– Капітане, що то був за один?
– Поки невідомо, Ваше Величносте.
– Він утік? Або вмер?
– І не вмер, і не втік, Ваше Величносте. Ми не можемо його допитати – в нього вирізано язика, а коли йому показали перо із папером, він знизав плечима – неписьменний, мовляв.
– Прикидається?
– Ні, Ваше Величносте, на це не схоже. Серед селян зустрічаються неписьменні, особливо серед баронських васалів.
– Що ви думаєте з ним робити?
– Хлопці намагаються його розговорити.
– А язик?
– Він же не сліпий, і не глухий. Щось бачив, щось чув. Покликали художника, із наших, будемо вчити його малювати. Окрім того, він може показати, які слова з названих він сказав би, якби міг говорити. Нічого, домовимося.
– Що в нього було?
– Стилет, гномовій роботи. З'ясовуємо, чи не отруєний.
– Знаєте, капітане, це була перевірка.
– Яка перевірка?! Убивця, хоч і не професіонал, але якби добрався...
– У тім-то й річ, що не професіонал. Непрофесіонал сильніше нервує, більше боїться перед убивством. Хто стане посилати непрофесіонала, якщо хоче досягти мети?
– Що ж вони перевіряли?
– Хотіли знати, як близько зможуть підійти.
– Ви відчули ще когось, Ваше Величносте?
– Ні, капітане, інші просто спостерігали, і можуть бути зовсім сторонніми людьми... Тих, хто затримав німого, бачили. Вам краще їх десь сховати на час – напевно їх будуть розшукувати. Чи не втратите ви людей, Паджеро?
– Вони увесь час із німим, а він надійно скритий.
2.
Королівський прокурор Рустак сидів у приймальні Кабінету, очікуючи короля – Фірсофф просив залишитися після балу, а прохання Його Величності, як відомо... Ну, загалом, додому Рустак не поїхав.
Король затримувався. Набравшись сміливості, прокурор заглянув у Кабінет – порожньо.
– Заходьте, Рустак, – за спиною виникла величезна фігура Маарда. – Його Величність дозволив очікувати в Кабінеті.
– Що-небудь трапилося? Чому нас затримали?
– День сьогодні такий, пане прокурор, що якщо п'ять хвилин нічого не трапляється, то це не сьогоднішній день.
– Щось ви дуже мудро виражаєтеся, пане глава.
– Анітрохи. Вам просто ліньки думати.
– Я просидів у приймальні більше години – і нічого не відбулося.
– Ото й виходить, що наступив уже день завтрашній, – Маард голосно розреготався, і Рустак зрозумів, що той п'яний, мов чіп. – Не дивитеся на мене так докірливо, Рустаку – невже ви на балі не пили? Що ж ви там робили? Чоботи не зношені – так ви й не танцювали! Прокуроре, від вас молоко кисне.
– Ви на себе зовсім не схожі, Маарде.
– Сподіваюся, що й на вас також, Рустаку. Добре, не гнівайтеся. Просто я розлючений – зрозумів, що старію й не вписуюся в сучасну моду: великі чоловіки нині вже не викликають зацікавлення. Уявляєте, прокуроре, витончені молоді люди розхапали на балі усіх гарненьких жінок прямо в мене з-під носа, і я був неспроможний щось змінити. О, боги, як я страждаю!
Увійшли король і Геймар:
– Маарде, страждайте тихіше – ви розбудите весь палац. Спасибі, що дочекалися, прокуроре. Я призначаю вас главою Колегії із трьох чоловік: вас, глави Маарда і барона Геймара. Ось документ, що підтверджує ваші права й установлює ваші обов'язки. Я зібрав вас, добродії, от чому: наш невідомий ворог готовий діяти, а ми не знаємо – ані хто він, ані коли він почне, Єдине, що відомо точно: незабаром. У кожного із вас є надійні люди у всіх шарах суспільства. З'ясуйте через них, хто позбувається від грошових запасів, очікуючи, що гроші знеціняться. Тратяться монети всіх, без винятку, королівств. З міською стражею будьте обережні – стража ненадійна: сьогодні пропали арештовані, разом із охороною – ті самі, кого вдалося заарештувати за підбурювання до заколоту. Більшість же зникла, попереджена кимось зі стражів. Хто з командирів міської стражі буде на нашій стороні – має бути з'ясоване вами. Беззаперечно розраховувати можна лише на палацових стражів й сформовані Тусоном загони. Допоможіть йому в цьому. Бароне Геймар, ви можете непомітно зібрати в місті дружини баронів? Тільки врахуйте, вони не всі наші союзники: хтось із них на іншій стороні.
– Барони можуть з'їхатися до Раттанару, аби записатися в який-небудь священий загін – кращого прикриття для їхнього приїзду й не придумаєш, Ваше Величносте.
– Це прикриття гарне не тільки для нас. Залишається надія, що, зібравшись разом, наші вороги проговоряться або якось інакше видадуть себе. Обов'язково поміняйте, під будь-якою зачіпкою, міських стражів на воротах і стінах міста, як тільки в Тусона набереться доволі людей. Загороджувачів у столицю не викликайте: є дані, що вони співробітничають із гоблінами. Я, звичайно, не маю на увазі, що всі. Але, допоки нам не відомо – хто саме, краще не ризикувати. Зверніть увагу на слухи про прихід Руйнівника і його посланця – Людини без Лиця. Це може бути пов'язане із нашими лихами.
– Подібні заскоки, скоріше, пов'язані із Храмами, Ваше Величносте.
– Служителі Храмів попереджені мною й сповістять, коли про щось довідаються. Обов'язково придивитеся до свого оточення: кому можна вірити, кому – ні. Придивитеся навіть до найближчих людей – вони знають забагато вже тільки в силу близькості до вас і становлять інтерес для нашого ворога. До речі – заведіть собі охорону, якщо дотепер ще не завели, і без охорони ніде не з'являйтеся. У мене – все, до побачення, панове. Ще раз – усього гарного.
3.
Паджеро перестрів Рустака на виході з палацу. Сани прокурора вже подали, і Рустак квапився.
Капітан схопив його за рукав і втяг назад, у вестибюль.
– Почекайте, пане прокурор. Одну хвилину. У мене до вас є невелика справа. До вас може звернутися одна людина. Вона скаже, що від мене...
– Капітане, я втомився й хочу спати...
– Рустаку, ви ж були в короля! Ви що, нічого не зрозуміли?! Я повторюю: до вас звернеться людина, пошлеться на мене й пред'явить другу половинку цієї брошки – ось, тримайте. Усе, що вона вам скаже, буде правдою, і діяти вам доведеться негайно.
– Хто ця людина?
– Не знаю: хто буде під рукою, того й надішлють. Але це буде надійна людина, і повідомить вас про важливі речі. Не втратьте половинку брошки. Вибачайте за брутальність, але я не маю часу на розшаркування, та й не на вулиці ж оговорювати такі справи. Удачі вам, прокуроре Рустак!
4.
У бібліотеці в Магди було своє улюблене місце: до закутку поміж книжковими стелажами поставили маленький диванчик, на якому, невидима, вона проводила довгі години, чекаючи Фірсоффа – і не заважає, і поруч.
Жилося колишній пралі в палаці не дуже затишно: увесь час на очах, під пильними поглядами чужих людей, які були нижче її по положенню, але вище по народженню – тому на дружбу розраховувати не доводилося. І кожний промах, кожне простацьке слівце, що зривалося з її губ, ставали темою всебічного обговорення, і глузливі погляди переслідували її по всьому палаці.
Вона багато й завзято вчилася, аби не виглядати поруч із чоловіком круглої дурепою – те, що Фірсофф одержав від Корони разом із пам'яттю минулих королів, їй доводилося осягати самотужки, а чималий вік – їй було вже п'ятдесят п'ять – тільки утрудняв її навчання.
Не відразу, не за один день, але вона домоглася якщо не любові, то поваги придворних. Прислуга ж її просто обожнювала.
Зараз, перемінивши бальне плаття на білий махровий халат, а туфлі на високих підборах – на затишні домашні тапочки, вона, забравшись із ногами на диванчик, підводила підсумки благодійному збору.
Сума виявилася неймовірно великою – біля двох тисяч золотих. На ці гроші можна було стільки всього зробити...
Магда мрійливо закрила очі й непомітно задрімала: довгий день, проведений у турботах, давав про себе знати. Але сонні бачення не були важкими. Вони скидалися на феєрверк: дві радісних події, навіть три, визначали характер її бачень. Бал вийшов. Він пройшов легко і яскраво, і відчуття свята ще довго буде зігрівати людей при спогаді про нього. Вдало проведений благодійний збір. Дарунок від серця. Зібрана сума говорила про щедрість, а виходить, і про доброту раттанарців. У цьому була, й чимала, її заслуга, королеви. І найважливіше – зустріч із Верховною жрицею. В Апсалі Магда побачила, ні, скоріше відчула, близьку людину – таку ж самотню, нужденну в дружбі, жінку, якою була сама. І мріялися Магді довгі неквапливі розмови за чаркою міцного солодкого вина. Розмови про усе – як говорять лише жінки, розмови, у якій важливі не події, не факти, хоча й вони небайдужі, а той емоційний настрій, якого додають кожне слово, кожна думка, висловлена або не висловлена. Цей обмін – більше почуттями, ніж словами, тому що слова ніколи не передають щирих почуттів і щирих настроїв, якщо за ними немає єдності, споріднення духовного, котре легко досягається жінками й так важко дається чоловікам.
І, чомусь, бачився Паджеро. Вона, Апсала й Паджеро – у квітучому духмяному садку. Гудуть бджоли, паморочить аромат квітів, посміхається Апсала, і Паджеро – маленький, зовсім дитинча, такий, яким вона його ніколи не знала, тому що в Паджеро тоді була мати, а в Магди – заздрість і біль за свою бездітність.
Дивним було те, що вона знала: Паджеро – ЇЇ дитина. Не приймак, яким він завжди був, хоча й любила вона його, і вклала в нього всю свою душу. Ні, тут, у баченні, Паджеро був ЇЇ сином, рідним, виношеним, породженим нею. І навіть пам'ять про ці роди: про біль, страждання й неповторне щастя – була свіжа й реальна, немов теперішня, справжня, а не якась мрійлива.. І зналося, відчувалося, що це – істина.
Потім Паджеро заговорив, і замість Апсали сидів уже з нею Фірсофф, і відповідав Паджеро, і сперечався із ним, і не погоджувався. Повільно танув квітучий садок, не залишаючи після себе навіть квіткових ароматів. І разом з ним танув, розчинявся в реальному житті цей солодкий чудовий сон. І від його зникнення хотілося плакати, і самотня сльоза вирвалася з-під закритих повік, і поповзла по щоці, будячи Магду своєю реальною вологою, холодною мокрінню на щоці й гірко-соленим смаком на пересохлих уві сні губах.
Королева прокинулася й, оглянувшись, згадала – бібліотека, диванчик, підрахунки, мрії й сон, що залишив глибоку тугу й щось ще, невиразне, незрозуміле...
Реальністю виявилися голоси Фірсоффа й Паджеро, їхня суперечка, і Магда відчула незручність – вона ніколи не підслуховувала, і їй схотілося оголосити свою присутність. Але скільки вони вже говорять, і про що? З'явитися зараз і дати їм привід думати, що сказане раніше вона чула, і тим поставити їх у незручне становище? Або сидіти й слухати те, що їй знати зовсім ні до чого, хоча й цікаво? Не вслухуючись, вона сиділа й вирішувала, як краще зробити, коли різкий голос Паджеро змусив неї, нарешті, прислухатися до розмови:
– Я, Ваше Величносте, наполягаю: не їдьте нікуди. Справді – Ваша безпека – це моя робота, і я не бажаю добровільно везти Вас до загибелі. Я не можу забезпечити Вашу безпеку, і ніхто не зможе, хіба що візьмемо із собою всю раттанарську армію. Хоча й це не вихід – я не довіряю нашим солдатам, і загинути усередині кільця із солдатів для Вас так само реально, як і без них.
– Паджеро, хлопчику мій, – Фірсофф уперше за довгі роки звернувся до свого вихованця, так само, як раніше, у їхньому минулому житті, коли не були вони ще розділені Короною, і не стояли між ними влада й відповідальність. – Хлопчику мій, – повторив король, – ти багато чого не розумієш, і те, що бачиш – тільки частина сьогодення. Я теж боюся: Корона не рятує від звичайних людських почуттів, і мені, старому, жити хочеться не менш за будь-якого молодика, й ті можливості, які є в мене, вимагають – жити, жити, жити. Якби я, як король, робив усе, що хочу, то став би тираном і самодуром. Якщо ж буду робити тільки те, що необхідно владі – втрачу повагу до себе, перестану бути людиною. Весь свій строк правління я перебуваю між бажаннями й боргом, і є тільки дуже вузька лінія, немов лезо ножа, на якій можна хоча б частково задовольнити обидві сторони суперечливого королівського життя. Частіше доводиться жертвувати особистим – борг перед державою, перед величезною масою людей, кожний з яких хоче лише свого – й нічого меншого, і спільне життя яких можливе тільки при взаємних поступках, добровільних або примусових, у тому або іншому – цей борг не дозволяє мені бути самим собою до кінця. Втім, я не вірно виразився: я не можу бути самим собою – муляром Фірсоффом, але ж я – король Фірсофф! Адже це теж я! Як король... Ні, інакше. Як людина, що носить Корону й знає набагато більше кожного із вас про життя нашої держави й усього Соргону, а це далеко не увесь світ, я повинен робити іноді вчинки, зовсім незрозумілі вам, моїм підданим, результат, користь від яких стає видна не відразу, а через час, коли вже не простежується зв'язок між моїми вчинками й результатом. Така істина, така моя королівська правда.
– Я впевнений, що Рада Королів – пастка, і я проти твоєї поїздки туди, батько, – Паджеро теж переступив через необхідність роками приховувати їхнє споріднення, нехай і не кревне, але не всяке кревне споріднення робить людей такими близькими, як були вони. – Ти не маєш права ризикувати ні собою, – і, як останній аргумент, – ні Короною!
– Чи знаєш ти – хто такий король кожного із Дванадцяти королівств? Як вибирає Корона короля й чому? Чому в королівських сім'ях не буває дітей, – побачивши, що Паджеро зібрався щось заперечити, додав, – Рідних, я маю на увазі. Коли Алан упорядковував мир Соргону, він бачив своє головне завдання в припиненні міжусобиці серед соргонських баронів. Алан вирішував складне завдання в складних умовах – різанина в Соргоні була страшна. Спочатку він намагався волати до розуму людського, намагався показати виборним від земель, що пришли до нього за радою й допомогою, що всі лиха людські від людської ненаситності, від бажання володіти одноосібно як можна більшою кількістю однаково чого: землі, грошей, слуг. Тут, у бібліотеці, є цікавий документ – лист одного з виборних про зустріч із магом Аланом. У ньому приводяться слова Алана:
«...Дурні, що поділили землю, по якому праву ви вважаєте землю своєю? Хіба собака належить блохам, що живуть у його густій вовні? Хіба комар, що ссе вашу кров, хазяїн вам? Земля була до вашого народження, і буде після вашої смерті, і ви, умерши, самі станете землею! Як же можете ви ділити землю?»
Так говорив Алан виборним, але вони не зрозуміли його, не захотіли зрозуміти. І тільки після цього Алан провів границі, створивши Дванадцять королівств. І дав людям дванадцять Кришталевих Корон, і все інше: Скрині й Прапори. Він постарався поставити заслін від властолюбних баронів: Корона позбавляла баронів можливості одержати вищу владу в кожному з королівств. Вона перешкоджала створенню нової правлячої еліти, вибираючи в королі бездітного простолюдина, що рятувало Соргон від пов'язаних із наступництвом щодо престолу усобиць і смут.
– Так, але заколоти не припинилися: у баронів завжди знайдеться привід для збурювання!
– Хто знає спосіб керувати, задовольняючи всіх? Чи можливо це? Не думаю, що існує можливість коли-небудь наситити ненаситне людство. Усе, що можна зробити – це підтримувати в суспільстві стан рівноваги. Це і є головний обов'язок короля. Кришталева Корона вибирає в королі людину, що здатна зберегти мир у своєму королівстві, мир, який дає людям упевненість у майбутньому й спокійне сьогодення.
– Мені здається, що немає нічого простішого – потрібно всього лише позбавити країну від баронів.
– Це не так, Паджеро. Не всі барони жадібні й марнолюбні. Кришталева Корона дає королеві й пам'ять бувших до нього, його попередників. Запевняю тебе, що влада юрби не менш страшна для людей, чим свавілля розгнузданого барона. Так було кілька разів, і я це пам'ятаю. Барон знає, чого хоче, і всі, що мають із ним справу, теж знають це. Бажання ж юрби ніколи не можна точно визначити – це стихія, але ще більш безглузда, чим ураган або землетрус: тому, що руйнує все, до чого ні доторкнеться. Юрба змітає цивілізацію й доводить будь-яке суспільство до дикого, звіриного стану. Дві крайності: кровожерливі властолюбці й не менш кровожерлива у своїй некерованості юрба – от із чим бореться кожний з королів Соргону, зайнявши трон. Бореться протягом всього свого життя. Небезпека, що загрожує Соргону зараз, мені не ясна, я не можу віднести її ні до однієї з названих мною крайностей. Видимо, я вже занадто старий, щоб зрозуміти й вірно оцінити цю небезпеку. Схоже, що мій час уже пройшов, і Раттанару потрібний новий король. А щоб помінялася влада – мені необхідно вмерти. І де це відбудеться – не має ніякого значення. У мене тільки одне на розумі – підготувати для мого спадкоємця все, що в моїх силах. Не забувай і про те, що ми можемо врятувати життя інших королів, вчасно з'явившись на Раду. Ми зобов'язані, як і застерегти їх, так і з'ясувати все, що їм відомо. У мене немає вибору, Паджеро. Ні як у короля, ні як у людини.
– Давай хоч збільшимо загін охорони. Ми ж можемо взяти із собою триста солдатів за рахунок того, що не беремо придворних.
– І всім покажемо, що боїмося, а значить й знаємо, що відбувається. Ні, обмежимося звичайними ста п'ятдесятьма. Та й ні до чого тягти із собою зайвих людей у поїздку, результат якої може виявитися й нашим кінцем. Я не хочу даремних жертв – потім буде соромно у тому світі, куди доставить мене Поводир.
– Я буду з тобою до кінця, батько, – Паджеро трохи забарився. – Які будуть ще вказівки, Ваше Величносте?
– Ми, здається, передбачили все. Спасибі, капітане, ви вільні.
Між книжковими стелажами, у своєму закутку, сиділа Магда, закусивши праву руку, щоб не закричати, не втрутитися, не видати своєї присутності, і по щокам її котилися сльози, а по руці, бруднячи білий халат, стікала в рукав кров: у Магди не було можливості ані зупинити найближчих їй людей, ані допомогти їм, ані захистити... Вона могла тільки одне – не заважати, тому що була справжньою дружиною, матір'ю й королевою.
Вона не видала ні звуку, не ворухнулася, доки бібліотека не спорожніла, і тільки тоді побрела у свої покої, залишивши на мозаїчних плитах коридорів і сходів доріжку із червоних крапель.
5.
Огаста вбігла в покої королеви. Вона була щаслива й губи її злегка припухли після поцілунків Тахата.
Магда стояла посередині кімнати безжиттєвою статуєю, уставивши ока кудись у простір, і правий рукав білого халата був червоним від крові, і кров тоненьким струмком текла з рукава на блискучі плашки паркету, утворивши вже пристойну калюжу. Прокушеної руки видно не було – її приховував довгий обшлаг рукава халата.
Судячи з калюжі крові, королева так стояла вже давно, і простояла б ще довго, не прибіжи Огаста.
Фрейліна повела покірну, безвладну королеву до глибокого крісла й посадила, підставивши під поранену руку вмивальний таз. Губи королеви ворухнулися, і Огаста скоріше вгадала, ніж розчула:
– ...вони...їдуть...вмирати...
Сказані без усякого вираження, слова ці не викликали у фрейліни ніякої реакції – вона була зайнята більш важливою справою: допомогти королеві й не залучити до цього нічиєї уваги.
Посадивши Магду, вона понеслася в казарму, за магом-лікарем Баямо. Потім, схопивши першу-ліпшу ганчірку, навіть не розглянувши, що це – плаття, сорочка або халат, кинулася витирати криваві сліди по коридорах і сходах, що вели до бібліотеки.
Сліди трагедії (тільки – якої?) вона затерла дуже швидко, але, вернувшись до королеви, застала її вже в постелі, сплячою. Поруч із ліжком сидів втомлений Баямо, нервово потираючи долоні після проведеного їм лікування. Руки Магди були складені на ковдрі, й на них не видно було ані ранки, ані шраму: Баямо був гарним лікарем і гарним магом.
– Не хвилюйся, маля, про це ніхто не довідається, окрім капітана – йому я зобов'язаний доповісти, – сказав маг на питальний погляд Огасти. – До від'їзду Його Величності королева буде свіжої й добре відпочине. В іншому ж я не владний.
6.
Наближався час від'їзду.
По палаці метушливо носилися лакеї, укладаючи речі Фірсоффа в дорожні скрині, уперше за багато років без керівництва королеви. Їм допомагали Огаста й дама Сальва, що тільки-но прийшла.
На каретному дворі готовили королівський санний візок і сани для солдатських пожитків.
Паджеро перевіряв озброєння стражів, що їдуть із ним – чи все справно, чи гострі мечі, чи міцні ремінні замки збруї, чи міцне, чи не стоптане взуття. Потім довго й причепливо оглядав коней, перевіряв підкови.
Ілорин крутився біля нього, вислухуючи останні наставляння – його капітан залишав замість себе й передавав йому зв'язок із Джаллоном:
– Ви молоді, лейтенанте, тому постарайтеся керувати, не зачіпаючи самолюбства Джаллона – він старий солдат і різного надивився. Ви для нього – ще ненавчене щеня, вибачте на слові, і він не стане церемонитися з вами.
– Вас же він слухався, пане капітан?
– Я завжди був його командиром, Ілорине, і інших він не знає. Підемо, глянемо, як укладають сани.
– Лейтенанте Ілорин! – покликав Фірсофф, увійшовши на каретний двір. – У мене до вас прохання: ось цей лист передайте Її Величності, коли будете впевнені в моїй загибелі. Якщо ж обійдеться, і ми повернемося з Аквиннару, віддасте його мені. І ще, лейтенанте, зробіть усе, що у ваших силах, аби королева не постраждала ні за яких умов. Я сподіваюся на вас, Ілорине.
7,
– Добродії міністри й радники! Я не в праві жадати від вас поїздки до Аквиннару, і, якщо хтось бажає, може залишитися без шкоди для своєї честі. Коли ми приймали рішення на засіданні Кабінету, ми виходили з недостатньої інформації. Ми й зараз не знаємо всього, але впевнено можна сказати, що шансів повернутися майже немає.
– Чи вважаєте Ви, Ваше Величносте, що в теперішній обстановці Рада Королів необхідна?
– Так, бароне Інувік.
– Чи вважаєте Ви необхідною Вашу присутність на Раді?
– Так, бароне. Інші можуть не знати те, що відомо мені. І мені необхідно знати, що відомо іншим королям.
– Я розумію, що засідання цієї Ради буде носити вузькоспеціальний характер, і така наша делегація там не потрібна. Як Ви гадаєте, Ваше Величносте, чи стежать за нами?
– Поза всяким сумнівом, раднику Лонтір.
– Ми тут представляємо звичайний склад для поїздок на Ради Королів. Зміни покажуть нашим супротивникам, що ми про усе здогадалися й вжили відповідних заходів, – Лонтір із жахом чув свій власний голос: « Що ж я роблю?» і, тим часом, продовжував, – Зараз запізно вже міняти склад делегації – ми можемо зірвати початі Його Величністю кроки по запобіганню заколоту. Адже кроки початі, Ваше Величносте?
– Так, раднику Лонтір.
– Тоді я їду, – «навіщо, навіщо я це говорю?»
– Радник Лонтір правий, Ваше Величносте. Вашу руку, пане радник, – Демад був знову здивований учинком Лонтіра. Втім, як і всі інші.
– Чому бути – того не минути, Ваше Величносте, – Тараз підбив підсумок цієї невеликої наради. – Не станемо порушувати планів ворога, щоб не порушити своїх.
8.
Магда зустріла Паджеро в коридорі палацу:
– У вас уже все готово, пане капітан?
– Так, Ваше Величносте.
– Отже, бажаю удачі, – вона не здержалася, і покуйовдила покритого шрамами солдата, як робила це не раз давним-давно маленькому Паджеро, куйовдячи його вигоріле на сонце волосся.
Капітан заглянув їй в очі й побачив там ніжність, любов і – біль, і зрозумів, що королева знає: вона чула їхню нічну з Фірсоффом розмову, сидячи у своєму закутку й кусаючи руку – Баямо доповів йому про нічний виклик – і тепер проводжала обох без надії на їхнє повернення.
– Спасибі, Ваше Величносте, – капітан опустився на коліно й поцілував постраждалу вночі руку – руку прийомної матері й королеви.
Чим можна виміряти мужність жінки, що проводжає близьких на смерть, і що можна сказати, зіштовхнувшись із проявом її?
9.
– Фірсоффе, я буду молитися за вас всім богам Соргону.
– И ми, і боги Соргону оцінимо це по достоїнству. Я так і не запитав тебе, які підсумки благодійного збору. Вибач, закрутився.
– Зібрали майже дві тисячі золотих. Цього вистачить і на притулок, і на школу при ньому, і на багато чого іншого: я ще не визначила.
– Тоді готуйся – приїду, обговоримо.
– Звичайно, дорогий. Тільки вертайся скоріше.
– Я тільки туди, поговоримо кілька днів – й назад. Днів за двадцять обернуся.
– Так-так, я знаю – підрахувала...
Розмова виходила фальшивою: все сходить більш-менш благополучно, коли причиняється один зі співрозмовників, але якщо двоє намагаються сховати те й саме – своє передбачуване знання майбутнього, то навіть самі щирі слова здобувають брехливий відтінок. Магда не витримала першою:
– Ти знаєш, Фірсоффе, мені здається, що ми більше не побачимось, – вона пригорнулася до чоловіка, й гаряча сльоза зірвалася із бляклих від старості повік й побігла по щоці Фірсоффа долілиць, за комір.
– Ну що ти, що ти, – у короля не вистачило сил продовжувати гру в недовге розставання. – Все, може бути, обійдеться, Магдо.
Він поцілував її якось ніяково, нашвидку, і вийшов на ґанок.
Всі від'їжджаючі вже були на місцях, і нетерплячий жеребець під Паджеро тупцював, перебираючи ногами – квапився в дорогу.
Король оглянувся, сідаючи у візок з коронами на круглих боках, і помахав королеві, що вийшла на ґанок, потім сів і захлопнув дверцята.
Довга гусінь з вершників, санних візків і саней із припасами поповзла з палацових воріт через засмічену вчорашнім балом площу.
На високому ґанку в тридцять щаблів, пригорнувшись до різьблених дубових дверей, вслід від'їжджаючим дивилася сумна королева Магда.
В однім з вікон, що виходять на палацову площу, стояла сива людина й дивився на них же, і ока його, хоча й почервоніли від безсонної ночі, але залишалися, як і раніше, неприємно-водянистими...
