

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	679
Творів:	10254
Рецензій:	15607

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Містика

Острів (2)

© Ігор Скрипник, 11-04-2008
Початок тут http://gak.com.ua/creatives/1/9017 День другий Зовні хтось несамовито матюкався. Злісно. Розпачливо. Незабаром до нього приєдналися інші голоси і знову потекла повноводна ріка лайки. Василь прокинувся, але піднімати своє, струджене вчорашніми гульками, тіло, зовсім не поспішав. Йому здавалося, що вчора він змінив на посту Сізіфа і котив цілу ніч під гору важкий камінь. А по завершенні, ще здійснив прогулянку Сахарою. Голова немилосердно боліла, а її, на додачу, довбав настирний дятел. Страшенно хотілося пити і в шлунку вирував розбурханий океан. А зовні й далі продовжувалися ґвалт і крики. Він сів, потягнувся, але відразу пролунав постріл в голові. Скривився і тоді зауважив, що палатка добряче промокла під час нічної грози. Його врятував надувний матрац. Якби не він, то зараз точно плавав у б палатці. Половину дна займала величенька калюжа та й верх пристойно намок. „А що як вода піднімається? Через те й волають”, – вигулькнула думка і він прожогом вискочив з палатки. Він майже вгадав. Точніше наполовину. Надворі стояв день. Почало розпогоджуватися і між темних хмар появилася небесна блакить. Дністер котив свої каламутно-жовті води з неймовірною швидкістю. Ще вчора відносно спокійна чиста течія рівнинної річки перетворилася на шалений, немов гірський, потік. Вода й справді дуже піднялася і трохи затопила табір. Там, де стояла Максимова палатка, тепер була вода. А сама палатка кинута гамузом лежала неподалік. До двох інших вода ще не встигла добратися. - Нічого собі! – Василь зачудовано подивився на Дністер, а потім глянув на завмерлих друзів. – Чого репетуєте? Михайло обернувся і пішов вглиб острова. За ним побрела Вікторія. - Що сталося? Максим зітхнув. - Ми загубили човен. - Не зрозумів. - Човна в нас нема. Течія віднесла. Мотор десь у Дністрі, але нащо шукати, коли на ньому одному далеко не запливеш. Лише каністра з бензином залишилася. Будемо мати, що хлебтати, - криво посміхнувся. - Ви що його накачали? Хіба можна з ним пхатися на таку течію? - Та ні… Ось він тут стояв, біля моєї палатки. Разом із сумками. Його течія забрала, як і половину наших речей. Ми прокинулися від того, що в палатку затекла вода, поки вибігли, розібралися що до чого… Коротше ми застрягли, і то напевне надовго. Без човна ми звідси швидко не виберемося. - Можна ж переплисти. Я умію плавати та й ви з Міськом теж. - Лізь, - запропонував Максим. Василь глянув на течію. - Взяв і поліз. Треба чекати поки вода спаде. - Прийдеться. А що з Мішою? - Почав психувати через те, що сталося. Нічого, - глянув у той бік, куди пішла пара, – скоро відійде. Вони сяк-так навели порядок у таборі. Працювали без розмов, обмежуючись виключно необхідними репліками на кшталт: „Подай. Потримай. Принеси.” Незабаром до них приєдналися Михайло та Вікторія. Розстелили палатки на траві, щоб ті висохли під променями вигулькнувшого сонця. Зібрали докупи всі речі й оглянули, що в них є. Дещо з харчів вдалося врятувати він ненажерливої повені і на день, а якщо з натяжкою, то й на два їх повинно вистачити. З одежею було сутужніше, але можна і потерпіти – не зима ж надворі. Єдина надія на порятунок – мобільники, сильно постраждали. Якщо бути точнішим: один пропав без сліду, а інші намокли та не працювали. Зараз розібрані та викладені рядочком, вони сушилися, як і решта речей. Всі посідали, де попало і мовчки дивилися, хто на Дністер, хто на розбомблений табір, хто на небо. Було вкрай тоскно і невесело. На обличчях не залишилося жодного сліду тієї радості, яка не сходила кілька останніх днів. Василь дивився собі під ноги. Прямо перед ним розвернула свої декорації природа і тепер показувала драму, яких щодня в її театрі проходить мільйони. Невеличка зелена гусінь залізла на травинку. Доповзла до самого краю і спинилася, не маючи змоги повернути назад. Тим часом її запримітили червоні мурахи. Хлопець їх страшенно не любив тому, що в дитинстві доволі часто потерпав від їх укусів. Вони, побачивши здобич, перекрили їй всі шляхи до відступу, і почали насідати. Кілька мурах вже дерлися слідом по травинці, а жертва не мала куди втікати. Неподалік крутилося ще декілька червоних розбійників. Чомусь ця гусінь, яка опинилася на травинці, ізольованою від трав’яного моря, нагадала Василеві ситуацію, в якій вони опинилися на острові, не маючи змоги вибратися. Добре, що на них немає таких же мисливців. Він пошкодував гусінь, відірвав стеблинку і випустив бідолаху серед вербового листя. Можливо тут вона буде в безпеці. Поволі вони почали відходити від хмурих думок і над островом залунав сміх. Поволеньки ситуація, в яку вони потрапили, почала виглядати кумедною. - Наступного тижня ми зі сміхом згадуватимемо цю халепу, - реготав Михайло. – Але треба буде якось пояснити Семену, як ми загубили його плавзасіб. - Нічого, часу в нас вдосталь, щось придумаємо. - Трохи почекаємо. Повз острів ще плистимуть люди, та й на березі когось побачимо. Погукаємо на допомогу, - промовив Максим. - Нарешті повністю відчуємо на собі все те, що пережив Робінзон Крузо. Міша стане Крузо, Вася – Понеділком, Ольга – Середою, Максим – Вівторком, а я – його П‘ятницею, - сміялася Вікторія. - Я хочу бути Неділею, а не Середою, бо я люблю відпочивати. - Я буду Крузо! - Коли до нас попадуть ще три гаврики, то нас буде семеро, якраз матимемо всі дні тижня. Введемо наряди і тоді кожен буде чергувати в день свого прізвиська. Поки вони так жартували, підбадьорюючи один одного, Вікторія склала докупи свій мобільний телефон і спробувала зателефонувати. Всі замовкли, чекаючи результату. Дівчина хвильку послухала голос комп’ютера, глянула на екран телефону і скривилася: - Немає покриття. - Але вчора ми спокійно додзвонилися, хто куди хотів. - Не можу подзвонити і баста. - У тебе напевно телефон галючить. Вони спробували передзвонити з інших мобільників, але марно. - Або всі телефони накрилися, або під час грози полетіла вишка, яка покриває цю зону. Іншого пояснення я не бачу, - промовив Василь, ховаючи ”Самсунг” у рюкзак. - Але тут вишка не одного оператора. - Вася, ну не знаю. Врешті-решт могли накритися всі вишки. - А ти в це віриш? Той знизав плечима. Вони знову повсідалися на траву і деякий час мовчали. Першим випробування бездіяльністю не витримав Михайло. Він розклав чудом уцілілу вудку і почав ловити рибу на спійманого “коника“. Дівчата мили посуд, який був брудним після вчорашніх гульок та розгардіяшу. Василь із Максимом сиділи поруч, спостерігаючи за роботою інших. - Треба піти назбирати дрова. - Тре, - погодився Василь. - Але мене ще мучить бодун, - він пригадав події минулої ночі. - Бухав би поменше. - Знаю, але… Ти маєш мене зрозуміти. - Я розумію. Максим замовк, відчуваючи за собою вину, що зачепив друга за болюче місце, але картаючи його за потуги втопити цю біль у спиртному. - Ти знаєш, я вчора уночі, перед самою грозою, трохи вештався островом…. Василь коротко переповів йому вчорашні пригоди, акцентуючи увагу на зустрічі із дивною істотою. - Цікаво. Якби це не був прихід білочки, то я б подумав, що ти зустрів гомоюна. - Яка білочка? Я ж не напився до зелених чортиків і … - А про що ж ти тоді розповідаєш? - Ну добре. Що це за тварюка мені приверзлася? - Наші предки вірили, що ця птаха живе у Вирії та є вістункою богів. А ще може передбачати майбутнє. Оце мабуть і все, що знаю. Я про неї десь читав, коли готувався до семінару, але це було ще на першому курсі. - Цікаво. - Але опис здається доволі точний. Ти часом також про неї не читав? - Ні. А може це під впливом бухла вигулькнув якийсь давній предківський архетип? - Який архетип?! Сам ти архетип, а точніше мутний тип, який морочить мені голову нісенітницями! Нам краще треба подумати, як вибратися із цього острова. - До речі, цей мутний тип попереджав іншого типа про небезпеку і про те, що нас чекає біда. Бач, справдилося. Таки він провістив майбутнє. - Ет! – Максим махнув рукою. – Краще тебе ще раз напоїти, щоб гомоюн при наступній зустрічі розказав, як перебратися на берег. Несподівано розмову перервала мелодія дзвінка. Сумна пісенька із кінця фільму “Жорстокі ігри“, в якій одну з головних ролей грала його улюблена акторка Сара Мішель Геллар, здалася Василю тепер зловісною. - Бери трубку! – заволав Михайло, кидаючи вудку. Василь кинувся до рюкзака, тремтячими руками почав його відкривати, а потім довго порпатися всередині, намагаючись видобути його на білий світ. -Швидше! – підганяв хтось збоку. Нарешті йому це вдалося. - Алло! – притулив мобільника до вуха. – Я слухаю. У відповідь мовчанка. Зовсім глухо. Але не повністю. Він здається чув потріскування електричних розрядів і, якогось дива, булькотіння і шум води. А потім почувся далекий сміх дівчини і все остаточно стихло. Він поглянув на екран телефону. Зв’язок було перервано, ніякого покриття, як не було, так і нема. Поглянув на останній дзвінок, щоб взнати хто дзвонив, але постав перед новою загадкою. Список отриманих дзвінків був чистим листом паперу. Табула раса. До нього взагалі ніхто не дзвонив. - Містика якась, - пробубнів він під ніс і поглянув на друзів. * * * Василь крутився у спальнику і не міг заснути. Насамперед, хлопця тероризували комарі. Браві дрібні упирі лише чекали нагоди і його неуважності, щоб здійснити набіг за свіжою кров’ю. Він вважав їх головними винуватцями безсоння, але насправді, не міг заснути через те, що в голову лізли різні думки. І саме вони не давали йому спокою. Він міркував і про халепу, в яку вони вскочили, і про Інну, і про гомоюна, про дивний дзвінок, і про універ. Трохи полежавши і зрозумівши, що засне не відразу, вирішив трохи прогулятися островом. Надворі панувала глупа ніч. Жодного стороннього звуку не долітало до його слуху. Лише легкий нічний вітерець шарудів між кущів і дерев, та хлюпотіла вода ріки. Над головою миготіли зорі, але їх було небагато. Василю більше подобалися зоряні ночі. Безмісячне небо, як сьогодні, але із великою кількістю зір, які виглядали чудесним візерунком сузір’їв і зоряних скупчень, що пронизують могуть Чумацького шляху. Табір спав. Ноги самі, немов підкоряючись чужій волі, понесли до улюбленого місця, на інший край острова. Вдень так і не вдалося там побувати, та й особливого бажання не було, але тепер, у містичний час ночі, якась невідома сила несла його туди. Всередині почав зринати опір. Якого дідька лисого його тягне на те місце? Він зосередився на роботі м’язів ніг і почав сповільнюватися, аж поки остаточно не зупинився. Проте, до галявинки було дуже близько. Напевно, він б розвернувся і пішов назад, якби не сміх, котрий долинув до нього. І лунав він звідти, куди його несли ноги. Обережно, щоб не помітили, підкрався до краю галявинки і визирнув з-за верби. Хоча ніч була безмісячна і малозоряна, проте світла було доволі, щоб добре оглянути картину, яка постала перед його поглядом. Як день перед тим він сам, на вербовому гіллі гойдалася дівчина. Тендітна, худенька, невисока на зріст, з довгим розпущеним волоссям, вдягнена у довгу льняну сорочку. Її сміх був схожий на мелодійний дзвін золотих дзвіночків. Чому саме золотих він і сам не знав. Просто відчував, що золотих – і все. Незабаром вона почала наспівувати пісеньку, якої хлопець не знав. Спокійна і тужна. Польською. Усього не зрозумів, але зміст вловив. Йшлося про нещасливе кохання багатої панянки до бідного юнака. Хто це така? Що вона тут робить? Як вона добралася до острова, коли все навколо залила повінь? І чому вона так дивно зодягнена? Він не вірив у різну чортівню, потойбічні сили, усіляку нелюдь та нечисть, однак після зустрічі з тим незвичайним птахом, і ось теперечки, із не менш загадковою дівчиною, він почав сумніватися у раціональному поясненні буття. Він трохи налякався, але бажання втекти, так і не виникло. Все ж, дівчина була красива і він мимоволі замилувався нею, продовжуючи далі виглядати з-за дерева. Їй, тим часом, набридло гойдатися над водою і вона сплигнула на землю. - Виходи, хлопче! Годі тобі у корчах сидіти. Негоже молодику дівки боятися! Засміялася. Василь завагався лише на мить. Вийшов. Став перед нею. Вони уважно розглядали один одного. Хлопець не був Гулівером, ростом трохи нижче середнього, але вона була ще нижчою. Боса. Сорочка сягала нижче колін і не ховала дівочого стану, вабливо облягала перса. Він, на мить, затримав на них погляд, а потім глянув їй в обличчя. У неї були правильні риси, з тих, які називають класичними чи аристократичними. І довге кучеряве зелене волосся. Нарешті він глянув в її очі і відсахнувся. Вони були неприродно зелені. Як у деяких моделей у глянцевих журналах після капітальної обробки за допомогою відповідних комп’ютерних програм. “Стоп! Як я можу бачити колір очей та волосся, коли надворі глупа ніч?“ Він скосив вліво. Кольору листя на кущах і деревах він не бачив. Шеренги мурах, мабуть бачених вдень, почали марширувати спиною. Він зробив крок назад і вперся у вербу, з-за якої підглядав. - Злякався! – засміялася дивна дівчина. – Як тебе звати? Хлопець трохи заспокоївся. Вона поводилися так, як звичайна людина. Принаймні не накинулася на нього. - Ти хто така? Як ти тут опинилася? - Здогадайся! - Ти русалка? Вона знову засміялася. - Так! - Але русалки мають бути інші. У них риб’ячий хвіст. І вони співають щось про солом’яного духа. - Ну, хвости у мелюзинів, а про русалок – брехня. А пісня… Вона затанцювала, плескаючи в долоні та заспівала. Не мий ноги об ногу, Не сій муки над діжу. Ух, ух, солом’яний дух, дух! Мене мати уродила, Нехрещене положила. - Повірив? - Та щось не дуже, я й сам можу так заспівати. - Полоскотати тебе? Мо’ тоді повіриш? - Не треба. Василю щось не вірилось, що перед ним один з міфічних персонажів народної демонології. А може це хтось кепкує з нього? Може це вигадка когось з друзів, які немов би загубили човна, а насправді влаштували цю комедію? Але гроза… Ота нічна прогулянка… Він заплутався. - То ти живеш у Дністрі? - Не зовсім, я з того боку. - То ти з того берега, - він махнув рукою. – Ти мене дуриш? - Скажи, навіщо мені морочити тобі голову? Він знизав плечима. - Отож-бо. - Але ж ти суха, ти не вийшла з ріки. - І чому ти так чіпляєшся за факти. Чому ти шукаєш будь-якому явищу доказ? Кажу ж тобі, що я з того боку. - Я всеодно не розумію. Та й не можуть русалки оперувати такими термінами як “факт“, ”явище”. Вона спохмурніла. - Невже ти вважаєш, що людина могла стати русалієм або русалкою лише у давнину? Може і тепер. Крім того, хто заборонить мені вчитися, цікавитися всім, що відбувається у світі людей? Він не знав, що їй відповісти. Просто тупо блимав очима. - Але ж у книгах… - Відстали від життя ваші етнографи. Оперують застарілими даними. Щось ти сьогодні дуже нудний Василю. Бувай! Вона обернулася і плигнула у воду. Жодного плюскоту, взагалі, жодного звуку, він не почув. Неначе канула у Лету. Навіть кола не розбіглися з того місця, де вона зникла. “Звідки вона знає моє ім’я? Я ж його так і не сказав!“
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Два в одному :)
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олександр, 13-04-2008


© Олексій Тимошенко , 13-04-2008

Про віщого птаха та інших....
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 12-04-2008

Згенеровано за 0.0110030174255 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Острів (2)

Два в одному :)

Про віщого птаха та інших....