1.
Вчора ввечері, коли я повертався додому через парк, я зустрівся зі Смертю. Дивно, але так, саме зі Смертю. Це неймовірно важко описати. Я йшов. Колона світла з одинокої ледве живої лампочки на метало-бетонному стовпі була єдиним порятунком від всюдисущої нічної темряви. Саме до цього рятувального острівця потоку квантів (а в простонародді – світла) я і прямував. І я б дійшов, доплив через пітьму, дотягнувся, але… Але мені перегородили дорогу. Власне не перегородили, я сам з переляку остовпів. Через колону світла пройшла фігура. Сітківка мого ока ледве встигла сфотографувати причуду. Все, що я запам’ятав було те, що фігура була чоловічої статі (а інакше і бути не могло), в довгому розстебнутому плащі з капюшоном, що накривав лоб і очі, старого типу гвинтівка, яку незнайомець тримав лівою рукою через плече і мачете, старий іржавий мачете, який все ж блиснув добре заточеним лезом під потоком світла.
Та найстрашніше було те, як фігура рухалась. Ні не крок за кроком, як будь яка нормальна істота. Фігура стрибала, вона переміщалась в просторі, ламаючи всі закони тяжіння, тертя повітря і всієї фізики, взагалі. Таке враження, що простір для істоти не мав значення. Постать в три таких «стрибки» опинилась перед моїм носом.
2.
[Ходімо зі мною. Тобі більше нема чого тут робити] – сказав той, кого я назвав Смертю.
[Хто ви і чому я маю з вами йти і чому мені нема вже чого робити?] – чомусь я почав ставити дурні, як на ситуацію питання.
[Скільки багато запитань. Ви, люди, завжди ставите багато запитань. Не легше просто зникнути або, як ви кажете – вмерти? І хіба ти вже не здогадався хто я? І куди кличу? І чому тобі нема чого тут більше робити? Бо якщо ти знаєш хто я, тоді ясно куди я кличу. А якщо ти знаєш куди я кличу, то ти знаєш чому в тебе не залишається справ тут… в Житті] – докинув у кінці той, кого я назвав Смертю.
[Чому я? Чому саме зараз?]
[Знову запитання. Відповідь: недоречні запитання. Не тобі вибирати… Ходи. Ми і так заговорилися]
[Не хочу!!!] – вперся я, ніби мала дитина.
[Добре] – несподівано відповів той, кого я назвав Смертю, - [Я допоможу тобі зрозуміти]
[Що зрозуміти?]
[Іди. Я дам тобі час подумати.]
[Над чим?!!]
[Ти зрозумієш]
[Що?!!!!!]
3.
Тьху ти, який препаскудний сон наснився. Але все ж тягнуло туди назад в парк. Як злодія чи вбивцю на місце злочину. А може правда. Але ж це був тільки сон. Я вирішив піти переконатись. Вдень.
Парк був пустий. Зелено. Пташки цвірінькають. Пусті лави вздовж асфальтованої доріжки. Я рушив вперед. Ось і стовп з лампою. Зараз погашений. Нічого дивного. Ніби був тут учора, але ні. Ніяких слідів. Та й які сліди, власне, я шукав. Що могла залишити по собі ота… Смерть. Вирішив піти далі. Зайти в центр містечка.
Було пусто. Пусто і в парку і на душі. Я занурився в думки і пішов далі. Хтось черкнув сірником. Я повернув голову. Біля мене на лавочці сидів дід. Кремезний такий. Вдягнений у якесь лахміття. Сиве волосся і довга борода. Він підкурив цигарку (капедуху) і втупився на мене. Я не знав, як реагувати на цей погляд, а тому мовив:
- Доброго дня.
- І тобі доброго, синку.
(Але ж в парку нікого не було?!)
- Ти часом бува Смерті не зустрічав? - в упор запитав старий, цмокаючи цигарку. Я відчув, як терпнуть пальці. Тіло трусонуло. Я хотів втекти, та щось тримало, - Ти кажи, не бійся. Скаженим чи слабим на голову тебе ніхто вважати не буде.
[Скажений тут тільки ти, дурний стариган. Чому ви всі на мене звалились]
Тим не менше я відповів:
- Так.
- А яка була та Смерть на вигляд, - я описав побачене. Дід викинув недопалок і закурив ще, - Погано, погано, - поцмокував він свою цигарку, - ти по обережніше зі своїм даром.
- Яким…
- Безсмертя.
[То ти не тільки скажений, а ще й слабий на голову кретин. Яке безсмертя?!]
- Звичайне безсмертя, - додав стариган. Я поспішно забрав звідти ноги.
4.
[Смерть. Подумати. Про що? А про що ще можна думати, як не про життя і смерть. Ні, не смерть, а Смерть. Саме так. З великої букви. Бо смерть сильніша за життя. Що таке життя? Короткий спалах сірника, а Смерть – це пітьма, яку той спалах сірника ніколи не подолає. Навіть мільярди життів /сірникових спалахів/ не подолають пітьми Смерті. Значить Смерть – сила. А виграє сильніший. Чому ж не прийняти її. Там я знайду спокій. Так, я знайду ТАМ спокій. Я дурень, що не прийняв вчорашньої пропозиції. Він дав мені час щоб подумати. Так, час. Але я вже подумав. Я ВЖЕ ПОДУМАВ!!! Треба почекати кілька днів. Так, всього кілька днів. Але для чого?! Чого чекати? Чому чекати, якщо можна її прийняти зараз. Вже! В цю мить!!! Але як? Стрибнути в річку? Ні – занадто далеко. Повішатись? – немає часу. Кинутись під машину? – ніхто не захоче збивати. Потяг! Потяг!!! Я кинусь під потяг!!! Залізниця. На вокзал. Швидко!!! ШВИДШЕ!!! Померти. Вмерти. Прийняти смерть. Померти, померти, померти померти помертипомертипомерти…]
5.
На вокзалі було мало людей. Я вибіг на колію. Побіг подалі. Щоб люди не бачили і не мішали. Дурні! Вони не знають, не усвідомлюють, не розуміють!!! … що таке Смерть. А я зрозумів. Зрозумів!!!
Довге тіло електрички визирнуло з-за повороту. Я затамував подих. Нарешті! Нарешті я зіллюся з нею. Я підняв руки. Я чекав. З насолодою дивився як наближається МОЯ Смерть! Після повороту потяг йшов на мене на усій швидкості. Я закрив очі. Нарешті!!!
Я відчув присутність. Це неможливо передати словами. Це не фізичне відчуття. Просто хтось був поряд. Не важлива відстань, а суть. Не метри і кілометри, а поряд. Я відкрив очі. Час змінив форму. Все сповільнилось. Потяг помаленьку просувався до мене. І я побачив того, хто був поряд. Той, кого я назвав Смертю. Він ставив підніжку
(потягу?!!!!!!!!!!!!!!!).
Колесо наїхало йому на ногу. Все досі було сповільнено. Ведучий вагон закинув задом вверх. Електричка наїжилась гусінню. Все було чітко і повільно, ніби знято на високошвидкісній камері. Помалу в повітря піднявся другий вагон, третій, четвертий. Видно було, як четвертий і п’ятий вагони розриваються. Першу половину потяга закидає боком і вона на шаленій швидкості несеться на мене. Решта вагонів сходять з рейок і, як консервні бляшанки, гнуться і згинаються вдвоє. Та половина, що несеться на мене, зупиняється ледь не перед моїм носом.
[Смерть не обдуриш]
6.
Таня завжди була приязною до мене. І вона була таки нічогенька. Хоча за межу дружби я так і не переступив. Після того випадку я пішов до неї. Само собою не в пошуках розваг і не для того щоб виталяпати все, що сталось. Я хотів просто поговорити. Я знав, що там сталось через мене. В зіжмаканих вагонах була тільки купа м’яса і крові. Загинуло триста п’ятдесят одна особа. Я хотів вбити себе, але прекрасно знав, що не міг. Я був винен у смерті отих безневинних, яких зараз розгрібали лопатами і завалювали ними гроби, що намертво і герметично закривались, аби не принести ще більше горя родичам загиблих.
Ми сиділи в неї на кухні курили і пили каву з коньяком. Приємна розмова хоч якось розслабила мене. А Таня була такою чудовою. Я чомусь тільки зараз це помітив. Така красива і приваблива…
Але я все ще боявся переступити межу. Тим більше після того, що сталось…
Я спав в неї. Вона постелила мені у вітальні на дивані.
7.
[Безсмертя. Для чого воно мені? Нащо? А нащо мені була смерть? Ота Смерть. Це я так з дуру. !!Але Смерть була би чудовою!! Та хто такий, тебе за ногу, такі ідеї суїцидні підкидає. Яка Смерть? Навіщо вона мені? Я хочу жити. Але безсмертя. Хто мені його дав? І чому воно ненадовго? Що за старий на лавочці?]
[Я – це все, що живе. Я даю життя і до мене приходить воно назад]
[Ти – Бог?]
[Запитання неоднозначне. Якщо розуміти під словом Бог – всемогучу істоту, що створила все живе і всім управляє, то це не я. І взагалі в існуванні останнього дуже сумніваюсь. Ви, люди, привикли все класифікувати і називати. Такого поняття, як ваш «Бог» не існує. Ви не здатні зрозуміти. Ваш рівень розвитку занизький. Без сумніву є Бог, як ви це називаєте, але цей Бог не так, як ви розумієте.]
[Хто ти?]
[Старий на лавочці]
[Тоді, що ти?]
[Єдиний розум. Ви всі – це я]
[Не розумію]
[І не зрозумієш]
8.
Дурня, дурня, дурня, це все дурня. Не може того бути. Це все сон. І який же дебільний! Дідок! Парк! Туди! Я вилетів з квартири Тані і побіг. Я не міг йти.
Мене знову потягнуло на «місце злочину». Пустий парк. Зелено. Літньо. Пусто. Дід на лавці!!! Я підбіг.
- Сідай, - ніби ні в чому не бувало закурив цигарку дід, - Розказуй.
- Ви – Бог?
- Та ні. Я вже казав. Я не Бог. А свою думку на рахунок вашого поняття Бога я вже висловив.
- Поясніть.
- Мене пробував пояснити один вчений. Знаєш, ноосфера і все інше?...
- Ноосфера?.. Вернадський?..
- Молодець! Добре біологію вчив у школі. Але не треба імен. Для мене їх не існує. І тим більше, я сказав «пробував», а не «пояснив». Я мав на увазі, що він був близьким до розв’язання цієї проблеми, але підійшов не з того боку. З мене виходить, те що ви, люди, називаєте душею, і до мене воно й повертається. Але знову ж ви зі своєю класифікацією. Речі потрібно розуміти, а не називати. А то ви даєте назву, а самі не розумієте суті предмету. От так і з душею. Краще слово в вашій мові для цього поняття – розум. Я даю розум і до мене він і повертається… після смерті носія. Це повернення збагачує мене знаннями. Тепер розумієш?
- Мляво…
- Я - Земний Розум. Я – Знання, зібрані всім живим на Землі за всю її історію. Я – Сфера Розуму і Знань! Зрозуміло?
- Так, - перелякано відповів я, - Але та Смерть. Значить ви її послали.
- Ні, в тому то й діло, що не я. Розумієш. Він, вона, воно, в вашій мові не існує слова для опису цього. Воно не зле. Воно – Нове життя. Але це Нове життя вб’є Старе. Мене тобто. Землею заволодіє Нова Сфера Розуму і Знань. Все почнеться з початку. Одним словом, настане, як ви, люди, кажете, Кінець Світу. Але Він буде Початком Нового Життя, тому це не зло. Це – протилежність мені. А я - жива істота. Так, саме так. Жива істота. І, як і будь-яка земна істота, я прагну до життя. Адже саме я дав всьому Живому інстинкти. А, отже, це і мої інстинкти. Бо я – все Живе. Тому я не хочу приходу Нового в мій Старий світ. А ти граєш важливу роль, значення, подію.
Це не була Смерть. Це була та частка Нового, що змогла просочитись в моє Старе. Це зачаток моєї корозії і тотального знищення. А знищать мене – не стане вас. Не стане Біосфери. Не стане Землі і всього Живого на ній, - все це ледве вкладалось в мій мозок, з його мізерними знаннями. І я усвідомлював, що він може говорити складніше, адже тоді, в сні, я нічого не розумів, зовсім нічогісько. Але чому я? І Смерть, і він – Сфера розуму. Всі на мене накинулись. Старе і Нове ведуть боротьбу за виживання. Але чому все ж таки я? Це і було моїм наступним запитанням.
- Тому що ти і вб’єш мене, - пролунала відповідь і на секунду я вилетів з Реальності. Я не знаю куди я потрапив. Але я напружився і відчув, саме відчув, Сферу, Сферу Розуму і Знань. Але щось було не так. В неї врізалась чужорідна крихта. Я придивився. Ближче, ще ближче. І в цій крихті я побачив своє відображення!
Що за чортівня?! Я не розумію!
Я був у гарячці усю ніч. Таня безсонно сиділа наді мною, пробуючи полегшити мої страждання. Мені знову снились жахіття.
9.
[М’язи розслаблюються. Повіки самі по собі закриваються. Темінь. Пустота. Спокій. І вибух! Тисячу раз перед моїм поглядом. Зникнув старий на лавочці, зникла лавочка, парк, містечко, країна, Світ. Мука, безконечна мука за скоєну провину. Яку? Яку провину? Чому через мене все це стається? станеться? сталося?]
[Через те, що ти мене не послухав]
[А чому я мав тебе слухати?]
[Тому що я краще знаю]
[Що?]
[Те чого ти не знаєш]
[Чого я не знаю?]
[Коли тобі іти]
[А ти знаєш?]
[Я знав/ла/ло. Тепер не знаю. Тепер ти знаєш]
[Що я знаю?]
[Коли тобі іти. Хіба тобі не хочеться піти. Це ж через тебе. Через тебе усе сталось. Тобі просто самому захотіти піти. Бо ти безсмертний. Через тебе загинули. Тобі самому потрібно прийняти рішення. Потяг цього не зробить.]
[Так, мені краще піти]
[Тоді ходи зі мною]
[Я не хочу іти з тобою]
[Ходи зі мною]
[Не хочу]
[Ходи]
[Ні!!!!!!!!!!!!]
10.
- Ні!!!!!!!!!!!
- Що, що з тобою, - злякалась Таня, що тримала вогку шматину мені на лобі.
- Ні!!! Я не хочу!!! Ні, - продовжував репетувати я. А потім… заплакав, - Це через мене… потяг… люди… я… я винен в усьому… я хочу смерті… я хочу знайти смерть, - далі мої слова перетворились на суцільне шморгання, хлипання і ойкання. Таня пригорнула мене до себе.
- Заспокойся, заспокойся. Ти ні в чому не винен і нікуди не підеш, - ніжним голосом шепотіла вона мені на вухо, - Заспокойся.
Я не ходив на роботу уже чотири дні. Три з них сидів у Тані. Та ніяк не хотіла щоб я залишався сам. З моїми мареннями про смерть і таке інше, вона зробила висновок, що я, зараз, як ніколи, схильний до суїциду. Ну і добре. Бо зараз мені потрібна була хоч якась/чиясь/будь-яка присутність.
Але навіть так життя для мене перетворилось на суцільний жах/страхіття/морок/марево/забуття/відчуження_від_світу/плавлення_мозгів_і_їх_витікання_через_вуха.
Жити в цьому світі стало страшне/важке/обтяжливе/стисле. Воно стало зовсім інше/змінене/друге/не_таке. Стіни навколо стискались. Я бісився/сходив_з_розуму/їхав_разом_зі_своїм_дахом_,_шифером_і_балками. Я почав боятись темряви. Пітьма страхом в’їдалась в кожну пору мого тіла… і пожирала мене.
Сни на два дні стишились. Я майже перестав марити, не рахуючи мого постійного щоденного марева, коли я був на ногах/руках/пальцях/волоссі.
А потім знову почалось…
11.
[Знову розслаблення. Не відчуваю болю, страху, ненависті, любові, почуттів, відчуттів. Смерть. Я віддаляюсь. Не фізичне відчуття. Не властиве людині віддалення від предметів, явищ, речей. Віддалення вищого порядку значень. Віддалення МЕНЕ від мене. Я йду, біжу, лечу, переміщаюсь. Знову нема потрібного слова в нашому бідному лексиконі мов.]
[Ти прийшов. Ти перший]
[Чому?]
[Щоб піти назад і знову прийти.]
[Для чого?]
[Щоб продовжилось Почате]
[Що почалось?]
[Нове]
[А де зникло Старе?]
[Зникло разом з тобою. Я – Життя. А щоб Життя продовжувалось, тобі потрібно іти. Йди]
[Я йду. Йду, розчленовуючись на тисячі і мільйони частинок. І кожна частинка це я. Але кожна частинка це – окреме я. Кожне я розвивається по своєму. Моє існування втрачає сенс. Я розпадаюсь в океані цих Я. Мене не існує. Але я є в кожному Я]
12.
Відчуття розсіяності враз зникло. Це – ніби тебе розчепили на атоми, а потім знову за одну секунду склали.
Налякане лице Тані і ще двох. Хто це. Білі… білі халати. Пустий шприц. Марево зникло.
- Гарячка зійшла. Але я не розумію що з ним. Це перший раз за всю мою практику.
- Але що мені з ним робити?
- Нічого. Нема ознак ні вірусного, ні запалення. Я не знаю де ця гарячка могла взятись. Таке враження, що тіло спалює само себе. Просто нехай лежить. І слідкуйте за ним. Дзвоніть якщо подібне знову станеться.
- Добре, - якось незрозуміло відказала Таня. Лікарі пішли.
- Ну і що з тобою таке було? Що це за приступи? Може хоч ти поясниш, що з тобою коїться?
- Я н-не знаю, - мляво відповів я. Хоча частково я знав що. І знав багато. Але розказати – ні. Не зрозуміє. Не захоче. Сприйме за марення знову.
13.
[Я знову летів. Відділив СЕБЕ від себе. І тут він/вона/воно…]
[Ти прийшов. Я знав/ла/ло, що ти прийдеш. А тепер ввійди в мене. І розсійся тисячами/мільйонами/мільярдами/… МЕНЕ. Дай Життя мені щоб Я став ЖИТТЯМ. Ти залишишся в МЕНІ тисячами/мільйонами/мільярдами/… СЕБЕ.]
[Я тобі не належу!!! Я не від тебе і ти не маєш влади і прав на мене! Я не твій! Я ЙДУ!!!]
[Ти не можеш. Я дав/ла/ло тобі безсмертя і з нього ти можеш прийти тільки до МЕНЕ!]
[Я йду]
[Ти вчинив правильно. А тепер повернись в моє лоно.]
[Будь-ласка]
[Ходи до мене]
[Будь ласка!]
[Ходи, твоє місце тут. Ти повернешся. Не собою, але повернешся]
[Будь ласка!!!]
[…]
[Будь-ласка]
[Добре. Йди. Ти все одно повернешся]
14.
З психоневрологічного диспансеру мене випустили досить швидко. За два місяці. Тобто 68 днів, після зустрічі зі Смертю. Хоча весь цей час мені втовкмачували, що ні з ким я не зустрічався. Не було ніякого дідка (про нього я, собі на зло, розповів лікарям), ніякої Смерті з мачетою (ті дебіли навіть не знають самі, що таке мачете) і ніякого Кінця Світу не мало настати. Хай думають як хочуть, учені хрінові.
Після того, як мене відкачали від неймовірної дози димедролу, я більше не марив. Я пережив клінічну смерть. Все ж витягнули. Та я досі був упевнений, що то я випросив собі життя в отого старого на лавочці.
Таня мене не вважала слабим на голову. Вона вірила, що я здоровий. Та й я вірив. Хоча я ж завжди був здоровим. І я не вірив довжелезним, неймовірним для вимови діагнозам. Але нічого нікому я не розказував. Ну от тільки вам, по секрету.
На моїй старій роботі мене звільнили. Все таки вважали психом. Зате я відкрив свою справу. Через місяць-півтора ми з Танею мали одружитись. А одного разу на прогулянці, коли ми проходили парком, я примітив старого дідка, що поцмокував свою капедуху. Він підморгнув мені. Я труснув головою. Відкрив очі. Старого вже не було.
(примарилось?!!)
