

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	686
Творів:	10324
Рецензій:	15698

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Пригодницька проза

Скарби Примарних островів (частина перша)

© Наталка Дев’ятко, 27-04-2008
Пролог Море тихо гойдало темні нічні хвилі, виблискувало примарним зеленим світлом. Здається, зачерпнеш солоної води, а в долонях залишиться сяйво. Капітан Ярош Сокіл стояв на піску, дивився, як за виднокрай опускається місяць, віддаючи золотаве мерехтіння хвилям, які робили зеленим кордон між небом і морем. Сам середнього зросту, підперезаний соковито-багряним кушаком, озброєний шаблею і пістолетом. А волосся темно-русяве, недовге, завивається на кінцях, зараз його не ховає, як зазвичай, піратська бандана. В сусідній бухті стала на якір "Діаманта", але пірат не поспішав піднятися на борт. Щось затримувало його сьогодні на березі. – Про що ти думаєш, Ярош? Пригоди оминають тебе? Біля краю прибою стояла постать, загорнута в темну тканину. Вітер тріпав сплутане волосся людини, та не торкався одягу, зітканого з ночі. – Що тобі треба? – Ярош із посмішкою повернувся до темної істоти. – Бажаєш знайти скарби, Соколе? – голос шелестів подібно до хвилі. – Незліченні багатства, гори срібла і золота, скрині, що не витримують ваги дорогоцінного каміння... – істота теж посміхалась. – Скарби, – очі Яроша спалахнули жагою, але одразу згасли. – Де вони? Де скарби? – Дивись, – бліда рука постаті вказувала на море. Місяць вже заховався, а світіння води посилилось, наче загусло, утворюючи лінії. На дні, мальована зеленим світлом, лежала карта, хвилі робили малюнок примарним і звабливим. Не втримавшись, Ярош причаровано ступив крок до води. Істота дзвінко, та холодно розсміялась. Лінії спалахнули і вицвіли, а хвиля із зеленуватим гребенем винесла на берег зношений шмат тканини. Ярош підняв карту, з якої зникало примарне сяєво. Зникало, забираючи з собою і карту. За кілька митей він вже тримав чистий клапоть тканини. – Карта щезла, – трохи здивувався Ярош, пильно придивляючись до постаті. – То ти жадаєш знайти скарби? – перепитала вона вже без посмішки. – Який пірат не жадає знайти скарби? – засміявся капітан піратського корабля, закутана в темряву істота пішла геть від води. – Зачекай, куди ти? А карта? Істота озирнулася, з-під одягу пробивалося зеленувате світіння. – Карта з’явиться знову, коли ти знайдеш тих, в чиїх очах плескотить море. Набери команду. Лише разом ви знайдете скарби Примарних островів. – В мене є команда! – розсердився капітан. – Є, але не така. Шукай людей, в чиїх очах плескотить море. Постать зникла, мов здута гіркуватим вітром. Ярош Сокіл знову подивися на карту, повернувся до моря. Його очі сяяли, вітер пригод незабаром змінить напрям, наповнивши чорні вітрила. Лише де знайти тих, в чиїх очах плескотить море? * По таверні нісся великий чорний котяра, такий вгодований, що пузо заважало йому бігти. – Сиріус! Кіт наче озирнувся й спробував стрибнути на стіл, та пузо перевісило, і він лише вхопився кігтями за край. Дельфін і Берн зареготали, як навіжені, а Макс зловив кота, котрий ледь не гепнувся на підлогу. – Віддай! – поряд із ними, мов вітер, опинилася дівчинка. Вона важко дихала, темне русяве волосся до плечей заплуталося, найкоротші пасма падали на очі, і дівчинка невдоволено здмухувала їх. – Ти хто така? – Макс притулив до себе кота, який хоч і важив досить багато, але ця вага не відтягувала рук. Кіт замурчав. – Роксана. Віддай мого кота, – тупнувши ніжкою, зажадала дівчинка, і вже до кота: – Мій маленький. Сиріусе, іди до мене. Вона потягнулася до улюбленця, та Сиріус лише міцніше вгородив кігті у Макса. Хлопець тільки зітхнув, а очі Роксани зблиснули повагою. Вона трусонула волоссям, вкладаючи його на місце, – стало трохи краще. – Ти його не знаєш. Він скажений. Носиться, як очманілий. – Роксано, а що ми тут робимо? – дівчинку за плечі обійняла молода жінка, Роксана була на неї дуже схожа. – Так, доню, що ми тут забули? – почувся голос батька, і дочка зовсім зніяковіла. – І де ми взяли ці лахи? Якби Макс був із Ярошем тої ночі, коли пірат отримав карту, то впізнав би у цих людях Віктора й Ольгу, а так хлопець просто опустив чорного кота на підлогу. Роксана одразу взяла тварину на руки, хоч так позбувшись материних обіймів. – Я нічого не зробила, – спробувала виправдатись вона. – Так? – брови батька насмішкувато злетіли. – А чи не маєш ти зараз їхати до тітки? – Я її не люблю, – дівчинка ще більше посумнішала. Макса сімейна розмова не стосувалася, та йому чомусь було шкода цієї дівчини, він і сам був таким скаженим у свої чотирнадцять. – Ходімо, Роксано, ти ще встигнеш поїхати сьогодні, – Ольга намагалася домовитися з дочкою. – А ви? – вона несподівано різко повернулася до батьків, і очі дівчинки знову спалахнули, та вже злістю. – Що будете робити ви? Тут вже батьки знітилися. – Поговоримо вдома, – відрізав Віктор, штовхнувши дочку до виходу. – Я все одно втечу, – пробурмотіла Роксана. Родина вийшла на вулицю, а Макс несподівано подумав: "Що там про море казав Ярош? Чи не про такі очі?" – Гей, зачекайте! Родина Роксани зупинилася, Макс наздоганяв їх. Сиріус вже не сидів на руках у хазяйки, а, піднявши хвіст трубою, крокував поряд. – Можна мені дещо запитати у вашої доньки? Віктор та Ольга перезирнулися. – Питай, – нерадісно погодилась Ольга. Макс і Роксана відійшли на кілька кроків. Кіт обігнав їх і легко опинився на паркані. В зелених очах тварини засяяли зірки, наче там дійсно оселилася пара мешканок нічного небосхилу. Макс осміхнувся і, пересвідчившись, що батьки не пішли за ними, зміряв дівчинку зацікавленим поглядом. Роксана потупилась. – Що? Макс погладив кота. – Дивний він у тебе. Такі штуки виробляє. То боїться тебе, то не відходить. – Корабель з чорними вітрилами, – кинувши поглядом на батьків, одразу перейшла до справи дівчинка. – Вони проговорилися, що Ярош візьме їх у подорож. – Капітан Ярош, – несвідомо виправив її Макс, але Роксана не зважила. – Плювати, що вони про це мріяли. Та це я побачила корабель! Я! – вона стукнула кулаком по паркану, кіт зашипів від несподіваного землетрусу, вгородивши кігті в дерево. – Припини, Сиріусе, не до тебе, – і кіт замовк, зрозумівши її слова. – Він тебе слухається? – Макс навіть не дивувався. – А як би я втекла від батьків? – обличчя Роксани осяялось посмішкою переможниці. – Це все мій маленький Сиріус, не могла ж я їхати без нього. Макс теж посміхнувся. Він би і сам так зробив, якби мав такого розумного кота. – Коротше, я хочу бути на цьому кораблі. Вмов капітана, будь ласка, – її голос здригнувся, гордість не дозволяла благати, але їй так хотілося потрапити на "Діаманту", що вона навіть спробувала б поступитися гордістю. Відчувши, що відбувається щось не те, Ольга і Віктор наблизились до них. Макс не знав, як йому вчинити. Пообіцяти взяти її в команду без згоди Яроша він не міг, а порадитись було ні з ким. Та якщо в цій бестії нема моря, то в ньому самому моря тоді точно ніколи не було. – Запитали? – Віктор суворо глянув на Роксану, погляд обіцяв якщо не ремінь, то відмову у солодощах принаймні на рік. – Запитав. У вас чудова дочка, – шанобливо почав Макс. – Та я дізнався, що ми тепер в одній команді. – Справді? – трохи награно здивувався Віктор: два роки без солодощів, та Макс вів далі. – Я знаю, на кораблі не місце дітям, особливо таким маленьким дівчаткам... – Сам малий! – крізь зуби проказала Роксана, але втрималась від гніву. – Та чи розважливо залишати вашу дочку саму в такий небезпечний час? Чи не буде вам спокійніше, коли вона буде у вас на очах? Батьки Роксани замислились, певно, вони згадували колишні витівки дочки і прогнозували те, що вона ще може утнути. Уява перевершувала спогади. – Ви маєте рацію, юначе, – нарешті мовив Віктор, Ольга кивнула. – Роксано. – Так, – зраділа дівчинка, що вже встигла поколупати фарбу на паркані, поки вони мовчки радилися. – Роксано, обіцяй слухатись нас у всьому. – Я обіцяю у всьому слухатися капітана, – викрутилась юна піратка. – Котом своїм клянуся! І з лементом Роксана гайнула вулицею, намагаючись перегнати Сиріуса. А кіт біг так, ніби не торкався землі, та Роксана піднімала куряву за них двох. * Ярош звірився з компасом, перш ніж обрати, в яку частину міста йти. Але стрілка довго коливалася, не одразу вказавши вірний шлях. Вулиця привела його в один з найбідніших кварталів. Іноді у гнилих халупах селиться щастя, обходячи десятою дорогою розкішні маєтки. Та не тут. В цьому торговому порту вулиці патрулювали солдати з міста зі звіриною душею, і тому на похмурих вузьких вуличках царювали бруд і розбій. В підворітті один хизувався, як вбив свою зрадливу дружину, і її кров забризкала шпалери з намальованими гронами горобини. Інший у відповідь мальовничо переповідав, як загинула вродлива дівчина, що повторювала: "Я опудало, я страховисько", коли її тіло приймала вода. Вони змагалися в мистецтві оповіді, як співці, як давні казкарі, упиваючись жорстокістю спогадів одне одного. Невже тут міг залишитися хтось, чиє серце ще не зачерствіло від подібних жахіть? На кого вказував компас? – Повернися, дочко моя, повернися, – тихо тужила жебрачка, що забилася у просвіт між будинками, але це тіло, вкрите лахміттям, не завжди просило милостиню. – Дочко моя, ти найсміливіша з усіх дочок моря, ти найулюбленіша з усіх дочок моря. Дочко моя... – Як закинула тебе сюди доля, смілива войовнице? – Ярош схилився над нею, прибравши брудне волосся з чола, яке прорізали глибокі зморшки. – Твоя дочка любила море. Тоді вона мені сестра. – Ти знаєш, де моя дочка? Коли вона повернеться? – мати трохи піднялася, надія виплеснулась з її погляду, розфарбовуючи сірий світ бідного кварталу в бліді, але все ж фарби. – Я не знаю. Твоє серце знає. І море, коли ти у нього запитаєш. – Я боюся моря, – налякано зізналася вона, відсуваючись від пірата, ніби він сам був морем. – Не треба боятися, – поряд із ними стояв темно-русявий чоловік, блищали золотом чотири зірки на шкіряній сумці листоноші, і на синьому вбранні в гудзиках теж були видавлені зірочки. – Я тебе бачив уві сні, – Ярош став між ним і жінкою. – Мене друзі Айланом називають. Так, ти мене бачив, коли тебе кликали на шлях, що йде біля блакитних ялин, улюблених дерев... – Досить. Я вірю, що це ти, – урвав мову Айлана пірат. – То що з нею? В реальності Айлан був трохи старший, ніж у сновидінні, десь одного віку з учителем Костянтином. Чоловік присів поряд із войовницею. – Зірки повертаються на втрачені шляхи, – тихо мовив Айлан, як закляття. – Повернеться твій шлях і до тебе, смілива войовнице. Якщо ти згадаєш, ким була, коли твоя дочка ще не бачила чужі кораблі. ...Дим і вогонь, і люди, варвари, що б’ють без розбору, всіх, хто ще може рухатись. Люди без душі. І стріла, яка влучає в груди молодої дівчини, іншу непритомну тягнуть у човен... Наче сама доля зійшла до них, пропонуючи допомогу. Доля часто говорить із морем, і час став для них спільним, як і колір очей. Жінка злякано дивилася на листоношу, та вона згадувала, тяжко згадувала задушений біль. – Дай їй зброю, лише тоді вона стане такою, якою була, – запропонував Айлан, підіймаючись, і на згадку про вдячність за допомогу у страхітливому сні Ярош підкорився. Як тільки пальці войовниці обхопили руків’я, її очі спалахнули, а пил злетів з одягу, вже не рваного і зовсім не сірого. Вона стала собою, та не людиною. Подобу валькірії чи давньої богині мала вона, майже безсмертної істоти, якій кортить полетіти до неба, щоб відшукати кривдників, а все інше байдуже. – Тепер море її прийме, – встиг сказати Ярош і відскочити: врятувала реакція. – Ми море! – крикнув сивий чаклун з безумними очима, заносячи покручену палицю з головою чудовиська для нового удару. За ним стояв натовп. Але кожному не діставало чогось людського: сліпі, глухі, німі, без душі. Всі оскаженілі, чиє єдине бажання – вбивство. Тільки двоє з них спокійно палили цигарки, і сірий дим зміївся в їхніх очах замість розуму, вони вже були мертві. – І ви не підете звідси. Міністр Феофан заплатить золотом за кожного спійманого пірата. І двічі золотом за кожного мертвого! Ярош ухилився від удару крючкуватої палиці і спіймав на льоту шаблю, яку кинула йому давня войовниця-валькірія. Метал проти мертвого дерева. Дерево відбивало удари краще леза: в дерево вірили більше. Та Ярош був справжнім піратом, бо лише пірат міг битися з чаклуном на рівних. Сокіл приловчився й перерубав палицю, ледь не вивернувши зап’ястя. Старий чаклун позадкував, серед натовпу нелюдів спалахнули очі. Знайоме обличчя, Ярош теж бачив його в тому сні, – Смерть сказала правду... – Тікайте, сюди ідуть солдати! – крикнув чоловік, за що отримав по голові від товариша по натовпу. Переможений сивий чаклун шмигонув між людьми, його палиця уповзла в тіні будинків зміями. Сонце зайшло за хмару, і світ ще більше посірів. – Пізно, – на дах хлипкої будівлі опустилася крилата Химера, біла, як ангел. – Міністр Феофан бажає говорити з вами. Він запропонує вам вибір. Оберете правильний шлях – житимете. Ярош скерував пістолет на білокрилу Химеру. – Тут ти справжній? Спускайся, я вб’ю тебе, – в голосі Яроша клекотіла ненависть. – Ваші обіцянки фальшиві й брехливі. Тільки кров говорить зараз правду. Спускайся. – Пізно, – задоволено промовила Химера, дивлячись крізь натовп на вулицю. Натовп розступився, пропускаючи гурт солдатів на чолі з Феофаном. – Ярош Сокіл, тобі заборонено знаходитися в містах Імперії, – почав Феофан, але пірат не дав йому договорити. – Імперії належить лише одне місто. Не це. – Імперії належить все, де ходять її гроші, – усміхнувся міністр. – Арештувати пірата. – Вбий його, Феофане, – тихо попрохала Химера, махнувши крилом, щоб втриматись під ударами вітру. – Тільки кров говорить зараз правду, – передражнив Яроша міністр. – Хай його судить Суд Імперії. Щоб не було внадно піратам будити від спокою мирні міста нашої країни. Чинити опір безглуздо. Їх лише троє проти десятків. І якби він був сам... Ярош кинув шаблю і пістолет на бруківку. – Тут тільки один пірат. Капітан Ярош Сокіл, – гордо і вільно, хоча на зап’ястках зімкнулись кайдани. – Відберіть у нього компас і карту, – нагадала Химера. Солдати не зволікали з виконанням наказу, компас і карта дісталися Феофану. Ярош точно не повернеться на корабель до світання. * Сашко йшов по спустошених напівзруйнованих вулицях старої частини міста. За кілька днів ці руїни знесуть, щоб минуле поступилося місцем майбутньому. Ішов, згадуючи, як Маринка забула перевести годинник на зимовий час і проспала на роботу, а коли прибігла в офіс, виявилось, що там ще нема нікого, окрім охоронця. Як вони потім сміялися, обговорюючи ввечері хибу коханої, як пили ігристе шампанське, цілуючись... Защипало в очах. Сльози? Він вже не плакав тисячу років, після того, як пішла Маринка. Сашко підняв очі, щоб сльози не покотилися. Ще помітить хтось... В одному зі старих будинків на вулиці, замощеній старою щербатою бруківкою, ще функціонувала фотовиставка. На дверях прибита кнопками роздруківка з обличчям жінки, на вустах якої пливе таємнича усмішка, і не вгадати, чого в ній більше: суму чи надії, дива чи відчаю, спогаду чи віри у майбутнє. "Фотовиставка Алі Очеретяної" – вигнувся півколом вицвілий напис під фотографією. Ціна смішна: Сашко вирішив зайти, давно він ніде не був. Фотограф сама проводила екскурсію. – Привіт, Сашко, – привіталася вона, і її погляд дістав до самих глибин його душі, хлопець знову ледь не заплакав, не здивувавшись, що жінка назвала його на ім’я. – Чому ти тут? – Сам не знаю, – його погляд перетікав зі світлини на світлину, які берегли закохані пари, живі, справжні зображення, які не збліднуть, як людські почуття. Сашко знесилено відвів очі від знімків, придивившись до автора. Обличчя точене, як у принцеси, вуста тонкі, не рум’яна, та владна і, можливо, колись безжальною була, темно-русяве волосся старанно зібране і заплетене в тугу косу, а очі ясні сірі, і погляд їхній пронизливий, сталевий. Незвичайна жінка, гарна, та дивна, і якась не сучасна. Не сучасна, як і її темний одяг зі шнурівками на рукавах. Хлопець спіймав себе на думці, що навіть на площі біля Імператорського палацу сьогодні ні в кого не було такого гарного немодного одягу. Аля підійшла до фотографії, що була більша за інші. Вона білявка, висока, довгонога, статна. Біжить до нього, тягнеться, але торкнутися не може, наче стіна між ними, наче недоля між ними стала. А він і не дивиться на неї, ніби ні перешкоду, ні кохану побачити не владний. – Еміль, – пальці фотографа зісковзували по зображенню чоловіка. – Луїза, – Аля малювала в повітрі серце, що накривало зображення жінки. – Я зробила цей знімок за півроку до того, як мало статися лихо. Це фото їх врятувало. Вони тут тепер, в моєму домі, за стіною, – вона кивнула на двері, що вели до іншої кімнати. – Ти передбачаєш майбутнє? – здивувався Сашко. – Як? – Я не передбачаю майбутнє, – хитнула головою вона, і коса лягла на плече, трохи розплівшись. – Та я іноді бачу його і можу сфотографувати. Зупинивши час на мить, можна повернути його на інший шлях. У мене є фотографія і з твого життя. Жінка взяла розгубленого хлопця за руку і підвела до протилежної стіни. З фото на нього дивилася Маринка. Ще щаслива, ще рідна. – Маринка! – він хитнувся до зображення. – Ні, це минуле, – фотограф утримала його руку, пальці не торкнулися зображення обличчя дівчини. – Твоє майбутнє в іншому. Аля залишила його і відчинила двері до сусідньої кімнати. – Еміль, Луїзо, Жак, – покликала вона. І чоловік та жінка у супроводі білявого хлопчика, якого Сашко сьогодні вже бачив, увійшли до зали, задрапованої чорною тканиною, щоб сонячне світло не псувало таємничості фотографій. В житті Луїза була ще гарнішою, ніж на світлині, але її краса неначе відбирала життя у її коханого, роблячи невиразним його обличчя, ніби та лиха врода затьмарювала все навколо. Аля сіла на стілець біля чорного столу, накрила щось долонею. – Повтори, Жак, для цього пана, що мені казав, – ледь чутно і зовсім не владно попрохала вона. – Мій батько казав, сьогодні вночі, коли всі дивитимуться змагання казкарів і музик, солдати пройдуть містом, забравши всіх, хто... Хлопчик не зміг повторити те, що вона просила. – Всіх, хто колись поминав лихим словом Імператора, – твердо закінчила за нього Луїза. – А хто його батько? Радник Імператора? – пирхнув Сашко, мимоволі замилувавшись красою Луїзи. – І до чого тут я? – Його батько – кат у палаці, – твердо відповіла хазяйка виставки, а Луїза лише спокусливо усміхнулась. – А ти кохав, чи не так? Кохання – слабкість. Слабкі не можуть служити Імперії. Сашко сахнувся від білявки. – За такі слова нас... – він несподівано усвідомив, що Луїза, оповита лихою красою, йому набагато ближча, ніж натовп, в якому він стояв годину тому. Аля засміялась, але якось надтріснуто, так дзвенить надколотий келих. – Сашко, зрозумій, тебе осудили раніше, ніж ти нас побачив. Бажаєш обернутися на ще одну статую у палаці? Чи на площі? – її прозорі сірі очі сяйнули злобою, вона знала про статуї набагато більше, ніж могла сказати йому. І Сашко це зрозумів. – Статуї подаровані гостями столиці, – пролепотів він, в голові крутилося. – Статуї – це люди, – запевнив Еміль. – Це неможливо. Я не вірю, – але Сашко вже повірив. – А це можливо? – розвела руками фотограф, кличучи у свідки всі свої роботи. – Ні, – прошепотів хлопець, крутіння зупинилося на втрачених зелених очах Маринки з фото. Скориставшись його збентеженням, Аля підвелася, взявши фотографії зі столу. – Ви поїдете з міста сьогодні ж. Зараз. Разом. Ось світлина, знайдіть цю жінку, і ви знайдете набагато більше, – вона простягнула Емілю один зі знімків. Глянувши на зображення, Еміль передав фотографію Сашку. На фото в півоберту стояла синьоока Ірина. Очі посміхаються, а море за нею штормить, і далеко-далеко, майже зливаючись із виднокраєм, хвилі гойдають корабель з чорними вітрилами. Чи це просто омана? – А ви? – Сашко не одразу зрозумів, що фотограф з ними не поїде. – Я маю залишитися в звірі-столиці. Я бажаю подивитися йому у вічі. Навіть Еміль та Луїза здивувалися: ніхто не називав звіром пишне блискуче місто, в якому вони народилися. Вони не наважувались піти, щось ще лишалося не вимовленим. – Ну, чого ви стоїте! – злегка гримнула на них Аля, і її очі сяйнули вогнем, яким не може світитися людський погляд. – Ідіть же! Прощавайте! Луїза, взявши Жака за руку, мовчки вийшла з кімнати. За ними йшов Еміль. Сашко виходив останнім. Вже на порозі він озирнувся. Аля сиділа на підлозі, закривши обличчя руками, коса повністю розплелася, волосся розсипалося, накривши їй плечі. На іншому фото, що лежало перед нею, навіть звідси можна було розгледіти площу біля червоного палацу. Чорних статуй було чотири. * В кузні стояла спека, і повітря мало присмак заліза. Коваль привітався із Ярошем, відклавши роботу. Обруч заважав сивому волоссю чоловіка падати на спітніле обличчя. – Я шукав тебе в містечку на узбережжі, – радісно сказав Ярош. – Але ти вже поїхав звідти. Люди сказали, що давно. – Поїхав, – коваль підійшов до гостя. – Там навіть море інше. Він був набагато вищий і кремезніший від капітана корабля з чорними вітрилами, але було видно, наскільки коваль поважає гостя. – Та місто тебе пам’ятає, бо змінилося, і навіть люди ще пам’ятають. – Як і кожного з таких, як ми. Шкода, що недовго, коли ми їдемо. То нащо я тобі знадобився, капітане? Ярош відійшов до стіни, на якій була прикріплена різноманітна зброя, зняв шаблю, непримітну, порівняно з іншими клинками. Лише на ефесі майстер зробив скупу інкрустацію сріблом, химерну і неблискучу. – Мені потрібна зброя, – Ярош роздивлявся шаблю, перевіряючи баланс. – І пістолет для мене. Знаєш, який і з якими кулями, – він перекинув шаблю з руки в руку. – Та й цю я візьму. Моя ж-бо залишилася в імперській в’язниці. Пірат ласо посміхнувся. Коваль кивнув, він обирав зброю так, наче знав усіх з команди "Діаманти", і навіть тих, хто ще ніколи не піднімався на борт піратського корабля. – Це правда, Ярош? – у дверях стояла піратка, вбрана, як княгиня. Волосся жінки темне, русяве, зібране у просту зачіску, що відкриває шию, ховається під зеленим капелюхом. Вбрання темно-брунатне з болотистим відтінком, і на руках рукавички такого самого кольору. А сама маленька, тендітна, та смертоносна, й за паском пістолети і кинджал. – Ти? – не повірив своїм очам капітан. – Але твого корабля, твоєї "Русалоньки" немає в гавані. Вони не обнялися, як Фенікс та Анна-Лусія, але радості в цій зустрічі старих друзів було не менше. – Я чула, "Діаманта" шукає скарби Примарних островів, – ухилившись від пояснень про свою любу "Русалоньку", сказала піратка. – Хочеш з нами? – Ярош торкнувся леза шаблі, він бачив, чия кров має бути на цьому клинку. – А то! – вона із заздрістю подивилася на зброю, яку він вибрав: гарна шабля, особливо для ворожої шиї, якій призначена. – А твоя команда? А Олександр? Жінка поникла, запитання застало її зненацька, хоча вона і готувалася до нього. – Олександр... Я не бачила його давно. Я жила серед людей, хоча і не в столиці. Не змогла... Ярош, візьми мене з собою, тут я згину. Я не бажаю повертатися на берег, а тут мене не помічають. Вони не знають, що поза Тортугою є Імперія, вони не пам’ятають, як ламалися і тонули наші вірні кораблі. Вони лише п’ють і гуляють, чекаючи на повернення старих часів, але для них самих час зупинився. Вони не можуть залишити місто, якщо їх хтось не візьме з собою. Вони мертві, та не бажають у це вірити, вони розсиплються порохом, якщо вийдуть у відрите море. Тому в гавані і нема інших кораблів, тільки човни, на яких далеко не попливеш. Ярош слухав жінку, затамувавши подих, він і сам відчував усе, про що казала подруга. – Так, я теж не бачив тут інших кораблів. Це дивно, але... – раптом його осяяла думка. – Ти сказала, якщо їх хтось забере. А якщо я їх заберу всіх? Всіх, хто забажає? Піратка приречено похитала головою, Ярош її до кінця не розумів, Ярош не пройшов усіма вулицями колись вільного піратського міста. А вона пройшла, і могла порівняти, що народилося в містах Імперії, і що пішло звідси. – Ярош. Вони тлін, майже всі. Вони позабули, ким були раніше і як любили волю. Їхні очі так само порожні, як у вартових Імперії. Я хотіла повернутися сюди, але ця нежива Тортуга гірша від тюрми чи клітки. Мені лячно, Ярош, забери мене звідси. Будь-ласка. Ярош обняв її ніжно, але по-дружньому. – Звісно, заберу. Тобі зрадіє Фенікс і моя нова команда. – Я пам’ятаю Фенікс, – прошепотіла піратка. – Я своє ім’я забула, коли прагнула стати схожою на звичайних людей. – То згадуй, Софіє! – Ярош штовхнув її, відібравши один пістолет. Та піратка вихопила другий так само швидко. Два дула дивилися одне на одне, щирячись від радості, що про них згадали. Сіро-блакитні очі піратки сяяли. Софія посміхнулась, опускаючи зброю. * Сашко постукав у двері будиночка, що стояв на узліссі. Темніло, від високих дерев повзли негостинні тіні. – Там що, нікого нема? Але ж ти бачив світло, Вейне? – невпевнено запитав Сашко. – Бачив, – підтвердив товариш. Луїза показувала Олександрі і Жаку журавлиний клин, що перекреслював вечорове небо, вкрите хмарами на заході. Тільки жовтогаряча смуга простяглася біля самої землі, як розжарене лезо. Вчаться птахи літати перед мандрівкою на південь, і скільки погляду вистачає, колоситься золота пшениця. Ще не прибрана. – Хто вночі ломиться? – двері відкрив старий посивілий, та ще міцний чоловік із рушницею в руках. – Переночувати пустиш? – Вейн відчував у господарі щось рідне, наче він теж втратив усе, окрім зброї. Чоловік опустив рушницю. – Пущу, на нелюдів ви не схожі наче. На тіней теж. – Тіні? – перепитав Еміль. – Мертві, – відрізав господар. – Мертві? – заходячи вслід за Сашком і Вейном, злякалася Олександра. Будиночок виявився надто маленьким, щоб їм усім розміститися за одним столом, та господар одразу зорієнтувався. – Ніч тепла, біля вогнища посидимо. Ви, – він указав на Вейна та Еміля, – збирати гілки, та в ліс далеко не заходити. Дівчата за водою: струмок за пагорбом, ви його почуєте. А ти зі мною підеш, допоможеш, – старий кивнув Сашку. Ніхто не заперечив, бо від старого йшла якась надприродна сила переконання. – Хто ти? Як тебе звуть? – запитав хлопець, коли вони зайшли за будиночок, щоб перенести з-під навісу у двір кілька великих дровин для вогнища. Старий подивився на Сашка, і в сутінках очі сивого блиснули сонцем. – Був казкар, тепер ліс охороняю, щоб такі бовдури, як ви, не швендяли. А в казкаря ім’я не запитують. – Чому? – Сашко не розумів. – Підростеш, дізнаєшся, юначе. Бо хто ім’я казкаря знає, той над ним владу має. Второпав? Сашко озирнувся: казкар кілька митей тому був перед ним, а тепер складав дровини, які вони зачепили, коли витягали велику дровиняку. Хлопець тихенько пирхнув, чомусь не здивувавшись. – А що в тому лісі такого, щоб його охороняти? Казкар підняв на нього веселі очі. – Не його, дурнику, а вас, що через ліс іти зібралися. Ліс злий, бо поля у нього землю з кожним роком відбирають. Та ще й мертві блукають його стежками, лякаючи. – Кого лякаючи? – Сашко мав пересвідчитися, що правильно зрозумів старого. – Ліс, звісно, – здивувався казкар. – Чого мертвим лякатися, коли вони вже померли? Сашко сторопів, відкривши рота, щоб ще запитати, та невчасно з’явилися Жак з Олександрою. – Ми принесли води, пане, – посміхнулася дівчина. – Що ще нам робити? – Город бачили? – старий був радий, що йому не прийдеться відповідати на дурні розпитування Сашка. – Бачили. – То ідіть і вирвіть там огірків, помідорів та поріжте все це нам до вечері. Жак і Олександра пішли до Луїзи, що чекала їх на розі будинку. – То чому ти так дивуєшся, юначе? – господар глянув на нього, ледь приховавши добру насмішку, щоб не образити. – Ти не схожий на співців, яких запрошують на імператорські концерти. – То ви зі столиці сюди забрели, – казкар посумнішав, одразу осміхнувшись. – Кажеш "ти"? А хіба ми друзі? І ворогами наче не доводимось. Сашко знітився. – Та мені тебе якось інакше ніяково називати. Чомусь... Не міг зізнатися хлопець, що формальні знаки поваги для нього зосталися в тому дні, коли він побачив жінку-фотографа, яка змінила його життя, закресливши фальшиве буденністю минуле. Справжня повага не в словах криється. Казкар дивився на хлопця, розуміючи, посмішка танула у нього на вустах, ніяк не згасаючи остаточно. – То як звуть мого нового друга? І чому його понесло до лісу, в якому він жодної стежини не знає? – Сашко. Ми йдемо до моря. А люди сказали, що море там, – Сашко вказав убік лісу. – Справді, – з почуттям закивав старий. – Море там. Але, щоб потрапити до нього, вам потрібно обійти ліс. Шлях, який ви обрали, коротший, та то вірна смерть. Можеш повірити мені. Очі старого набули темряви, як два колодязі, в які чомусь не зазирають ні зірки, ні сонце. Сашко вірив. Багаття здійнялося до неба від одного слова, щоб притушити його, знадобилося вже кілька слів. Друзі розташувалися навколо вогню, мліючи в теплі і наминаючи печену картоплю, салат і м’ясо останньої курки, яку зарізав господар. Не помічаючи як, вони вибовкали старому казкарю майже все про свою подорож. Лише про зустріч із чаклуном змовчали, чомусь усім здавалося, що не треба показувати комусь зачаровану кулю, як і самим зайвий раз на неї дивитися не потрібно, щоб лихо не прикликати. Та й світлину нікому чужому бачити не варто. Луїза хотіла кинути гілку у вогонь, та полум’я відхилилося трохи, коли вона до нього наблизилась. – Темна ти, дівчино. Темрява з тобою, її під вродою не сховаєш, от полум’я й ухиляється. Луїза гордо обернулася до казкаря. – І що з того? Мені не жити, коли зі мною темрява ходить? – Живи, дитино, живи, – розсміявся казкар, її обурення дійсно нагадувало дитяче вередування порівняно з тим, що він бачив за довге життя. – Темрява з кожним із вас. Запитайте у вогню, він щирий, все розкаже. – А як? – Олександра ніби й не злякалася. – Руку простягни, – дівчина зробила, як він звелів. – Відчуваєш тепло? – вона кивнула. – Не боїшся? – хитнула головою. – Головне, щоб страху не було. А тепер опускай руку. Повільно-повільно, відчуття тепла не втрачаючи. Полум’я захиталося, в ньому ожили багряні і золотогарячі тіні. Одна вистрибнула з багаття, розсипаючи жарини. – Всім не рухатись! – крикнув казкар, перш ніж вони встигли налякано підхопитися. Створіння з полум’я підійшло до Олександри, лизнуло суху траву перед нею, підпаливши. Та той вогонь не зжирав траву, а утворював живий малюнок, де дівчинка сварилася з батьками, клянучи їх за нерозуміння. Чотириноге створіння пирхнуло, випустивши з ніздрів дим. Горів будинок, де втілилось необережне прокляття. І родина розходилась, не пробачивши. По щоці Олександри збігла сльоза, дівчина воліла забути скоєне. Вогненний звір лизнув їй руку, не обпікши, а обдарувавши живим теплом, і наблизився до Луїзи. Полум’я на його хутрі набуло темних, багряних відтінків. Звір зашипів на білявку, відступивши. – Не бійся, Луїзо, – попередив казкар. – Ти знаєш, що він не на тебе розлютився. Приклади руку до серця, щоб він пішов далі. Тремтячи, Луїза зробила, як він наказав. Звір пирхнув іскрами, ставши знову яскравим. Біля Еміля він не зупинився, відчувши в ньому лише тінь від темряви коханої. А Вейну ткнувся в поранену руку, заскигливши, як щеня. Чоловік несвідомо погладив вогненне створіння, наче людина і вогонь так домовились, що полум’я змовчить, не відкриваючи іншим таємниць людського минулого. На Жака вогненний звір заричав, вдаривши лапою по землі. – На тобі кров, дитино, – спокійно пояснив казкар, пильно дивлячись на хлопчика. – Людська і нелюдська, і та, яка сама є чарами. Такої найбільше. Жака трусило від ляку. – Відклич його, – благав хлопчик. – Я не можу. Він не піде, доки не пересвідчиться, що ти не жадав тої крові і того болю, – голос казкаря змінився, він не засуджував, але судив, як і вогонь. – А як ні? – Олександру теж опанував жах, забава з вогнем вже не здавалася грою, надто схожа на пастку. – Вогонь спалить його. – Він дитина! – обурилась Олександра. – На ньому чарівна кров, – відрізав казкар. – Я не бажав тої крові, – Сашко не одразу зрозумів, що то говорить Жак, настільки дорослим став його голос. – Та я бачив, як їх катували і страчували. Тих дивних людей, чиї очі яскравіші за зірки, як ваші. Мій батько – кат в Імператорській в’язниці, іноді він брав мене з собою. Казкар випростав руку, яка здавалася смертельно блідою, певно, важко йому творити закляття у такому віці. – Візьми всі його спогади, які він забажає віддати, – майже нечутно наказав вогню старий. Та вогонь скорився його волі одразу, струсивши, як воду, палаючі жарини. Вогненні зірки, на які вони перетворилися, стали золотими, утворивши сяючий обруч, що ліг на голову білявого хлопчика. Жак скрикнув, знепритомнівши. Луїза смикнулася до нього, та голос казкаря зупинив її рух, не дозволивши встати. – Не розривай коло! Зашкодиш дитині! Зірки догоряли, як вогні в глибині очей вмираючих, осипалися золотим піском. Вогненний звір рушив до останнього гостя, зупинився біля Сашка, вдивляючись. Застиг, лише полум’я його хутра ворушилося, живучи власним життям. – Ти щось приховав від мене, хлопче, – холодно зауважив казкар. Сашко неохоче витяг фотографію з темноволосою синьоокою красунею і кораблем з чорними вітрилами. – Дай йому, вогонь передасть. Звір обережно прийняв фотографію з руки хлопця, затиснувши іклами, та, не пошкодивши, приніс здобич казкареві. Сивий подивився на зображення, посміхнувся і, нічого не пояснюючи, кинув у вогонь. Друзі підхопилися. Вогненний звір стрибнув у багаття, вогонь здійнявся ледь не до неба, одразу спавши до звичайного низького, що ледь жевріє на дровинах. Повернення ночі засліпило їх більше за спалах вогню. Фотографія не горіла, казкар витяг її з полум’я голіруч і віддав Сашку. – Це не звичайне зображення на папері, а чари. Та, що дала вам світлину, ще жива, якщо ти про це хочеш мене запитати. Луїза обнімала Жака, який повернувся до тями. Вейн та Еміль стали за Сашком, як за командиром, щоб його захистити. Олександра спостерігала за ними збоку, ладна одразу втрутитися. Казкар опустив голову, вибачаючись. – Простіть мені, я не мав права так випробовувати вас. Я надто давно не чаклував, як раніше, а цей ліс дивний, бо за ним у долині приховане Мертве місто, неприкаяні душі непохованих блукають ним. Я ж пам’ятаю, як на його вулицях гралися діти, – казкар тепер дивився лише на Вейна, до нього звертаючись. – У кожного міста, містечка чи навіть селища є захисник, своєрідний оберег. Якщо вбити його, а люди не встигнуть обрати нового, поселення важко боронити, майже неможливо. Тут же сталося інакше: тільки захисник залишився живий, і я бачив, як він ішов. В тих страшних закляттях є частина і моїх чарів. Так я платив за свободу, за те, що зрадив, не витримавши тортур, таких самих, які потім батько показував цьому хлопчику. У світлі згасаючого вогнища Сашко бачив понівечені долоні старого казкаря. Шрами від чарів, такі схожі на відмітини на долонях Есмін, дружини колишнього помічника міністра, та хлопець не міг того знати. * У великій каюті зручненько за столом, сервірованим для вечері, розмістилися Маріан, Софія, Анна-Лусія і Фенікс. Ричарда за один стіл із собою вони запросили, та навіть не як гостя. Біля нього ані келиха, ані тарілки. Одне місце між Фенікс і Маріан було вільним. Сьогодні тут зібралися всі колишні піратські капітани, кому дала притулок "Діаманта". Анна-Лусія підняла келих, вітаючи Яроша із перемогою. Свічки в обох свічниках, поставлених по центру стола, замерехтіли. Ярош сів біля Ричарда. – Що це означає? – вечеря нагадувала про інший стіл з іншими людьми, яких не хотілося зараз згадувати. – Нарада капітанів, – відповіла Маріан, котрій дуже не сподобалося, що Ярош приєднався до графа, а не до них. – Ми вже радились, Ярош, – тепер говорила Фенікс. – На цьому кораблі є двоє людей, що завинили перед піратським братством. Ми вимагаємо найжорсткішого покарання для міністра Феофана і графа Ричарда. На обличчі графа не відобразилося жодне почуття, Ярош владно осміхнувся. – Чи не замало вас для наради капітанів? Якщо пам’ять мені не зраджує, на нараді мають бути присутні більше половини з нашого братства. Жінки мовчали, та озвався Ричард. – Здається мені, капітане, що комусь не забракло сміливості запитати у моря, скільки ще живих капітанів топчуть шляхи цього світу. Боюся, за цим столом зібралося більше половини. Софія опустила очі. Ярош подивився на Ричарда, бо він сам не вирішив, як вчинити, на чий бік стати, а тоді перевів погляд на жінок і запитав вже без удаваного сміху. – То в чому ви звинувачуєте міністра і графа, що вимагаєте їхньої страти? Відповіла Маріан. – Міністр підписував смертні вироки піратам і віддавав накази нищити наші кораблі. – Це не той міністр, що полював на нас, – відкинув звинувачення Ярош. – Посада перейшла до Феофана вже після того, як Імперія розколола наше братство, – йому самому було гірко казати це, але то була правда, і лише правда могла зараз захистити того, кому він дав слово. – Обіймаючи посаду міністра, ти повертаєш собі перше справжнє ім’я і переймаєш усю славу попередніх міністрів, а тому і всю провину, – холодно відказала Фенікс. – За славу треба платити. А він пишається своєю славою. Всі чули його накази під час бою. – Ви судите людину поза очі... – Він надто завинив перед нами, щоб мати надію виправдатись! – не втримала почуттів Анна-Лусія, певно і вона у своїх нещастях винуватила міністра. – Добре, – змагаючись поглядом з Анною-Лусією, трохи поступився Ярош. – В чому ж ви звинувачуєте Ричарда? – У зраді! – зверхньо відповіла Фенікс. – Фенікс, – розсміявся Ярош. – Не тим, що тут зібралися, судити за зраду. Тільки Софія й Анна-Лусія мають на це право, але не ми всі. – Я б про себе не говорила, – озвалася Софія. Анна-Лусія теж не витримала його погляду. Кожен з них зрадив з того часу, коли Імперія оголосила піратам війну, якщо не друзів, то мету і мрію, якщо не піратське братство, то самого себе. – Він знає таємницю Химери, коли не самого Імператора, – вперто вела далі Фенікс. – Наскільки ж близько підійшов граф до владарів Імперії, щоб вони поділилися з ним таким секретом? Чим заплатив? Ярош хотів заперечити, та Ричард випередив його. – Я розкажу. Фенікс здивовано замовкла, подивившись на нього, певно, що вона не очікувала такого повороту. – Я розкажу, – вже спокійно повторив Ричард. – Кличте у свідки Ніч і Море, щоб ви переконалися, що я не буду брехати. Обвинувачі мовчали. – Не треба свідків, – нарешті сказала Анна-Лусія. – Я і сама відчую брехню. Погляд Ричарда став далеким, як спогади, до яких він намагався дістатися, а сам він неначе перетворився на статую з криги. І таким самим холодом і байдужістю сповнився його голос, зовсім не схожий на мову того Ричарда, якого вони всі знали багато років. – Це було давно, – тихо, але чітко почав говорити колишній піратський капітан. – Ми тоді ще билися з імперськими кораблями, хоча і грабували торгівців. І одного разу нам не пощастило: з тої битви ми вийшли переможцями, але перед смертю ворожий імперський капітан зачаклував море, як останнє бажання просячи у нього бурі для нас. Шторм був жахливим, не слабшим за той, що ми пережили дві ночі тому. Ми опинилися посеред моря, не знаючи, де найближчий берег. Окрім мене, чарівників серед нас не було, та й мене поранило під час шторму, а мій компас, також подарований морем, вітер вибив з моїх рук, викинувши за борт. Води і їжі майже не зосталося, спека стояла така, що над водою підіймалася мара. Я благав море про допомогу, але воно не відгукувалося на мій голос. І коли вже моя команда майже втратила надію, та й сам я її давно не мав, на виднокраї з’явилися вітрила, так далеко, що корабель здавався примарним. Але нам було байдуже, чи то імперський корабель, чи торгівці, лише б вони не пройшли повз нас. Ми запалили всі смолоскипи, що в нас зосталися, щоб подати знак далекому кораблю, бо скло і дзеркала розбила буря. Корабель виявився піратським. Вітрила у нього теж були чорні, як вороняче крило. Я гарно знав капітана цього корабля. Всі пірати знайомі, хоча б по чутках, з кожним піратським капітаном. Але її на містку не було. Замість неї капітаном називали молодого хлопця. Дуже схожого на мою знайому. "Що сталося з капітаном?" – запитав я, відчуваючи, що сили, які підтримували мене всі ці дні, вичерпані. Він не відповів. Потім я дізнався, що той юнак – молодший брат хазяйки "Ворона", що насправді він набагато менший, ніж здавався на перший погляд, не старший за нашу Роксану. А його доросла сестра більше не повернулася на корабель, і того ж року "Ворон" затонув під обстрілом імперського флоту. Але Дін не загинув, його полонили, знаючи, ким приходиться він справжньому капітану. Ми зустрілися знову ще через рік, коли мене величали графом, старанно забуваючи, що колись я теж був піратським капітаном. Граф влаштовував прийоми і бали, пірат вночі виходив на берег моря, боячись мовити до нього. Граф сміявся над жартами старого міністра, що навідався з візитом до Елігера, пірат згадував, що свій корабель продав імперському флоту, і навіть ім’я трищоглового красеня перебили на інше. Дві душі жили в мені, обіцяючи вибір, коли одна піде назавжди, облишивши навіть пам’ять. Ричард замовк, піратські капітани слухали його, зберігаючи мертву тишу. Вони знали капітана "Ворона" не по чутках, як і її молодшого брата Діна. Вони не розуміли, до чого тут таємниця дозволу Імператора, але і не слухати не могли. Ричард дарував їм, хай і лячне, та живе минуле. Чаклун склав руки, наче набрав води, щоб умитися. Над долонями закрутилося сріблясте закляття, утворюючи маленькі постаті. – Дивіться самі. Пам’ятайте все, що пам’ятати наважитесь, – спогадами мстився піратам граф Елігерський. Трикутник з маленьких фігурок. В одній постаті вгадувався він сам. Інша була крилата, та крила зрослись із руками, – Химера. Третя вбрана в сірий солдатський одяг, але низького зросту, як підліток, навіть у видінні відчувалося, наскільки скляні його очі. – Ричарде, – тихо відлунювався з минулого голос Химери. – Ти маєш обирати сьогодні, хто ти є. Я пробачив тобі життя пірата, пощадив усю твою команду. Не моя провина, що більшість з них не витримала життя на березі, – в голосі радника Імператора прорізалися сміх і зневага. – Але ти став графом Елігерським, отримавши велике багатство, як і мріяв. Як просив. Химера обійшла Ричарда за спиною, зупинившись біля хлопця. – Та графа занадто часто не буває вдома. Замість того, щоб управляти своїми землями, ти подорожуєш Імперією. Що ти шукаєш, графе Елігерський? – Ричард не відповів, та раднику Імператора і не була потрібна його відповідь. – Мало кому з піратських капітанів вдалося зберегти не лише життя, але і свободу. Пишайся своїм щастям, Ричарде. Химера знущалася, але Ричард стояв перед нею непорушно. – Нащо ти мене кликав? – запитав колишній пірат. Легкий погляд Химери ковзнув по ньому, вона посміхнулась, покрокувавши на те саме місце, де стояла на початку видіння, наче дійсно щоб утворити трикутник. – Ти присягав мені, але для пірата цього замало. Море може забрати твою присягу, як хвиля припливу – пісок, якщо ще не забрало. Тому, коли ти хочеш називатися графом Елігерським, зроби дещо для мене. – Що? – Ричард дивився на Діна, в чиїх очах плескотіло не море, а порожнеча, яку не вимиє, як пісок, шляхетне море. – Забери його життя, бо доля цього хлопця належить мені. Він з власної волі віддав мені своє ім’я. – Під тортурами? – Ричард ледь тримався, щоб не виказати своїх справжніх почуттів, але, щоб надурити Химеру, такої витримки було замало. Радник Імператора зітхнув зі сміхом. – То пліткарі не брешуть. Ти знаєш його. І зобов’язаний порятунком, – раптом голос Химери змінився, набувши влади не меншої, ніж в Імператора. – Хто під тортурами, а хто від звичайного страху, як ти, віддає свою долю іншим. Звільни його, коли дійсно йому зобов’язаний. Подаруй хлопцю смертний спокій за те, що врятував тобі життя. Химера креслила на землі той самий малюнок, що і Ричард перед боєм. Граф озирнувся, вхопивши краєм ока, як вона кладе лінії. Химера піднялася, малюнок був закінчений і тьмяно світився. – У свідки небо, у свідки море і вітер, станьте дозволом Імператора, – тригранний тонкий кинджал, що лежав на малюванні, влетів у руку Химери, в якої вже не було крил. – Лови, Ричарде. Ричард витяг з землі кинджал, що увіткнувся біля його дорогих чобіт. Просте руків’я, лише три золоті хвилі його прикрашають, лезо в двох місцях щербате, він вже десь бачив цю зброю. До хлопця тільки два кроки, та Ричард не міг подолати цю відстань. – Поквапся, закляття відгорає, – гримнула на нього Химера в подобі чорнявого чаклуна, і раптом її голос перетворився на шипіння. – А якщо ослухаєшся мого наказу, я всю твою команду перетворю на таких самих бездушних солдатів і дам тобі в охорону. Ти бачитимеш їхні порожні очі кожного дня, доки не втратиш розум. А коли це станеться, капітане, я поверну твою душу з видінь до людського світу, а їм віддам імена, щоб стратити по одному перед тобою, у твоєму домі. А тебе закую в кайдани і відвезу в палац Імператора, де ти більше не побачиш ні моря, ні сонця, і вітер не торкнеться твого, на диво, ще не сивого волосся. Підкорись, Ричарде, доки не пізно. Лише два кроки. Очі Діна навіть не спалахнули життям, коли кинджал увійшов в його спорожніле серце. Ричард підхопив невагомого хлопця, разом із ним осівши на землю. На лезі не було крові. – Боягуз, – зневажливо кинула Химера. – За себе злякався, та твою нову присягу я приймаю. Радник Імператора плеснув у долоні, Дін розсипався сріблом, наче ніколи не був людиною. Дмухнув вітер, віднісши срібний пил. – Ти обманув мене, – прошепотів Ричард, не піднімаючись. – Обманув, графе, але для твого сумління цей вчинок не омана, бо ти вірив своїм очам і серцю, – Химера схилилася над ним, провівши рукою над головою, рвучи прозорі нитки. – А Дін... Дін на дні моря. Разом із моїми воїнами він бився з піратами, не шкодуючи свого життя. Я б і тебе міг зробити такою ж лялькою, капітане, та живи, купаючись у розкошах, на заздрість справжнім піратам. Бо не лише за страх, але і за нагороду можна зрадити море... Постаті з видіння танули, як сріблясті сніжинки. Не маленькими фігурками, а на власні очі бачили останні з капітанів страшний спогад. Всі мовчали, та Ричард розказав не все, якщо зараз Ярош покладе на стіл золотий хрест з білими перлами, і обвинувачі дізнаються, що колишній піратський капітан прийняв хрещення від Химери, то навіть така щира сповідь його не врятує. – То був мій кинджал, – з гіркотою сказала Софія. – Він був зі мною на "Русалочці", та я думала, що він потонув, коли мене викинуло в море. – Думаю, Химера знала про це, – сповідь і чари виснажили Ричарда, але він не боявся. – Але не всі її слова були брехливими того дня. Я шукав, я дійсно шукав дещо, та здебільшого опісля нової клятви. Щоб я не відчув обману, радник Імператора майже вірно відтворив у заклятті той дозвіл. Вітер і сонце на моє прохання виправили неточності. – Тож, голосуємо, – втрутилася Маріан. – Хто за те, щоб покарати Ричарда, графа Елігерського, що був піратським капітаном? Моя вимога не змінилася – страта. – Я теж за страту, – поспіхом підтримала подругу Фенікс, Ярош лише нагородив її сумним поглядом, хоча і не звинувачував. – А я проти, – несподівано не погодилася Анна-Лусія. – Я билася з Ричардом пліч-о-пліч. Якби він був зрадником, то нащо відкрив нам таємницю дозволу Імператора? Та й на імперському кораблі він міг пристати до ворогів, тим забезпечивши нашу поразку. Я проти. – І я проти, – відгукнувся Ярош. – Софіє, від твого голосу залежить, що буде з Ричардом. Софія подивилася на Яроша, потім на Ричарда, її погляд змінювався, стаючи рішучим. Тоді сіро-блакитні очі зупинилися на Маріан і Фенікс. – Вибачайте мені, але я теж проти, – Маріан зітхнула, Фенікс обдарувала Софію здивуванням. – Хіба ті випробовування, які перед ним ставила Химера, менш жорстокі, ніж ті, що випали на вашу долю в палаці Імператора? – Не порівнюй! – розлютилася Фенікс. – Тебе там не було. – Припиніть! – гаркнула на них Маріан, повертаючись до Яроша. – Добре, зрадника ти у суду відвоював, та міністр наш. – Ви маєте знати, я дав слово Феофану, що відпущу його, коли ми полагодимо корабель, – зауважив Ярош, бо поведінка Маріан його дивувала. – Феофан не виконав наказ Химери, зберігши мені життя. – Лише щоб поставити перед Судом Імперії, – нагадала Фенікс. – Ми йому слова не давали, – відрізала Маріан. – Смерть. – Ти не була такою жорстокою, Маріан, – тихо сказала Софія. Очі Маріан зблиснули зневагою до капітана "Русалоньки". – Хто побуває в Імператорській в’язниці, не залишиться таким, яким був. Але звідки тобі про це знати, Софіє? – Не треба хвалитися, кому скільки нещасть дісталося, – вродливе обличчя Софії окаменіло. – Мій голос за життя. – Хай відповідає за жорстокість Імперії. Смерть, – проголосила Фенікс, і як важкий тягар з плечей скинула, сівши прямо. – Я підтримую. Міністр – не Ричард. Смерть міністру, – Анна-Лусія дивилася прямо на Яроша, кидаючи виклик. – Я дав слово, і від нього не відступаю. Життя, – впевненістю в голосі повернув їй виклик Ярош. – Все одно двоє на троє, ми придумаємо міністру кару, – Анна-Лусія хотіла встати, щоб піти, та Ричард підняв руку, просячи слова. – Троє на троє, Анно-Лусіє. Ви виправдали мене, то я теж маю голос, як піратський капітан. – Ти не маєш голосу, зрадник, – звилась Маріан, підхопившись. – У тебе нема корабля! – Уламки всіх наших кораблів поросли водоростями і коралами на дні моря. Окрім "Діаманти", – Ричард теж встав, але спокійно. – Маєте дякувати Ярошу, що знову бачите виднокрай не з берега. То троє на троє, та остаточне рішення належить Соколу, бо він дав міністру слово. Тільки капітану "Діаманти" вирішувати, що буде з Феофаном, міністр – полонений Яроша. Слова Ричарда трохи втихомирили Фенікс і Маріан, Анна-Лусія криво посміхалась. Невже шкодувала за своїм голосом, який виправдав Ричарда? Ярош піднявся. – На цьому нараду закінчено. Піратські часи давно потонули у забутті, як і наші закони. Зараз інші часи. І тому, друзі, якщо ви зберете ще одну таку нараду, я розціню її як заколот. Більше нічого не сказавши, Ярош залишив каюту. За ним на палубу вийшов і Ричард. – І чого ти домоглася, Маріан? – лютувала Фенікс. – Хіба я не казала, що Ярош ставить своє слово вище будь-якого закону? – Я ж попереджала: кілька капітанів на одному кораблі на лихо, – нагадала Анна-Лусія. Ярош став біля фальшборту, озирнувся до Ричарда, витягши хрест. В місячному світлі перли здавалися сльозами. – Твоє? – запитав капітан, віддаючи лиху прикрасу. Ричард посміхнувся, все зрозумівши, та хрест не взяв. – Хочеш подяки, Ярош? Так, це моє. Повернися, покажи їм, і тоді ані Софія, ані Анна-Лусія не стануть на мій захист. Зараз, як ніколи, відчувалося, що Ричард старший за Яроша, набагато старший. – Подяка – то пусте. Я лише борг повертаю. Не впізнав тебе тоді в панському одязі, та побачивши у в’язниці графом... Спогади нагадали мені про той день. Це було до тої розмови з Химерою, що ти нам показав, чи після? – Це було до, – темні очі Ричарда посміхались. – Не гоже у моря відбирати його здобич. Хай що належить йому, то належить, – Ярош жбурнув прикрасу у темну воду. Поряд із кораблем плеснула вода, Уляна чула їхню розмову. * Ярош відпустив Феофана навіть раніше, ніж обіцяв. Міністр залишив селище, перейшов сяючу, майже непомітну межу, і вже в наступному маленькому містечку його впізнали. Феофан стояв перед дзеркалом, поправляючи медальйон на світло-сірій стрічці – знак влади – золоту зірку з променями-рубінами. У великій залі чекали, певно, тільки на нього. Всі, хто бажав бути присутнім на Суді Імперії, вже прибули, бо якщо в колі не вистачатиме хоча б одного, що захотів увійти до складу суддів, закляття не відбудеться. Феофан увійшов до зали, зайняв своє місце. Праворуч, за два крісла від нього, сиділа Химера у подобі чорнявого чаклуна, вбраного в біле. А злочинниця вже стояла перед ними, як в ямі, обрамленій червоним оксамитом і золотом, одяг суддів не вирізнявся барвистістю й різноманіттям, ніби не існувало інших кольорів. В іншому кінці зали на простих стільчиках розмістилися троє старих жінок, іноді люди називали їх мойрами. Старі не звертали уваги на те, де знаходяться, плетучи сірі нитки. В коло увійшов обвинувач. Безіменний, як і всі обвинувачі Імперії, вродливий, як ангел, і так само бездушний, зверхній і байдужий. – Підсудна Аля Очеретяна, також знана як капітан на прізвисько Вороняче крило, вас звинувачено у розхитуванні устоїв Імперії і спробі підняти заколот. Чи відомо вам, що за кожне неправдиве слово ми маємо право обірвати життя будь-кого з тих, хто вам не байдужий? – ангел-обвинувач кивком указав на мойр. – Так, мені відомо про цей закон Імперії, – спокійно відповіла Аля. – Запитуйте. Обвинувач показав їй синій конверт із поточеною вогнем печаткою і обвугленим краєм, витяг з нього аркуш, вкритий маленькими розмашистими літерами. – Що це? І кому адресоване? – Це лист капітана Яроша Сокола, який ви перехопили, – Аля відчувала, як вслухаються в її слова мойри, кожної миті готові рубанути по одній з ниток: чаклунство, замішане на дружбі і коханні, викривлене, як і все в Імперії. – Кому адресований цей лист? – повторив обвинувач і уточнив: – З живих. Аля здригнулася, бо цю відповідь вона, нажаль, знала. – Фенікс, – вона затнулася, несподівано чітко згадавши жінку з волоссям, підсвіченим полум’ям. – Усіх інших ви вже покарали. Та повітря дзвеніло, вона пройшла по краю, не збрехавши, але не сказавши всього. Ангел-обвинувач подивився на неї з посмішкою, та посмішка була так само крижана, як і його голос. – А з тих, хто не був живим? Аля вгородила нігті в долоню, не відчувши болю. – Маріан і Джонатану. Міністр бачив, як у здивуванні поворухнулася Химера. А обвинувач вів допит далі. – Фенікс вже зустрілась із Ярошем Соколом? – Так. – А Маріан і Джонатан? – Так. – Чому ми не знаємо, де вони? – Бо їм даровано нове життя. – Обом? – Так. – Ким? – Тою, що втілює в собі життя цього світу. – Давня з ними? – Ні. Вона пішла. – Куди тримає курс "Діаманта"? – До Примарних островів. – Що шукає "Діаманта"? – Скарби. – Які? – Я не знаю. Правду. Тільки правду. Інакше вона ніколи собі не пробачить того, що станеться. Хоча її "ніколи" може тривати лише до сьогоднішнього вечора. Запитання. Десятки. Сотні. Обвинувач хотів знати все: як вони зустрілися, як вирішили відправитись до столиці, щоб кинути звіру виклик, як їх зрадили і спіймали... Феофан дивився на жінку, що з останніх сил трималася перед ними прямо, і захоплювався її стриманістю і мужністю. У вироку не варто сумніватися, але чомусь міністр із жахом думав, що би було, опинись, за його бажанням, перед таким судом капітан корабля з чорними вітрилами. Не знав міністр, що вітрила корабля Алі теж були пофарбовані в чорні кольори. Скільки вона перед ними простояла? А не збрехала ні в чому... Феофан не помітив, що коле пальці об промені Імперської зірки. Обвинувач розмовляв з головою Суду, який збирався оголосити рішення. Міністр облишив зірку у спокої. Суддя піднявся. – За законом Імперії за спробу повалити владу Імператора, Аля Очеретяна, ви засуджені на смерть. У повчання... – Зачекайте! Феофан вийшов у коло. Аля здивовано глянула на міністра, одразу згасивши блиск в очах. А Феофан говорив, не думаючи, як поплатиться за сміливість. – Нащо робити з піратки ідола? Нащо давати надію злочинцям і статую, до ніг якої можна покласти квіти? Чи не краще вчинити з нею так, як засуджують всіх звичайних порушників закону? Судді мовчали. – Міністр правильно каже, – прийняв рішення голова Суду. – Ідоли нам ні до чого, – і презирливо ковзнув поглядом по злочинниці, ніби через обрану страту її злочини втратили велич. – Аля Очеретяна, вас стратять на світанні. Міністр не втримався, щоб ще раз не поглянути на товаришку Яроша Сокола. В її очах світилася вдячність. Пророцтво не збулося. * Феофан повернувся у палац. Кімнатою гуляв вітер. Як колись білопера Химера, на підвіконні сидів молодий, гарно вбраний чоловік. Коли міністр увійшов, він запалив свічу, облишивши вікно. У відблисках прозорі очі Ажи де Сентана здавалися бездонними. Феофан зупинився, відчувши у цьому чоловіку силу, не менш давню, ніж та, що жила в білокрилій Химері. – Що тобі треба? – зухвало запитав міністр, згадавши, хто він і де знаходиться. – Сьогодні ви покарали жінку, яку я можу назвати своїм другом. Віддай мені її тіло, – крижаний безжальний голос, і полум’я тріпотить, відгукуючись на закляття, і якщо міністр ослухається... Але Феофан лише похитав головою. – Нащо? – Ви спалите її або поховаєте у спільній ямі безіменною, а я створю для неї королівський надгробок. Полум’я затріскотало, попереджуючи. Чарівник не любив довгих розмов з ворогами. Тримаючи руки долонями до полум’я, наче заспокоюючи його, Феофан повільно пішов до Ажи де Сентана. – Я зроблю все, як ти хочеш. Але скажи, чому ви не здаєтесь? Ви втратили моря. Вас зраджують. Вам не вірять. Вас зосталася жменька. Але ви не здаєтесь. Чому? Ажи з цікавістю дивився на міністра, намагаючись зрозуміти, як один з вірних служок Імперії виявився здатен на такі думки, на такі запитання... – Я відповім тобі, міністре, якщо ти віддаси мені тіло моєї подруги. Вони йшли нічним містом, і чомусь очі звіра не могли їх відшукати, не могли послати вартових. Зморені сном і чужою непокірністю і вірою, повіки звіра зробилися важкі, і господар Імперії занурилися в сон, в якому можна померти тільки від життя. Померти, лише коли жив, а не тлів. І всі сповіді беззмістовні, а світло і темрява існують тільки в уяві. Місто спало, і йому снилося, що воно не місто, а останній бог, якого люди принесли в жертву. Одурене смертними божество, у кого хитруни випросили удачу. Але така удача не стала дарунком, а тільки грою, яку можна обірвати, але не можна закінчити. Обірвати, як життя, кулею. Звір-столиця стогнав уві сні, обурений страхіттями. І це його покручену душу розтягали на всі сторони світу разом з тугими гаманцями, напханими його грошима. Звір стогнав і ворушився уві сні, і вулиці затихли, а будинки не випускали мешканців, налякані тим, що відбувалося. Ажи і Феофан зупинилися біля клітки на площі. Показавши варті зірку, міністр кивнув на клітку. Вартовий, що охороняв померлу, відпер двері. Ажи виніс Алю, тримаючи як найбільшу дорогоцінність. Погляди людини і чарівника знову зустрілися. – Ти запитував, міністре, чому ми не здаємося, хоча Імперія сильніша? Але чим вимірюється її сила? Кількістю слуг і воїнів, територією чи жахом, який викликають згадки про неї в інших країнах? Ні, міністре. Імперія слабка. Чи ти чув, про що мовить хвиля, ударяючись об крутий борт корабля, вільного узяти курс до будь-якого берега? Чи для тебе такий звук – лише звичайний плескіт? А ми пам’ятаємо цю мову, яку здавна розуміли всі. І тому ми не здаємося, бо доки живий хоча б один пірат, колір червоної заграви може належати не тільки стінам Імператорського палацу, але й піратському прапору. Прощавай, міністре. Ажи зник разом із страченою засудженою. Міністр жестом попросив зачекати, не зачиняти клітку. Чи чув він, про що мовить хвиля?.. Чув... Але боявся зізнатися, завжди боявся... Феофан зняв з шиї червону, обрамлену золотом зірку на світло-сірій стрічці – найвищий знак Імперії, – і повісив її на гострий прут клітки, що щирився, як обламаний звіриний клик. ...Сонячне світло лилося золотом, змиваючи пам’ять про минуле, але не даруючи нового майбутнього. Та це сонце теж було піратським. Завжди було піратським. *) Фрагменти з роману "Скарби Примарних островів". Частина перша "Карта і компас".
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Чудова казка для дітей та дорослих
© Ілона, 03-06-2008

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Олексій Тимошенко, 02-06-2008

Згенеровано за 0.0109679698944 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Скарби Примарних островів (частина перша)

Чудова казка для дітей та дорослих

[ Без назви ]