілий стос, тоненькі й товстіші. Здебільшого це казки. У жодного із сусідських дітей немає таких книжок. Вони навіть не розуміють, коли Мала розповідає їм про Попелюшку, чи Цибулино, а кажуть, що тих звати Золушка та Чипполіно. Але то пусте.
Мама ж купує книжечки з віршами. Вона каже, що коли Мала не ходить до дитсадка, то хай дома вчить, як усі нормальні діти, віршики, про матроса з кулеметом, про Красну площу. Батько аж скаженіє, коли то чує.
От і зараз, хоча Мала й завзято розфарбовує в бузковий колір галіфе вояка на малюнку, вона чує, що батьки сперечаються через книжку, що купила сьогодні мама в Надвірній – так зветься містечко, біля якого розташована батькова військова частина:
- «Облітав журавель / Сто доріг, сто земель...», - чим тобі цей віршик поганий? Я його з Малою вивчила, коли їй ще півтора рочки було!
- А я тобі не про цей його вірш кажу! Не перекручуй! А про оту його туфту, що ти сьогодні притягла!
- А ти хіба вже прочитав? Ач який швидкий!
- І читати не треба! Я й так знаю, що твої Совіти тут робили! І усюди! І роблять! Маю очі, ще й голову - не тільки аби їсти!
... Нова книжка?! Ой, як цікаво! І Мала, злізши із зависокого для неї ослінчика, простує за спинами батьків, які, у запалі нікого й нічого не помічаючи, сперечаються біля ґанку, до будиночку.
Там на столі, поруч із кошиком, з яким мама їздила вантажівкою на ринок у Надвірну, лежить Нова Книжка - чудова, яскрава, у твердій обкладинці. Найпривабливіші у світі пахощі типографської фарби, що йдуть від неї, перебивають медичний дух, яким пропахло батьківське житло, і навіть запах яблук, що визирають із кошика.
... Мала, що ти робиш?
...
- Ти чуєш батька чи ні?! Що ти читаєш, я тебе питаю?
- Шо? – неуважно перепитує Мала, підвівши від сторінки невидющі очі. І не залишивши батькові часу вставити своє одвічне: «Шокало холодногорське!», сама питає його:
- Тату, а хто такий Чугайстер? Ось, тут написано...
Знаючи з досвіду, що коли Мала заволоділа якоюсь книжкою, то вже держиться її, як вош кожуха, батько капітулює. До того ж і питання з тих, відповідати на які – для нього насолода. Зачудовано слухає Мала його розповідь про те, що Чугайстер - то дух лісу, найстарша з істот, що мешкають високо в горах, на полонинах.
Гори... знову гори.... Уперше Мала почула про них, коли два тижні тому батько зустрів їх із мамою у Львові, і вони разом поїхали до Станіславова потягом, чудернацьким, не схожим на ті, яким вони з мамою їхали до Києва, а тоді до Львова. У маленьких купе було значно світліше, бо вікна були більшими, і починалися нижче, так, що їй було зручно з них визирати.
– Ось і гори, - сказав батько. Мала не бачила гір, бачила вдалині наче клубовиння хмар, дивних, незнаних досі кольорів. Вона все хотіла швидше під’їхати зовсім близько до тих гір, щоб роздивитися – які вони? Але того не сталося. Гори так і залишилися недосяжними. З військового містечка поблизу Надвірної, куди врешті-решт привіз їх із мамою батько, великих, до неба, гір не було видно.
... Мала читає цю книжку, сидячи на поріжку, відводячи очі від сторінки, щоб подивитися просто перед собою. Перед нею картина радісної літньої днини – простора зелена галявина, укрита різнотрав’ям, серед якого їй найбільш впадають в око величезні блакитні та рожеві дзвоники; далі з одного боку темніють дерева на узліссі, а з іншого видно струмок із перекинутим містком. Тлом цього веселого, відрадного краєвиду є віддалені пагорби, які, уже на обрії, зливаючись із сонмами хмар, переходять, певно, у громади гір, ледь помітних за завісою сонячного проміння. Неповторний колорит цієї картини, ті лілові, фіалкові, бузкові, рожеві відтінки, які Мала пізніше побачить на полотнах Бокшая й відразу впізнає, зливаються в її серці з дивними словами, які вона читає в книжці – полонина, вівчар, смерека, мавка... І ось її розбурхана уява переносить її в жадані гори, і це вже вона розмовляє із Чугайстром серед величних дерев, біля прозорого гірського струмка, і це на ній такий самий кептарик, як на довгокосій дівчинці, що приходить кожного вечора до їхнього будиночку разом із дідом, приносить молоко в розмальованих глеках. І це на неї покладаються гори, струмки, дерева, квіти, усе, що вона бачить перед собою, чекають від неї допомоги, захисту від лютого ворога...
– Кинь ту книжку, - радить їй батько, бо його витончений художній смак не дозволяє йому бачити свою доньку заглибленою в те чтиво. – Ось, зачекай, підростеш, прочитаєш Олеся...
Але незбагненні шляхи Господні, і ще задовго до «Ночі на полонині», до «Лісової пісні», прочитавши книжку, яка не була й не могла бути щирою – адже до часів, коли можна буде писати, говорити, співати правду, ще як до неба! – Мала раптом відчуває, що то є - Україна, і себе в ній.
З вечора вона довго не може заснути. Чує голоси батьків, які вже не сердито, а мирно гомонять про своє, а перед очима стоять стежини у віковічних лісах, гірські схили, Чугайстер із білим волоссям, що сягає рамен, з довгими білими вусами, ну викапаний дідусь-молочник, її тато, що розмовляє з ним, як і щовечора, приязно й шанобливо... мабуть, татусь на службі в дідуся-Чугайстра – ось що! ... і як вона раніше не помічала, що тут батько зовсім інший, не такий, як у місті – хвацький, стрункий, усміхнений – точно, він із Чугайстрового війська... а відтепер і вона в ньому... Пісня... Батькова улюблена, «Їхав козак за Дунай», ... тільки чомусь лунає ніби маминим голосом...
Мала відкриває очі – крізь фіранку б’є сонце. Тато вже пішов, а мама порається в кухоньці-тамбурчику, і співає.
- Мамо, - питає Мала, - Дунай теж українська ріка? Як і Бистриця, і Дніпро?... І Лопань?
Інших рік Мала ще не бачила, і не знає. Але й цього досить, аби уявити, яка ж велика її Україна... А ще ж і гори!
Мала йде росистою травою до стола, що так і ночував попід ґанком. Влазить на ослінчика й заходиться щось писати великими літерами на останній, порожній сторінці «Устава». Вона настільки захопилася своєю справою, що не звертає жодної уваги на дядька у військовій формі, який проходить галявинкою, на якій вона розташувалася зі своєю роботою, і, зробивши страхітливе обличчя, грізно каже до неї: - « Га! Що це таке?! Що ти робиш?! Псуєш казьонну книжку!!!»... А тільки вчора він цим жартом налякав її до сліз....
За сніданком Мала якась дивна. Мовчазна. Їсть гречану кашу, не коверзуючи, швидко-швидко, однією рукою, а другою щось стискає в кишеньці сарафанчика.
- Витягни руку з кишені! Їж із хлібом! - гримає на неї мама.
А вона й байдуже.
Попоївши, Мала тягне маму відвідати батька на його службі. Так уже проситься! Не сперечається, коли мама чіпляє їй на голову великого банта й боляче смикає за волосся. Погоджується на біленькі шкарпетки й босоніжки замість зручних сандаликів. Хай уже мама радіє, що Мала виглядає, як личить офіцерській доньці... То все можна буде потім стягнути із себе й кудись закинути. А зараз її бере нетерплячка – конче мусить щось показати таткові.
... Мала стоїть на драбині, прихиленій до полиць, ущент заставлених флаконами, слоїками, пляшками, суліями всіх форм, розмірів та кольорів. Звідси їй зручно заглядати батькові під руку.
- ...Я люблю твої озера, і гори, і ріки –
Розцвітай та слався, Україно, навіки!
Батько вже вдруге, цього разу вголос, читає рядки, виведені дитячою рукою – літери кривулясті, рядки схожі на хвилі в розбурханому морі.
- Ти їй допомагала? – уже готово зірватися в нього з вуст, але одного погляду на маму Малої, що стоїть, розкривши рота від подиву, вистачає, щоб зрозуміти, що вона тут ні сном, ні духом.
Білозуба посмішка розквітає на смаглявому батьковому обличчі.
- От тобі й Платон, от тобі й Воронько!, - вигукує він переможно. – А ти казала!...
- Це я казала?!.. – мама, оторопіла від такого нахабства, не може знайти належну – нищівну! – відповідь.
Мала бачить, що за сваркою, що от-от вибухне, про неї можуть забути й смикає батька за рукав: - Тату! То не Платон Воронько склав того віршика!... Він – про журавля, і казку про Чугайстра... А цього віршика – я... Сьогодні вранці, сама, для тебе!... Тобі сподобалось?
- Гм... Ну що тобі сказати? – посміхається батько. – Звісно, трохи пафосно... і в дусі соцреалізму... Але – ще ж маєш трохи часу, аби вдосконалитися, правда ж? Головне, що вірно по суті!
Мала нічого не розуміє зі сказаного, розуміє тільки, що батько вдоволений... А що жартує – то він завжди так.
- Тату... Татусю.., - каже вона найулесливішим тоненьким голосом... – А можна мені взяти оту пляшечку... жовтеньку... і оту, червону... і ще оцю, фіалкову?
- Ти що, Мала?! - дивується тато. – Це ж ліки! Це не іграшки, можна собі лиха наробити...
... – А я ліки виллю, - каже Мала, - на землю. А крізь пляшечки буду дивитися... Щоб гарно...
Батько хоче ще щось заперечити, чи пояснити, але бачить, що в малої поетки червоніє ніс, а зелені очі підозріло блищать – ось-ось проллються рясними сльозами.
- Ну добре, - погоджується батько. – Ввечері, коли повернуся додому, принесу тобі пляшечок - усіх кольорів, що тільки бувають. Згода?
Взагалі-то Мала вже вчена. І знає, що треба все й відразу. А ввечері – то ще вилами по воді писане.
Але сьогодні вона знає, що батько її не надурить. Ні.
Бо тепер вони обоє – вояки Чугайстрового війська.
